Небава Макроекономіка (2003)
6.3 Кейнсіанська теорія державного регулювання економіки
Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до автоматичного регулювання економіки і необхідність відлучення держави від цього регулювання не витримало випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки (Велика депресія 30-х років) показав, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Вирішальну роль в перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.
У книзі “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.), він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву “кейнсіанської революції”.
На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість. Підтвердженням цього положення кейнсіанці висувають кілька аргументів:
• кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що процентна ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями, оскільки власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень керуються неоднаковими мотивами. При цьому процентна ставка не відіграє ролі єдиною чинника. Крім неї, на рівень заощаджень впливають також інші фактори, які не відображають прагнення людей одержувати доходи від заощаджень. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів з метою здійснення непередбачених витрат, пов'язаних з лікуванням, безробіттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.
Процентна ставка не є єдиним чинником і при вирішенні питання про необхідність інвестування. На думку кейнсіанців, важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку, очікуваного від інвестування.
Кейнсіанці вважають уявлення класиків про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій надмірно спрощеними, оскільки вони не враховують інші джерела. На їхню думку, крім поточних заощаджень на грошовому ринку існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, а й у готівковій формі на руках; 2) кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити заощадження.
• кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, наявність монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, які стримують зменшення заробітної плати, що перешкоджає адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП. По-друге, якщо навіть припустити можливість зниження заробітної плати внаслідок падіння сукупною попиту і попиту на ринку праці, то це не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення їхнього попиту на рівні потенційного ВВП.
При визначенні об'єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять із того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту. На їхню думку, відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції породжують два головних фактори:
• психологія споживачів, тобто домашніх господарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження. Така тенденція в розподілі зростаючого доходу дістала назву “основний психологічний закон” Кейнса, згідно з яким зі збільшенням доходу домашніх господарств їхня гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до заощаджень збільшується. Внаслідок цього споживання відстає від виробництва, що викликає падіння виробництва;
• зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Ця тенденція обумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. Отже, зменшення граничної схильності до споживання знижує інвестиційний попит як компонент сукупного попиту.
Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який в кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”. Звідси кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:
• за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;
• за рахунок зниження процентних ставок за кредит, що підніме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектора економіки.
Розглядаючи роль фіскальних і грошово-кредитних інструментів в стимулюванні сукупного попиту, кейнсіанці віддають перевагу першим. Це пояснюється тим, що під час спаду виробництва інвестиції слабо реагують на зниження процентної ставки. Отже, за цих умов грошово-кредитна політика є неефективною. Тому головну увагу слід приділяти не зниженню процентної ставки, а фіскальній політиці на основі збільшення державних інвестицій, надання пільгових кредитів тощо.
Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Найбільшу величину він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей досягається “дешеве” нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.
“Кейнсіанський хрест” – кейнсіанська модель рівноваги, або “45-градусна модель”, або “модель доходи-витрати” (див. рис. 6.1) передбачає, що сукупний попит (АD) представлено плановими витратами – сумою, яку домашні господарства, фірми і держава мають намір витратити на купівлю товарів та послуг: С + І + G. Сукупна пропозиція (АS) представлена фактичними витратами, Y. Фактичні (реальні) витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси (ТМЗ) в умовах неочікуваних змін у рівні продажів, тобто:
Факт. Інвестиції = План. Інвестиції + Незаплановані Інвестиції в ТМЗ.
Планові і фактичні інвестиції в моделі є функцією від доходу і не залежать від рівня цін, який залишається фіксованим. В наведеному графіку лінія планових витрат перетинає лінію фактичних витрат в точці А, де реальні та планові витрати дорівнюють одне одному(С + І + G) = Y. Наведений графік отримав назву кейнсіанського хреста.
На лінії Y=Y завжди дотримується рівність фактичних інвестицій та заощаджень. У точці A, де доход дорівнює плановим витратам, досягається рівність між плановими та фактичними інвестиціями і заощадженнями, тобто встановлюється макроекономічна рівновага.
Якщо фактичний обсяг виробництва Y1, перевищує рівноважний Y, то це означає, що покупці купують товарів менше, ніж фірми виробляють, тобто ADAS. Підвищений попит задовольняється за рахунок незапланованого скорочення запасів фірм, що створює стимули до збільшення зайнятості і випуску. В результаті ВВП поступово зростає від рівня Y2 до рівня Y, і знову досягається рівновага: AD=AS.
Рисунок 6.1 – “Кейнсіанський хрест”
При будь-якому рівні ЧНП нижче рівноважного сукупні витрати будуть перевищувати обсяг виробництва, викликаючи тим самим непередбачені скорочення інвестицій в товарно-матеріальні запаси, загальний ріст прибутку і, врешті-решт, – ріст ЧНП.
В кейнсіанській макроекономічній моделі застосовуються два методи визначення рівноважного рівня ЧНП: метод вилучень та ін?єкцій і метод співставлення сукупних витрат і обсягу виробництва
Метод вилучень та ін`єкцій (S=I) – це метод визначення рівноважного рівня ЧНП, який дозволяє визначити рівновагу ЧНП в точці А, де сума заощаджень домашніх господарств дорівнює сумі запланованих інвестицій (рис.6.2). Це та точка, в якій перетинаються графіки заощаджень і запланованих інвестицій. Будь-який надлишок заощаджень над запланованими інвестиціями служить причиною недостатності загальних витрат, що викликає падіння ЧНП. Будь-який надлишок запланованих інвестицій над заощадженнями приводить до надлишку загальних витрат, що уможливлюють ріст ЧНП.
Рисунок 6.2 – Модель вилучень та ін?єкцій
Метод співставлення сукупних витрат і обсягу виробництва (C+In=ЧНП) – метод визначення рівноважного ЧНП, коли сукупні витрати і обсяг виробництва рівні, що на графіку (рис. 6.3) відповідає точці А, де лінія С+Іn перетинає бісектрису. При будь-якому рівні ЧНП вище рівноважного обсяг виробництва буде перевищувати сукупні витрати, що приведе до непередбачених інвестицій в товарно-матеріальні запаси, падіння прибутку і в кінцевому рахунку – до зменшення обсягу виробництва, зайнятості і доходу.
Рисунок 6.3 – Графік рівноважного ЧНП за методом “сукупні витрати-обсяг виробництва”
Визначення ЧНП за допомогою методу “вилучень та ін’єкцій” і аналізу мультиплікатора наводить на думку про існування певного парадоксу, так званого парадоксу ощадливості. Парадокс ощадливості полягає в тому, що спроби суспільства більше зберігати можуть фактично привести до того ж S1 або навіть меншого фактичного обсягу заощаджень S2 (рис. 6.4).
Рисунок 6.4 – Парадокс ощадливості
Цей парадокс проявляється в таких формах:
• спроби суспільства більше заощаджувати закінчуються невдачею через багатократне зменшення рівноважного рівня ВВП, що викликається самою цією спробою;
• ощадність може бути соціальним злом. З точки зору індивіда, заощаджувальна копійка є зароблена копійка, а з точки зору суспільства, заощаджена копійка – це ще не витрачена і, відповідно, копійка, яка зменшує чийсь доход. Ощадність може бути благом для окремого індивіда, але може повернутися злом для суспільства, через можливий небажаний вплив на загальний обсяг виробництва і зайнятість.
• Парадокс проявляється і в тому, що домогосподарства виявляють значні стимули заощаджувати більше (менше споживати) якраз в той час, коли зростання заощаджень для економіки є найбільш небажаним, тобто коли економіка вступає у фазу падіння (можливість втрати роботи, падіння реальних доходів населення).
У книзі “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.), він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву “кейнсіанської революції”.
На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість. Підтвердженням цього положення кейнсіанці висувають кілька аргументів:
• кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що процентна ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями, оскільки власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень керуються неоднаковими мотивами. При цьому процентна ставка не відіграє ролі єдиною чинника. Крім неї, на рівень заощаджень впливають також інші фактори, які не відображають прагнення людей одержувати доходи від заощаджень. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів з метою здійснення непередбачених витрат, пов'язаних з лікуванням, безробіттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.
Процентна ставка не є єдиним чинником і при вирішенні питання про необхідність інвестування. На думку кейнсіанців, важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку, очікуваного від інвестування.
Кейнсіанці вважають уявлення класиків про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій надмірно спрощеними, оскільки вони не враховують інші джерела. На їхню думку, крім поточних заощаджень на грошовому ринку існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, а й у готівковій формі на руках; 2) кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити заощадження.
• кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, наявність монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, які стримують зменшення заробітної плати, що перешкоджає адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП. По-друге, якщо навіть припустити можливість зниження заробітної плати внаслідок падіння сукупною попиту і попиту на ринку праці, то це не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення їхнього попиту на рівні потенційного ВВП.
При визначенні об'єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять із того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту. На їхню думку, відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції породжують два головних фактори:
• психологія споживачів, тобто домашніх господарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження. Така тенденція в розподілі зростаючого доходу дістала назву “основний психологічний закон” Кейнса, згідно з яким зі збільшенням доходу домашніх господарств їхня гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до заощаджень збільшується. Внаслідок цього споживання відстає від виробництва, що викликає падіння виробництва;
Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який в кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”. Звідси кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:
• за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;
• за рахунок зниження процентних ставок за кредит, що підніме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектора економіки.
Розглядаючи роль фіскальних і грошово-кредитних інструментів в стимулюванні сукупного попиту, кейнсіанці віддають перевагу першим. Це пояснюється тим, що під час спаду виробництва інвестиції слабо реагують на зниження процентної ставки. Отже, за цих умов грошово-кредитна політика є неефективною. Тому головну увагу слід приділяти не зниженню процентної ставки, а фіскальній політиці на основі збільшення державних інвестицій, надання пільгових кредитів тощо.
Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Найбільшу величину він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей досягається “дешеве” нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.
“Кейнсіанський хрест” – кейнсіанська модель рівноваги, або “45-градусна модель”, або “модель доходи-витрати” (див. рис. 6.1) передбачає, що сукупний попит (АD) представлено плановими витратами – сумою, яку домашні господарства, фірми і держава мають намір витратити на купівлю товарів та послуг: С + І + G. Сукупна пропозиція (АS) представлена фактичними витратами, Y. Фактичні (реальні) витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси (ТМЗ) в умовах неочікуваних змін у рівні продажів, тобто:
Факт. Інвестиції = План. Інвестиції + Незаплановані Інвестиції в ТМЗ.
Планові і фактичні інвестиції в моделі є функцією від доходу і не залежать від рівня цін, який залишається фіксованим. В наведеному графіку лінія планових витрат перетинає лінію фактичних витрат в точці А, де реальні та планові витрати дорівнюють одне одному(С + І + G) = Y. Наведений графік отримав назву кейнсіанського хреста.
На лінії Y=Y завжди дотримується рівність фактичних інвестицій та заощаджень. У точці A, де доход дорівнює плановим витратам, досягається рівність між плановими та фактичними інвестиціями і заощадженнями, тобто встановлюється макроекономічна рівновага.
Якщо фактичний обсяг виробництва Y1, перевищує рівноважний Y, то це означає, що покупці купують товарів менше, ніж фірми виробляють, тобто ADAS. Підвищений попит задовольняється за рахунок незапланованого скорочення запасів фірм, що створює стимули до збільшення зайнятості і випуску. В результаті ВВП поступово зростає від рівня Y2 до рівня Y, і знову досягається рівновага: AD=AS.
Рисунок 6.1 – “Кейнсіанський хрест”
При будь-якому рівні ЧНП нижче рівноважного сукупні витрати будуть перевищувати обсяг виробництва, викликаючи тим самим непередбачені скорочення інвестицій в товарно-матеріальні запаси, загальний ріст прибутку і, врешті-решт, – ріст ЧНП.
В кейнсіанській макроекономічній моделі застосовуються два методи визначення рівноважного рівня ЧНП: метод вилучень та ін?єкцій і метод співставлення сукупних витрат і обсягу виробництва
Метод вилучень та ін`єкцій (S=I) – це метод визначення рівноважного рівня ЧНП, який дозволяє визначити рівновагу ЧНП в точці А, де сума заощаджень домашніх господарств дорівнює сумі запланованих інвестицій (рис.6.2). Це та точка, в якій перетинаються графіки заощаджень і запланованих інвестицій. Будь-який надлишок заощаджень над запланованими інвестиціями служить причиною недостатності загальних витрат, що викликає падіння ЧНП. Будь-який надлишок запланованих інвестицій над заощадженнями приводить до надлишку загальних витрат, що уможливлюють ріст ЧНП.
Метод співставлення сукупних витрат і обсягу виробництва (C+In=ЧНП) – метод визначення рівноважного ЧНП, коли сукупні витрати і обсяг виробництва рівні, що на графіку (рис. 6.3) відповідає точці А, де лінія С+Іn перетинає бісектрису. При будь-якому рівні ЧНП вище рівноважного обсяг виробництва буде перевищувати сукупні витрати, що приведе до непередбачених інвестицій в товарно-матеріальні запаси, падіння прибутку і в кінцевому рахунку – до зменшення обсягу виробництва, зайнятості і доходу.
Рисунок 6.3 – Графік рівноважного ЧНП за методом “сукупні витрати-обсяг виробництва”
Визначення ЧНП за допомогою методу “вилучень та ін’єкцій” і аналізу мультиплікатора наводить на думку про існування певного парадоксу, так званого парадоксу ощадливості. Парадокс ощадливості полягає в тому, що спроби суспільства більше зберігати можуть фактично привести до того ж S1 або навіть меншого фактичного обсягу заощаджень S2 (рис. 6.4).
Рисунок 6.4 – Парадокс ощадливості
Цей парадокс проявляється в таких формах:
• спроби суспільства більше заощаджувати закінчуються невдачею через багатократне зменшення рівноважного рівня ВВП, що викликається самою цією спробою;
• ощадність може бути соціальним злом. З точки зору індивіда, заощаджувальна копійка є зароблена копійка, а з точки зору суспільства, заощаджена копійка – це ще не витрачена і, відповідно, копійка, яка зменшує чийсь доход. Ощадність може бути благом для окремого індивіда, але може повернутися злом для суспільства, через можливий небажаний вплив на загальний обсяг виробництва і зайнятість.
• Парадокс проявляється і в тому, що домогосподарства виявляють значні стимули заощаджувати більше (менше споживати) якраз в той час, коли зростання заощаджень для економіки є найбільш небажаним, тобто коли економіка вступає у фазу падіння (можливість втрати роботи, падіння реальних доходів населення).
