Небава Макроекономіка (2003)
15.5 Система валютних курсів та її види. Фази валютно-кредитної системи
Валютна система – сукупність законів, правил, установ, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Валюта як інструмент міжнародних розрахунків спирається на певну систему загальновизнаних правил, згідно з якими здійснюються ці розрахунки. Сучасна валютна система пройшла в своєму розвиткові три етапи: систему золотого стандарту, Бреттон-Вудську систему і Ямайську систему.
• Система золотого стандарту (охоплює період до початку Другої світової війни). Золотий стандарт – організація грошової системи, за якої ціна валюти у золоті встановлюється законом, і органи влади зобов’язуються обмінювати за вимогою золото на валюту за встановленим курсом. Характерними ознаками золотомонетного стандарту були: 1) в обігу перебували золоті монети; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют; 4) вільне ввезення і вивезення золота з однієї країни в іншу. У більшості країн світу був відмінений 1931 року. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст, тобто була забезпечена певною ваговою кількістю золота. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.
Особливістю золотого стандарту був вільний рух золота як додаткового засобу зрівноважування платіжного балансу. Країна, що мала дефіцит торгового балансу, передавала золото своїм торговим партнерам. Метал фізично переміщався за рубіж для оплати перевищення імпорту над експортом. Експортовані золоті монети потім переплавлялися, і з золота чеканились монети країни, що одержала надлишок. Дефіцит торгового балансу викликав скорочення пропозиції грошей, а надлишок – його збільшення. Це мало два наслідки. По-перше, зменшення грошової маси в країні з дефіцитом викликало збільшення процентних ставок і притік капіталу. Надлишок на рахунку руху капіталу покривав дефіцит торгового балансу, але збільшення процентних ставок сприяло зниженню ділової активності. По-друге, пропозиція грошей, що скоротилася, викликала падіння цін і зниження економічної активності, що підвищувало конкурентоздатність країни і відновлювало рівновагу торгового балансу. У країні з активним балансом виникало обернене явище: надлишок платіжного балансу приводив до притоку золота, що збільшувало пропозицію грошей і знижувало процентні ставки. У середньостроковому періоді збільшення інфляції повинно було сприяти скороченню надлишку. Цей двонаправлений процес називають механізмом Юма, на честь шотландського економіста Девіда Юма, що вперше його описав.
З розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі із золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.
• Бреттон-Вудська валютна система (виникла наприкінці Другої світової війни 1944 р. і проіснувала до 1971 р.). В основу цієї валютної системи був покладений золото-валютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американ¬ським доларом. Він був єдиною валютою, яка обміню¬валася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Ріст міжнародної торгівлі означав підвищення потреби в “міжнародних грошах”. Оскільки цими грошима був американський долар, було ясно, що кількість доларів, доступних світовій економіці, повинна бути більше. Парадокс Тріффіна1 полягає в тому, що для росту наявних у світі касових залишків у доларах платіжний баланс США повинен стати дефіцитним. Зрештою, офіційні пасиви США повинні перевищити золотий запас країни. Так і трапилося в 1964 р.2 Але як тоді можуть США гарантувати золоту цінність долара – основи Бреттон-Вудської системи?
Проблема Тріффіна ставить більш глибоке питання: яким повинний бути світовий валютний стандарт? Дорогоцінні метали не зовсім підходять, тому що їхня пропозиція коливається поза зв'язком із світовими фінансовими потребами. У той же час жодна окремо узята країна не може забезпечити грошові резерви світового масштабу. Якщо така валюта забезпечена золотом, неуспіх заходу забезпечений, оскільки неможливо мати золоті резерви, що задовольняють потреби світової торгівлі, що розширюється, і попит на міжнародні резерви. Якщо ж валюта не забезпечена золотом, такий поворот подій буде означати для цієї країни несподіване знаходження права сеньоражу, що інші країни вважають небажаним. Одним із можливих рішень було б створення міжнародної організації, що випускає міжнародні гроші; саме цей варіант був запропонований Кейнсом на Бреттон-Вудській конференції. Альтернативне рішення – повне скасування золотого забезпечення – були прийняті de facto. Обмін долара США на золото ставав все більше проблематичним. Тому в 1971 р. США офіційно оголосили про його припинення. Ця подія по суті ознаменувала закінчення Бреттон-Вудської валютної системи.
• Ямайська валютна система – сучасний етап міжнародної фінансово-кредитної системи, який організаційно оформився після наради в м. Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. На цій нараді було прийнято рішення відмовитися від використання золота як основи валютних паритетів. Замість цього була впроваджена система змінних валютних курсів, тобто він став визначатися в залежності від співвідношення між попитом і пропозицією на валютних ринках. За цією системою ціна національної валюти кожної країни стала залежати від стану її власної економіки та її конкурентоспроможності на світовому ринку.
Одним із висновків, що випливають із дебатів про переваги фіксованих і гнучких курсів, є той факт, що не можна віддати перевагу якійсь із цих систем, – оптимальна система може знаходитися десь між цими крайностями. Одна з пропозицій полягає у створенні “гнучкого фіксованого курсу”: ідея цільових зон полягає в декларуванні фіксованих паритетів, але вона припускає широкі межі коливань, скажімо 10%. Прихильники цієї ідеї Марко Міллер і Джон Уільямсон підтверджують, що фіксований паритет служить відносно ринкових сподівань своєрідним якорем, у той час як широкий діапазон запобігає небажаним відхиленням. Одна половина критиків відзначає, що діапазони настільки широкі, що стають марними, тоді як інша половина критиків стурбована з приводу можливості встановлення неправильного паритету валюти. Багато політиків думають, що такого роду засіб застосовується неформально в Пост-Бреттон-Вудській системі, і не бачать ніякої вигоди від його офіційного прийняття.
Інша, більш амбіційна і складна пропозиція виходить від Рональда Мак-Кіннона із Стенфордського університету. У основі його аргументації лежать два принципи. Перший: у тривалому періоді інфляція визначається ростом грошової маси. Другий: паритет купівельної спроможності є придатною точкою відліку для встановлення валютних курсів. Сама пропозиція полягає в тому, що США, Німеччина і Японія повинні зафіксувати разом і назавжди свої валютні курси відповідно до паритету купівельної спроможності, тобто так, щоб ціни на блага, що беруть участь у міжнародній торгівлі, зрівнялися. Після цього три цих країни повинні дійти згоди щодо обмеження темпів росту сукупної пропозиції грошей. Ці темпи росту повинні бути такими, щоб інфляція була близька до нуля. Три центральних банки шляхом приватних консультацій повинні визначати, яким чином повинна бути розподілена частка росту грошової маси між країнами. Ця пропозиція викликає такі критичні заперечення. По-перше, щоб бути впевненим у тому, що зміни цін впливають на реальний валютний курс, очевидно, необхідно проробити важкі справи за допомогою малоефективного інструменту. Це знову ж аргумент Фрідмана, відповідно до якого легше змінити один валютний курс, ніж усі ціни. По-друге, це не тільки позбавляє кредитно-грошову політику незалежності, як у випадку з фіксованими валютними курсами, але також утрудняє незалежне здійснення заходів податково-бюджетної політики. У дійсності заходи податково-бюджетної політики звичайно впливають на валютний курс. Фіксація валютного курсу в умовах відхилень у проведенні заходів податково-бюджетної політики між країнами означає поширення порушень з однієї країни в іншу.
Крім індивідуальних валют міжнародні розрахунки спираються і на колективні валюти. Так, у 1970 р. МВФ започаткував міжнародну розрахункову одиницю – (спеціальні права запозичення СПЗ – Special Drawing Rights SDR) – колективну міжнародну валюту МВФ, яку утворено на Ямайці (у Кінгстоні) як головний резервний та міжнародний розрахунковий і платіжний засіб, тобто СПЗ розглядались як альтернатива долара в ролі світових грошей. СПЗ випускаються МВФ як безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках країни в МВФ для 1) регулювання сальдо платіжних балансів; 2) міжнародних платежів; 3) придбання вільно конвертованої валюти.
Курс СПЗ обчислюється на базі “валютного кошика” як середня вартість валют п'яти головних країн світу: США, ФРН, Франції, Англії, Японії.
У 1979 р. країни-члени Європейського економічного союзу утворили Європейську валютну систему і, відповідно, розрахункову одиницю ЕКЮ. Курс ЕКЮ визначається на базі кошика національних валют країн, які входять в Європейський економічний союз. При цьому частка кожного учасника в цьому кошику залежить від долі країни в європейському валовому продукті і взаємній торгівлі.
Новим етапом у розвитку Європейської валютної системи стало підписання у 1992 р. Маастріхтських угод, згідно з якими здійснюється перехід від безготівкових грошей ЕКЮ до готівкових – ЄВРО. Передбачається, що грошові знаки всіх країн Європейської валютної системи до кінця 2003 року будуть замінені на ЄВРО у відповідності до їхнього курсу. Прийняття єдиної валюти незалежними державами викликає багато побоювань. Чи зможуть країни прийти до консенсусу з приводу того, яку кредитно-грошову політику їм варто проводити. Зокрема, Німеччина, що виявилася перед загрозою загубити одну з найдужчих у світі валют, завжди наполягала на тому, щоб нова європейська валюта була не менш стійкою, чим німецька марка, а також на недопущенні інфляції в Європейській валютній спілці. У відповідь були прийняті критерії конвергенції, яким повинна задовольняти будь-яка країна перед вступом у Європейську валютну спілку. Ці п'ять критеріїв такі:
1) темпи інфляції в країні-члені не повинні перевищувати середній з трьох найнижчих темпів інфляції по ЄВС більш ніж на 1,5%;
2) довгострокова процентна ставка в цій країні не повинна перевищувати середню з трьох процентних ставок у країнах із найнижчими темпами інфляції більш ніж на 2%;
3) обмінний курс її валюти протягом, принаймні, двох років повинний не виходити за межі вузького діапазону при відсутності девальвацій ;
4) державний борг не повинний перевищувати 60% її ВВП;
5) бюджетний дефіцит не повинний перевищувати 3% ВВП.
Вважається, що ці критерії гарантують те, що країни, які вступають до ЄВС, домоглися низьких темпів інфляції й у стані підтримувати їх. Три перших критерії відбивають досягнення низької інфляції. Останні два стосуються ризику монетизації боргу: країни-члени ЄВС повинні вирішувати свої бюджетні проблеми неінфляційними засобами. На момент прийняття Маастріхтської угоди лише три країни задовольняли п'ять критеріїв: Данія, Франція і Люксембург (який не має своєї власної валюти). Деякі країни мають значний державний борг і навряд чи можуть сподіватися знизити його до 60%. Договір передбачає деяку гнучкість, приймаючи достатньою умовою значний прогрес у цій області.
Європейська валютна система – це система фіксованих, але коректованих валютних курсів. Через набір центральних курсів, виражених в ЄВРО, для усіх валют, що входять у сітку паритетів, установлюються попарні паритети ЄВС. Європейська валютна одиниця (ЄВРО) – це одиниця розрахунку, що визначається як зважена середня обмінних курсів валют ЄС. Фактична фіксація валютних паритетів передбачається лише за умови участі в Системі валютного механізму (СВМ). Положення ЄВС зміцнюється угодою, що дозволяє центральним банкам вільно запозичати засоби один у одного, щоб підтримувати існуючі паритети. Зміна паритетів може відбутися лише за обопільної згоди всіх членів СВМ.
Система змінних курсів має такі переваги:
• монетарна автономія. Головним аргументом на користь гнучких курсів є те, що вони надають можливість використовувати інструменти грошової політики для впливу на економіку. Неможливо зосереджуватись лише на підтримці обмінного курсу (за фіксованого режиму), це тільки один з показників. Перед країною можуть стояти інші проблеми – стабілізація зайнятості, цін, що потребують застосування заходів грошової політики. І саме гнучкі курси обміну дають змогу це робити;
• “автоматичний” стабілізатор. Гнучкі курси полегшують вплив зов¬нішніх шоків – вільна зміна курсів виступає в ролі автоматичних стабілізаторів. Прихильники вільного (а також регульованого) плавання стверджують, що ці курси пережили такі потрясіння, які б зламали фіксований курс;
• запобігає “помилкам” при встановленні рівня обміну. Справді, при вве¬денні режиму фіксованого курсу зразу ж постає питання, на якому рівні його фіксувати, до якої валюти (чи кошика валют) прив'язувати. Ці рішення мають суб'єктивний характер і можуть бути причиною помилок. Гнучкі курси усувають ці проблеми;
• механізм “подорожчання” валют стримує введення широкомасштабних торгових обмежень, а отже, не гальмує міжнародну торгівлю;
Недоліки:
• може мати сильні коливання. Внутрішні шоки можуть спричиняти сильні коливання курсу, що, в свою чергу, підживлює інфляційні процеси, очікування та сприяє частому збільшенню заробітної плати і т. ін. Коливання курсу провокують валютні спекуляції – дестабілізувальний чинник еконо¬мічного розвитку та міжнародних економічних відносин;
• невизначеність може негативно вплинути на торгівлю та інвестиції. Після відмови від Бреттон-Вудської системи коливання і реальних, і номінальних обмінних курсів виявилось набагато більшим, ніж очікувалося. Невизначеність ситуації з рівнем обмінного курсу ускладнює розрахунки ефективності торгових операцій, аналіз інвестиційних проектів і, на думку противників вільного змінення валют, може негативно вплинути на стан міжнародної торгівлі та інвестицій;
• не сприяє додержанню монетарної дисципліни. Використання режиму цілком вільного змінення курсу “розв'язує руки” органам, які контролюють валютно-фінансовий обіг, і може мимоволі потурати зловживанню інстру¬ментами грошової політики, зокрема надмірному розширенню внутрішніх кредитів тощо;
• “ілюзія автономії” грошово-кредитної політики. Насправді країни не дуже охоче визнають існування взаємозалежності у світовому масштабі. Наприклад, деякі країни (особливо великі) вживають заходи внутрішньої економічної політики, що призводять до негативних наслідків для інших країн. Говорити в такій ситуації про автономію економічної політики можна лише досить умовно.
Переваги та обмеження встановлення у країні системи фіксованого обмінного курсу – це, власне, дзеркальне відображення позитивних та негативних рис гнучкого курсу обміну.
Переваги:
• вносить елемент стабільності в систему міжнародних розрахунків;
• краще, ніж гнучкі курси, витримує внутрішні шоки та запобігає розбалансуванню економіки;
• дає змогу запобігти невиправданому розширенню грошової бази і тим самим “дисциплінує” органи, які контролюють грошовий обіг в економіці;
• позитивні наслідки мають бюджетно-податкова та зовнішньоторговельна політики.
Недоліки:
• не спрацьовує грошова політика, оскільки вона “зав'язана” на необхідності підтримки офіційно оголошеного рівня обмінного курсу. Це гальмує здатність монетарних інструментів регулювати зайнятість та ціни;
• необхідність “захищати” фіксований курс призводить до скорочення торгівлі шляхом введення тарифів та інших обмежень. Саме те, що протекціоністські заходи мають непогані короткострокові наслідки за режиму фіксованих курсів, може провокувати обмеження міжнародної торгівлі, що загалом гальмує технологічний та економічний розвиток країни;
• потребує наявності значних резервів іноземної валюти.
У залежності від економічної ситуації, стану платіжного балансу країна може вибирати курс, який найбільшою мірою відповідає конкретним умовам, завданням та проблемам. Періоди фіксованого курсу можуть змінюватись на періоди вільного плавання.
• Система золотого стандарту (охоплює період до початку Другої світової війни). Золотий стандарт – організація грошової системи, за якої ціна валюти у золоті встановлюється законом, і органи влади зобов’язуються обмінювати за вимогою золото на валюту за встановленим курсом. Характерними ознаками золотомонетного стандарту були: 1) в обігу перебували золоті монети; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют; 4) вільне ввезення і вивезення золота з однієї країни в іншу. У більшості країн світу був відмінений 1931 року. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст, тобто була забезпечена певною ваговою кількістю золота. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.
Особливістю золотого стандарту був вільний рух золота як додаткового засобу зрівноважування платіжного балансу. Країна, що мала дефіцит торгового балансу, передавала золото своїм торговим партнерам. Метал фізично переміщався за рубіж для оплати перевищення імпорту над експортом. Експортовані золоті монети потім переплавлялися, і з золота чеканились монети країни, що одержала надлишок. Дефіцит торгового балансу викликав скорочення пропозиції грошей, а надлишок – його збільшення. Це мало два наслідки. По-перше, зменшення грошової маси в країні з дефіцитом викликало збільшення процентних ставок і притік капіталу. Надлишок на рахунку руху капіталу покривав дефіцит торгового балансу, але збільшення процентних ставок сприяло зниженню ділової активності. По-друге, пропозиція грошей, що скоротилася, викликала падіння цін і зниження економічної активності, що підвищувало конкурентоздатність країни і відновлювало рівновагу торгового балансу. У країні з активним балансом виникало обернене явище: надлишок платіжного балансу приводив до притоку золота, що збільшувало пропозицію грошей і знижувало процентні ставки. У середньостроковому періоді збільшення інфляції повинно було сприяти скороченню надлишку. Цей двонаправлений процес називають механізмом Юма, на честь шотландського економіста Девіда Юма, що вперше його описав.
З розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі із золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.
• Бреттон-Вудська валютна система (виникла наприкінці Другої світової війни 1944 р. і проіснувала до 1971 р.). В основу цієї валютної системи був покладений золото-валютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американ¬ським доларом. Він був єдиною валютою, яка обміню¬валася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Ріст міжнародної торгівлі означав підвищення потреби в “міжнародних грошах”. Оскільки цими грошима був американський долар, було ясно, що кількість доларів, доступних світовій економіці, повинна бути більше. Парадокс Тріффіна1 полягає в тому, що для росту наявних у світі касових залишків у доларах платіжний баланс США повинен стати дефіцитним. Зрештою, офіційні пасиви США повинні перевищити золотий запас країни. Так і трапилося в 1964 р.2 Але як тоді можуть США гарантувати золоту цінність долара – основи Бреттон-Вудської системи?
Проблема Тріффіна ставить більш глибоке питання: яким повинний бути світовий валютний стандарт? Дорогоцінні метали не зовсім підходять, тому що їхня пропозиція коливається поза зв'язком із світовими фінансовими потребами. У той же час жодна окремо узята країна не може забезпечити грошові резерви світового масштабу. Якщо така валюта забезпечена золотом, неуспіх заходу забезпечений, оскільки неможливо мати золоті резерви, що задовольняють потреби світової торгівлі, що розширюється, і попит на міжнародні резерви. Якщо ж валюта не забезпечена золотом, такий поворот подій буде означати для цієї країни несподіване знаходження права сеньоражу, що інші країни вважають небажаним. Одним із можливих рішень було б створення міжнародної організації, що випускає міжнародні гроші; саме цей варіант був запропонований Кейнсом на Бреттон-Вудській конференції. Альтернативне рішення – повне скасування золотого забезпечення – були прийняті de facto. Обмін долара США на золото ставав все більше проблематичним. Тому в 1971 р. США офіційно оголосили про його припинення. Ця подія по суті ознаменувала закінчення Бреттон-Вудської валютної системи.
• Ямайська валютна система – сучасний етап міжнародної фінансово-кредитної системи, який організаційно оформився після наради в м. Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. На цій нараді було прийнято рішення відмовитися від використання золота як основи валютних паритетів. Замість цього була впроваджена система змінних валютних курсів, тобто він став визначатися в залежності від співвідношення між попитом і пропозицією на валютних ринках. За цією системою ціна національної валюти кожної країни стала залежати від стану її власної економіки та її конкурентоспроможності на світовому ринку.
Одним із висновків, що випливають із дебатів про переваги фіксованих і гнучких курсів, є той факт, що не можна віддати перевагу якійсь із цих систем, – оптимальна система може знаходитися десь між цими крайностями. Одна з пропозицій полягає у створенні “гнучкого фіксованого курсу”: ідея цільових зон полягає в декларуванні фіксованих паритетів, але вона припускає широкі межі коливань, скажімо 10%. Прихильники цієї ідеї Марко Міллер і Джон Уільямсон підтверджують, що фіксований паритет служить відносно ринкових сподівань своєрідним якорем, у той час як широкий діапазон запобігає небажаним відхиленням. Одна половина критиків відзначає, що діапазони настільки широкі, що стають марними, тоді як інша половина критиків стурбована з приводу можливості встановлення неправильного паритету валюти. Багато політиків думають, що такого роду засіб застосовується неформально в Пост-Бреттон-Вудській системі, і не бачать ніякої вигоди від його офіційного прийняття.
Інша, більш амбіційна і складна пропозиція виходить від Рональда Мак-Кіннона із Стенфордського університету. У основі його аргументації лежать два принципи. Перший: у тривалому періоді інфляція визначається ростом грошової маси. Другий: паритет купівельної спроможності є придатною точкою відліку для встановлення валютних курсів. Сама пропозиція полягає в тому, що США, Німеччина і Японія повинні зафіксувати разом і назавжди свої валютні курси відповідно до паритету купівельної спроможності, тобто так, щоб ціни на блага, що беруть участь у міжнародній торгівлі, зрівнялися. Після цього три цих країни повинні дійти згоди щодо обмеження темпів росту сукупної пропозиції грошей. Ці темпи росту повинні бути такими, щоб інфляція була близька до нуля. Три центральних банки шляхом приватних консультацій повинні визначати, яким чином повинна бути розподілена частка росту грошової маси між країнами. Ця пропозиція викликає такі критичні заперечення. По-перше, щоб бути впевненим у тому, що зміни цін впливають на реальний валютний курс, очевидно, необхідно проробити важкі справи за допомогою малоефективного інструменту. Це знову ж аргумент Фрідмана, відповідно до якого легше змінити один валютний курс, ніж усі ціни. По-друге, це не тільки позбавляє кредитно-грошову політику незалежності, як у випадку з фіксованими валютними курсами, але також утрудняє незалежне здійснення заходів податково-бюджетної політики. У дійсності заходи податково-бюджетної політики звичайно впливають на валютний курс. Фіксація валютного курсу в умовах відхилень у проведенні заходів податково-бюджетної політики між країнами означає поширення порушень з однієї країни в іншу.
Курс СПЗ обчислюється на базі “валютного кошика” як середня вартість валют п'яти головних країн світу: США, ФРН, Франції, Англії, Японії.
У 1979 р. країни-члени Європейського економічного союзу утворили Європейську валютну систему і, відповідно, розрахункову одиницю ЕКЮ. Курс ЕКЮ визначається на базі кошика національних валют країн, які входять в Європейський економічний союз. При цьому частка кожного учасника в цьому кошику залежить від долі країни в європейському валовому продукті і взаємній торгівлі.
Новим етапом у розвитку Європейської валютної системи стало підписання у 1992 р. Маастріхтських угод, згідно з якими здійснюється перехід від безготівкових грошей ЕКЮ до готівкових – ЄВРО. Передбачається, що грошові знаки всіх країн Європейської валютної системи до кінця 2003 року будуть замінені на ЄВРО у відповідності до їхнього курсу. Прийняття єдиної валюти незалежними державами викликає багато побоювань. Чи зможуть країни прийти до консенсусу з приводу того, яку кредитно-грошову політику їм варто проводити. Зокрема, Німеччина, що виявилася перед загрозою загубити одну з найдужчих у світі валют, завжди наполягала на тому, щоб нова європейська валюта була не менш стійкою, чим німецька марка, а також на недопущенні інфляції в Європейській валютній спілці. У відповідь були прийняті критерії конвергенції, яким повинна задовольняти будь-яка країна перед вступом у Європейську валютну спілку. Ці п'ять критеріїв такі:
1) темпи інфляції в країні-члені не повинні перевищувати середній з трьох найнижчих темпів інфляції по ЄВС більш ніж на 1,5%;
2) довгострокова процентна ставка в цій країні не повинна перевищувати середню з трьох процентних ставок у країнах із найнижчими темпами інфляції більш ніж на 2%;
3) обмінний курс її валюти протягом, принаймні, двох років повинний не виходити за межі вузького діапазону при відсутності девальвацій ;
4) державний борг не повинний перевищувати 60% її ВВП;
5) бюджетний дефіцит не повинний перевищувати 3% ВВП.
Вважається, що ці критерії гарантують те, що країни, які вступають до ЄВС, домоглися низьких темпів інфляції й у стані підтримувати їх. Три перших критерії відбивають досягнення низької інфляції. Останні два стосуються ризику монетизації боргу: країни-члени ЄВС повинні вирішувати свої бюджетні проблеми неінфляційними засобами. На момент прийняття Маастріхтської угоди лише три країни задовольняли п'ять критеріїв: Данія, Франція і Люксембург (який не має своєї власної валюти). Деякі країни мають значний державний борг і навряд чи можуть сподіватися знизити його до 60%. Договір передбачає деяку гнучкість, приймаючи достатньою умовою значний прогрес у цій області.
Європейська валютна система – це система фіксованих, але коректованих валютних курсів. Через набір центральних курсів, виражених в ЄВРО, для усіх валют, що входять у сітку паритетів, установлюються попарні паритети ЄВС. Європейська валютна одиниця (ЄВРО) – це одиниця розрахунку, що визначається як зважена середня обмінних курсів валют ЄС. Фактична фіксація валютних паритетів передбачається лише за умови участі в Системі валютного механізму (СВМ). Положення ЄВС зміцнюється угодою, що дозволяє центральним банкам вільно запозичати засоби один у одного, щоб підтримувати існуючі паритети. Зміна паритетів може відбутися лише за обопільної згоди всіх членів СВМ.
Система змінних курсів має такі переваги:
• монетарна автономія. Головним аргументом на користь гнучких курсів є те, що вони надають можливість використовувати інструменти грошової політики для впливу на економіку. Неможливо зосереджуватись лише на підтримці обмінного курсу (за фіксованого режиму), це тільки один з показників. Перед країною можуть стояти інші проблеми – стабілізація зайнятості, цін, що потребують застосування заходів грошової політики. І саме гнучкі курси обміну дають змогу це робити;
• “автоматичний” стабілізатор. Гнучкі курси полегшують вплив зов¬нішніх шоків – вільна зміна курсів виступає в ролі автоматичних стабілізаторів. Прихильники вільного (а також регульованого) плавання стверджують, що ці курси пережили такі потрясіння, які б зламали фіксований курс;
• запобігає “помилкам” при встановленні рівня обміну. Справді, при вве¬денні режиму фіксованого курсу зразу ж постає питання, на якому рівні його фіксувати, до якої валюти (чи кошика валют) прив'язувати. Ці рішення мають суб'єктивний характер і можуть бути причиною помилок. Гнучкі курси усувають ці проблеми;
Недоліки:
• може мати сильні коливання. Внутрішні шоки можуть спричиняти сильні коливання курсу, що, в свою чергу, підживлює інфляційні процеси, очікування та сприяє частому збільшенню заробітної плати і т. ін. Коливання курсу провокують валютні спекуляції – дестабілізувальний чинник еконо¬мічного розвитку та міжнародних економічних відносин;
• невизначеність може негативно вплинути на торгівлю та інвестиції. Після відмови від Бреттон-Вудської системи коливання і реальних, і номінальних обмінних курсів виявилось набагато більшим, ніж очікувалося. Невизначеність ситуації з рівнем обмінного курсу ускладнює розрахунки ефективності торгових операцій, аналіз інвестиційних проектів і, на думку противників вільного змінення валют, може негативно вплинути на стан міжнародної торгівлі та інвестицій;
• не сприяє додержанню монетарної дисципліни. Використання режиму цілком вільного змінення курсу “розв'язує руки” органам, які контролюють валютно-фінансовий обіг, і може мимоволі потурати зловживанню інстру¬ментами грошової політики, зокрема надмірному розширенню внутрішніх кредитів тощо;
• “ілюзія автономії” грошово-кредитної політики. Насправді країни не дуже охоче визнають існування взаємозалежності у світовому масштабі. Наприклад, деякі країни (особливо великі) вживають заходи внутрішньої економічної політики, що призводять до негативних наслідків для інших країн. Говорити в такій ситуації про автономію економічної політики можна лише досить умовно.
Переваги та обмеження встановлення у країні системи фіксованого обмінного курсу – це, власне, дзеркальне відображення позитивних та негативних рис гнучкого курсу обміну.
Переваги:
• вносить елемент стабільності в систему міжнародних розрахунків;
• краще, ніж гнучкі курси, витримує внутрішні шоки та запобігає розбалансуванню економіки;
• дає змогу запобігти невиправданому розширенню грошової бази і тим самим “дисциплінує” органи, які контролюють грошовий обіг в економіці;
• позитивні наслідки мають бюджетно-податкова та зовнішньоторговельна політики.
Недоліки:
• не спрацьовує грошова політика, оскільки вона “зав'язана” на необхідності підтримки офіційно оголошеного рівня обмінного курсу. Це гальмує здатність монетарних інструментів регулювати зайнятість та ціни;
• необхідність “захищати” фіксований курс призводить до скорочення торгівлі шляхом введення тарифів та інших обмежень. Саме те, що протекціоністські заходи мають непогані короткострокові наслідки за режиму фіксованих курсів, може провокувати обмеження міжнародної торгівлі, що загалом гальмує технологічний та економічний розвиток країни;
• потребує наявності значних резервів іноземної валюти.
У залежності від економічної ситуації, стану платіжного балансу країна може вибирати курс, який найбільшою мірою відповідає конкретним умовам, завданням та проблемам. Періоди фіксованого курсу можуть змінюватись на періоди вільного плавання.
