Історія економічних вчень

Виникнення нових ідей в англійській класичній політичній економії пов'язується з періодом, що ознаменувався переходом від мануфактурної стадії виробництва до машинної.

Проте багато хто з англійських авторів навіть у цей час ортодоксально сприймав класичні догмати. Так, економічні погляди Д- Мілля (1773—1836) та Д. Мак-Куллоха (1789—1836) характеризуються намаганням цих авторів популяризувати класичне вчення. Але, пояснюючи окремі положення теорії Сміта і Рікар-Д°, вони демонстрували і власне розуміння окремих категорій.

Так, вивчаючи основні положення теорії Д. Мілля, слід звернути особливу увагу на те, як автор трактує заробітну плату. Очевидно, що він пов'язує її розміри не з вартістю робочої сили, а з її ціною, яка визначається чинниками пропозиції робочої сили та розмірами авансованого капіталу. Так само і трактування Міл-лем прибутку як продукту функціонування капіталу суперечить класичній трудовій теорії вартості. Цікавим є ставлення Д. Мілля до такої форми доходу, як рента, що його Д. Мілль уважає паразитичним. Сам факт виникнення ренти без будь-якої участі землевласника глибоко вражав Мілля, бо наочно свідчив, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення.

Це дало підставу Міллю дійти висновку, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання продуктивності праці, котре протистоїть закону — тенденції спадної родючості ґрунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже зменшення ренти. Але кожний землевласник, наголошує Мілль, заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту позитивно позначатиметься на розмірі ренти.



Щоб обмежити можливості отримання землевласниками дармового доходу, він пропонує встановити для них конфіскаційний рівень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, тобто до фактичної націоналізації землі.

Слід звернути увагу на теорію грошей Мілля. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому й не ставив питання про чинники вартості грошей. Проте він стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку.

Уважний аналіз трактування, яке дає Мілль класичним категоріям, свідчить, що, усупереч декларованій ним відданості класичним догматам, він робить крок у напрямку нової теорії.

Так само й Д. Мак-Куллох, намагаючись узгодити теорію А. Сміта з новими реаліями, фактично спростовує низку її принципових положень. Щоб переконатись у цьому, треба проаналізувати його трактування вартості в тій частині, яка стосується її субстанції.

Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення. Він відносить до чинників вартості всі сили (машини,

природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». На його думку, це не суперечить теорії Рікардо, а навпаки доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці.

Прибуток Мак-Куллох розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому він вважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. Це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо Мак-Куллох постійно обстоював, не розуміючи, що підриває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.

Аналізуючи погляди Мак-Куллоха, слід звернути увагу на те, що він старанно захищав слабкі сторони доктрини Рікардо. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей тощо.

Сучасна західна економічна література оцінює Д. Мілля та Д. Мак-Куллоха як економістів, котрі догматично сприйняли теорію Рікардо і, невдало популяризуючи її, тим самим сприяли її вульгаризації.

Економічні концепції Т. Мальтуса (1766—1834) трактуються сучасними західними економістами-теоретиками як революційні для свого часу. Це стає зрозумілим, коли порівнювати ці концепції з поглядами його попередників.

Важливе місце в економічній концепції Мальтуса посідає теорія народонаселення. Вивчаючи її, слід звернути увагу на два моменти. Передовсім ця теорія та її автор стали об'єктами нищівної критики. Мальтуса не безпідставно звинувачували в зайвому песимізмі. Однак ця критика мала дещо однобічний характер: цілком ігнорувалась та обставина, що теорія народонаселення була для Мальтуса лише передумовою для розроблення цілої низки економічних та соціальних доктрин.

Отже, не варто шукати основоположних ідей учення Мальтуса лише в його праці «Нарис про закон народонаселення». Вона зовсім не є його основним науковим доробком. Проте навіть і тут міститься кілька положень, що заперечують твердження Сміта про трудове походження суспільного багатства.

Суть економічної теорії Мальтуса викладено в праці «Принципи політичної економії, розглянуті в контексті їх практичного застосування» (1820). Саме ця праця і стала, власне, майже революційним оновленням класичної політичної економії.

Треба усвідомити, що Мальтус будує свою економічну теорію зовсім інакше, ніж Сміт і Рікардо, намагаючись змалювати картину збалансованого розвитку економіки, віднайти відправну точку економічного розвитку і простежити взаємозв язок усіх економічних категорій з цією відправною точкою (базовим явищем).

За таку точку він бере витрати капіталу на розвиток виробництва (інвестиції) і показує, як на інтенсивність інвестування впливають розподіл, доходи (у трьох їхніх формах), заощадження і споживання. Не обходить він увагою і монетарний підхід до визначення причин економічного самоврівноважування, зокрема інвестиційних.

Тут варто нагадати, що в центрі теорії економічної рівноваги Сміта була вартість. Пізніші автори вважатимуть, що таким стабілізатором є ціна, яка змінюється під впливом попиту і пропозиції. І лише на початку XIX ст. економісти дійдуть висновку, що найефективнішим регулятором економічної рівноваги є інвестиції.

Мальтус був одним із перших науковців, який надавав проблемі економічної рівноваги важливого значення і в такий спосіб став першовідкривачем макроекономічних залежностей.

Отже, вивчаючи трактування Мальтусом уже знайомих нам економічних категорій, потрібно особливу увагу звернути на те, як воно «працює» на його макроекономічну теорію.

Необхідно звернути увагу й на ту обставину, що Мальтус не був абсолютним прихильником теорії ринкового саморегулювання: зокрема, він уважав за можливе коригування попиту через вплив на заробітну плату.

Учення Мальтуса містить багато цікавих положень, що роблять його цілком оригінальним. Це стосується і його теорії ренти, і теорії міжнародної торгівлі, і проблеми циклічності економічного розвитку.

Кризи надвиробництва він пов'язував з реалізацією виготовленого продукту, тобто з попитом. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на споживання капіталіста, а також частини заощаджень, що не знайшли іншого застосування. Проблеми реалізації надлишку вирішують «треті особи», до яких Мальтус відносив землевласників, духівництво, урядовців. Непродуктивне споживання «третіми особами», які нічого не виробляють, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.

Багато нового вніс у класичну політекономію Н. Сеніор (1790—1864). Він підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу певних економічних явищ. На відміну від Сміта Сеніор не брав собі за завдання побудову завершеної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса. Теорію політичної економії викладено, головно, у його книжці «Політична економія» (1850).

Теорія вартості. Об'єктом дослідження політекономії, на думку Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можна обмінювати або які мають вартість. Обмінювати чи передавати з рук до рук можна речі, які є в обмеженій кількості і мають властивість бути корисними.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність, та обсяг пропозиції. У сукупності вони визначають цінність багатства. Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, зокрема, поняттю граничної корисності, але він окреслює проблему в цілому, тому його не можна вважати засновником суб'єктивної теорії вартості.

Першим чинником вартості (цінності) він вважає корисність тобто попит, другим — рівень доступності блага, його пропонування. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Сеніор критикує визначення вартості Смі-том та Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці. На погляд Сеніора, трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).

Витрати виробництва під впливом, яких формується в Сеніора вартість, включають прибуток, процент та заробітну плату. їх він визначає через суб'єктивну категорію «здержливості», тобто своєрідної «жертовності» обох суб'єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника. Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Така «здержливість» сама собою не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталістам, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку.

Отже, вивчаючи економічні погляди Сеніора, слід зосередити увагу на тій обставині, що він одним з перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу (тобто багатство має не лише трудове походження). Щоб узгодити трудову теорію вартості з проблемами економічної практики, він пропонує нове розуміння субстанції вартості — величину вже згадуваної «здержливості» (її ще називають «утримуванням».

Це видається логічним, бо уможливлює пояснення природи доходів капіталіста (утримується від споживання прибутку, отже, жертвує ним заради виробництва нових вартостей, що дорівнюють величині його «здержливості»), природу заробітної плати (розмір пожертви робітника, який виробляє вартості) і навіть ренти (ідентичній внеску землевласника у виробництво).

Крім того, такий підхід дав змогу Сеніору причислити до розряду вартостей усі корисні речі, які є в обмеженій кількості і можуть підлягати обміну.

Щоб ліпше зрозуміти, як саме використовується Сеніором його теорія «здержливості», необхідно проаналізувати докази, що приводять його до нових висновків, а саме:

— вартості є змінними, бо складаються з витрат виробництва (витрат капіталу та робочої сили), а їхня корисність також є змінною, бо змінними є й розміри «здержливості»;

— вартість виявляється в обміні, як ціна, яка залежить від розміру «здержливості» (вартості), корисності та обсягу пропозиції.

Сеніор фактично абстрагується від вартості й аналізує виробництво та розподіл як такі, що базуються на ціновому регуляторі. Про це свідчить і дослідження ним ціни в контексті проблеми монополізації виробництва. Безперечно, його теорія ціни значно випередила свій час.

На особливу увагу заслуговує також монетарна теорія Сеніо-ра, яка, по-перше, синтезувала всі сформульовані на той час теорії грошей, а, по-друге, стала новим словом в економічній науці, оскільки вперше поставила питання про грошовий чинник економічної рівноваги. Так само, як і Т. Мальтуса, його можна вважати засновником макроекономічної теорії.

Ми вже казали, що праці економістів «нової хвилі» завершили класичну традицію. Уже в Мальтуса та Сеніора можна знайти певні положення й висновки, які незаперечно свідчать про початок перетворення класичної політекономії на теоретико-прикладну науку, для котрої, крім абстрактного аналізу, характерними стають макро- та мікроекономічний аналіз. Метою такого аналізу є формулювання засад раціональної економічної політики.

Найвиразнішою у цьому розумінні є теорія суспільного розвитку, сформульована Дж. С. Міллем (1806—1873), яка синтезувала всі теорії класичної школи (англійських, французьких, американських економістів), у тім числі й теоретиків «нової хвилі». Мілль також урахував особливості вчення Сміта як загальносоці-альної теорії, збагативши економічну науку розумінням того, що економічні процеси відбуваються в певному соціальному середовищі, тому поступальний економічний розвиток залежить і від соціальної рівноваги.

Дж. С. Мілль був першим, хто синтезував класичні визначення економічних явищ із нововведеннями, які здійснили класики «нової хвилі» під впливом реальних змін в економіці, і передовсім спромігся розмежувати закони виробництва, які він уважав об'єктивними, та закони обміну і розподілу, що залежать, на його думку, від суб'єктивних і загальносоціальних чинників.

Погляди Мілля було викладено в праці «Принципи політичної економії...» (1848), яка протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Ця праця складається з п'яти книжок: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду».

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою праці Мілля. Проблему вартості він розглядає у зв'язку з проблемами обміну товарів. На його думку, значно важливіше значення має співвідношення факторів виробництва, тобто праці, природних ресурсів та капіталу. Він розрізняє фізичну та розумову працю і вважає продуктивною ту працю, що створює багатство. Непродуктивна праця не робить світ багатшим у матеріальному плані.

Капітал — це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці. Він авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Мілль розрізняє основний та оборотний капітал. Капітал у нього — найважливіший фактор економічного зростання.

Заробітна плата у Мілля не має однозначного визначення. Він характеризує її або як частину капіталу, котру витрачають безпосередньо на купівлю робочої сили, або як плату за працю.

Прибуток — це винагорода за стримування від споживання. Розміри прибутку він узалежнює від праці, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений неефективним виробництвом.

Вартість, як уже зазначалось, не відіграє в нього тієї ролі, що в класиків. На його думку, тему вартості фактично ними вичерпано, і всі проблеми політичної економії Дж. С. Мілль пов'язує з рухом цін.

Ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто і ціну користування, і ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ. Ціну

Мілль часто трактує як вартість або мінову вартість. Мілль не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість, тобто ціна.

Отже, засадничими положеннями вчення Мілля, що свідчать про завершення класичного періоду розвитку політичної економії, є трактування ним основних категорій класичної політекономії: вартості як категорії, що не потребує дальшого дослідження з погляду її субстанціальності, але потребує конкретного вимірювання з позиції граничної корисності, тобто в уявленні Мілля вартість з категорії об'єктивної, пасивної щодо споживача, перетворюється на категорію суб'єктивну, таку, що частково визначається і споживачем; прибутку, як основи економічного зростання та форми доходу на капітал; капіталу, як наслідку стримування від споживання; ціни, як основи економічної рівноваги тощо.

Слід також нагадати, що Мілль аналізує економічні явища в загальносуспільному контексті, тому його теорії формулюються на основі макроекономічних та мікроекономічних узагальнень. Кожна з категорій набуває ознак належності до загальної теорії рівноваги, розглядається під цим кутом зору.

Варто спробувати проаналізувати, як Мілль формулює роль корисності, попиту і пропозиції як чинників ціни та через неї процес саморегулювання економіки; як він показує зв'язок між виробництвом, розподілом та споживанням, тобто, збудувавши пофазну модель, на цій основі формулює ще низку умов економічної рівноваги.

Необхідно також ознайомитись зі змістом сформульованих Міллем законів, які є або його власним відкриттям, або узгоджують те, що було вже відоме, з новими реаліями економічного розвитку. З цього погляду заслуговують на увагу його думки про монополію та конкуренцію, концепція статики і динаміки та інвестиційна теорія циклу.

Д. С. Мілль був переконаним послідовником Рікардо. Але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригінального трактування природи капіталу та процента.

Важливо також зрозуміти, як Мілль характеризував роль держави в суспільному розвитку. Він, не відмовляючись від принципу невтручання держави, показав, які аспекти її діяльності можуть сприяти формуванню середовища для поступального, безкризового розвитку, не порушуючи інтересів суб'єктів господарювання. Цікавими є також підходи, якими він скористався, щоб обґрунтувати тезу про необхідність соціальної стабільності, пояснити способи і напрямки реформування суспільства.

Мілль синтезував у єдиній теорії не лише теоретичні відкриття англійських науковців: багато ідей він запозичив із французької політичної економії.