Теремко Соціологія (2001)

Однією з головних умов типологізації є з'ясування базових критеріїв класифікації досліджуваного явища. Один із критеріїв класифікації соціальних процесів — ступінь їх загальності. Згідно з ним, розрізняють соцієтальні (глобальні), загальні, особливі й окремі соціальні процеси. До соцієтальних відносять процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глобальні процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси, пов'язані з функціонуванням таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. До особливих належать процеси урбанізації, адаптації, стабілізації.

Масштабність і значимість вищезазначених процесів очевидна, однак зрозуміти й оцінити багатство їх змісту можна тільки завдяки пізнанню різноманітних окремих (одиничних) процесів, унікальність яких утворюють історичні, генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць соціуму. Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрі-

шніми чи зовнішніми чинниками, пов язаними із структурними чи функціональними змінами, кількісними чи якісними показниками вимірювання.

У розмежуванні соціальних процесів часто використовують поділ їх на прості й складні, на процеси розвитку і деградації. Щодо системи, в якій відбуваються процеси, їх класифікують на:

— внутріособистісні (напр., процес самоосвіти);

— процеси, які відбуваються у стосунках між двома індивідами;

— процеси, які відбуваються у стосунках між індивідом і групою;

— процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

— процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

— процеси, які змінюють структуру й організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Я. Ще-паньський, класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути пристосовані одне до одного, причому процес пристосування можливий у різних формах.

Цілком можливий процес співробітництва з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Ймовірне і виникнення процесу суперництва, конкуренції, зумовлене прагненням випередити аналогічне прагнення інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться прагнення ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види й інтенсивність. Все це — процеси, які відбуваються під час взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, тобто процеси, які змінюють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в соціальних структурах.

Існують процеси, які змінюють соціальну організацію спільноти. Вони поділяються на процеси дезорганізації і процеси реорганізації. Процеси змін в системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру

спільноти, наприклад, процеси, які змінюють системи ідеологи, релігії, науки, техніки.

Скажімо, процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні в старому середовищі, не приводять до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки.

Про пристосування говорять, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Таким чином, пристосування — це формування типу поведінки, придатного для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, можна вважати, що процеси пристосування певною мірою відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значимості соціальних змін і ставлення до них індивідів розрізняють процеси пристосування швидкі й повільні, короткочасні й тривалі. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженій діяльності індивідів, груп у досягненні загальної мети, незалежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами чи групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншого боку, наявність каналів і засобів взаєморозуміння, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення засобів і правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва — взаємна користь. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою тих самих засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти на високу посаду, на високе становище не знають один про одного.

Конфлікт—соціальний процес, у якому індивід або група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Конфлікт також може виникнути між групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатись одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, зумовлене відчуттям небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Скажімо, боротьба — це форма конфлікту, в якій противники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити суперника до капітуляції через визнання переваги і прийняття умов, які випливають із цього визнання в даній конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних систем цінностей. Конфлікти бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації і системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядкові нічого не загрожує, стверджують, що ці процеси протікають соціальне організовано. Але за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.

Дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які спричиняють в межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимий оптимум, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Вона полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і допустимим нормам.

Процеси соціальної дезорганізації зумовлені різними причинами: стихійними лихами, тривалими війнами, політичними кризами, радикальними змінами системи влади, рево-

люціями, масовими міграціями населення, радикальними змінами в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів і форм соціального контролю. Серед причин соціальної дезорганізації і масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо. Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності.

Соціальна мобільність — процес переміщення індивідів між ієрархічними або іншими елементами соціальної структури: трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі і процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, вгору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.

Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, в пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності, В першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, в другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закрити-

ми, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, клановість чи гіпер-політизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція.

Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання, доступності шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.

Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.

Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. З ним пов'язані і депортації народів, здійснювані диктаторськими, тоталітарними режимами. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним із найдинамічніших за станом рухливості населення регіоном у світі. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських держав був взятий курс на етнократизм, що виштовхувало значні

маси людей із місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення на хвилі прагнення возз'єднатися з рідними, сім'ями, які опинилися тепер в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів, відновлення їх політичних прав, моральна реабілітація. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна напрямків міграційних потоків. Наприклад, якщо у 1991—1992 рр. в Україну більше приїздило людей, ніж виїздило з неї, то, починаючи з 1994 року, з погіршенням економічної ситуації, з України більше стало виїздити. Активізації зовнішньоміграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування.

Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування». Люди їздять в інші країни, щоб вигідно продати товари вітчизняного виробництва, а звідти привезти для продажу іноземний товар.

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють процеси реорганізації, реформування й інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді процеси реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. У процесі реорганізації відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію, практично неминучу в перехідному періоді.