Теремко Соціологія (2001)
Предмет та об’єкт соціології культури
Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.
Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані — визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру.
ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ соціології КУЛЬТУРИ
Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, П місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.
Соціологія культури належить до соціологічних теорій середнього рівня (спеціальних соціологічних теорій), Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують культуру як одну із соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як складова соціології, соціологія культури використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, інститут тощо) і окремих соціальних феноменів (релігія, клас, економіка та ін.). Особливість культури як однієї із соціальних підсистем полягає в тому, що на основі аналізу культурного життя суспільства стало можливим виявити різноманітні загальносо-ціологічні параметри, визначити підходи і розробити найважливіші засоби, обґрунтувати зміну парадигм соціального пізнання. Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, розвиваючи соціологію загалом, сформували основні засади і соціології культури (багато соціологів класичної епохи приділяли увагу аналізові культури у своїх концепціях соціального і культурного життя).
Соціологія культури є складовою соціології, однією із спеціальних соціологічних дисциплін, які використовують вироблені соціологією поняття і засоби для аналізу окремих соціальних феноменів (релігія, політика, освіта тощо). Соціологія має справу з культурою як соціальним феноменом, тобто вивчає культуру як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну систему. Найважливішими чинниками виникнення людських суспільств, поряд із економічними, природними, є і культурні умови, які по-різному впливають на соціальні процеси. У науці побутують різноманітні трактування ролі, місця та сутності культури в контексті світової цивілізації. Нерідко терміни «культура» та «цивілізація» вживаються як синоніми. Однак вони суттєво різняться за своїми значеннями. Термін «культура» виник раніше. Він вживався французькими просвітителями XVIII ст. — Вольтером (1694— 1778), Жаном Кондорсе (1743—1794), німецьким філософом Йоганном Гердером (1744—1803). Для них культура — те, що створено людством у процесі його історії, передусім — матеріальна культура. У неї включали й людський фактор як її творця. Термін «цивілізація» виражає результати колективної діяльності, а сутність терміна «культура» зміщується на індивіда та виражає головним чином його духовний, освітньо-моральний стан. Однак не буває культури без цивілізації та навпаки.
У просвітницькій філософії історії, продовженій в XIX ст. теоретиками позитивізму, зокрема О. Контом, була розроблена концепція прогресивного розвитку цивілізації. Згідно з нею цивілізація цілком залежала від людського розуму, який тлумачився як головний компонент культури в її особистісному значенні. Згодом, у XVIII ст., Ж.-Ж. Руссо твердив про протистояння культури як духовно-особистісного досягнення, не відокремленого від моральності людини, і цивілізації як зовнішньої комфортності життя, різного в різних груп
людей. Інше тлумачення співвідношення культури та цивілізації запропонував І. Кант у «Критиці здатності судження». Культурою він визнавав лише те, що служить на благо людини, виділяючи два її різновиди. Перший — «культура уміння», «технічне мистецтво», тобто цивілізація. Бурхливий розвиток цивілізації призводить до все більшого її відриву від справжньої культури, «культури виховання», яка формує справді духовну людину, розвиваючись повільніше, ніж «культура уміння». Цим спричинені негаразди людини.
Заслуга німецького Просвітництва полягає у глибокому розумінні необхідності зв'язку духовної культури (її морального компонента) з релігією («культура» і «релігійний культ» — однокореневі слова). Доречно щодо цього згадати працю письменника та філософа Готхольда Лессинга (1729— 1781) «Виховання людського роду», в якій висловлена думка, що релігійна свідомість, будучи невідокремленою від моральності, в різні історичні епохи містить у собі суттєві відмінності. Язичництво, іудаїзм (Старий Завіт) та християнство (Новий Завіт) — три ступені моральної еволюції людини, мета якої — гуманізм (своєрідне «Вічне Євангеліє»). У цих положеннях Лессинга і його прибічників знайшли своє відображення генеза і взаємодія ранніх національних релігій, які зумовили певну єдність національних культур, виплека-них у середземноморській колисці.
Прогрес суспільства розглядався ними як прогрес досягнень цивілізації (досить часто її називали культурою). Прогрес цей трактувався як прямолінійний розвиток. Елемент власне культурний, який виражав духовність людини, зводився переважно до розуму, інтелекту.
Певного поширення набув так званий соціокультурний підхід, пов'язаний з працями російського філософа, соціолога Миколи Данилевського (1822—1885), який виділив 13 культурно-історичних типів, серед них і «слов'янський». У XX ст. східної теорії дотримувався німецький філософ Освальд Шпен-глер (1880—1936), який вважав, що культурно-історичні типи (налічував їх вісім) — по суті, замкнуті організми, які, взаємодіючи між собою, протистоять один одному.
Східну концепцію розвинув англійський історик та соціальний філософ Арнольд Тойнбі (1889—1975), який твердив про поетапне виникнення, еволюцію та кругообіг цивілізацій, обличчя якої визначає творча меншість.
Усе це дає підстави для висновку про існування двох типів філософсько-історичних концепцій культури — глобально-світового та локально-історичного. Кожен з них має свої переваги, як і недоліки.
Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.
Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації.
Однією з центральних проблем соціології є дослідження соціальної дії та поведінки людей. Соціальна дія усвідомлена, в її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, очікування і переваги індивідів і груп. Тому одна з головних проблем соціології культури — проблема визначення того, що належить до поняття «культура».
Слово «культура» походь від латинського «culture » і спершу означало «догляд землі». Використовуючи деякі вміння та навички, а пізніше професійні знання, люди змінювали природу, вдосконалювали засоби управління. Пізніше цим терміном стали позначати все, що створила людина, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину від природи. В цьому сенсі розвиток людства — це розвиток його культури. Наука, предметом якої стало вивчення культури, — культурологія — своєрідний феномен, що має різні наукові джерела: в західноєвропейській, американській науці вона формувалася в руслі антропології, у вітчизняній — у руслі
філософії.
Відомо декілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Функціональний підхід основним елементом культури вважає цінності. За Т. Парсонсом, культура — організована певним чином система цінностей, яка відповідає потребам людини. Культурі властива сталість, стабільність. Різні культури мають багато спільного, тому природним їх розвитком є тільки еволюція.
Конфліктний підхід розглядає культуру як динамічну систему, яка є своєрідною ареною конфліктів, породжених' соціальною нерівністю. Цінності зазнають певного впливу інших соціальних факторів. Зокрема, К. Маркс твердив про культуру як про похідну економічних відносин, вважаючи, що існуючі культурні системи не здатні однаковою мірою задовольнити всіх членів суспільства. Соціальна нерівність призводить до постійного соціального напруження, революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це, як правило, результат нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей. Вона підкоряє Інші групи, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на цінності панівної групи, а отже, стимулює конфлікти. ,
Якщо функціональний підхід, сповідуючи принцип стабільності культурних систем, менше приділяє уваги культурним змінам та відхиленням, то конфліктний підхід зосереджується на осмисленні протиріч культури, аналізові джерел її розвитку, хоча приділяє надмірну увагу відмінностям культур, обминаючи їх спільні риси.
Поєднання двох підходів сприяє повноціннішому аналізові культури. Таку спробу зробив Р. Мертон, який, узявши з теорії конфлікту поняття «напруга», застосував його до функціонального підходу. Згодом Л. Козер доходить висновку про функціональність самого конфлікту.
У радянській філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років під культурою розуміли сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством. Цей погляд відтворював досить поширений технологічний підхід до культури як техніко-цивілізаційного явища, продукту людської діяльності. Згодом він поступився місцем досягненсь-кому та сенсо-гуманістичному. Сутність одного з них полягає в ідеї розвитку творчої сторони культури, коли, з одного боку, підкреслюються самі культурні функції (виробництво нових цінностей, ідей, концепцій, характер їх поширення), а з іншого — зосереджуються на особистісному аспекті.
За командно-адміністративної системи відсутність волі у творчої особистості нівелювала її на тлі групової конфліктної свідомості. Політична культура домінувала над художньою, моральною, правовою та іншими видами культури. Ця концепція приваблювала своєю гуманістичною спрямованістю, поєднанням творчого та особистісного начал, поєднанням соцієтального та індивідуального підходів. Але вона орієнтує лише на позитивні якості культури, яка є складним, багатомірним феноменом, таїть у собі й негативні риси. Наприклад, науково-технічний прогрес призвів до створення небезпечної для життя людини зброї масового знищення, в т.ч. і психотропної, екологічної кризи.
Діяльний підхід до визначення культури заявив про себе У 80-ті роки XX ст., насамперед завдяки новим інтегральним поняттям «засіб мислення» та «засіб діяльності». Увага зосереджувалася не тільки на оволодінні досвідом минулих поколінь задля втілення його у виробництво та суспільне життя, а й на тому, як, якими засобами це робити. Продукти людської діяльності мають значення як засоби праці, обміну, задоволення суспільної потреби. Це — речова форма суспільних відносин, оскільки, крім фізичних зусиль, вони уособлюють здібності, бажання, смаки людей, які виготовляли ці речі. В предметах праці втілена історія і суспільна біографія людства. Різні дослідники по-своєму тлумачили особливості цього підходу, приділяючи недостатньо уваги тому, які особливості засобу мислення та засобів праці властиві певній країні, часові, народові.
Динамічнішим стало дослідження культури на початку 90-х років. Саме в цей період утвердилося у вжитку західноєвропейське поняття «менталітет», яким активно послуговуються задля глибинної характеристики культури. Це поняття охоплює систему цінностей, культурні традиції, специфіку відображення, стереотипи поведінки, притаманні різним соціальним групам у різних соціальних умовах,
Поряд з науковим існує й побутове розуміння культури. Найчастіше культурою вважають різноманітні види й жанри художньої культури та мистецтва (музику, театр, кіно, літературу, живопис), культуру поведінки людини. З неї найчастіше вилучають науку, ідеологію протиставляють культурі. Але існує взаємозв'язок між духовною культурою та діяльністю, її об'єктивізованими зразками, оскільки існують відомі ідеї та норми, які передаються від покоління до покоління. З ними пов'язані системи цінностей, які детермінують ціннісні орієнтації, засоби мислення, поведінки, діяльності індивідів та груп на індивідуальному рівні. Як суспільне явище, культура створюється в процесі праці, поєднується з природними, економічними умовами, залежить від них. Від біологічних потреб шлях її пролягає до диференціації цих потреб, до вибору засобів праці, розвитку свідомості, рефлексивного ставлення до себе та навколишнього середовища, до формування інтелектуальних потреб (філософських, моральних, релігійних, політичних, правових), а згодом — до пошуку засобів їх задоволення. Одне слово, культура — це системна інтегративна якість суспільства, яка виражає досягнутий рівень його розвитку. Це стосується усіх типів, різновидів і виявів культури. Під культурою завжди розуміють явища, процеси та відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії.
Науці відомі «вузьке» і «широке» тлумачення терміна «культура». Культура — це соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки взаємодії) особистості, спільноти з середовищем існування (природним та соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток перетворюючої діяльності (Ш). Культура — це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, певному суспільству (В). Протиставляти тлумачення культури у вузькому та широкому значеннях недоцільно, оскільки культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, що забезпечують діяльність та її розвиток.
Залежно від критеріїв, існують різні класифікації культури. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну, відповідно до рівня та форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), конфронтаційну культуру, культуру узгодження, культуру соціальних груп тощо. Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, з'ясовує оцінку їх різноманітними соціальними групами. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної — етноцентризм та оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами — культурний релятивізм. Насправді оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без врахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.
Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Як правило, висока, елітарна культура, створювалася та поціновувалася обмеженою кількістю людей, тоді як народна пов'язана з життям широких народних мас. У сучасному суспільстві з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, яка, апелюючи до всіх, розрахована на масове вживання.
Імплікуючи загальну теорію культури на соціальне середовище, визначаючи соціологічний аспект культури, потрібно підкреслити власне соціальні риси у культурі та виділити одиниці спостереження. У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці (елементи, риси культури), які є головними складовими частинами культурних систем. Це можуть бути речі матеріального побуту, знаряддя праці, які здатні принципово змінити діяльність людини, поєднати навколо себе численні складні предмети, породити ще складніші культурні системи. Елементами культури можуть бути специфічні соціальні інститути культури, які організовують навколо себе виробництво духовних цінностей (наука, література, мистецтво тощо), їх поширення (школи, вузи,
спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо). Ними можуть бути і самі ідеї, наприклад, ідея еволюції, ідея адаптації, ідея відносності, ідея національної самосвідомості, які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, різноманітні інтелектуальні напрями.
Найширшу сукупність функціонально поєднаних предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки з окремими елементами культури називають культурним комплексом. Наприклад, якщо вуз — це окремий елемент культури, то вся освітня система (школи, інститути, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців) — величезний культурний комплекс. Культурні комплекси надають суспільству специфічних ознак, впливають на його життя, їх вдосконалення свідчить про рівень розвитку цивілізації. В соціологічному аспекті найважливішим є дослідження частини культурного комплексу, відповідальної за механізм розвитку соціальних відносин. Адже культура є своєрідним перетином економічних та соціальних відносин. Предметом соціології культури є соціальний механізм розвитку культурної сфери, поведінка соціальних суб'єктів у культурній Сфері. Культура пов'язана зі всіма суб'єктами соціології, пояснює властивими їй засобами сутність соціальної стратифікації та диференціації. Культурна специфіка утворює такі великі соціальні групи, як нації, етнічні спільноти, обумовлює особливості їхнього менталітету, мови, традицій, мистецтва, самосвідомості, способу життя. Культура функціонує в різних територіальних межах. Міста є унікальними культурними центрами, вони полінаціональні за своїм етнічним складом. Сільська місцевість бідніша за своєю матеріальною базою й одноманітніша за соціальним та етнічним складом. Отже, культура як предмет соціологічного аналізу — це сукупність структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою, тобто система соціальних структур та соціальних відносин щодо культурного феномена, особливості взаємодії культури як соціального інституту і суспільства. Об'єктом соціології культури є культура суспільства Як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства.
Соціологія культури намагається соціологічними засобами інтерпретувати історико-культурний матеріал, висвітлюючи процеси та закономірності суспільного розвитку, взаємодію культури та суспільства на різних етапах його розвитку.
Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані — визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру.
ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ соціології КУЛЬТУРИ
Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, П місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.
Соціологія культури належить до соціологічних теорій середнього рівня (спеціальних соціологічних теорій), Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують культуру як одну із соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як складова соціології, соціологія культури використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, інститут тощо) і окремих соціальних феноменів (релігія, клас, економіка та ін.). Особливість культури як однієї із соціальних підсистем полягає в тому, що на основі аналізу культурного життя суспільства стало можливим виявити різноманітні загальносо-ціологічні параметри, визначити підходи і розробити найважливіші засоби, обґрунтувати зміну парадигм соціального пізнання. Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, розвиваючи соціологію загалом, сформували основні засади і соціології культури (багато соціологів класичної епохи приділяли увагу аналізові культури у своїх концепціях соціального і культурного життя).
Соціологія культури є складовою соціології, однією із спеціальних соціологічних дисциплін, які використовують вироблені соціологією поняття і засоби для аналізу окремих соціальних феноменів (релігія, політика, освіта тощо). Соціологія має справу з культурою як соціальним феноменом, тобто вивчає культуру як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну систему. Найважливішими чинниками виникнення людських суспільств, поряд із економічними, природними, є і культурні умови, які по-різному впливають на соціальні процеси. У науці побутують різноманітні трактування ролі, місця та сутності культури в контексті світової цивілізації. Нерідко терміни «культура» та «цивілізація» вживаються як синоніми. Однак вони суттєво різняться за своїми значеннями. Термін «культура» виник раніше. Він вживався французькими просвітителями XVIII ст. — Вольтером (1694— 1778), Жаном Кондорсе (1743—1794), німецьким філософом Йоганном Гердером (1744—1803). Для них культура — те, що створено людством у процесі його історії, передусім — матеріальна культура. У неї включали й людський фактор як її творця. Термін «цивілізація» виражає результати колективної діяльності, а сутність терміна «культура» зміщується на індивіда та виражає головним чином його духовний, освітньо-моральний стан. Однак не буває культури без цивілізації та навпаки.
У просвітницькій філософії історії, продовженій в XIX ст. теоретиками позитивізму, зокрема О. Контом, була розроблена концепція прогресивного розвитку цивілізації. Згідно з нею цивілізація цілком залежала від людського розуму, який тлумачився як головний компонент культури в її особистісному значенні. Згодом, у XVIII ст., Ж.-Ж. Руссо твердив про протистояння культури як духовно-особистісного досягнення, не відокремленого від моральності людини, і цивілізації як зовнішньої комфортності життя, різного в різних груп
людей. Інше тлумачення співвідношення культури та цивілізації запропонував І. Кант у «Критиці здатності судження». Культурою він визнавав лише те, що служить на благо людини, виділяючи два її різновиди. Перший — «культура уміння», «технічне мистецтво», тобто цивілізація. Бурхливий розвиток цивілізації призводить до все більшого її відриву від справжньої культури, «культури виховання», яка формує справді духовну людину, розвиваючись повільніше, ніж «культура уміння». Цим спричинені негаразди людини.
Заслуга німецького Просвітництва полягає у глибокому розумінні необхідності зв'язку духовної культури (її морального компонента) з релігією («культура» і «релігійний культ» — однокореневі слова). Доречно щодо цього згадати працю письменника та філософа Готхольда Лессинга (1729— 1781) «Виховання людського роду», в якій висловлена думка, що релігійна свідомість, будучи невідокремленою від моральності, в різні історичні епохи містить у собі суттєві відмінності. Язичництво, іудаїзм (Старий Завіт) та християнство (Новий Завіт) — три ступені моральної еволюції людини, мета якої — гуманізм (своєрідне «Вічне Євангеліє»). У цих положеннях Лессинга і його прибічників знайшли своє відображення генеза і взаємодія ранніх національних релігій, які зумовили певну єдність національних культур, виплека-них у середземноморській колисці.
Прогрес суспільства розглядався ними як прогрес досягнень цивілізації (досить часто її називали культурою). Прогрес цей трактувався як прямолінійний розвиток. Елемент власне культурний, який виражав духовність людини, зводився переважно до розуму, інтелекту.
Східну концепцію розвинув англійський історик та соціальний філософ Арнольд Тойнбі (1889—1975), який твердив про поетапне виникнення, еволюцію та кругообіг цивілізацій, обличчя якої визначає творча меншість.
Усе це дає підстави для висновку про існування двох типів філософсько-історичних концепцій культури — глобально-світового та локально-історичного. Кожен з них має свої переваги, як і недоліки.
Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.
Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації.
Однією з центральних проблем соціології є дослідження соціальної дії та поведінки людей. Соціальна дія усвідомлена, в її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, очікування і переваги індивідів і груп. Тому одна з головних проблем соціології культури — проблема визначення того, що належить до поняття «культура».
Слово «культура» походь від латинського «culture » і спершу означало «догляд землі». Використовуючи деякі вміння та навички, а пізніше професійні знання, люди змінювали природу, вдосконалювали засоби управління. Пізніше цим терміном стали позначати все, що створила людина, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину від природи. В цьому сенсі розвиток людства — це розвиток його культури. Наука, предметом якої стало вивчення культури, — культурологія — своєрідний феномен, що має різні наукові джерела: в західноєвропейській, американській науці вона формувалася в руслі антропології, у вітчизняній — у руслі
філософії.
Відомо декілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Функціональний підхід основним елементом культури вважає цінності. За Т. Парсонсом, культура — організована певним чином система цінностей, яка відповідає потребам людини. Культурі властива сталість, стабільність. Різні культури мають багато спільного, тому природним їх розвитком є тільки еволюція.
Конфліктний підхід розглядає культуру як динамічну систему, яка є своєрідною ареною конфліктів, породжених' соціальною нерівністю. Цінності зазнають певного впливу інших соціальних факторів. Зокрема, К. Маркс твердив про культуру як про похідну економічних відносин, вважаючи, що існуючі культурні системи не здатні однаковою мірою задовольнити всіх членів суспільства. Соціальна нерівність призводить до постійного соціального напруження, революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це, як правило, результат нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей. Вона підкоряє Інші групи, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на цінності панівної групи, а отже, стимулює конфлікти. ,
Якщо функціональний підхід, сповідуючи принцип стабільності культурних систем, менше приділяє уваги культурним змінам та відхиленням, то конфліктний підхід зосереджується на осмисленні протиріч культури, аналізові джерел її розвитку, хоча приділяє надмірну увагу відмінностям культур, обминаючи їх спільні риси.
Поєднання двох підходів сприяє повноціннішому аналізові культури. Таку спробу зробив Р. Мертон, який, узявши з теорії конфлікту поняття «напруга», застосував його до функціонального підходу. Згодом Л. Козер доходить висновку про функціональність самого конфлікту.
У радянській філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років під культурою розуміли сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством. Цей погляд відтворював досить поширений технологічний підхід до культури як техніко-цивілізаційного явища, продукту людської діяльності. Згодом він поступився місцем досягненсь-кому та сенсо-гуманістичному. Сутність одного з них полягає в ідеї розвитку творчої сторони культури, коли, з одного боку, підкреслюються самі культурні функції (виробництво нових цінностей, ідей, концепцій, характер їх поширення), а з іншого — зосереджуються на особистісному аспекті.
За командно-адміністративної системи відсутність волі у творчої особистості нівелювала її на тлі групової конфліктної свідомості. Політична культура домінувала над художньою, моральною, правовою та іншими видами культури. Ця концепція приваблювала своєю гуманістичною спрямованістю, поєднанням творчого та особистісного начал, поєднанням соцієтального та індивідуального підходів. Але вона орієнтує лише на позитивні якості культури, яка є складним, багатомірним феноменом, таїть у собі й негативні риси. Наприклад, науково-технічний прогрес призвів до створення небезпечної для життя людини зброї масового знищення, в т.ч. і психотропної, екологічної кризи.
Діяльний підхід до визначення культури заявив про себе У 80-ті роки XX ст., насамперед завдяки новим інтегральним поняттям «засіб мислення» та «засіб діяльності». Увага зосереджувалася не тільки на оволодінні досвідом минулих поколінь задля втілення його у виробництво та суспільне життя, а й на тому, як, якими засобами це робити. Продукти людської діяльності мають значення як засоби праці, обміну, задоволення суспільної потреби. Це — речова форма суспільних відносин, оскільки, крім фізичних зусиль, вони уособлюють здібності, бажання, смаки людей, які виготовляли ці речі. В предметах праці втілена історія і суспільна біографія людства. Різні дослідники по-своєму тлумачили особливості цього підходу, приділяючи недостатньо уваги тому, які особливості засобу мислення та засобів праці властиві певній країні, часові, народові.
Поряд з науковим існує й побутове розуміння культури. Найчастіше культурою вважають різноманітні види й жанри художньої культури та мистецтва (музику, театр, кіно, літературу, живопис), культуру поведінки людини. З неї найчастіше вилучають науку, ідеологію протиставляють культурі. Але існує взаємозв'язок між духовною культурою та діяльністю, її об'єктивізованими зразками, оскільки існують відомі ідеї та норми, які передаються від покоління до покоління. З ними пов'язані системи цінностей, які детермінують ціннісні орієнтації, засоби мислення, поведінки, діяльності індивідів та груп на індивідуальному рівні. Як суспільне явище, культура створюється в процесі праці, поєднується з природними, економічними умовами, залежить від них. Від біологічних потреб шлях її пролягає до диференціації цих потреб, до вибору засобів праці, розвитку свідомості, рефлексивного ставлення до себе та навколишнього середовища, до формування інтелектуальних потреб (філософських, моральних, релігійних, політичних, правових), а згодом — до пошуку засобів їх задоволення. Одне слово, культура — це системна інтегративна якість суспільства, яка виражає досягнутий рівень його розвитку. Це стосується усіх типів, різновидів і виявів культури. Під культурою завжди розуміють явища, процеси та відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії.
Науці відомі «вузьке» і «широке» тлумачення терміна «культура». Культура — це соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки взаємодії) особистості, спільноти з середовищем існування (природним та соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток перетворюючої діяльності (Ш). Культура — це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, певному суспільству (В). Протиставляти тлумачення культури у вузькому та широкому значеннях недоцільно, оскільки культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, що забезпечують діяльність та її розвиток.
Залежно від критеріїв, існують різні класифікації культури. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну, відповідно до рівня та форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), конфронтаційну культуру, культуру узгодження, культуру соціальних груп тощо. Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, з'ясовує оцінку їх різноманітними соціальними групами. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної — етноцентризм та оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами — культурний релятивізм. Насправді оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без врахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.
Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Як правило, висока, елітарна культура, створювалася та поціновувалася обмеженою кількістю людей, тоді як народна пов'язана з життям широких народних мас. У сучасному суспільстві з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, яка, апелюючи до всіх, розрахована на масове вживання.
Імплікуючи загальну теорію культури на соціальне середовище, визначаючи соціологічний аспект культури, потрібно підкреслити власне соціальні риси у культурі та виділити одиниці спостереження. У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці (елементи, риси культури), які є головними складовими частинами культурних систем. Це можуть бути речі матеріального побуту, знаряддя праці, які здатні принципово змінити діяльність людини, поєднати навколо себе численні складні предмети, породити ще складніші культурні системи. Елементами культури можуть бути специфічні соціальні інститути культури, які організовують навколо себе виробництво духовних цінностей (наука, література, мистецтво тощо), їх поширення (школи, вузи,
спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо). Ними можуть бути і самі ідеї, наприклад, ідея еволюції, ідея адаптації, ідея відносності, ідея національної самосвідомості, які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, різноманітні інтелектуальні напрями.
Найширшу сукупність функціонально поєднаних предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки з окремими елементами культури називають культурним комплексом. Наприклад, якщо вуз — це окремий елемент культури, то вся освітня система (школи, інститути, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців) — величезний культурний комплекс. Культурні комплекси надають суспільству специфічних ознак, впливають на його життя, їх вдосконалення свідчить про рівень розвитку цивілізації. В соціологічному аспекті найважливішим є дослідження частини культурного комплексу, відповідальної за механізм розвитку соціальних відносин. Адже культура є своєрідним перетином економічних та соціальних відносин. Предметом соціології культури є соціальний механізм розвитку культурної сфери, поведінка соціальних суб'єктів у культурній Сфері. Культура пов'язана зі всіма суб'єктами соціології, пояснює властивими їй засобами сутність соціальної стратифікації та диференціації. Культурна специфіка утворює такі великі соціальні групи, як нації, етнічні спільноти, обумовлює особливості їхнього менталітету, мови, традицій, мистецтва, самосвідомості, способу життя. Культура функціонує в різних територіальних межах. Міста є унікальними культурними центрами, вони полінаціональні за своїм етнічним складом. Сільська місцевість бідніша за своєю матеріальною базою й одноманітніша за соціальним та етнічним складом. Отже, культура як предмет соціологічного аналізу — це сукупність структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою, тобто система соціальних структур та соціальних відносин щодо культурного феномена, особливості взаємодії культури як соціального інституту і суспільства. Об'єктом соціології культури є культура суспільства Як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства.
Соціологія культури намагається соціологічними засобами інтерпретувати історико-культурний матеріал, висвітлюючи процеси та закономірності суспільного розвитку, взаємодію культури та суспільства на різних етапах його розвитку.
