Теремко Соціологія (2001)
Теоретичні передумови виникнення та основні етапи розвитку економічної соціології
Як самостійний науковий напрям соціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв'язків, загострення соціальних протиріч. Формування економічної соціології було підготовлене розвитком наукової думки. Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології. Однією з них була теорія економічного лібералізму А. Сміта. У своїх поглядах він базувався на уявленні про утилітаристську (практичну, корисну) природу людини, коли кожен товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об'єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему А. Сміт уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду. Держава повинна бути гарантом свободи підприємницької діяльності, повної конкуренції і т.ін. Ідеї А. Сміта згодом були розвинуті у працях Д. Рікардо, головна з яких — «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) — присвячена проблемам економічної діяльності людини. Йому належить вироблення теорій розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер. З погляду економічної соціології, заслуговує на увагу і праця англійського економіста Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення» (1798), в якій досліджується взаємозалежність між виробництвом та динамікою народонаселення.
Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства.
Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.
Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку.
Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного
розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно — до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з'ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці.
Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидат-нішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії.
М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість — стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло
викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму».
Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування.
Сферою досліджень Т. Веблена була споживча поведінка різних соціальних груп. Специфіка його підходу до цієї поведінки полягала в урахуванні широкого спектра психологічних та культурних чинників.
Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.
Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з'ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв'язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії.
Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.
Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.
У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).
Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.
Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.
П'ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».
Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.
Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства.
Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.
Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку.
Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного
розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно — до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з'ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці.
Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидат-нішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії.
М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість — стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло
викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму».
Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування.
Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.
Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з'ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв'язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії.
Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.
Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.
У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).
Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.
Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.
П'ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».
Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.
