Коваленко Банківські операції (2006)
Формування банківського портфеля цінних паперів та управління ним
Інвестиція — це господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти чи майно.
У банківській практиці інвестиційні операції означають вкладення коштів у цінні папери. Інвестиції відрізняються від позичок, а саме:
1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладення коштів з метою забезпечення надходження грошей протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.
2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, а при інвестуванні - банк, який намагається купити активи на ринку.
3. При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небагатьох кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.
4. Кредитування пов'язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.
Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує тісний зв'язок:
*зазначені операції найприбутковіші, тому і найризикованіші;
* банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користь інвестицій.
Основними цілями інвестицій є:
а) дохідність вкладень;
б) безпека вкладень;
в) ризик інвестицій;
г) ліквідність вкладених коштів.
Жоден цінний папір не відповідає одночасно всім цілям. У процесі управління портфелем цінних паперів банк може досягти компромісу між інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з них.
Портфелем цінних паперів називають вкладення банків у цінні папери, які управляються як одне ціле.
На практиці розрізняють такі види інвестиційних портфелів:
Політика короткострокового акцепту - найбільш обережний метод. Інвестиційний портфель банку повністю формується з
короткострокових цінних паперів (2—3 роки). Це підвищує банківську ліквідність. Політика доцільна в період зростання відсоткових ставок. Дохідність не розглядається як пріоритетна ціль.
Політика «сходів» (політика рівномірного розподілу коштів) - дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.
Політика довгострокового акцепту — є протилежністю політиці короткострокового акцепту. Прийнятна в період падіння ринкових норм відсотка. На практиці є відкритою переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.
Політика відсоткових очікувань (концепція переключення) - агресивна політика, здійснення якої пов'язане з прогнозуванням динаміки відсоткових ставок і спекуляцією на цих змінах.
Політика «штанги» — найприйнятніша для комерційних банків. Полягає в урівноваженні дохідності довгострокових ліквідних інвестицій ліквідними короткостроковими вкладеннями. Дозволяє, за бажанням інвестора, переводити акцепт на різні інвестиційні цілі чи балансувати між цими цілями.
У банківській практиці інвестиційні операції означають вкладення коштів у цінні папери. Інвестиції відрізняються від позичок, а саме:
1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладення коштів з метою забезпечення надходження грошей протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.
2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, а при інвестуванні - банк, який намагається купити активи на ринку.
3. При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небагатьох кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.
4. Кредитування пов'язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.
Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує тісний зв'язок:
*зазначені операції найприбутковіші, тому і найризикованіші;
* банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користь інвестицій.
а) дохідність вкладень;
б) безпека вкладень;
в) ризик інвестицій;
г) ліквідність вкладених коштів.
Жоден цінний папір не відповідає одночасно всім цілям. У процесі управління портфелем цінних паперів банк може досягти компромісу між інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з них.
Портфелем цінних паперів називають вкладення банків у цінні папери, які управляються як одне ціле.
На практиці розрізняють такі види інвестиційних портфелів:
Політика короткострокового акцепту - найбільш обережний метод. Інвестиційний портфель банку повністю формується з
короткострокових цінних паперів (2—3 роки). Це підвищує банківську ліквідність. Політика доцільна в період зростання відсоткових ставок. Дохідність не розглядається як пріоритетна ціль.
Політика «сходів» (політика рівномірного розподілу коштів) - дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.
Політика довгострокового акцепту — є протилежністю політиці короткострокового акцепту. Прийнятна в період падіння ринкових норм відсотка. На практиці є відкритою переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.
Політика відсоткових очікувань (концепція переключення) - агресивна політика, здійснення якої пов'язане з прогнозуванням динаміки відсоткових ставок і спекуляцією на цих змінах.
Політика «штанги» — найприйнятніша для комерційних банків. Полягає в урівноваженні дохідності довгострокових ліквідних інвестицій ліквідними короткостроковими вкладеннями. Дозволяє, за бажанням інвестора, переводити акцепт на різні інвестиційні цілі чи балансувати між цими цілями.
