Етика

Етика — наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в розвитку людини. Вона вивчає особливу сферу людської діяльності, її закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, у структурі моральної свідомості.

Етика не створює моралі. Остання виникає й розвивається у співжитті людей як спосіб міжлюдських відносин. Особливість цих (моральних) відносин полягає в тому, що в них суспільна сутність людини виражена в потребі співпричетності з іншим, суспільством, реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як до людини, визначає мету моральних відносин і відповідні їй засоби досягнення. Тому з часів Арістотеля моральні відносини виокремлюються в їхній своєрідності як міжлюдські, визначаються як відносини безпосередньо між людьми на відміну від виробничих, правових тощо, в яких відношення людини до іншої, суспільства опосередковане виробництвом продукту, законом і т. п.

Духовний характер моральної діяльності розкривається і в її продукті — моральних цінностях, які не мають речового вираження й не піддаються моделюванню, змінам (подібно до правових законів) іззовні. Моральні цінності охоплюють внутрішній світ людини, виражений у суспільному житті, визначаються як неписані закони, виникають безпосередньо в моральній діяльності людей як її продукт — справжня спільність — людяність. Спадкоємно розвиваючись, моральні цінності становлять основу моральної діяльності в її загальнолюдському змісті.

Таким чином, у моральних цінностях виражена специфіка моральної діяльності, її смисл для людського розвитку, всеісторичний характер моралі. Все це свідчить, що мораль є родовою діяльністю людини, внутрішньо властивою процесові еволюційного розвитку людства. Сьогодні ця роль моралі дедалі більше осмислюється людьми й закріплюється в розумінні її доленосного значення. Водночас історично конкретні етапи розвитку моральної діяльності суттєво розрізняються між собою. В залежності від соціально-історичних умов змінюються й зміст моральної свідомості, функціонування вироблених людством моральних цінностей.

Пояснюючи ці особливості в розвитку моральності тим, що в ній реалізуються істинно суспільні відносини, а їхній розвиток не збігається з соціальним прогресом, учені вбачають у суперечливому характері розвитку моральності підстави для вивчення історично змінюваних етичних теорій, етики як науки в цілому.

Етика визначається як наука, в якій осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, формуються етичні доктрини, теорії, що пояснюють природу, функції моральності, закономірності її розвитку. Отже, етика звернена до складного світу людини, її родової суспільної сутності, котра реалізується в моральній діяльності живих, конкретних, цілісних індивідів.

Нетотожність моральності етиці, розроблюваним останньою доктринам проявляється багатоаспектно й становить окрему галузь дослідження. Так, при вивченні внутрішніх, глибинних процесів морального розвитку людини етика виступає в союзі з психологією, розкриваючи своєрідність моральних почуттів, моральної свідомості, механізм її виникнення та реалізації в життєдіяльності людей. Разом із тим буде помилкою гадати, що здобуті знання — результат дзеркального відбиття безпристрасно спостережуваних процесів. Етичний аналіз є пізнанням «невловимого», що не піддається кількісному вимірові. Цей аналіз не виявляється безпосередньо в предметно (речево) відчутному продукті, є результатом духовного, морального відношення. Предмет, мотиви, способи здійснення й результат цього аналізу становлять галузь духовної діяльності людей. Етичні знання й процес осмислення моральності передбачають розуміння останньої. Досягти розуміння своєрідності моральності через узагальнення кількісних, зовнішніх, предметно виражених проявів не можна. Почуття любові, сорому, гідності, обов'язку відкриваються розумінню лише в контексті моральних відносин, що породили їх, і як переживання закріплені наукою в понятті «співпереживання».

Та чи інша наукова інтерпретація моралі значною мірою залежить від такого розуміння. За ставленням до нього ми визначаємо істинність або неістинність етичних знань, стверджуємо, що специфіка моральної діяльності визначає особливості етики як науки.

Розглядаючи моральність у її практичному значенні для людського способу ставлення до світу в цілому, виражену в моральному спілкуванні здатність людини співвідносити себе з іншими людьми, керуючись поняттями ганебного або гідного людини, ми покладаємо в основу аналізу уявлення про міру людяності, маючи на увазі міру суспільного розвитку людини. Прояви моральності в життєдіяльності конкретних індивідів визначаються як доброчесність, порядність, людяність. Тобто критерієм нашої оцінки є судження про природу людини та своєрідність її прояву в моральній діяльності.

Такі знання здобуваються з моральної діяльності та вироблюваних у ній цінностей. Наприклад, прагнення стати доброчесним, яке виникло в результаті умовиводів, недостатнє ні для його здійснення, ні для розуміння того, що і як слід досягти. Потяг стати доброчесним залишається потягом і спроможний служити лише сентенції про те, що добрими намірами вимощена дорога в пекло. Тільки реа-лізуючись у ставленні до іншого як до людини, здатність до такого акту є сутнісною силою людини, силою, завдяки якій можливість, виражена в прагненні, стає реальністю. В цьому можна переконатися й на такому прикладі. Всі прагнуть любові. Та головною умовою для здійснення прагнення є становлення певних моральних відносин. Побачити в іншому особистість, людину в її індивідуально-неповторному прояві і є способом формування сутнісної, творчої сили, що породжує почуття любові.

Ці міркування мають однобічний характер і не передбачають розкриття генезису любові. їхня мета полягає в тому, щоб підкреслити, що етичні знання здобуваються з живої тканини моральних відносин, залежать від розуміння, яке своїми коренями сягає основи внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань і відкривається в моральній діяльності. При розв'язанні таких завдань учені здобувають знання про моральність. Отже, етика не просто відображає свій предмет, а через характер згадуваного розуміння є вираженням і продовженням моральної діяльності.

Вчений мусить розуміти моральність і осмислювати її, розкривати її загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст, прагнути до істини про моральність і розпізнавати її через умонастрої своєї епохи, спиратися на знання про природу, сутність людини та відтворювати історично-конкретні періоди розвитку й прояву моральності у внутрішньому світі індивіда через його ставлення до інших людей. Таким є складний об'єкт, що обертається то однією, то іншою гранню в процесі історичного розвитку моральності й розгортається в предмет вивчення етичної науки.

Етимологічно слово «етика» виникає зі слова «ethos», яке виступає як термін, що спершу означав звичне місце існування (ethos людини, ethos звіра), котрий уточнювався з часом за смислом для позначення сталого характеру явищ. Стосовно людини смисл сталого характеру її існування — ethos'a людини — визначається через побут, звичаї, характер.

У такому ж значенні пізніше у римлян зі слова mos (mores), яке означало нрав, звичай, характер, утворюється термін moralitas — мораль. Уживання цих термінів для відображення одного й того самого змісту в давні часи вказує, по-перше, на теищо нрави і звичаї, вироблені безпосередньо в практичному житті людей, виражали стійкий характер ethos'a людини, по-друге, що моральність як похідне від побуту словоутворення означає те ж саме, що й мораль. Не менш істотним є й те, що в нравах та звичаях охоплюються дві сторони взаємин між членами спільності: психологічна, внутрішня, звернена до характеру, й зовнішня, пластично виражена у звичаях.

У єдності цих двох сторін і закладені підвалини моральності: її суспільна сутність, що охоплює своїм перетворюючим змістом внутрішній світ людини, спільноти й становить стійкий характер ethos'a людини, зовнішнє пластичне вираження моральності у звичаях, котрі змінюються в різних умовах побуту.

Ретроспективний погляд уловлює вже на цьому рівні розвитку моральності прихований у нравах та звичаях зв'язок між тим, що виділяється в сталому характері ethos'a людини як суттєве для людини, належне людині, і тим, у чому суттєве виражене, конкретизоване в житті згідно з нравами і звичаями. За всієї відмінності останніх у різних племен, вони у своїй основі покладають спільне, в силу якого виступають як неписані закони. Вивчаючи моральність, ми також звертаємося до цієї основи, знаходимо в ній джерело виникнення моральності й багатоманітності форм її історичного вираження.

Виділяючи в побуті та звичаях те, що закріплюється як належне людині, тобто певну специфіку, яка тлумачиться древніми як вічні закони богів, ми інтерпретуємо її як виражену в моральній формі зв'язку людей суспільну сутність людини. Моральність як неписані закони виступала єдиним регулятором життя спільності.

Позначена мовою сучасної науки в понятті «спільність» основа моральності за своєю суттю не заперечує давньочасне позначення її як сталого характеру ethos'a людини, а лише поглиблює.

Нрави і звичаї відображали вироблені в процесі розвитку спільності форми суспільного зв'язку людей, виступали нормами людяності. Таким чином, нрави і звичаї містили в собі своєрідний зміст і в той же час його розуміння як належного членам спільності (гідного людини). В пам'ятках, що дійшли до нас, знаходимо підтвердження цього у виразі: «міра компетенції людини» й т. п. Зі сказаного випливає, що норми, котрі складали моральність у стародавні часи, існували в єдності вираженої в них своєрідності взаємозв'язку членів спільності й усвідомлення його в обгрунтуваннях притаманного людині, належного. Подібні підтвердження доносять до нас міфи, пам'ятки стародавньої культури. Вони показують, що єдині етимологічні корені термінів моральність і етика, котрі виникають зі слова ethos в одному й тому ж значенні, свідчать не тільки про синкретизм свідомості, її нерозчленованість на різні форми суспільної свідомості. Для розуміння феномена морального та особливостей його пізнання наукою етикою надзвичайно важливо наголосити на тому, що в тлумаченні древніми правів і звичаїв у контексті єдності змісту моральності та як його обгрунтування — певного тлумачення моральності — був схоплений її глибинний зв'язок з етикою, що найчіткіше проявилося на емпіричному рівні функціонування моральності.

На рівні морального контакту, початкового моменту морального спілкування виникаюча симпатія чи антипатія не просто переживається людиною, а усвідомлюється нею, пояснюється з урахуванням досвіду й наявних критеріїв. Напевне, в цьому й слід шукати пояснення того, що хоч поняття «етика» й «мораль» чимдалі більше розводяться в наступні періоди, все ж їхня відмінність розкривається щодо їхнього зв'язку.

Заслуговує на увагу й такий факт. Термін «етика» в значенні вчення про моральність вводиться Арістотелем, який у той же час неодноразово підкреслював залежність виховної дії етики на людину від моральності. Арістотель уводить етику в систему філософських наук як самостійну дисципліну, котра вивчає сферу міжлюдських відносин, діяльність індивіда як розумної й суспільної істоти, і міститься між психологією (наукою про душу) й політикою (наукою про державу).

Розглядаючи моральне не як приречене людині, а як таке, що виникає в діяльності й визначає її розвиток, Арі-стотель підкреслює: «...не можна бути практичним, не будучи моральним» '. Арістотель виводить цей зв'язок із того, що «моральний характер мети допускає лише моральні засоби», й підводить до розуміння універсального значення моральності для людської діяльності. Керуючись тим, що моральність формується у відповідності з життям людей і що вплив на моральний розвиток здійснюється через організацію діяльності людей, Арістотель висловлює важливу думку про те, що коли «натовп не звик підкорятися соромові, а тільки страхові, й стримується від лихого не через те, що це ганебно, а лише внаслідок покарань... Неможливо, або принаймні нелегко змінити під впливом науки те, що здавна вкоренилося в побуті» 2.

Отже, моральність, виражена у звичаях і нравах і виникла здавна, не є тотожною етиці — вченню про неї. Моральність виникла як особлива діяльність, міжлюдські відносини з життєвої практики людей, підвладна вихованню, специфіка якого вимагає впливу на людину через зміну умов життя, характеру діяльності та законів, що забезпечують суспільне виховання людей 3. У цих межах можна говорити й про виховне значення етичних знань. Ця думка Арістотеля багато важить для розуміння співвідношення етики й моральності. Виділившись із моральності як момент, присутній в- акті усвідомлення її людиною, етика перетворюється на вчення про сутність моральності, її призначення, а теоретичні концепції, що виражають її, з ряду причин розвиваються в бік їхньої нетотожності моральній свідомості людей.