Етика
РОЗДІЛ II ОСНОВНІ ЕТАПИ Й НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЕТИКИ
Історія розвитку етичної думки налічує майже 26-віко-вий період свого існування. Викристалізовуючись із великої багатоманітності відображеної в людській думці моральної практики, етична думка поєднується з теоретичним осягненням моралі як особливого соціального явища. Зауважимо, що процес становлення етичної думки пов'язаний з рядом труднощів, урахування яких важливе при аналізі історико-етичного матеріалу.
Первісна злитість людського світосприймання тісно переплела конкретно-практиковану мораль з ідеальними уявленнями про її сутність, місце в життєдіяльності суспільства, значення для кожної людини. Більш того, на ранніх етапах свого розвитку мораль була невіддільною від панівних у суспільстві міфів і ритуалів, традицій і фольклору, обов'язків індивіда перед Богом і своєю спільністю. Тут етична думка репрезентована в численних зводах законів ранніх держав, найдавнішої словесності — епосі, «літературі мудрості», фольклорних формах, текстах священних релігійних книг. Разом із тим не лише мізерність, фрагментарність, а й, головним чином, недостатня виділеність самого предмета (моралі) не дає можливості кваліфікувати розглядуваний матеріал як власне етичний.
Та все ж він являє собою щонайцінніше зібрання історичних свідчень морального життя людини в її розвитку.
Первісна вплетеність етичної думки в тканину практикованої моралі успадковується й далі в історії етики і історичного існування морального феномена. З певного ж моменту починає формуватися особливий статус етичної думки, відмінної від простого раціонального відображення існуючої моралі як житейської мудрості.
Загострення соціальних невідповідностей між традиційними моральними нормами, що сягають корінням у слабко диференційований соціум первісності, та реальними умовами й потребами чимдалі більше стратифікованого суспільства перших держав створювало особливі соціальні підстави для виділення проблеми моральності як особливого предмета розгляду. Паралельно йшов процес розмивання міфологічного мислення, відкриття іншого інтелектуального горизонту. Виникнення останнього було зумовлене формуванням чужого релігійному світосприйманню раціонального мислення, яке замість авторитету традицій (звичаєвого права) створило авторитет закону, замість релігійного авторитету — авторитет людського розуму.
Саме в цій соціальній і пізнавальній ситуації вирішення практичних моральних проблем (як треба чинити в житті, що таке добро і зло в поведінці людей, у чому призначення людини, сенс її життя та ін.) набуває- статусу теоретичної проблеми, тобто формується в предмет етики як учення про моральні цінності та норми, про морально належне в людській життєдіяльності. Інакше кажучи, в ході соціального та морального розвитку людства вимальовується лінія власне етичної думки, що існує нарівні й паралельно з раціонально відображеною моральною практикою.
Епіцентром такого типу відношення, в тому числі й проблем моральності, виступала свого часу грецька культура. Що ж до становлення філософської психологічно-морально орієнтованої думки в культурах Стародавнього Сходу, то воно значною мірою характеризувалося тією синкретичністю всієї системи духовної культури, що була притаманна традиційним суспільствам. Усі основні давньосхідні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм) були водночас і релігією, й наукою, й філософією, й етикою. Вичленити останню з цієї цілісної системи надзвичайно складно хоча б тому, що обгрунтування етики невіддільне від філософсько-релігійного світобачення.
З раціонально-логічним обгрунтуванням етичних проблем була пов'язана грецька філософська традиція. Крім того, різні варіанти античних вирішень етичних пізнавальних проблем використовувалися потому (звичайно ж, в іншій теоретично збагаченій формі) всією наступною середньовічною та новоєвропейською думкою. Зазначені риси грецької етичної думки, зокрема єдність наскрізної проблематики, дають підставу вважати її фокусом процесу становлення етики як науки.
Попереджаючи змістовний розгляд основних результатів історичного розвитку етичної думки, слід підкреслити ще одну суттєву для даного аналізу обставину. За всієї виокремленості етики в самостійну стосовно моралі пізнавальну галузь, етичні системи були позначені (хоч і в меншій мірі, ніж власне моралістичні уявлення) відбитком епохи, класу, особистості.
По-перше, це існуючі надіндивідуальні механізми наукової діяльності, що відображають соціокультурну детермінацію в ту чи іншу епоху (наприклад, «панівний стиль мислення», «глобальні схеми мислення» і т. п.).
По-друге, це панівні ідеологічні уявлення, котрі освячують як само собою зрозумілі існуючі соціальні умови: історично-конкретний тип суспільних відносин, що породжує конкретно-історичний тип особистості та форми буття людини (це відображено, наприклад, в ідеологічному прийнятті Арістотелем рабства як норми).
По-третє, це елементи раціоналізації моральної свідомості, моральних уявлень самого мислителя як безпосереднє відбиття конкретно-історичної моральної свідомості в теоретичній.
Урахування вказаних особливостей формування етичної думки виключає неправомірне буквальне ототожнення етичної системи з мораллю конкретної епохи. Водночас це врахування сприяє осягненню наявного в ній (етиці) опосередкованого всією системою світосприймання відображення конкретного морального стану; виявленню спадкоємності в логічному становленні науково-об'єктивного змісту етичних теорій, відокремленню їх від ідеологічної тенденційності, теоретичної ілюзорності, залежності від перетворених форм конкретно-історичного буття.
В кінцевому підсумку врахування конкретно-соціальної залежності змісту етичних учень дає можливість здійснити історичну систематизацію та виділення трьох основних етапів в історичному розвитку етичного знання з точки зору зміни основних соціальних і пізнавальних параметрів. Йдеться про три періоди в розвитку етичної думки: античності, середньовіччя, Нового часу, що відображають розвиток етичного знання й характеризують його становлення в системах духовного виробництва соціально-історичних епох. Властива їм якісна визначеність культури, її статусу в системі панівних соціальних відносин своєрідно забарвлює теоретичні вирішення основних філософсько-етичних проблем. Серед них такі, як співвідношення індивіда й роду, сутності людини та її існування, випадковості людського буття і загальної необхідності, людських нахилів, пристрастей та розуму, обов'язку, щастя, добра та ін.
Первісна злитість людського світосприймання тісно переплела конкретно-практиковану мораль з ідеальними уявленнями про її сутність, місце в життєдіяльності суспільства, значення для кожної людини. Більш того, на ранніх етапах свого розвитку мораль була невіддільною від панівних у суспільстві міфів і ритуалів, традицій і фольклору, обов'язків індивіда перед Богом і своєю спільністю. Тут етична думка репрезентована в численних зводах законів ранніх держав, найдавнішої словесності — епосі, «літературі мудрості», фольклорних формах, текстах священних релігійних книг. Разом із тим не лише мізерність, фрагментарність, а й, головним чином, недостатня виділеність самого предмета (моралі) не дає можливості кваліфікувати розглядуваний матеріал як власне етичний.
Та все ж він являє собою щонайцінніше зібрання історичних свідчень морального життя людини в її розвитку.
Первісна вплетеність етичної думки в тканину практикованої моралі успадковується й далі в історії етики і історичного існування морального феномена. З певного ж моменту починає формуватися особливий статус етичної думки, відмінної від простого раціонального відображення існуючої моралі як житейської мудрості.
Загострення соціальних невідповідностей між традиційними моральними нормами, що сягають корінням у слабко диференційований соціум первісності, та реальними умовами й потребами чимдалі більше стратифікованого суспільства перших держав створювало особливі соціальні підстави для виділення проблеми моральності як особливого предмета розгляду. Паралельно йшов процес розмивання міфологічного мислення, відкриття іншого інтелектуального горизонту. Виникнення останнього було зумовлене формуванням чужого релігійному світосприйманню раціонального мислення, яке замість авторитету традицій (звичаєвого права) створило авторитет закону, замість релігійного авторитету — авторитет людського розуму.
Саме в цій соціальній і пізнавальній ситуації вирішення практичних моральних проблем (як треба чинити в житті, що таке добро і зло в поведінці людей, у чому призначення людини, сенс її життя та ін.) набуває- статусу теоретичної проблеми, тобто формується в предмет етики як учення про моральні цінності та норми, про морально належне в людській життєдіяльності. Інакше кажучи, в ході соціального та морального розвитку людства вимальовується лінія власне етичної думки, що існує нарівні й паралельно з раціонально відображеною моральною практикою.
Епіцентром такого типу відношення, в тому числі й проблем моральності, виступала свого часу грецька культура. Що ж до становлення філософської психологічно-морально орієнтованої думки в культурах Стародавнього Сходу, то воно значною мірою характеризувалося тією синкретичністю всієї системи духовної культури, що була притаманна традиційним суспільствам. Усі основні давньосхідні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм) були водночас і релігією, й наукою, й філософією, й етикою. Вичленити останню з цієї цілісної системи надзвичайно складно хоча б тому, що обгрунтування етики невіддільне від філософсько-релігійного світобачення.
З раціонально-логічним обгрунтуванням етичних проблем була пов'язана грецька філософська традиція. Крім того, різні варіанти античних вирішень етичних пізнавальних проблем використовувалися потому (звичайно ж, в іншій теоретично збагаченій формі) всією наступною середньовічною та новоєвропейською думкою. Зазначені риси грецької етичної думки, зокрема єдність наскрізної проблематики, дають підставу вважати її фокусом процесу становлення етики як науки.
Попереджаючи змістовний розгляд основних результатів історичного розвитку етичної думки, слід підкреслити ще одну суттєву для даного аналізу обставину. За всієї виокремленості етики в самостійну стосовно моралі пізнавальну галузь, етичні системи були позначені (хоч і в меншій мірі, ніж власне моралістичні уявлення) відбитком епохи, класу, особистості.
По-перше, це існуючі надіндивідуальні механізми наукової діяльності, що відображають соціокультурну детермінацію в ту чи іншу епоху (наприклад, «панівний стиль мислення», «глобальні схеми мислення» і т. п.).
По-третє, це елементи раціоналізації моральної свідомості, моральних уявлень самого мислителя як безпосереднє відбиття конкретно-історичної моральної свідомості в теоретичній.
Урахування вказаних особливостей формування етичної думки виключає неправомірне буквальне ототожнення етичної системи з мораллю конкретної епохи. Водночас це врахування сприяє осягненню наявного в ній (етиці) опосередкованого всією системою світосприймання відображення конкретного морального стану; виявленню спадкоємності в логічному становленні науково-об'єктивного змісту етичних теорій, відокремленню їх від ідеологічної тенденційності, теоретичної ілюзорності, залежності від перетворених форм конкретно-історичного буття.
В кінцевому підсумку врахування конкретно-соціальної залежності змісту етичних учень дає можливість здійснити історичну систематизацію та виділення трьох основних етапів в історичному розвитку етичного знання з точки зору зміни основних соціальних і пізнавальних параметрів. Йдеться про три періоди в розвитку етичної думки: античності, середньовіччя, Нового часу, що відображають розвиток етичного знання й характеризують його становлення в системах духовного виробництва соціально-історичних епох. Властива їм якісна визначеність культури, її статусу в системі панівних соціальних відносин своєрідно забарвлює теоретичні вирішення основних філософсько-етичних проблем. Серед них такі, як співвідношення індивіда й роду, сутності людини та її існування, випадковості людського буття і загальної необхідності, людських нахилів, пристрастей та розуму, обов'язку, щастя, добра та ін.
