Трудове право

Суспільні відносини, що виникають при використанні праці, потребують правового регулювання. Відбувається правотворчість, яка оформлюється прийняттям відповідних юридичних норм, що знаходять вираз у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів державного управління, уповноважених видавати такі акти в межах їх компетенції, актів управління конкретних підприємств, установ, організацій за погодженням з трудовими колективами або їх представницькими органами, актів застосування чинного законодавства.

Конкретні форми виразу права залежать від ступеню важливості суспільних відносин, що ними регулюються, галузевої незалежності, компетенції органу, що здійснює правотворчість. Це можуть бути закони, укази, постанови, інструкції, накази, інші нормативно-правові акти, такі як положення, наприклад, про преміювання, Правила, такі як Правила внутрішнього трудового розпорядку тощо.

Термін «джерело права» має двояке значення. По-перше, це ті матеріальні умови, що існують у суспільстві при наявних матеріальних і виробничих відносинах. По-друге, це ті конкретні форми виразу правових приписів, що виходять від органів державної влади, які видають нормативні акти в межах своєї компетенції, на підставі і на виконання чинного законодавства, при допомозі яких тому чи іншому правилу поведінки надається обов'язкова сила.

Право — це діалектична сукупність суб'єктивних прав і об'єктивних правил поведінки людини в суспільстві, які історично склались і визначені соціальними та матеріальними умовами життя суспільства. Тому допустиме розуміння права як у широкому, так і у вузькому його розумінні. Законодавство ж становить собою сукупність обов'язкових правил поведінки, що санкціонуються і забезпечуються державою або встановленими нею суб'єктами створення норм і одержують зовнішній вираз у формально-визначеному виді. Як і право, законодавство поділяється на відповідні галузі та інститути.

Трудове право, що регулює суспільні трудові відносини, може поділятись на власно трудове, або позитивне, і соціальне, або негативне право. Трудове (позитивне) право щоденно реалізується суб'єктами права. Соціальне (негативне) право — це сукупність правил суспільного захисту людей, що визначаються матеріальними умовами життя даного суспільства, що складається з трудових відносин і відносин, що пов'язані з трудовими. Вузьке розуміння права фактично зводить право до законодавства.

З врахуванням сказаного можна визначити джерела трудового права України як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними на те органами держави і призначені для регулювання трудових відносин в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці.

Державно-правове регулювання трудових відносин в Україні було розпочато з розвалом Російської монархії. Спочатку це регулювання було підкорене завданню створення власного законодавства. Але вже на початку 20-х років XX сторіччя, коли загрозу іноземної інтервенції в Росії було ліквідовано, а національно-визвольний рух придушено, правове регулювання в Україні було фактично поставлене в залежність від змісту нормативних актів Росії, хоч формально приймались вони органами державної влади України. Таке становище створилося внаслідок того, що, по-перше, Росія підкорила Україну шляхом «співробітництва» в галузі управління народним господарством, транспортом, зв'язком, фінансів, а також в галузі регулювання питань праці, соціального забезпечення і продовольства. По всій Україні господарювали продовольчі загони «московської обжорки», що викликало обурення і навіть збройні виступи селянського населення України (батько Махно, отамани Григор'єв, Божко, Волинець, отаманша Маруся Соколівська та багато інших).

По-друге, ще в березні 1919 року III з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) розглянув проект Конституції Української РСР З'їзд постановив прийняти за зразок Конституцію Російської Федерації із змінами і доповненнями, обумовленими місцевими умовами. В умовах, коли Конституція Росії — Основний закон — ставав «зразком» для України, решта законодавчих актів також приймались після того, як вони видавалися в Росії, без будь-якого відхилення в змісті. В окремих випадках не проводилось навіть дублювання законодавчих актів Росії. Спеціальними постановами вони поширювались на територію України. Прикладом може служити постанова Наркомпраці Росії від 4 березня 1921 р. «Про граничні норми перенесення і пересування важких речей підлітками», яка була визнана «обов'язковою», поширена на всі союзні республіки, а в Україні діє по даний час.

Вікові мрії українського народу про створення своєї незалежної держави з перемогою більшовиків у громадянській війні були розвіяні. Формально, ще не будучи об'єднаною з Росією, Україна також приступила до відновлення народного господарства. Заводи, фабрики, земля стали власністю держави. Навіть проголошена В. Ульяновим (Леніним) нова економічна політика, яка пожвавила виробництво і торгівлю, в питання власності змін не внесла. Держава посилила наступ на приватну власність, на ліквідацію багатоукладності, на зміцнення державної власності.

В умовах відбудови народного господарства зростає роль права в регулюванні суспільних відносин, у тому числі трудових. Хоч офіційна радянська правова історіографія стверджувала, що всі законодавчі акти, прийняті в Росії в 1918-1920 роках були поширеними і в Україні, фактично влада більшовиків в Україні була обмеженою. Діяли Уповноважені Тимчасового Уряду Росії, Центральна Рада, була створена Українська Народна Республіка (УНР), окупаційні влади німецько-австрійських військ, Гетьманат, створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), окупаційні влади військ Денікіна і Врангеля, польські окупанти.

Тому не випадково більшовики, поширивши в Україні законодавчі акти про відокремлення церкви від держави, визнавши, як законний, тільки цивільний шлюб, були змушені Декретом РНК УРСР від 20 лютого 1919 року «Про цивільний шлюб і ведення книг громадянського стану» визнати усі релігійні шлюби до цієї дати дійсними, бо органів радянської влади не існувало, тому ніяких реєстрацій проводити вони не могли. Не існували ці органи і пізніше, бо Україна була окупована військами Денікіна і Врангеля, панської Польщі. Але вдруге визнавати відсутність у них влади на місцях більшовики не стали. Це дає підстави зробити висновок, що радянську правотворчість в Україні, без Західних областей, що опинились під Польщею, слід вважати початою з настанням 1921 року. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 7 червня 1921 року було схвалено принцип реєстрації актів Російської Федерації компетентними органами України. Визнавалось, що така реєстрація необхідна для обліку, контролю та пристосування правових актів РРФСР до умов України.

Формально в Росії був Кодекс законів про працю 1918 року, але він не діяв, носив більш декларативний ніж практичний характер, його застосування ніхто не вимагав і не контролював. Цей кодекс, як і інші нормативні акти цього періоду, у значній мірі був пристосований до вирішення завдань воєнного комунізму, коли трудові відносини базувались на загальній трудовій повинності. З переходом до нової економічної політики і появою обмеженої приватної власності це законодавство вже не відповідало умовам, які склалися. Відпала необхідність в залученні населення до трудової повинності в її попередньому розумінні. Все трудове законодавство переглядалося стосовно умов мирної господарської діяльності з метою регулювання нових форм трудових правовідносин.

Нормами трудового права регулюються усі види трудових відносин, що виникають між роботодавцями та працюючими. Ці відносини — один з найважливіших видів відносин, які зачіпають такі питання, як право на працю, працевлаштування, тривалість робочого часу і часу відпочинку, внутрішній трудовий розпорядок, безпека праці та цілий ряд інших питань, що виникають із застосуванням здатності до праці.

Зрозуміло, що із зміною соціально-економічних умов потребує змін і правове регулювання трудових відносин. Зокрема, розвал Радянської імперії, проголошення і зміцнення суверенітету республік як самостійних держав, різні форми власності, ринкові відносини обумовили процес удосконалення трудового права і трудового законодавства, викликали необхідність створення нової моделі системи юридичних джерел. При намаганні провести в Україні правову реформу ви-никає складна система юридичних джерел, що притаманна різним правовим системам: зберігається спадковість романо-германської та радянської правових систем, впроваджуються риси англійської та американської правових систем.

Зокрема, згідно з постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не урегульованих законодавством України за умови, що вони не протиречать Конституції і законам України.

Законодавчі акти в Україні охоплюють всю сукупність, увесь комплекс виданих органами держави правових норм у різних формах. Ці форми залежать від ступеню важливості суспільних відносин, що ними регулюються, галузевої приналежності і компетенції органу, що здійснює нормотворчу діяльність.

Право і законодавство співвідносяться між собою як ціле і частина. Разом вони є явищем об'єктивного характеру. Законодавчі джерела мають ознаки:

— зовнішню об'єктивізацію;

— державне санкціонування;

— гарантованість державою.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона становить собою порядок розміщення джерел права та законодавства в системі у залежності від їх юридичної сили і зводяться до таких принципів:

— відмінності конституційного і законодавчого регулювання;

— пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади,

— перевага актів вищестоящих органів у порівнянні з нижчестоящими органами,

— наявність первинних і вторинних актів;

— відповідність локальних актів державно-правовим актам;

— можливість зупинення і скасування неправомірних актів.

Ієрархія законодавчих джерел базується на підкоренні органів, що приймають акти. Саме місце органу в ієрархії державних органів влади і управління визначає місце того чи іншого джерела в системі джерел права.

Державно-правові акти — це акти, що приймаються органами законодавчої, виконавчої і судової влади, які мають правове значення. Тому джерела трудового права прийнято класифікувати (поділяти) на закони, підзаконні акти, локальні правові акти і практику застосування чинного законодавства.

Найвищу юридичну силу має Конституція України. Норми Конституції — Основного закону — є нормами прямої дії. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України.

Законодавство у вузькому розумінні — це результат нормотворчості представницької та безпосередньої демократії як на державному, так і на регіональному рівнях. Акти представницьких органів влади і структурних підрозділів їх апарату носять колегіальний нормативний характер.

До законодавства відносяться також рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішення обласних та місцевих державних адміністрацій у межах їх компетенції, оскільки вони приймаються державними виконавчими органами влади. Ці рішення вміщують обов'язкові правила, можуть зупиняти застосування відомчих актів, скасовувати акти нижчестоящих адміністрацій та локальні акти, що приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.