Трудове право
§ 5. Локальні правові норми
Система джерел трудового права відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце займають локальні (місцеві) норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом.
Завдяки локальному регулюванню трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства.
Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, мають можливість впливати на їх зміст. Це дає можливість працюючим знати обсяг належних їм прав та обов'язків, що визначені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.
Для того, щоб здійснювалась локальна нормотворчість, необхідні дві умови. По-перше, норми є локальними і набувають юридичної сили лише за умови, що вони прийняті у порядку, попередньо визначеному централізованим регулюванням. По-друге, локальна нормотворчість можлива при наявності загальної норми, що надає певним суб'єктам право займатись нормотворчістю.
Це означає, що суб'єкти трудового права поставлені у певні рамки локальної нормотворчості. Тут здійснюється принцип: «дозволено лише те, що визначено законом». При цьому сутність локальних норм зводиться до розвитку загальних норм трудового права, що поширюють свою дію тільки на відносини конкретного підприємства чи організації, де вони прийняті.
Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило загальнообов'язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і прийняте в установленому законом порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, і діє в його межах.
Основним локальним документом на підприємствах, в установах, організаціях є колективний договір. Більш детально порядок проведення колективних переговорів і укладення колективного договору, його зміст і структура, порядок реєстрації та інші питання буде викладено нижче в розділі 5 «Колективний договір».
Нормативні акти, що безпосередньо приймаються на підприємстві, такі як колективний договір, підлягають обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях працівників даного підприємства, установи, організації. Але більшість локальних актів приймаються власником або уповноваженим ним органом спільно чи за погодженням з профспілковим комітетом.
Нові економічні відносини значно розширили самостійність господарюючих суб'єктів у галузі правового регулювання умов праці робітників і службовців. Зокрема, посилилось значення локального правового регулювання трудових відносин, за допомогою якого покращується організація праці і виробництва, зміцнюється трудова дисципліна, посилюється моральне і матеріальне стимулювання, використання внутрішніх резервів, підвищується продуктивність праці.
Другим важливим локальним правовим актом є правила внутрішнього трудового розпорядку, якими на підприємствах, в установах, організаціях встановлюється певний режим праці, правила поведінки учасників спільної праці, передбачаются їх права і обов'язки. Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації відповідно до статті 142 Кодексу законів про працю України затверджуються трудовим колективом за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових і галузевих правил.
В правилах внутрішнього трудового розпорядку визначається порядок прийняття на роботу і звільнення, порядок використання робочого часу, заохочення працівників, які сумлінно виконують свої трудові обов'язки, порядок притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності при порушенні ними трудової дисципліни.
Правила внутрішнього трудового розпорядку, як локальний правовий акт, доповнюються технічними правилами і інструкціями, положеннями про структурні підрозділи підприємства, установи, організації. Ці норми спрямовані на забезпечення правильної розстановки і застосування праці робітників і службовців, на досягнення єдності у визначенні їх обов'язків і кваліфікаційних вимог, що до них пред'являються, до рівня їх загальноосвітніх і професійних знань, навичок та вміння.
Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і кваліфікаційні характеристики службовців, що створюють зміст цих норм, як і інші техніко-юридичні норми, сформульовані, з одного боку, з урахуванням дій законів техніки і природи, а з другого — суспільних законів.
До локальної нормотворчості відноситься також встановлення систем оплати праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік (стаття 101 Кодексу законів про працю України). Ці локальні акти приймаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. їм надані права встановлювати показники і умови преміювання для працівників по професіях, бригадах, змінах, цехах та інших структурних підрозділах. Від того, наскільки повно будуть враховані при локальній нормотворчості характер виробництва цеху, дільниці, зміни, оптимально вибрані показники і встановлені розміри преміювання залежить ефективність застосування матеріального стимулювання.
Положення про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприємства, як і ряд інших локальних актів становить собою нормативну угоду між власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом. У цих положеннях визначається коло осіб, які мають право на винагороду, спосіб обчислення винагороди, тривалість мінімального трудового стажу, що дає право на винагороду, розмір сум, що виплачуються працівникові залежно від його безперервного стажу роботи на даному підприємстві, випадки, коли працівник може бути позбавлений винагороди.
Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, у разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, зобов'язаний вжити погоджених з органами державного нагляду за охороною праці заходів, що забезпечують безпеку працівників (частина 4 статті 157 Кодексу законів про працю України). Такі заходи розробляються власником або уповноваженим ним органом за участю профспілок (стаття 161 цього ж Кодексу).
Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають ведуче, визначальне місце в ієрархії правових норм.
Завдяки локальному регулюванню трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства.
Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, мають можливість впливати на їх зміст. Це дає можливість працюючим знати обсяг належних їм прав та обов'язків, що визначені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.
Для того, щоб здійснювалась локальна нормотворчість, необхідні дві умови. По-перше, норми є локальними і набувають юридичної сили лише за умови, що вони прийняті у порядку, попередньо визначеному централізованим регулюванням. По-друге, локальна нормотворчість можлива при наявності загальної норми, що надає певним суб'єктам право займатись нормотворчістю.
Це означає, що суб'єкти трудового права поставлені у певні рамки локальної нормотворчості. Тут здійснюється принцип: «дозволено лише те, що визначено законом». При цьому сутність локальних норм зводиться до розвитку загальних норм трудового права, що поширюють свою дію тільки на відносини конкретного підприємства чи організації, де вони прийняті.
Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило загальнообов'язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і прийняте в установленому законом порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, і діє в його межах.
Основним локальним документом на підприємствах, в установах, організаціях є колективний договір. Більш детально порядок проведення колективних переговорів і укладення колективного договору, його зміст і структура, порядок реєстрації та інші питання буде викладено нижче в розділі 5 «Колективний договір».
Нормативні акти, що безпосередньо приймаються на підприємстві, такі як колективний договір, підлягають обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях працівників даного підприємства, установи, організації. Але більшість локальних актів приймаються власником або уповноваженим ним органом спільно чи за погодженням з профспілковим комітетом.
Нові економічні відносини значно розширили самостійність господарюючих суб'єктів у галузі правового регулювання умов праці робітників і службовців. Зокрема, посилилось значення локального правового регулювання трудових відносин, за допомогою якого покращується організація праці і виробництва, зміцнюється трудова дисципліна, посилюється моральне і матеріальне стимулювання, використання внутрішніх резервів, підвищується продуктивність праці.
Другим важливим локальним правовим актом є правила внутрішнього трудового розпорядку, якими на підприємствах, в установах, організаціях встановлюється певний режим праці, правила поведінки учасників спільної праці, передбачаются їх права і обов'язки. Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації відповідно до статті 142 Кодексу законів про працю України затверджуються трудовим колективом за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових і галузевих правил.
Правила внутрішнього трудового розпорядку, як локальний правовий акт, доповнюються технічними правилами і інструкціями, положеннями про структурні підрозділи підприємства, установи, організації. Ці норми спрямовані на забезпечення правильної розстановки і застосування праці робітників і службовців, на досягнення єдності у визначенні їх обов'язків і кваліфікаційних вимог, що до них пред'являються, до рівня їх загальноосвітніх і професійних знань, навичок та вміння.
Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і кваліфікаційні характеристики службовців, що створюють зміст цих норм, як і інші техніко-юридичні норми, сформульовані, з одного боку, з урахуванням дій законів техніки і природи, а з другого — суспільних законів.
До локальної нормотворчості відноситься також встановлення систем оплати праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік (стаття 101 Кодексу законів про працю України). Ці локальні акти приймаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. їм надані права встановлювати показники і умови преміювання для працівників по професіях, бригадах, змінах, цехах та інших структурних підрозділах. Від того, наскільки повно будуть враховані при локальній нормотворчості характер виробництва цеху, дільниці, зміни, оптимально вибрані показники і встановлені розміри преміювання залежить ефективність застосування матеріального стимулювання.
Положення про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприємства, як і ряд інших локальних актів становить собою нормативну угоду між власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом. У цих положеннях визначається коло осіб, які мають право на винагороду, спосіб обчислення винагороди, тривалість мінімального трудового стажу, що дає право на винагороду, розмір сум, що виплачуються працівникові залежно від його безперервного стажу роботи на даному підприємстві, випадки, коли працівник може бути позбавлений винагороди.
Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, у разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, зобов'язаний вжити погоджених з органами державного нагляду за охороною праці заходів, що забезпечують безпеку працівників (частина 4 статті 157 Кодексу законів про працю України). Такі заходи розробляються власником або уповноваженим ним органом за участю профспілок (стаття 161 цього ж Кодексу).
Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають ведуче, визначальне місце в ієрархії правових норм.
