Релігієзнавство
§1. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унія.
Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основі католицького віровчення і керівництва папи римського усіх християн. Для цього використовувалися різні засоби: хрестові походи, політика, криза церков, укладання уній (союзів) з іншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нині існує незначна кількість церков, які називаються уніатськими. Серед них — вірмено-католицька церква (відкололася від вірмено-григоріанської), сіро-католицька (відкололася від якобітської), халдо-католицька (відкололася від несторіанської), маронітська (колишні манофеліти), греко-католицька (відкололася від православної). Це відносно самостійні католицькі церкви, які існують під егідою Ватикану, однак зберегли свої традиційні обряди та свята.
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.
У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу». Угорський король Андрей II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд». У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «...повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».
Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243—1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів».
Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфорах», «зберігати всі обряди грецької віри». У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти»***.
Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.
Вселенський собор у Констанці (1414—1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «...унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї».
Як же виникла Берестейська унія? На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом.
Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.
У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів.
Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубні наслідки такого торгування «столицями духовними» і «хлібами духовними», ініціатори і творці унії, хоч і самі були королівськими ставлениками, намагалися шляхом унії з Римом зрівняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню світських елементів, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковні справи.
Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та «артикулах», які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними «добра і маєтності», щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх «урівняти у своїх правах з католицькими біскупами». Як видно з «Сокальських артикулів» 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику «подання хлібів духовних» королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.
Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи — Антиохійський Иоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. — доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-като-лицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Останніх не влаштовувало те, що «люд простий ремісничий залишив своє ремесло, шило, дратву і ножиці, присвоїв собі пастирську владу». І дійшов до того, що «...пастирів своїх соромлять, безчестять, спотворюють». Єпископів все більше не влаштовував цей принизливий нагляд, контроль братств, вони намагалися врешті-решт звільнитися від втручання братчиків в ієрархічні справи. І знову ж іншого порятунку не бачать, крім унії з Римом, де такої підконтрольності вищого духовенства з боку рядових віруючих не було.
Були й інші причини, які підштовхували ієрархів української церкви до Берестейської унії. Вони бачили недбале в духовному плані і меркантильне ставлення до української церкви з боку східних патріархів, зокрема Константинопольського, під юрисдикцією якого знаходилися. Східні патріархи не мали можливостей і сил «оздоровчо впливати на зболений організм української церкви». Константинопольські патріархи були заложниками турецьких султанів, які спритно маніпулювали ними для здійснення своєї зовнішньої політики щодо України, Польщі, Москви. Приїзд патріархів в Україну супроводжувався вимогою одержання високої плати з боку митрополита за його посвячення та іншими грошовими поборами. «Всілякі ті плати були дуже відчутні українському духовенству, бо митрополит, заплативши патріархові, вимагав плати від єпископів, а ті знову від нижчого духовенства. Українське духовенство було для патріархів лише вівцями, яких вони доїли, стригли, але не кормили. Отже, з боку Царгороду годі було надіятися на направу церковних відносин на Русі»*.
Перед політичним тиском на українську церкву з боку Москви, релігійним наступом з боку Польщі східні патріархи бездіяли. У 1589 р. утворився без попередньої згоди і благословення Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого була Московська митрополія, могутній Московський патріархат, який став претендувати на канонічну та юридичну підконтрольність йому Київської митрополії і залежних від неї єпархій з Польщі, Литви. Претензії Москви стати «третім Римом» викликали тривожну реакцію серед церковної ієрархії, світської шляхти в Україні.
Унія збуджувала надію на зрівняння прав та привілеїв приниженої української церкви з панівною римо-католицькою церквою. Унія повинна була захистити українську церкву від агресивних зазіхань «третього Риму», тобто Московської патріархії, звільнитися з-під опіки анімічного «другого Риму», тобто Константинопольської патріархії, повернути українську церкву в лоно «першого Риму», який уособлював собою Вселенську церкву під керівництвом Петрового намісника, тобто Римського первосвященика. Унія мала дати українській церкві моральну підтримку та обдарувати її місією носія правдивого православ'я, ідеї єдності християнських церков на сході Європи.
Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представників православ'я серед українського магнатства і шляхти до думки, що вихід із цього стану можливий лише у «згоді церкви», яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крім того, вони вважали, що між православним Сходом і католицьким Заходом не такі вже й глибокі та непримиримі віросповідні розходження, а унія церков поліпшила б долю українського народу, коли було б усунено віросповідні суперечності, що викликають ворожнечу. Цю позицію деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, ідея унії сприймалася як «відновлення давньої єдності» західної і східної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рівні — з участю східних патріархів, Московської патріархії та інших сусідніх православних церков. З цією ідеєю князь К. Острозький готовий був виступити як ініціатор і звернувся до папи римського. Проте цього не сталося, князь був обійдений українськими єпископами — ініціаторами Берестейської унії, згодом він виступив проти сепаратної унії української церкви.
Умови Берестейської унії (всього 33) були опрацьовані і прийняті єпископами в цілому, крім Львівського єпископа Гедеона Балабана і Перемишльського єпископа Михайла Копистенського, Українсько-Білоруської церкви на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою в 1595 р. Ці умови схвалив польський король. Вони були подані єпископами Володимирським Іпатієм Потієм і Луцьким Кирилом Терлецьким папі римському.
Перші одинадцять умов Берестейської унії стосувалися церковно-богословського та ієрархічного правопорядку майбутньої «з'єдиненої» (уніатської) церкви, тобто визначали ставлення до певних догматів (сходження святого духу і чистилища, святих таїнств, церковного управління). Найбільш конверсійним було прийняття католицького догмату про сходження святого духу і «від Сина» («філіокве»). Був вироблений компромісний варіант: святий дух походить не з двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця і Бога-Сина), а з одного начала від Бога-Отця через Бога-Сина. Повністю приймався католицький догмат про чистилище. До Нового Григоріанського календаря ставлення було також компромісне: якщо не можна користуватися старим (Юліанським), дана згода на прийняття нового, проте Пасха та інші свята зберігаються незмінними за старим календарем. Католицький целібат не приймався, і священики мали право за давнім православним звичаєм одружуватися. Митрополичі, єпископські та інші духовні достоїнства не надавалися особам іншої нації й обряду, крім «руської нації і грецького обряду», тобто українцям. Зберігалася виборність ієрархії з числа «людей духовних і мирянського стану». Якщо ж король правом «подавання хлібів духовних і столиць духовних» дає ці посади світським людям, то протягом трьох місяців вони повинні прийняти висвячення, інакше втрачатимуть духовну посаду. На посвячення єпископів не посилати до Рима, оскільки це має робити митрополит Київський. Останній після поставлення собором єпископів складає подання своєї підлеглості найвищому Архієрею (тобто папі) перед Архієпископом Гнезненським — примасом католицької церкви в Речі Посполитій.
Дванадцять умов мали церковно-світський характер.
Ними обумовлювався допуск уніатських («з'єдинених») митрополита та єпископів до Сенату Речі Посполитої, їм гарантувалися така гідність і сан, як єпископам «обряду Римської церкви». Встановлювалися сенаторська присяга і присяга найвищому Архієрею (папі), щоб усі уніатські єпископи цими присягами були «прив’ язаними до Риму» і не повторилося те, коли руські єпископи не були пов'язані жодною присягою і легко відступили від унії. Одна з вимог мала гарантувати повну безпеку уніатській церкві: «не допускати впливу греків» (Константинопольської патріархії), «придушувати будь-які виступи, бунти нез'єдинених проти з'єдинених». Не допускався перехід з грецького обряду (тобто східного обряду) на римський (латинський), чого ніколи не дотримувалася римо-католицька церква в Речі Посполитій, і «душехапство» продовжувало пустошити православну та уніатську церкву. Гарантувалося збереження уніатській вищій ієрархії всіх церковних маєтків. Архімандрити, ігумени, диякони східного обряду мали користуватися тими самими правами і привілеями, що й особи римського обряду. Допускалися подружжя змішаних обрядів.
Останні десять умов стосувалися сфери духовних прерогатив уніатського духовенства. Дозволялося нести святі таїнства до хворих при свічках у повному «облаченії» (що раніше заборонялося польською владою), гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових шкіл і семінарій з викладанням слов'янською й грецькою мовами. Друкарні мали бути підвладні митрополиту, єпископам, щоб не дати лиходіям поширювати свої «єресі». Заборонялося світським патронам маніпулювати священиками. Шляхта та інші світські особи зобов'язувалися визнавати ухвали єпископського суду, беззастережно приймати їх до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок. Церкви підлягали юрисдикції єпископів, і світські особи не повинні були втручатися в їх управління (світські патрони не хотіли підкорятися єпископам і намагалися самовільно управляти церквою). Одна з умов мала на меті цілком ізолювати «нез'єдинених» (православних): «не допускати поїздок до Константинопольського патріарха і висвячень». «Королівська милість має подбати про те, щоб на кордонах держави ніколи з такими повновладними посвяченнями не допускати в наші області... щоб не виникло з того велике замішання між пастирями і народом».
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.
У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу». Угорський король Андрей II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд». У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «...повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».
Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243—1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів».
Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфорах», «зберігати всі обряди грецької віри». У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти»***.
Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.
Вселенський собор у Констанці (1414—1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «...унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї».
Як же виникла Берестейська унія? На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом.
Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.
У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів.
Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та «артикулах», які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними «добра і маєтності», щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх «урівняти у своїх правах з католицькими біскупами». Як видно з «Сокальських артикулів» 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику «подання хлібів духовних» королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.
Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи — Антиохійський Иоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. — доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-като-лицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Останніх не влаштовувало те, що «люд простий ремісничий залишив своє ремесло, шило, дратву і ножиці, присвоїв собі пастирську владу». І дійшов до того, що «...пастирів своїх соромлять, безчестять, спотворюють». Єпископів все більше не влаштовував цей принизливий нагляд, контроль братств, вони намагалися врешті-решт звільнитися від втручання братчиків в ієрархічні справи. І знову ж іншого порятунку не бачать, крім унії з Римом, де такої підконтрольності вищого духовенства з боку рядових віруючих не було.
Були й інші причини, які підштовхували ієрархів української церкви до Берестейської унії. Вони бачили недбале в духовному плані і меркантильне ставлення до української церкви з боку східних патріархів, зокрема Константинопольського, під юрисдикцією якого знаходилися. Східні патріархи не мали можливостей і сил «оздоровчо впливати на зболений організм української церкви». Константинопольські патріархи були заложниками турецьких султанів, які спритно маніпулювали ними для здійснення своєї зовнішньої політики щодо України, Польщі, Москви. Приїзд патріархів в Україну супроводжувався вимогою одержання високої плати з боку митрополита за його посвячення та іншими грошовими поборами. «Всілякі ті плати були дуже відчутні українському духовенству, бо митрополит, заплативши патріархові, вимагав плати від єпископів, а ті знову від нижчого духовенства. Українське духовенство було для патріархів лише вівцями, яких вони доїли, стригли, але не кормили. Отже, з боку Царгороду годі було надіятися на направу церковних відносин на Русі»*.
Перед політичним тиском на українську церкву з боку Москви, релігійним наступом з боку Польщі східні патріархи бездіяли. У 1589 р. утворився без попередньої згоди і благословення Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого була Московська митрополія, могутній Московський патріархат, який став претендувати на канонічну та юридичну підконтрольність йому Київської митрополії і залежних від неї єпархій з Польщі, Литви. Претензії Москви стати «третім Римом» викликали тривожну реакцію серед церковної ієрархії, світської шляхти в Україні.
Унія збуджувала надію на зрівняння прав та привілеїв приниженої української церкви з панівною римо-католицькою церквою. Унія повинна була захистити українську церкву від агресивних зазіхань «третього Риму», тобто Московської патріархії, звільнитися з-під опіки анімічного «другого Риму», тобто Константинопольської патріархії, повернути українську церкву в лоно «першого Риму», який уособлював собою Вселенську церкву під керівництвом Петрового намісника, тобто Римського первосвященика. Унія мала дати українській церкві моральну підтримку та обдарувати її місією носія правдивого православ'я, ідеї єдності християнських церков на сході Європи.
Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представників православ'я серед українського магнатства і шляхти до думки, що вихід із цього стану можливий лише у «згоді церкви», яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крім того, вони вважали, що між православним Сходом і католицьким Заходом не такі вже й глибокі та непримиримі віросповідні розходження, а унія церков поліпшила б долю українського народу, коли було б усунено віросповідні суперечності, що викликають ворожнечу. Цю позицію деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, ідея унії сприймалася як «відновлення давньої єдності» західної і східної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рівні — з участю східних патріархів, Московської патріархії та інших сусідніх православних церков. З цією ідеєю князь К. Острозький готовий був виступити як ініціатор і звернувся до папи римського. Проте цього не сталося, князь був обійдений українськими єпископами — ініціаторами Берестейської унії, згодом він виступив проти сепаратної унії української церкви.
Умови Берестейської унії (всього 33) були опрацьовані і прийняті єпископами в цілому, крім Львівського єпископа Гедеона Балабана і Перемишльського єпископа Михайла Копистенського, Українсько-Білоруської церкви на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою в 1595 р. Ці умови схвалив польський король. Вони були подані єпископами Володимирським Іпатієм Потієм і Луцьким Кирилом Терлецьким папі римському.
Перші одинадцять умов Берестейської унії стосувалися церковно-богословського та ієрархічного правопорядку майбутньої «з'єдиненої» (уніатської) церкви, тобто визначали ставлення до певних догматів (сходження святого духу і чистилища, святих таїнств, церковного управління). Найбільш конверсійним було прийняття католицького догмату про сходження святого духу і «від Сина» («філіокве»). Був вироблений компромісний варіант: святий дух походить не з двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця і Бога-Сина), а з одного начала від Бога-Отця через Бога-Сина. Повністю приймався католицький догмат про чистилище. До Нового Григоріанського календаря ставлення було також компромісне: якщо не можна користуватися старим (Юліанським), дана згода на прийняття нового, проте Пасха та інші свята зберігаються незмінними за старим календарем. Католицький целібат не приймався, і священики мали право за давнім православним звичаєм одружуватися. Митрополичі, єпископські та інші духовні достоїнства не надавалися особам іншої нації й обряду, крім «руської нації і грецького обряду», тобто українцям. Зберігалася виборність ієрархії з числа «людей духовних і мирянського стану». Якщо ж король правом «подавання хлібів духовних і столиць духовних» дає ці посади світським людям, то протягом трьох місяців вони повинні прийняти висвячення, інакше втрачатимуть духовну посаду. На посвячення єпископів не посилати до Рима, оскільки це має робити митрополит Київський. Останній після поставлення собором єпископів складає подання своєї підлеглості найвищому Архієрею (тобто папі) перед Архієпископом Гнезненським — примасом католицької церкви в Речі Посполитій.
Дванадцять умов мали церковно-світський характер.
Ними обумовлювався допуск уніатських («з'єдинених») митрополита та єпископів до Сенату Речі Посполитої, їм гарантувалися така гідність і сан, як єпископам «обряду Римської церкви». Встановлювалися сенаторська присяга і присяга найвищому Архієрею (папі), щоб усі уніатські єпископи цими присягами були «прив’ язаними до Риму» і не повторилося те, коли руські єпископи не були пов'язані жодною присягою і легко відступили від унії. Одна з вимог мала гарантувати повну безпеку уніатській церкві: «не допускати впливу греків» (Константинопольської патріархії), «придушувати будь-які виступи, бунти нез'єдинених проти з'єдинених». Не допускався перехід з грецького обряду (тобто східного обряду) на римський (латинський), чого ніколи не дотримувалася римо-католицька церква в Речі Посполитій, і «душехапство» продовжувало пустошити православну та уніатську церкву. Гарантувалося збереження уніатській вищій ієрархії всіх церковних маєтків. Архімандрити, ігумени, диякони східного обряду мали користуватися тими самими правами і привілеями, що й особи римського обряду. Допускалися подружжя змішаних обрядів.
Останні десять умов стосувалися сфери духовних прерогатив уніатського духовенства. Дозволялося нести святі таїнства до хворих при свічках у повному «облаченії» (що раніше заборонялося польською владою), гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових шкіл і семінарій з викладанням слов'янською й грецькою мовами. Друкарні мали бути підвладні митрополиту, єпископам, щоб не дати лиходіям поширювати свої «єресі». Заборонялося світським патронам маніпулювати священиками. Шляхта та інші світські особи зобов'язувалися визнавати ухвали єпископського суду, беззастережно приймати їх до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок. Церкви підлягали юрисдикції єпископів, і світські особи не повинні були втручатися в їх управління (світські патрони не хотіли підкорятися єпископам і намагалися самовільно управляти церквою). Одна з умов мала на меті цілком ізолювати «нез'єдинених» (православних): «не допускати поїздок до Константинопольського патріарха і висвячень». «Королівська милість має подбати про те, щоб на кордонах держави ніколи з такими повновладними посвяченнями не допускати в наші області... щоб не виникло з того велике замішання між пастирями і народом».
