Релігієзнавство
§2. Основоположні ідеї вільнодумства в культурі рабовласницького суспільства
Для з'ясування особливостей вільнодумства в культурі рабовласницького суспільства слід розкрити сутність цього поняття.
Зміст поняття «вільнодумство» змінювався впродовж історії і був пов'язаний з пануючими релігійними вченнями, особливостями духовної культури будь-якої епохи. Якщо вільнодумство у формі атеїзму піддає критиці й заперечує релігію як цілісну систему поглядів, то скептицизм або деїзм не дають повного заперечення релігії. Вони критикують лише окремі сторони релігії, її свята й обряди, окремі догми, моральні повчання, релігійний аскетизм, викривають зв'язок духовенства й церкви з експлуататорськими класами тощо. При цьому вільнодумство спирається на антирелігійні настрої у масах, що виявляються у різних «єресях», фольклорі, художній літературі, мистецтві, філософії.
Для зародження і розвитку цілісної, послідовної системи критики релігії необхідні особливі умови, передусім відповідний рівень розвитку виробництва, що давав би можливість розширити пізнавальну й трудову діяльність людей, а також вивільнити незначну частину членів суспільства, яка змогла б займатися лише розумовою діяльністю. Необхідний певний рівень розвитку науки, який забезпечував би мінімум знань, потрібний для пояснення будь-яких явищ природи з позицій раціоналізму або з погляду здорового глузду, не вдаючись при цьому до релігії.
Такі умови вперше з'явились у країнах стародавнього рабовласницького Сходу, насамперед у Єгипті, Індії, Китаї. Найбільш раннім з відомих науці є прояв скептицизму щодо релігії У пам'ятці давньоєгипетської літератури «Пісня арфіста» (XXII—XXI ст. до н. є.). Автор цього твору закликає не плекати надії на блаженне життя у потойбічному світі, а насолоджуватися земним життям. В епоху так званого Середнього
царства в Єгипті з'явилося багато трактатів, у яких висловлювались сумніви в справедливості релігійних повчань, підривалась віра у богів. До них також належать твори вавилоно-ассирійської літератури «Поема про праведника, що страждає» і «Розмова пана з рабом», де висловлюються сумніви щодо безсмертя душі, існування потойбічного світу.
У стародавньому світі ідеї, в яких висловлювалися сумніви щодо існування загробного життя і безсмертя душі, були дуже поширені. Навіть у Біблії зустрічаються тексти, в яких безсмертя душі заперечується. Наприклад, у книзі Екклезіаста зазначено, що «доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищости людям... Все до місця одного йде: все постало з пороху...» (Еккл., З : 19—20). У Біблії також згадується про підрив релігійного авторитету первосвящеників, зокрема Мойсея і його брата Аарона. Розповідається про бунт, коли 250 чоловік під проводом Корея, Дафа-на і Авірона «зібралися вони на Мойсея та Аарона, та й сказали до них: «Досить вам, бо вся громада — усі вони святі, а серед них Господь! Чому ви несетеся понад зборами Господніми?» (Числа,
16:3).
Аналіз Біблії та інших пам'яток давньої літератури свідчить, що в Єгипті, Вавилоні та в Палестині досить поширеними були релігійне вільнодумство й скептицизм, в яких виражалися зневіра в допомогу богів, сумніви щодо необхідності та корисності релігійних обрядів, заперечувалися правомірність, справедливість вимог жерців.
Внаслідок сильного впливу релігії на духовне життя країн Близького Сходу, низького рівня наукових знань, відсутності філософських шкіл розвиток послідовних атеїстичних учень був практично неможливий.
Інша ситуація виникла у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї, де сформувалися авторитетні філософські школи, досягнуто великих успіхів у розвитку прикладних природничо-наукових знань, зростанні матеріального виробництва. Все це сприяло виникненню і розвитку більш послідовних теорій вільнодумства.
Наприклад, у давньоіндійській літературній пам'ятці «Веди», які почали формуватися ще в II ст. до н.е., висловлюються сумніви щодо існування богів. В одному із збірників Вед під назвою «Рігведа» заперечується існування одного з головних богів давньоіндійського пантеону — Індри. «Хто бачив його?» — запитує автор. «Про нього, що навіює жах, запитують: «Де він?». «Про нього воістину кажуть: «Немає його». В індійській міфології Індра — це бог блискавки та грому, покровитель війни.
В Упанішадах IX—VI ст. до н. є. містяться відомості про матеріалістичні вчення, які виступали проти релігії з філософських позицій. Найпослідовніші атеїстичні ідеї виражала матеріалістична філософія чарваків, або локаятиків. Представники цієї філософської течії твердили, що навколишній світ пізнанний, складається з чотирьох елементів: повітря, вогню, води та землі. Ніякої духовної субстанції, що зветься душею, не існує. Свідомість є властивістю людського тіла. На цій підставі чарваки заперечували існування загробного світу й безсмертя душі, реальне існування надприродних сил. Всупереч релігійному аскетизму, що насаджувався буддизмом, чарваки обстоювали принцип, згідно з яким кожна людина має право на всі радощі земного життя. Філософське вчення чарваків було значно поширене серед основної частини населення під назвою «локаята» (буквально «поширена у народі»),
З матеріалістичних позицій критикували релігію давньоіндійські філософи Балі, Бхарадваджі, Панчашікхі, про що свідчить їхня епічна поема «Махабхарата» (VII—II ст. до н.е.). Наприклад, Панчашікхі доводив, що «душа (джіва) є не що інше, як тіло». Він зазначав, що релігійні жертвопринесення й обряди безглузді, оскільки «закономірність Всесвіту була б порушена, якби дари і обряди мали конкретний результат».
У Стародавньому Китаї, на відміну від Стародавньої Індії, релігійна ідеологія справляла менш помітний вплив на духовне життя суспільства та його культуру. Тут активно розвивалися філософія і природничі науки, книгодрукування, були винайдені компас, порох. Це сприяло розвиткові критики релігії з позицій натурфілософії. Наприклад, засновник філософської школи даосизму Лаоцзи (VI—V ст. до н.е.) твердив, що все існуюче у світі породжене поєднанням належним чином найдрібніших частинок. Завершивши цикл свого розвитку, кожний предмет знову розпадається на первісні елементи.
Новий етап у розвитку вільнодумства в Китаї був пов'язаний з ім'ям видатного філософа-матеріаліста Ван Чуна {21—104). Натурфілософська критика релігії Ван Чуном грунтувалась на наукових знаннях і підкріплювалася посиланням на астрономію і медицину. «Всі речі виникають природним шляхом, самі по собі, — зауважував філософ. — Людина так само, як і тварина, народжується і помирає один раз». Процес розвитку, на думку давньокитайських мислителів, залежить не від волі богів чи людей, а від «дао», тобто вічного та нескінченного процесу змін і перетворень. Ідея детермінізму була в той час основоположним принципом розвитку вільнодумства. В стародавньому світі не існувало жодної країни, де б не розвивалося вільнодумство в різних формах його прояву.
В умовах рабовласницького суспільства у країнах Заходу дещо по-іншому склалися умови для розвитку вільнодумства. Тут відбулося чітке розмежування фізичної та розумової праці. Рабовласники протистояли поневоленій масі пригноблених і рабів. Внаслідок свого становища панівні верстви населення мали можливість займатися розумовою працею, фізична праця була справою рабів. Роль релігії в цих умовах як форми ідеологічного впливу на маси значно звужувалась.
Філософи Заходу вперше виявили суперечливий характер мислення. Це істотно позначилося на осмисленні релігії та міфології. Міфи можна було доповнювати різноманітними домислами про богів Олімпу. Античні релігії ще не мали розробленої усталеної догматики, не було ще сформовано касти жерців, які б стежили за неухильним виконанням релігійних звичаїв і обрядів.
У Стародавніх Греції та Римі господарська діяльність менше залежала від несприятливих природних умов, як це було на Далекому Сході, оскільки ці держави мали сприятливе та зручне географічне положення. Полісний політичний устрій Греції сприяв демократизації суспільства, більш динамічному його розвитку. Все це справляло істотний вплив на характер античних релігій, робило їх більш «земними» порівняно з релігіями країн Сходу. В ту добу в країнах Заходу процвітала рабовласницька демократія, були поширені різні теорії критики релігії.
Вільнодумство античного світу мало міцну ідейну базу — СТИХІЙНИЙ матеріалізм давніх греків і наївну діалектику. Матеріалістичні погляди давніх мислителів були наслідком безпосереднього споглядання навколишнього світу. Це дало змогу їм висловити плідні ідеї походження та розвитку природи, які містили уявлення про надприродні сили. Класична грецька філософія, особливо в епікурейській школі, приводила до атеїстичного матеріалізму.
Античне вільнодумство започатковується в епоху становлення давньогрецької рабовласницької демократії (VII—VI ст. до н. є.) і пов'язане з мілетською школою, зокрема іменами Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена. Ці філософи вважали, що основою світу є матеріальне первоначало: вода (Фа-лес), повітря (Анаксімен), апейрон, або невизначена матерія (Анак-сімандр). На противагу релігійним поглядам філософи мілетсь-кої школи обґрунтовували й обстоювали ідею природного походження світу і його зміни відповідно до закономірностей розвитку природи.
Ідеї мілетських філософів розвивав видатний мислитель Геракліт Ефеський (VI ст. до н.е.). В основу світу, зазначав він, покладено «вічно живий вогонь», який дає життя всьому, що доцільно існує і зумовлене внутрішнім законом (логосом). Саме логос, а не боги управляють Всесвітом. На цій основі Геракліт відкидає міфологічне уявлення про душу як тінь, що після смерті опускається в Аїд. Душа, на думку філософа, виникає з вогню та перетворюється на вогонь.
В античному світі поширення набуває критика релігії з позицій здорового глузду, життєвої мудрості. Геракліт, приміром, висміював обряд жертвопринесення. «Даремно вони, — зазначав мислитель, — заплямовані кров'ю, хочуть очиститись жертвопринесенням. Це все одно, коли хтось заліз у болото, а потім захоче обмитись болотом. Безумцем вважали б його люди, якби помітили, що він так чинить». Скептично ставився філософ до релігійних обрядів. Молитви перед статуями богів він називав порожніми розмовами з мовчазними кам'яними спорудами. Геракліта вважають основоположником критики релігії з позицій здорового глузду.
Ідеї Геракліта розвинув Діагор Мелоський (V ст. до н. є.), який у сатиричному дусі висміював релігійні забобони. Він розбив, наприклад, дерев'яну статую Геракла, який згідно з міфологічними оповіданнями здійснив дванадцять подвигів, і кинув її у вогонь зі словами: «Ану, Геракл, виконай тринадцятий подвиг — звари мені обід». Це був дотепний і веселий вільнодумець, якого афінський суд засудив, знищив його твори.
В Античну епоху вільнодумство мало природничо-наукове обгрунтування. Цьому сприяв розвиток прикладних природничо-наукових знань. Зрозуміло, що рівень цих знань в ту епоху був ще не досить високим і не давав змоги створити справді наукову картину світу. Однак набуті природничо-наукові уявлення були науковим фундаментом для обгрунтування раціоналістичних поглядів, давали змогу виступити проти міфологічного та релігійного пояснення явищ природи. Наприклад, Анаксімандр зазначав, що причиною грому й блискавки є не Зевс, а вітер. Він вважав, що сонце, місяць і зорі виникли з вогняної сфери, їх ніхто не створював.
Значний внесок у розвиток критики релігії з натурфілософських позицій зробив афінський філософ Анаксагор (500—428 до н. є.). У своєму творі «Про природу» він науково пояснив сонячні затемнення та інші небесні явища. На думку вченого, «затемнення Місяця відбувається внаслідок того, що його загороджує від Сонця Земля, ...сонячне затемнення буває, коли в період новолуння Місяць заступає собою Сонце». Філософ висловив припущення, що Місяць запозичує своє світло від Сонця, Що Сонце та інші зорі — це не боги, як сказано у міфах, а шматки розжареного заліза або каміння. Анаксагор не був послідовним атеїстом, оскільки припускав існування божественного розуму.
Однак за раціоналістичне пояснення явищ природи він був звинувачений у єресі. Лише втручання вождя афінської рабовласницької демократії Перікла врятувало філософа від розправи. Однак він був змушений втекти з Афін і помер у вигнанні.
Найповніше природничо-наукове обгрунтування вільнодумства дав у своїй філософії Демокріт (460—350 до н. є.). Мислитель жив в епоху розквіту давньогрецької демократії. Цей період суспільного життя характеризувався порівняно високим рівнем розвитку природничих наук, мистецтва й філософії. В той самий період з'явилося багато творів, у яких знайшли вияв скептицизм щодо релігій, атеїстичні ідеї. Значною мірою це зумовлено участю народних мас, демосу в суспільно-політичному житті.
В основу матеріалістичної концепції Демокріта покладено його атомістичну теорію. Сутність цього вчення полягає в тому, що все у світі складається з атомів і порожнечі. Атоми, на думку філософа, — це першооснова світу, нескінченні міріади атомів рухаються у порожнечі й безперервно породжують і руйнують безліч речей, аж до світів, подібних до нашого. Наслідком атомістичного вчення Демокріта була ідея вічності й нескінченності світу, існування численних світів. Такі погляди відкидали уявлення про існування будь-яких надприродних сил.
Демокріт висуває та обґрунтовує тезу про причинну зумовленість і необхідність явищ природи. Ця ідея спростовувала релігійні уявлення про свавільні дії богів, надприродний характер релігійних чудес. Цікавими є погляди філософа на проблему існування душі. Мислитель зазначав, що душа складається з атомів і руйнується разом зі смертю тіла. Такі погляди спростовували релігійні уявлення про безсмертя душі, існування царства Божого та пекла.
Демокріт перший дійшов думки, що уявлення про богів виникло в людей внаслідок страху перед грізними силами природи. Наші предки, вчив філософ, «спостерігаючи за небесними явищами, такими як грім, блискавка, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, жахалися та вважали, що винуватцями цього є боги». Вчений та його послідовники твердили, що «існування богів — це хитра вигадка, а насправді їх немає...». Демокріт є фундатором погляду на релігію як обман.
Атомістичне вчення Демокріта дозволило дати найглибше і всебічне матеріалістичне пояснення явищ природи та суспільного життя, філософськи обгрунтувати вільнодумство тією мірою, якою це було можливо в античну епоху. Його вчення про атоми, розвиваючись і збагачуючись, пройшло червоною ниткою крізь усю історію природознавства, починаючи з давніх-давен і до наших днів. Зазначимо, що Демокріт був найосвіченішою людиною своєї епохи. Багато наукових знань він набув під час подорожей до Єгипту, Вавилону, Ірану, Індії, Ефіопії. Вчений слухав філософів елейської та піфагорійської шкіл, Сократа, був знайомий з Анаксагором, дружив з Гіппократом. На його філософські погляди значний вплив справила філософія Левкіппа.
В античному вільнодумстві вперше були порушені проблеми походження, сутності й соціальної функції релігії. Згодом вони частково були вирішені.
Наприклад, Ксенофан (бл. 570 — після 478 pp. до н.е.) ще в VI ст. до н. є. на запитання: звідки беруться уявлення про богів? — дав відповідь: «Боги — це продукти людської фантазії. Люди вигадали богів і наділили їх власними рисами. Якщо боги, згідно з релігійними міфами, народжуються як люди, то вони повинні б помирати, а в міфах сказано, що боги безсмертні». Філософ підмітив, що боги в міфах підкоряються один одному, як люди у суспільстві. Отже, боги не всемогутні, вони смертні. Заслуга Ксенофана в тому, що він першим виявив антропоморфний характер релігії і дійшов висновку про відносний характер релігійних уявлень. Різні люди не однаково уявляють богів, твердив учений. Ефіопи вважають богів кирпатими й чорними, фракійці — з блакитними очима й рудуватими. Коли бики й корови мали б руки, то вони, зауважував філософ, створили б богів, собі подібних.
Софіст Кріт/й (460—403 pp. до н. є.) теоретично обгрунтував погляди на релігію як «теорію обману», висловивши думку, що релігію вигадали хитрі державні діячі для того, щоб обдурювати людей і тримати їх у покорі, особливо тих, хто не боїться державних законів. У цій тезі виражена геніальна здогадка про соціальні функції релігії. «Теорію обману» широко використовували для критики релігії вільнодумці в епоху середньовіччя і філософи Нового часу, її розвивали французькі матеріалісти XVIII ст.
Наукове розуміння суспільних явищ започаткував давньогрецький історик Фукідід (460—400 pp. до н. є.). У поглядах на історію він заперечував принцип «Божої кари» як джерело соціального зла. Доля, на думку вченого, є нічим іншим, як збігом обставин, сліпим випадком, а не проявом волі надприродних сил. За Фукі-дідом вислів «Не можна бути скарбником долі» означає лише те, що людина не здатна керувати збігом обставин, передбачати вплив «сліпого випадку», що спроможний зруйнувати наші плани і задуми. Хоч інколи сліпий випадок і може стати вирішальним чинником, однак державні діячі повинні передусім враховувати співвідношення сил і чинників, а не покладатися на долю.
Вершиною античного вільнодумства було вчення, яке створив афінський філософ-матеріаліст Епікур (341—270 pp. до н. є.), вчений намагався з'ясувати психологічні й гносеологічні витоки релігії. Визнавши погляд Демокріта на страх як чинник, який породжує уявлення про богів, він доповнює його тезою, що «людина відчуває страх перед смертю». Іншим джерелом релігії Демокріт вважав незнання і нерозуміння законів природи. З'ясувавши джерела релігії, філософ визначив шляхи її подолання, передусім через проникнення в сутність речей і зняття страху смерті. На відміну від своїх попередників Епікур концентрує увагу на звільнення духовного світу людини від релігії та забобонів. На основі атомізму він спростовує будь-які уявлення про надприродні сили. Існує лише вічний і безмежний світ атомів, що розвивається за власними законами: «Насамперед ніщо не виникає із небуття». Епікур доповнив атомістичне вчення думкою про те, що атоми здатні самовільно відхилятися від прямолінійного шляху, що кожний предмет Всесвіту має глибоко індивідуальний характер. Це істотне доповнення дало змогу обгрунтувати погляди Епікура на людину. Кожна людина, вважав мислитель, може досягти щастя власними зусиллями, оскільки володіє свободою волі, є непідвладною зовнішнім обставинам. Тому, на його думку, «безглуздо просити у богів те, що людина здатна сама собі забезпечити». Головним джерелом ілюзорних страхів і тривог є «глибокі переживання в людській душі», що породжуються релігійними міфами та віруваннями, помилковим уявленням натовпу про богів, жахом перед надприродними силами. Завдання філософії, за Епікуром, — виганяти хвороби душі, навчити людину жити щасливо, позбавити її страху перед смертю і надприродними силами. Кінцева мета людського життя, вважав філософ, — задовольняти природні, розумні фізичні та духовні потреби людей. Заслуга Епікура в тому, що він вперше у філософії чітко визначив зв'язок вільнодумства з гуманізмом.
Епікур був засновником однієї з найвідоміших і найбільш впливових філософських шкіл античного світу. Його філософське вчення справило істотний вплив не лише на Стародавню Грецію, а й на Стародавній Рим. Послідовники Епікура, за свідченням Цицерона, «своїми численними працями заполонили всю Італію». Філософія Епікура впродовж століть викликала ненависть богословів. Християнські теологи і нині виступають проти епікурейської філософії, оголошуючи її аморальною, синонімом вседозволеності. Епікур передусім вбачав гідний сенс життя людини у свободі від фізичних і духовних страждань. Водночас епікурейське вільнодумство мало обмежений характер. Філософ не ставищ перед собою мету активно боротися проти релігійних ілюзій. Його критика релігії мала аристократичний характер, була розрахована на обраних, найбільш освічених і найкультурніших людей того часу.
Послідовник епікурейської філософії римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 96—55 pp. до н.е.) найбільш повно й аргументовано систематизував атомістичне вчення, конкретизував і розвинув філософські ідеї своїх попередників. Він написав філософську поему «Про природу речей», в якій намагався зробити філософське вчення доступнішим для людей, збудити їх душу, звільнити її від «тенет марновірства», розкрити сутність матеріалістичних поглядів на природу і розвиток людської культури.
Причинами виникнення релігійних уявлень Лукрецій вважав неуцтво і страх людей перед грізними силами природи. Уявлення про богів — це, на думку філософа, наслідок злиденності розуму і відсутності знань про природу речей. Першоосновою світу є матерія — безмежний світ атомів, що безперервно рухаються. «Ніщо із нічого волею Бога не може бути створене», — твердив Лукрецій, відкидаючи цим самим ідею створення світу.
Лукрецій Кар заперечує роль релігії як основи моралі. «Навпаки, — зазначав вчений, — релігія більше нечестивих і злочинних діянь сама породжувала». Джерелом і рушійною силою культурного прогресу, вчить філософ, є людський розум. Ремесла, обробітку землі, наук і мистецтв навчали не боги, а «все це людям нужда вказала, і розум допитливий цього їх навчив у поступальному русі». Характерною рисою філософії Лукреція Кара є послідовна критика релігії. Вчений не лише спростовував різні релігійні вірування, а й принципово не визнавав існування богів. Філософ зауважував, що природа богів недоступна для сприймання та незрозуміла для свідомості. Оскільки богів не можна пізнати, то вони не існують. За Лукрецієм, лише знання можуть зробити людей щасливими й незалежними, а не релігія. Мислитель вірить у могутність людського розуму, у здатність людини досягти справжнього щастя на основі використання досягнень науки. Віра у могутність людського розуму — характерна риса не лише філософії Лукреція Кара, а й усього античного вільнодумства.
Вільнодумство у стародавньому світі набуло значного поширення. Його розквіт був зумовлений розвитком рабовласницької демократії і матеріалістичної лінії у філософії. Заслуга філософів-матеріалістів стародавнього світу полягає в тому, що вони порушили і намагалися вирішити питання про походження релігії, об'єкт релігійного відображення, роль релігії у суспільстві. Відповіді давніх мислителів на ці питання були іноді наївними і спрощеними, але цінність їхньої теоретичної спадщини полягає в тому, що вони заперечували надприродний характер релігії, шукали земних джерел її походження, висловлювали впевненість у могутності людського розуму, порушили питання про зв'язок вільнодумства й гуманізму.
Античне вільнодумство справило величезний вплив на розвиток філософської думки наступних епох, оскільки відповідь на порушені питання науково пояснювалась і обґрунтовувалась багатьма поколіннями вчених різних століть.
Зміст поняття «вільнодумство» змінювався впродовж історії і був пов'язаний з пануючими релігійними вченнями, особливостями духовної культури будь-якої епохи. Якщо вільнодумство у формі атеїзму піддає критиці й заперечує релігію як цілісну систему поглядів, то скептицизм або деїзм не дають повного заперечення релігії. Вони критикують лише окремі сторони релігії, її свята й обряди, окремі догми, моральні повчання, релігійний аскетизм, викривають зв'язок духовенства й церкви з експлуататорськими класами тощо. При цьому вільнодумство спирається на антирелігійні настрої у масах, що виявляються у різних «єресях», фольклорі, художній літературі, мистецтві, філософії.
Для зародження і розвитку цілісної, послідовної системи критики релігії необхідні особливі умови, передусім відповідний рівень розвитку виробництва, що давав би можливість розширити пізнавальну й трудову діяльність людей, а також вивільнити незначну частину членів суспільства, яка змогла б займатися лише розумовою діяльністю. Необхідний певний рівень розвитку науки, який забезпечував би мінімум знань, потрібний для пояснення будь-яких явищ природи з позицій раціоналізму або з погляду здорового глузду, не вдаючись при цьому до релігії.
Такі умови вперше з'явились у країнах стародавнього рабовласницького Сходу, насамперед у Єгипті, Індії, Китаї. Найбільш раннім з відомих науці є прояв скептицизму щодо релігії У пам'ятці давньоєгипетської літератури «Пісня арфіста» (XXII—XXI ст. до н. є.). Автор цього твору закликає не плекати надії на блаженне життя у потойбічному світі, а насолоджуватися земним життям. В епоху так званого Середнього
царства в Єгипті з'явилося багато трактатів, у яких висловлювались сумніви в справедливості релігійних повчань, підривалась віра у богів. До них також належать твори вавилоно-ассирійської літератури «Поема про праведника, що страждає» і «Розмова пана з рабом», де висловлюються сумніви щодо безсмертя душі, існування потойбічного світу.
У стародавньому світі ідеї, в яких висловлювалися сумніви щодо існування загробного життя і безсмертя душі, були дуже поширені. Навіть у Біблії зустрічаються тексти, в яких безсмертя душі заперечується. Наприклад, у книзі Екклезіаста зазначено, що «доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищости людям... Все до місця одного йде: все постало з пороху...» (Еккл., З : 19—20). У Біблії також згадується про підрив релігійного авторитету первосвящеників, зокрема Мойсея і його брата Аарона. Розповідається про бунт, коли 250 чоловік під проводом Корея, Дафа-на і Авірона «зібралися вони на Мойсея та Аарона, та й сказали до них: «Досить вам, бо вся громада — усі вони святі, а серед них Господь! Чому ви несетеся понад зборами Господніми?» (Числа,
16:3).
Аналіз Біблії та інших пам'яток давньої літератури свідчить, що в Єгипті, Вавилоні та в Палестині досить поширеними були релігійне вільнодумство й скептицизм, в яких виражалися зневіра в допомогу богів, сумніви щодо необхідності та корисності релігійних обрядів, заперечувалися правомірність, справедливість вимог жерців.
Внаслідок сильного впливу релігії на духовне життя країн Близького Сходу, низького рівня наукових знань, відсутності філософських шкіл розвиток послідовних атеїстичних учень був практично неможливий.
Інша ситуація виникла у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї, де сформувалися авторитетні філософські школи, досягнуто великих успіхів у розвитку прикладних природничо-наукових знань, зростанні матеріального виробництва. Все це сприяло виникненню і розвитку більш послідовних теорій вільнодумства.
В Упанішадах IX—VI ст. до н. є. містяться відомості про матеріалістичні вчення, які виступали проти релігії з філософських позицій. Найпослідовніші атеїстичні ідеї виражала матеріалістична філософія чарваків, або локаятиків. Представники цієї філософської течії твердили, що навколишній світ пізнанний, складається з чотирьох елементів: повітря, вогню, води та землі. Ніякої духовної субстанції, що зветься душею, не існує. Свідомість є властивістю людського тіла. На цій підставі чарваки заперечували існування загробного світу й безсмертя душі, реальне існування надприродних сил. Всупереч релігійному аскетизму, що насаджувався буддизмом, чарваки обстоювали принцип, згідно з яким кожна людина має право на всі радощі земного життя. Філософське вчення чарваків було значно поширене серед основної частини населення під назвою «локаята» (буквально «поширена у народі»),
З матеріалістичних позицій критикували релігію давньоіндійські філософи Балі, Бхарадваджі, Панчашікхі, про що свідчить їхня епічна поема «Махабхарата» (VII—II ст. до н.е.). Наприклад, Панчашікхі доводив, що «душа (джіва) є не що інше, як тіло». Він зазначав, що релігійні жертвопринесення й обряди безглузді, оскільки «закономірність Всесвіту була б порушена, якби дари і обряди мали конкретний результат».
У Стародавньому Китаї, на відміну від Стародавньої Індії, релігійна ідеологія справляла менш помітний вплив на духовне життя суспільства та його культуру. Тут активно розвивалися філософія і природничі науки, книгодрукування, були винайдені компас, порох. Це сприяло розвиткові критики релігії з позицій натурфілософії. Наприклад, засновник філософської школи даосизму Лаоцзи (VI—V ст. до н.е.) твердив, що все існуюче у світі породжене поєднанням належним чином найдрібніших частинок. Завершивши цикл свого розвитку, кожний предмет знову розпадається на первісні елементи.
Новий етап у розвитку вільнодумства в Китаї був пов'язаний з ім'ям видатного філософа-матеріаліста Ван Чуна {21—104). Натурфілософська критика релігії Ван Чуном грунтувалась на наукових знаннях і підкріплювалася посиланням на астрономію і медицину. «Всі речі виникають природним шляхом, самі по собі, — зауважував філософ. — Людина так само, як і тварина, народжується і помирає один раз». Процес розвитку, на думку давньокитайських мислителів, залежить не від волі богів чи людей, а від «дао», тобто вічного та нескінченного процесу змін і перетворень. Ідея детермінізму була в той час основоположним принципом розвитку вільнодумства. В стародавньому світі не існувало жодної країни, де б не розвивалося вільнодумство в різних формах його прояву.
В умовах рабовласницького суспільства у країнах Заходу дещо по-іншому склалися умови для розвитку вільнодумства. Тут відбулося чітке розмежування фізичної та розумової праці. Рабовласники протистояли поневоленій масі пригноблених і рабів. Внаслідок свого становища панівні верстви населення мали можливість займатися розумовою працею, фізична праця була справою рабів. Роль релігії в цих умовах як форми ідеологічного впливу на маси значно звужувалась.
Філософи Заходу вперше виявили суперечливий характер мислення. Це істотно позначилося на осмисленні релігії та міфології. Міфи можна було доповнювати різноманітними домислами про богів Олімпу. Античні релігії ще не мали розробленої усталеної догматики, не було ще сформовано касти жерців, які б стежили за неухильним виконанням релігійних звичаїв і обрядів.
У Стародавніх Греції та Римі господарська діяльність менше залежала від несприятливих природних умов, як це було на Далекому Сході, оскільки ці держави мали сприятливе та зручне географічне положення. Полісний політичний устрій Греції сприяв демократизації суспільства, більш динамічному його розвитку. Все це справляло істотний вплив на характер античних релігій, робило їх більш «земними» порівняно з релігіями країн Сходу. В ту добу в країнах Заходу процвітала рабовласницька демократія, були поширені різні теорії критики релігії.
Вільнодумство античного світу мало міцну ідейну базу — СТИХІЙНИЙ матеріалізм давніх греків і наївну діалектику. Матеріалістичні погляди давніх мислителів були наслідком безпосереднього споглядання навколишнього світу. Це дало змогу їм висловити плідні ідеї походження та розвитку природи, які містили уявлення про надприродні сили. Класична грецька філософія, особливо в епікурейській школі, приводила до атеїстичного матеріалізму.
Античне вільнодумство започатковується в епоху становлення давньогрецької рабовласницької демократії (VII—VI ст. до н. є.) і пов'язане з мілетською школою, зокрема іменами Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена. Ці філософи вважали, що основою світу є матеріальне первоначало: вода (Фа-лес), повітря (Анаксімен), апейрон, або невизначена матерія (Анак-сімандр). На противагу релігійним поглядам філософи мілетсь-кої школи обґрунтовували й обстоювали ідею природного походження світу і його зміни відповідно до закономірностей розвитку природи.
Ідеї мілетських філософів розвивав видатний мислитель Геракліт Ефеський (VI ст. до н.е.). В основу світу, зазначав він, покладено «вічно живий вогонь», який дає життя всьому, що доцільно існує і зумовлене внутрішнім законом (логосом). Саме логос, а не боги управляють Всесвітом. На цій основі Геракліт відкидає міфологічне уявлення про душу як тінь, що після смерті опускається в Аїд. Душа, на думку філософа, виникає з вогню та перетворюється на вогонь.
В античному світі поширення набуває критика релігії з позицій здорового глузду, життєвої мудрості. Геракліт, приміром, висміював обряд жертвопринесення. «Даремно вони, — зазначав мислитель, — заплямовані кров'ю, хочуть очиститись жертвопринесенням. Це все одно, коли хтось заліз у болото, а потім захоче обмитись болотом. Безумцем вважали б його люди, якби помітили, що він так чинить». Скептично ставився філософ до релігійних обрядів. Молитви перед статуями богів він називав порожніми розмовами з мовчазними кам'яними спорудами. Геракліта вважають основоположником критики релігії з позицій здорового глузду.
Ідеї Геракліта розвинув Діагор Мелоський (V ст. до н. є.), який у сатиричному дусі висміював релігійні забобони. Він розбив, наприклад, дерев'яну статую Геракла, який згідно з міфологічними оповіданнями здійснив дванадцять подвигів, і кинув її у вогонь зі словами: «Ану, Геракл, виконай тринадцятий подвиг — звари мені обід». Це був дотепний і веселий вільнодумець, якого афінський суд засудив, знищив його твори.
В Античну епоху вільнодумство мало природничо-наукове обгрунтування. Цьому сприяв розвиток прикладних природничо-наукових знань. Зрозуміло, що рівень цих знань в ту епоху був ще не досить високим і не давав змоги створити справді наукову картину світу. Однак набуті природничо-наукові уявлення були науковим фундаментом для обгрунтування раціоналістичних поглядів, давали змогу виступити проти міфологічного та релігійного пояснення явищ природи. Наприклад, Анаксімандр зазначав, що причиною грому й блискавки є не Зевс, а вітер. Він вважав, що сонце, місяць і зорі виникли з вогняної сфери, їх ніхто не створював.
Значний внесок у розвиток критики релігії з натурфілософських позицій зробив афінський філософ Анаксагор (500—428 до н. є.). У своєму творі «Про природу» він науково пояснив сонячні затемнення та інші небесні явища. На думку вченого, «затемнення Місяця відбувається внаслідок того, що його загороджує від Сонця Земля, ...сонячне затемнення буває, коли в період новолуння Місяць заступає собою Сонце». Філософ висловив припущення, що Місяць запозичує своє світло від Сонця, Що Сонце та інші зорі — це не боги, як сказано у міфах, а шматки розжареного заліза або каміння. Анаксагор не був послідовним атеїстом, оскільки припускав існування божественного розуму.
Найповніше природничо-наукове обгрунтування вільнодумства дав у своїй філософії Демокріт (460—350 до н. є.). Мислитель жив в епоху розквіту давньогрецької демократії. Цей період суспільного життя характеризувався порівняно високим рівнем розвитку природничих наук, мистецтва й філософії. В той самий період з'явилося багато творів, у яких знайшли вияв скептицизм щодо релігій, атеїстичні ідеї. Значною мірою це зумовлено участю народних мас, демосу в суспільно-політичному житті.
В основу матеріалістичної концепції Демокріта покладено його атомістичну теорію. Сутність цього вчення полягає в тому, що все у світі складається з атомів і порожнечі. Атоми, на думку філософа, — це першооснова світу, нескінченні міріади атомів рухаються у порожнечі й безперервно породжують і руйнують безліч речей, аж до світів, подібних до нашого. Наслідком атомістичного вчення Демокріта була ідея вічності й нескінченності світу, існування численних світів. Такі погляди відкидали уявлення про існування будь-яких надприродних сил.
Демокріт висуває та обґрунтовує тезу про причинну зумовленість і необхідність явищ природи. Ця ідея спростовувала релігійні уявлення про свавільні дії богів, надприродний характер релігійних чудес. Цікавими є погляди філософа на проблему існування душі. Мислитель зазначав, що душа складається з атомів і руйнується разом зі смертю тіла. Такі погляди спростовували релігійні уявлення про безсмертя душі, існування царства Божого та пекла.
Демокріт перший дійшов думки, що уявлення про богів виникло в людей внаслідок страху перед грізними силами природи. Наші предки, вчив філософ, «спостерігаючи за небесними явищами, такими як грім, блискавка, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, жахалися та вважали, що винуватцями цього є боги». Вчений та його послідовники твердили, що «існування богів — це хитра вигадка, а насправді їх немає...». Демокріт є фундатором погляду на релігію як обман.
Атомістичне вчення Демокріта дозволило дати найглибше і всебічне матеріалістичне пояснення явищ природи та суспільного життя, філософськи обгрунтувати вільнодумство тією мірою, якою це було можливо в античну епоху. Його вчення про атоми, розвиваючись і збагачуючись, пройшло червоною ниткою крізь усю історію природознавства, починаючи з давніх-давен і до наших днів. Зазначимо, що Демокріт був найосвіченішою людиною своєї епохи. Багато наукових знань він набув під час подорожей до Єгипту, Вавилону, Ірану, Індії, Ефіопії. Вчений слухав філософів елейської та піфагорійської шкіл, Сократа, був знайомий з Анаксагором, дружив з Гіппократом. На його філософські погляди значний вплив справила філософія Левкіппа.
В античному вільнодумстві вперше були порушені проблеми походження, сутності й соціальної функції релігії. Згодом вони частково були вирішені.
Наприклад, Ксенофан (бл. 570 — після 478 pp. до н.е.) ще в VI ст. до н. є. на запитання: звідки беруться уявлення про богів? — дав відповідь: «Боги — це продукти людської фантазії. Люди вигадали богів і наділили їх власними рисами. Якщо боги, згідно з релігійними міфами, народжуються як люди, то вони повинні б помирати, а в міфах сказано, що боги безсмертні». Філософ підмітив, що боги в міфах підкоряються один одному, як люди у суспільстві. Отже, боги не всемогутні, вони смертні. Заслуга Ксенофана в тому, що він першим виявив антропоморфний характер релігії і дійшов висновку про відносний характер релігійних уявлень. Різні люди не однаково уявляють богів, твердив учений. Ефіопи вважають богів кирпатими й чорними, фракійці — з блакитними очима й рудуватими. Коли бики й корови мали б руки, то вони, зауважував філософ, створили б богів, собі подібних.
Софіст Кріт/й (460—403 pp. до н. є.) теоретично обгрунтував погляди на релігію як «теорію обману», висловивши думку, що релігію вигадали хитрі державні діячі для того, щоб обдурювати людей і тримати їх у покорі, особливо тих, хто не боїться державних законів. У цій тезі виражена геніальна здогадка про соціальні функції релігії. «Теорію обману» широко використовували для критики релігії вільнодумці в епоху середньовіччя і філософи Нового часу, її розвивали французькі матеріалісти XVIII ст.
Наукове розуміння суспільних явищ започаткував давньогрецький історик Фукідід (460—400 pp. до н. є.). У поглядах на історію він заперечував принцип «Божої кари» як джерело соціального зла. Доля, на думку вченого, є нічим іншим, як збігом обставин, сліпим випадком, а не проявом волі надприродних сил. За Фукі-дідом вислів «Не можна бути скарбником долі» означає лише те, що людина не здатна керувати збігом обставин, передбачати вплив «сліпого випадку», що спроможний зруйнувати наші плани і задуми. Хоч інколи сліпий випадок і може стати вирішальним чинником, однак державні діячі повинні передусім враховувати співвідношення сил і чинників, а не покладатися на долю.
Вершиною античного вільнодумства було вчення, яке створив афінський філософ-матеріаліст Епікур (341—270 pp. до н. є.), вчений намагався з'ясувати психологічні й гносеологічні витоки релігії. Визнавши погляд Демокріта на страх як чинник, який породжує уявлення про богів, він доповнює його тезою, що «людина відчуває страх перед смертю». Іншим джерелом релігії Демокріт вважав незнання і нерозуміння законів природи. З'ясувавши джерела релігії, філософ визначив шляхи її подолання, передусім через проникнення в сутність речей і зняття страху смерті. На відміну від своїх попередників Епікур концентрує увагу на звільнення духовного світу людини від релігії та забобонів. На основі атомізму він спростовує будь-які уявлення про надприродні сили. Існує лише вічний і безмежний світ атомів, що розвивається за власними законами: «Насамперед ніщо не виникає із небуття». Епікур доповнив атомістичне вчення думкою про те, що атоми здатні самовільно відхилятися від прямолінійного шляху, що кожний предмет Всесвіту має глибоко індивідуальний характер. Це істотне доповнення дало змогу обгрунтувати погляди Епікура на людину. Кожна людина, вважав мислитель, може досягти щастя власними зусиллями, оскільки володіє свободою волі, є непідвладною зовнішнім обставинам. Тому, на його думку, «безглуздо просити у богів те, що людина здатна сама собі забезпечити». Головним джерелом ілюзорних страхів і тривог є «глибокі переживання в людській душі», що породжуються релігійними міфами та віруваннями, помилковим уявленням натовпу про богів, жахом перед надприродними силами. Завдання філософії, за Епікуром, — виганяти хвороби душі, навчити людину жити щасливо, позбавити її страху перед смертю і надприродними силами. Кінцева мета людського життя, вважав філософ, — задовольняти природні, розумні фізичні та духовні потреби людей. Заслуга Епікура в тому, що він вперше у філософії чітко визначив зв'язок вільнодумства з гуманізмом.
Епікур був засновником однієї з найвідоміших і найбільш впливових філософських шкіл античного світу. Його філософське вчення справило істотний вплив не лише на Стародавню Грецію, а й на Стародавній Рим. Послідовники Епікура, за свідченням Цицерона, «своїми численними працями заполонили всю Італію». Філософія Епікура впродовж століть викликала ненависть богословів. Християнські теологи і нині виступають проти епікурейської філософії, оголошуючи її аморальною, синонімом вседозволеності. Епікур передусім вбачав гідний сенс життя людини у свободі від фізичних і духовних страждань. Водночас епікурейське вільнодумство мало обмежений характер. Філософ не ставищ перед собою мету активно боротися проти релігійних ілюзій. Його критика релігії мала аристократичний характер, була розрахована на обраних, найбільш освічених і найкультурніших людей того часу.
Послідовник епікурейської філософії римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 96—55 pp. до н.е.) найбільш повно й аргументовано систематизував атомістичне вчення, конкретизував і розвинув філософські ідеї своїх попередників. Він написав філософську поему «Про природу речей», в якій намагався зробити філософське вчення доступнішим для людей, збудити їх душу, звільнити її від «тенет марновірства», розкрити сутність матеріалістичних поглядів на природу і розвиток людської культури.
Причинами виникнення релігійних уявлень Лукрецій вважав неуцтво і страх людей перед грізними силами природи. Уявлення про богів — це, на думку філософа, наслідок злиденності розуму і відсутності знань про природу речей. Першоосновою світу є матерія — безмежний світ атомів, що безперервно рухаються. «Ніщо із нічого волею Бога не може бути створене», — твердив Лукрецій, відкидаючи цим самим ідею створення світу.
Лукрецій Кар заперечує роль релігії як основи моралі. «Навпаки, — зазначав вчений, — релігія більше нечестивих і злочинних діянь сама породжувала». Джерелом і рушійною силою культурного прогресу, вчить філософ, є людський розум. Ремесла, обробітку землі, наук і мистецтв навчали не боги, а «все це людям нужда вказала, і розум допитливий цього їх навчив у поступальному русі». Характерною рисою філософії Лукреція Кара є послідовна критика релігії. Вчений не лише спростовував різні релігійні вірування, а й принципово не визнавав існування богів. Філософ зауважував, що природа богів недоступна для сприймання та незрозуміла для свідомості. Оскільки богів не можна пізнати, то вони не існують. За Лукрецієм, лише знання можуть зробити людей щасливими й незалежними, а не релігія. Мислитель вірить у могутність людського розуму, у здатність людини досягти справжнього щастя на основі використання досягнень науки. Віра у могутність людського розуму — характерна риса не лише філософії Лукреція Кара, а й усього античного вільнодумства.
Вільнодумство у стародавньому світі набуло значного поширення. Його розквіт був зумовлений розвитком рабовласницької демократії і матеріалістичної лінії у філософії. Заслуга філософів-матеріалістів стародавнього світу полягає в тому, що вони порушили і намагалися вирішити питання про походження релігії, об'єкт релігійного відображення, роль релігії у суспільстві. Відповіді давніх мислителів на ці питання були іноді наївними і спрощеними, але цінність їхньої теоретичної спадщини полягає в тому, що вони заперечували надприродний характер релігії, шукали земних джерел її походження, висловлювали впевненість у могутності людського розуму, порушили питання про зв'язок вільнодумства й гуманізму.
Античне вільнодумство справило величезний вплив на розвиток філософської думки наступних епох, оскільки відповідь на порушені питання науково пояснювалась і обґрунтовувалась багатьма поколіннями вчених різних століть.
