Релігієзнавство

§3. Релігійне витлумачення людини.

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості й відрізняються одне від одного. Релігійна інтерпретація виходить з того, що людина створена Богом за своїм «образом і подобою», тобто спирається на ідею креаціонізму. Наукове пояснення включає ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто поява людини обумовлена тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства.

Історія поглядів на походження та сутність людини має безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення людського походження є давні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов'язані між собою. Цей зв'язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею.

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як частка природи, яка підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах домінував погляд, що людина існує у всесвітньому Логосі, є його невід'ємною складовою часткою і залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі чи не вперше була поставлена в релігійній свідомості. В релігійних і філософських джерелах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, про сутність людини і співвідношення в ній тілесного й духовного. Спільною у різноманітних поглядах є теза, що людина — істота розумна.

Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія.

Для неї характерним є розгляд проблем людини через призму існування надприродної сили та її визначального впливу на долю людини. В іудаїзмі, християнстві, ісламі надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Подібні уявлення властиві й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться деталями, проте в головному вона збігається. Людина — наслідок творіння. Класична релігійна модель появи людини представлена у священних книгах різних релігій. Так, християнська Біблія подає опис процесу творіння Богом людини: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, — сказано у Старому завіті, — і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Буття, 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в едемському раю, щоб порала та доглядала його (Буття, 2 : 8, 15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. Тоді Господь вирішив створити жінку, щоб усунути самотність Адама. Біблія про це розповідає так: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, — і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама» (Буття, 2 : 21— 22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX—VIII ст. до н. є.) зроблена спроба осмислити не лише проблему походження людини, а й її сутність. Складові елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як різні складові, що створені різним способом у процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина завдячує своїм життям не лише сотворінню Богом її тіла з праху земного, а й особливому творчому акту Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність у людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала.

З релігійної точки зору духовне начало — дух, душа, атман — має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сок-ральні функції і відображає зв'язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, наголошує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно з християнською антропологією людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Іоан Да-маскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розцінюється як недосконале і гріховне, що є джерелом зла. В розвинених релігіях, зокрема у християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється тілесна людина, формується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення («вочеловечения»). Зрештою теологія адресує Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись вирішити проблему співвідношення в людині біологічного та соціального, теологія стикається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального й духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного, її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється в земний прах, тобто в недосконале матеріальне начало. Отже, людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність, богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз «земний прах» є досить туманним. У Біблії не вказано, яку матерію Бог використав у процесі творіння людини — глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. ЦДодо духовного начала людини, то, на думку богословів, — це життєвий принцип, символ душі — вона як Бог невидима. За Біблією душа створена Богом, вона є його відображенням і подобою. У теологічній інтерпретації божественна подібність душі — це розум, здатність пізнавати та розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, вони змінюються. Якщо вони встановлені Богом, тоді ці якості повинні мати характер абсолютних істин.

Шукаючи вихід із суперечливої ситуації, богослови вдаються до символічного розуміння Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Вже в IV ст., наголошують вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами: «Я розумію, що було б наївно уязляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог — чистий дух, він не має ані пальців, ані рота». До того ж у період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву давніх народів про походження та структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ «ребра» — це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати один одного в їх повсякденному житті. За християнством природа чоловіка та жінки однакова, жінка також є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

У католицькій теології модернізації піддається догмат, що Адам і Єва є прародичами сучасного людства. Так, відомий антрополог і богослов Тейяр де Шарден висловив думку, що людина нашого часу не може серйозно сприймати біблійну тезу, а саме — сучасне людство бере свій початок від однієї пари людей. Поняття Адам і Євa — це алегоричний образ, яким автори Біблії позначили множину людей, що передувала сучасній людській цивілізації.

Сучасна наука попри всі розбіжності та суперечності існуючих наукових уявлень про виникнення людини на основі фактичних даних подає таку картину поетапного походження людства:

стадія австралопітеків — мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь. Вони жили 5—2,5 млн років до н.е.

стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн років до н.е.

стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко-понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 — 40 тис. років до н.е.

стадія кроманьйонців, як прообраз сучасної людини, в них розвивались предметна свідомість, родова спільність, власне господарювання. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, безсумнівно, потребує подальших уточнень.

У священних книгах людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буття, 1 : 26—28, 2 : 15; 8 : 7—9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, дане Василем Кесаріііським (330—379). «Людина, — писав він, — є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом». У цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна для інших релігій. В Корані, наприклад, людина осмислена як «намісник» Бога на Землі (Аят 2 : 8), вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят, 2 : 29).

У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб'єктом гріхопадіння та об'єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв'язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства — хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві — через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.

Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов'язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.

У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя — її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II — початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.

У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. «Тоді Бог, — пише Руттерфорд, — не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі». Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.

Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів — матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7\ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.

Безсмертя душі у релігійній свідомості пов'язується з концепцією гріха. Гріх — це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. «Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш» (Буття, 2 : 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара — смерть.

Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: «...одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом». Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об'єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.

Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам'ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний». Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.

Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди — діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.