Релігієзнавство
§1. Мораль і релігія як форми суспільної свідомості. Теологічна й наукова інтерпретації походження моралі
Проблема співвідношення моралі й релігії, науковий, об'єктивний аналіз релігійної моральності, її конкретних заповідей і норм — одна з центральних у комплексі релігієзнавчих досліджень. Саме тут найрельєфніше виражається суперечлива взаємодія релігійного та наукового переконань. Прихильники релігійного обгрунтування моральності обстоюють такі аргументи: моральні настанови історично вперше сформульовані в релігії; вони мають сенс лише при визнанні їх абсолютної незаперечності, тобто божественного походження. Останній аргумент релігійно орієнтовані мислителі розглядають як єдину гарантію проти релятивізації моральності, перетворення її в простий продукт мінливих соціально-історичних умов існування людини. Дійсно, питання про можливість суб'єктивізму та релятивізму в моральних уявленнях є одним із гострих питань філософії моралі. вітська філософія розглядає його в контексті співвідношення об'єктивності, загальнозначущості моральних вимог й автономії моралі.
Критеріями моральності, як твердив І. Кант, можуть бути лише безумовність і категоричність самого морального закону. В цьому розумінні мораль незалежна від релігії, яка часто підпорядковує моральну свідомість релігійним інтерпретаціям, що нібито вищі за будь-які моральні настанови. Вже у Стародавній Греції релігійне обгрунтування моралі піддається критиці Епіку-ром і його послідовниками. І нині зберігає пізнавальне значення критика просвітниками релігійного тлумачення моральності. Французькі матеріалісти XVIII ст. протиставили теології концепцію «розумного егоїзму». Людина, осмислюючи своє єство, буде справді моральною, оскільки порушення моральних вимог спричиняє невтрату нею власного «Я». Вразливість цієї просвітницької ілюзії привела до відродження та зміцнення релігійної традиції в розумінні моралі.
З позицій наукового світогляду, релігійну форму обгрунтування моральності вважають однією з найпоширеніших в історії людства. Вона найповніше відповідала характерові соціальних відносин людей у класовому суспільстві, де діяльні здатності людини відчужувались від неї самої і протидіяли їй як не залежні від неї сили. Релігійний світогляд є лише особливою формою моральних уявлень, способом їх доведення та систематизації витлумачення, а не джерелом їх змісту. Справжнім джерелом моральних уявлень є реальна життєдіяльність людей.
Історія суспільства бере свій початок від утворення людського роду, появи особливої діяльності, яка підпорядковується не законам природи, а специфічним, внутрішнім законам життя суспільства. Як результатом, так і умовою цієї діяльності стають особливі, неприродні продукти, друга, «олюднена» реальність, яка природним шляхом, поза людською працею, виникнути не може. На ранніх етапах людське співтовариство було єдиним, цілісним. Це означало, що окрема людина виступала як родова, племінна^ істота, стадна тварина і лише згодом відокремилась як індивід. її поведінка визначалась інтересами виживання роду, які диктували суворі заборони, традиції, звичаї, адресовані всім людям, безвідносно до їхніх індивідуальних якостей. Норми і дії, які регулювали поведінку людей, спочатку були взаємопов язані з практичною магією та релігійними уявленнями.
Це пояснюється тим, що у сиву давнину людський рід був здатний засвоїти, підпорядкувати собі лише зовнішній, поверховий шар природних явищ. Лише поступово, вкрай повільно, утворюється певне поле, простір культури, всередині якого лише й може здійснюватися, відтворюватись специфічно людська діяльність. Однак низький рівень розвитку продуктивних сил не дає змоги протистояти природним стихіям. Тому у вже впорядковану, «олюднену» сферу, яку люди тримали під своїм контролем за допомогою дій, спрямованих на предмети реального, поцейбічного світу, постійно втручаються зовнішні руйнівні, катастрофічні сили, що змушують людей до відповідних дій, від яких залежать їхнє життя чи смерть. Запобігти подібним експансіям природи на практиці, передбачити та зрозуміти їхні істинні причини люди були не в змозі. Зберегти цілісність і життєздатність прадавніх суспільних організмів, забезпечити надійні, передбачувані результати своєї діяльності вони могли лише за допомогою особливих магічних ритуалів і заклинань, лише в уяві і за допомогою уяви.
Уявлення про «інший», надприродний світ, що становить сутність релігії, пояснюється не неуцтвом, не помилками в пізнанні, а практичним безсиллям людей перед грізними та непідвладними їм силами. Невідоме стає пояснюваним, невизначеність знання знімається визначеністю віри. Анімістичне мислення заповнює широкі прогалини в знанні про причини природних явищ. Воно забезпечує надійність поведінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціонального погляду можна було очікувати від індивіда повної безпорадності.
На цій основі виникають певні ритуали, різні табу, звернені до ще не освоєного світу, який розглядають як сферу панування особливих «розумних» сил та істот, які значно перевищують природні людські здібності. Обожнення природи — необхідний, неминучий етап розвитку людської історії.
З розвитком процесу історії людства все виразніше виявляється тенденція, яка зрештою і викликає формування моральної свідомості. Розвиток продуктивних сил, суспільний поділ праці неминуче приводять до того, що з безликої сукупності, роду, племені виділяються індивіди, які спочатку практично, а згодом і у свідомості різняться за властивою лише їм соціальною функцією.
Отже, історично відбувається розрізнення поняття «індивід», яке просто вказує на належність до людського співтовариства, і поняття «особа», що фіксує особливу соціальну ролі: окремого індивіда. Поява особи можлива лише в тому разі, якщо попередня, виключно «зовнішня», примусова, придатна на всі випадки життя регуляція суспільства буде доповнена іншою — такою, що апелює до свідомості, або тим, що згодом отримає найменування «совість» людини, і передбачає її здатність у несподіваних, унікальних ситуаціях приймати власні рішення, спираючись на норми, сформульовані лише у загальній формі. Всі ці процеси врешті'решт зумовлюють появу і розвиток моралі як особливої форми мотивації соціальної діяльності та форми свідомості.
Моральна регуляція суспільства означає певну міру відособлення індивіда й усвідомлення ним цієї відособленості, коли наявні як потреби в особистому виборі, так і можливість його зробити. Моральні норми і вчинки, ними мотивовані, виникли в межах культової діяльності, якою просякнутий побут первісних людей. Уже тут закладена неминучість конфлікту: релігійні уявлення, на противагу моральним, відобразили усвідомлення несвободи, залежності людського духу. Цей взаємозв'язок виявляється набагато складнішим, з'ясування взаємних претензій релігії та моралі триває й донині.
Зазначимо деякі моменти, необхідні для розуміння взаємозв'язку релігії і моралі у давній час. Способи регулювання суспільного життя, зокрема моральні настанови, не є результатом свідомої угоди про найбільш розумні чи доцільні порядки співжиття. Норми моралі формуються незалежно від свідомості людей у зусиллях з виживання людського співтовариства в цілому. Так само й релігійний культ виникає не через неуцтво чи психологічну неврівноваженість людей. Релігійні уявлення з'являються як усвідомлення специфічних практичних актів, що відображають недосконалість розвитку продуктивних сил. заповнюючи прогалини в цілеспрямованій діяльності роду. Лише поступово такі уявлення виділяються з практичних дій та набувають незалежного, «ідеального» існування.
Оскільки ці норми й уявлення про надприродне відображають суспільні потреби, а не наміри й переживания окремих індивідуумів, то самі люди не усвідомлюють реальних механізмів їх появи, пояснюють їх причини у спотвореному вигляді. їх неминуче переосмислюють як продукт свідомої творчості, підпорядкування «заповітам» зверху. Тому перед теологами відкриваються широкі можливості для містифікації таких причин і підстав. Це треба пояснити не спотворенням релігійних тлумачень моральних норм, а особливостями становлення суспільної свідомості, започаткованої в матеріально-виробннчу діяльність.
Слід звернути увагу й на специфіку морального регулювання. Вона полягає в тому, що моральні норми не диктують однозначних вчинків у конкретних ситуаціях, а формулюють певний загальний напрям суспільно доцільної поведінки. Це досягається виділенням структури нормативних приписів і категорій, що в сукупності утворюють сферу належного, бажаного, яка не обов'язково збігається з суттєвим, з фактичною поведінкою, але вказує на його суспільно доцільні орієнтири.
Незаперечно, що реальна історія — результат діяльності людей, що переслідують свої цілі. Моральні норми, сфера належного — це виражені в узагальненій формі потреби суспільного , розвитку, конкретизовані у вигляді ідеальних цінностей, звернених до свідомості (совісті) індивідів. Моральні норми та принципи — не довільні благі побажання, що випливають з одвічних критеріїв праведності, справедливості, розумності. Сфера належного в узагальненому вигляді виражає досвід й інтереси розвитку людського роду, є немовби індикатором, що засвідчує міру відповідності індивідуальної поведінки загальнолюдському досвідові. її практичність виявляється не внаслідок окремих вчинків, а у принциповій спрямованості й масштабах усього суспільно-історичного процесу.
Критеріями моральності, як твердив І. Кант, можуть бути лише безумовність і категоричність самого морального закону. В цьому розумінні мораль незалежна від релігії, яка часто підпорядковує моральну свідомість релігійним інтерпретаціям, що нібито вищі за будь-які моральні настанови. Вже у Стародавній Греції релігійне обгрунтування моралі піддається критиці Епіку-ром і його послідовниками. І нині зберігає пізнавальне значення критика просвітниками релігійного тлумачення моральності. Французькі матеріалісти XVIII ст. протиставили теології концепцію «розумного егоїзму». Людина, осмислюючи своє єство, буде справді моральною, оскільки порушення моральних вимог спричиняє невтрату нею власного «Я». Вразливість цієї просвітницької ілюзії привела до відродження та зміцнення релігійної традиції в розумінні моралі.
З позицій наукового світогляду, релігійну форму обгрунтування моральності вважають однією з найпоширеніших в історії людства. Вона найповніше відповідала характерові соціальних відносин людей у класовому суспільстві, де діяльні здатності людини відчужувались від неї самої і протидіяли їй як не залежні від неї сили. Релігійний світогляд є лише особливою формою моральних уявлень, способом їх доведення та систематизації витлумачення, а не джерелом їх змісту. Справжнім джерелом моральних уявлень є реальна життєдіяльність людей.
Історія суспільства бере свій початок від утворення людського роду, появи особливої діяльності, яка підпорядковується не законам природи, а специфічним, внутрішнім законам життя суспільства. Як результатом, так і умовою цієї діяльності стають особливі, неприродні продукти, друга, «олюднена» реальність, яка природним шляхом, поза людською працею, виникнути не може. На ранніх етапах людське співтовариство було єдиним, цілісним. Це означало, що окрема людина виступала як родова, племінна^ істота, стадна тварина і лише згодом відокремилась як індивід. її поведінка визначалась інтересами виживання роду, які диктували суворі заборони, традиції, звичаї, адресовані всім людям, безвідносно до їхніх індивідуальних якостей. Норми і дії, які регулювали поведінку людей, спочатку були взаємопов язані з практичною магією та релігійними уявленнями.
Це пояснюється тим, що у сиву давнину людський рід був здатний засвоїти, підпорядкувати собі лише зовнішній, поверховий шар природних явищ. Лише поступово, вкрай повільно, утворюється певне поле, простір культури, всередині якого лише й може здійснюватися, відтворюватись специфічно людська діяльність. Однак низький рівень розвитку продуктивних сил не дає змоги протистояти природним стихіям. Тому у вже впорядковану, «олюднену» сферу, яку люди тримали під своїм контролем за допомогою дій, спрямованих на предмети реального, поцейбічного світу, постійно втручаються зовнішні руйнівні, катастрофічні сили, що змушують людей до відповідних дій, від яких залежать їхнє життя чи смерть. Запобігти подібним експансіям природи на практиці, передбачити та зрозуміти їхні істинні причини люди були не в змозі. Зберегти цілісність і життєздатність прадавніх суспільних організмів, забезпечити надійні, передбачувані результати своєї діяльності вони могли лише за допомогою особливих магічних ритуалів і заклинань, лише в уяві і за допомогою уяви.
Уявлення про «інший», надприродний світ, що становить сутність релігії, пояснюється не неуцтвом, не помилками в пізнанні, а практичним безсиллям людей перед грізними та непідвладними їм силами. Невідоме стає пояснюваним, невизначеність знання знімається визначеністю віри. Анімістичне мислення заповнює широкі прогалини в знанні про причини природних явищ. Воно забезпечує надійність поведінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціонального погляду можна було очікувати від індивіда повної безпорадності.
На цій основі виникають певні ритуали, різні табу, звернені до ще не освоєного світу, який розглядають як сферу панування особливих «розумних» сил та істот, які значно перевищують природні людські здібності. Обожнення природи — необхідний, неминучий етап розвитку людської історії.
З розвитком процесу історії людства все виразніше виявляється тенденція, яка зрештою і викликає формування моральної свідомості. Розвиток продуктивних сил, суспільний поділ праці неминуче приводять до того, що з безликої сукупності, роду, племені виділяються індивіди, які спочатку практично, а згодом і у свідомості різняться за властивою лише їм соціальною функцією.
Отже, історично відбувається розрізнення поняття «індивід», яке просто вказує на належність до людського співтовариства, і поняття «особа», що фіксує особливу соціальну ролі: окремого індивіда. Поява особи можлива лише в тому разі, якщо попередня, виключно «зовнішня», примусова, придатна на всі випадки життя регуляція суспільства буде доповнена іншою — такою, що апелює до свідомості, або тим, що згодом отримає найменування «совість» людини, і передбачає її здатність у несподіваних, унікальних ситуаціях приймати власні рішення, спираючись на норми, сформульовані лише у загальній формі. Всі ці процеси врешті'решт зумовлюють появу і розвиток моралі як особливої форми мотивації соціальної діяльності та форми свідомості.
Моральна регуляція суспільства означає певну міру відособлення індивіда й усвідомлення ним цієї відособленості, коли наявні як потреби в особистому виборі, так і можливість його зробити. Моральні норми і вчинки, ними мотивовані, виникли в межах культової діяльності, якою просякнутий побут первісних людей. Уже тут закладена неминучість конфлікту: релігійні уявлення, на противагу моральним, відобразили усвідомлення несвободи, залежності людського духу. Цей взаємозв'язок виявляється набагато складнішим, з'ясування взаємних претензій релігії та моралі триває й донині.
Оскільки ці норми й уявлення про надприродне відображають суспільні потреби, а не наміри й переживания окремих індивідуумів, то самі люди не усвідомлюють реальних механізмів їх появи, пояснюють їх причини у спотвореному вигляді. їх неминуче переосмислюють як продукт свідомої творчості, підпорядкування «заповітам» зверху. Тому перед теологами відкриваються широкі можливості для містифікації таких причин і підстав. Це треба пояснити не спотворенням релігійних тлумачень моральних норм, а особливостями становлення суспільної свідомості, започаткованої в матеріально-виробннчу діяльність.
Слід звернути увагу й на специфіку морального регулювання. Вона полягає в тому, що моральні норми не диктують однозначних вчинків у конкретних ситуаціях, а формулюють певний загальний напрям суспільно доцільної поведінки. Це досягається виділенням структури нормативних приписів і категорій, що в сукупності утворюють сферу належного, бажаного, яка не обов'язково збігається з суттєвим, з фактичною поведінкою, але вказує на його суспільно доцільні орієнтири.
Незаперечно, що реальна історія — результат діяльності людей, що переслідують свої цілі. Моральні норми, сфера належного — це виражені в узагальненій формі потреби суспільного , розвитку, конкретизовані у вигляді ідеальних цінностей, звернених до свідомості (совісті) індивідів. Моральні норми та принципи — не довільні благі побажання, що випливають з одвічних критеріїв праведності, справедливості, розумності. Сфера належного в узагальненому вигляді виражає досвід й інтереси розвитку людського роду, є немовби індикатором, що засвідчує міру відповідності індивідуальної поведінки загальнолюдському досвідові. її практичність виявляється не внаслідок окремих вчинків, а у принциповій спрямованості й масштабах усього суспільно-історичного процесу.
