Релігієзнавство

Загальнолюдськими в моралі виступають як сукупність певних загальних моральних вимог, так і логічна структура моральної свідомості людини, форма, в якій виражаються її уявлення. Ці моральні вимоги пов'язані з найпростішими проявами людських взаємовідносин: не красти, не вбивати, допомагати людям у труднощах, виконувати обіцянки, говорити правду тощо. В усі часи так або інакше засуджувалися жорстокість, пожадливість, боягузтво, лицемірство, підступність, наклепництво, заздрість, зарозумілість і заохочувалися сміливість, чесність, самовладання, великодушність, скромність. Водночас у різні часи неоднаково розуміли умови й межі застосовності цих вимог і відносне значення цих моральних якостей, у них нерідко вкладали протилежний зміст.

Це саме стосується й християнської моралі, яка в ідеалі проголосила рівність усіх людей, незалежно від їх походження і становища.

Крім старозавітного Декалога (Десятислів'я) Мойсея, ві-домого ще як Десять заповідей, діалектика загальнолюдського і конкретно-історичного в релігійній моралі втілена в Нагориш проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт).

Остання містить три розділи зазначеної частини Біблії (Євангеліє від Матвія, розд. 5—7) і в цілому сприймається як щось цілісне і завершене. Нагорна проповідь звернена до тих, кому на соціальній драбині римського рабовласницького суспільства діставалися найнижчі щаблі.

Одвічну в історії релігійної думки людства ідею відплати і кари вона підмінює ставленням кожного до но-вої релігії і готовністю за неї перетерпіти. «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Матв., 5, 11). Відповідно ідея відплати загалом набирає характеру ірреальної релігійної мрії, втілення якої цілком переноситься з землі на небо.

Нагорна проповідь містить у собі звід моральних ідеалів і принципів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює такі риси індивідуума, як миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. «Просіть — і буде вам дано, ...стукайте — і відчинять вам; бо кожен, хто просить — одержує, ...а хто стукає — відчинять тому» (Матв., 7, 7—8). Ці моральні настанови протистояли політиці верхів римського рабовласницького суспільства і цим імпонували пригнобленим. Тут постулюються й такі високогуманні ідеї, як успадкована з попередніх моральних кодексів формула: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Матв., 7, 12). Згодом в етичній думці вона отримала назву «золотого правила моралі».

Виникнувши понад дві тисячі років тому, згадана теза стала для людства цінністю, яка дбайливо передається з покоління в покоління, і водночас у незмінному вигляді: найрозвинутіше, найдосконаліше формулювання нині має такий самий вигляд, який воно набуло до початку нашої ери. Як золото є загальним еквівалентом, що дає змогу зводити до одного знаменника різні валюти, так золоте правило моральності разом з ідеями добра, справедливості є загальним гуманістичним «еквівалентом», що забезпечує єдність, перехід, діалог різних конкретних форм гуманізму.

Нагорна проповідь містить також й інші моральні норми: непротивлення злу, любов до кривдника тощо, які виражають загальні тенденції раннього християнства до переоцінки цінностей та ігнорування усталених відносин. «Це була, — як зазначає біблієзнавець М. Кубланов, — своєрідна форма протесту проти світу дійсності, світу зла, якому протиставлялися незвичайні... етичні норми».

З релігійною та світською інтерпретацією загальнолюдських моральних цінностей взаємопов'язані етико-психологічні поняття безсмертя, страждання і втіхи, співчуття й милосердя.

Безсмертя в міфології та релігії — це фантастична якість, якою наділяють надприродних безначальних істот, наприклад богів монотеїстичних релігій, а також фантастичних міфологічних персонажів, що виникають у розвитку універсуму чи створені колись божеством, — духи, боги етнічних релігій, янголи тощо. Безсмертя людини постає у релігійних вченнях здебільшого як безсмертя душі — продовження існування особливої надприродної, нематеріальної сутності людини після смерті тіла.

Безсмертя душі доповнюється у деяких релігій вченням про перевтілення душ, а в іудаїзмі, християнстві, ісламі — вченням про загальне воскресіння праведників і вічні муки грішників. Віра в безсмертя є ілюзорною компенсацією не лише обмеженості й скінченності людського існування, але передусім безсилля людини перед стихійними природними та соціальними силами. У родоплемінних релігіях життя душі після смерті людини ввижалося продовженням земного життя, а деякі народи зовсім не знали поняття безсмертя душі. Вчення про безсмертя як незнищува-ність і вічне існування надприродних персонажів з'являється лише в теології розвинених релігій класового суспільства. В сучасній протестантській і католицькій теології відбувається переосмислення вчення про безсмертя душі, висловлювання про безсмертя та вічне життя розглядаються як символи, сенс яких полягає в акті віри. У протестантизмі відомі напрями (адвентизм, єговізм), які формально заперечують безсмертя душі. Проте всі релігійні вчення зберігають положення про надприродне походження та існування особи, пов'язане з ідеєю загробної відплати.

Альтернатива ілюзорній перспективі вічного існування не означає втрати цінності життя, вартість якого створює не вигадка про особисте безсмертя, а усвідомлення людиною своєї неповторності, свого внеску в створення кращого майбутнього. Справжнє безсмертя людини полягає у збереженні результатів її діяльності.

Страждання — це стан, що періодично переживає людина у процесі її фізичного й духовного буття. Морально-етичний зміст страждання має певною мірою прийняття індивідом зобов'язань будь-якого кодексу поведінки невід'ємного від його готовності до особистих жертв. Глибин архаїки сягає зв'язок між обрядом ініціації (посвячення) і стражданням: щоб зайняти місце поміж повнолітніх членів суспільства, первісна людина повинна була довести своє вміння переносити біль і страх. Людське життя постійно вимагало такого вміння. З цим ставленням до страждання з найдавніших часів тісно переплітаються й інші мотиви. У стражданні вбачають компенсацію, яку приносять за свою або чужу провину й яка відновлює порушений баланс справедливості в житті будь-якої спільноти.

Практика покарання спочатку мала саме таку мотивацію: її мета — не стільки у відверненні потенціальних злочинців від здійснення карного діяння, скільки в ритуальному й водночас моральному очищенні. При цьому релігійна віра передбачає, що викуп може бути внесений за винного невинним. Догмат, згідно з яким Ісус Христос як суто невинний добровільно прийняв страждання та смерть за гріхи всіх людей і цим спокутував людство, покладено в основу християнства й християнської етики. Страждання різко порушує інерцію бездумного ставлення до життя, насильно спонукаючи до «пробудження», випробування совісті, розрізнення істинних і мнимих благ тощо. Давньоруський богослов Иосиф Волоцький порівнював людську думку з водою: у невимушеному й безтурботному стані вона розтікається, а стиснена горем і турботою підноситься у височінь.

Ексцеси культу страждання викликали обгрунтовану критику, яка, наприклад, відзначала непереконливість проповіді терпіння, зверненої гнобителями до пригноблених. З цією критикою, починаючи з епохи Просвітительства, пов'язувалася надія подолати страждання засобами наукового, технічного та соціального прогресу. Досвід людства доводить складність і неоднозначність цього завдання. Якщо обмеження основної частини населення найгрубіших, принижуючих людську гідність страждань — здійсненна й благородна мета, то мрія про повне виключення страждання з людського життя — утопія; кожен крок на шляху до комфорту й безпеки породжує нові проблеми і можливість ще більш витонченого страждання, підвищує чутливість до нього.

Більше того, людина, звільнена від страждання совісті, — взагалі не людина. Наприклад, намагання усунути страждання нещасного кохання засобами психоаналізу або сексологічного підходу до проблеми призведе до збіднення духовного життя людини, порушення психологічного балансу, подальші наслідки якого не-передбачувані. Абсолютна відстороненість від страждання — це нетворчий і позаморальний стан самовдоволеного благополуччя. Неможлива моральна поведінка, що повністю виключає добровільно накладуване на себе страждання, в якому неминучий біль врівноважується радістю подолання. Тому в спробах знайти сенс страждання, спільних для різних етичних, філософських та релігійних традицій людства, закладений певний плодотворний сенс.

Втіха в релігійному його аспекті — це соціально-психологічна модифікація ілюзорно-компенсаторної функції релігії, яка є породженням і відображенням реального безсилля пригноблених. Релігійне втішання формується на такій світоглядній і морально-етичній основі: земне життя має відносну цінність, загробне — цінність абсолютну; зло на землі нездоланне, людина безсила, Бог всемогутній. Внаслідок цього причини страждань виявляються або нездоланними, або неістотними, а самі страждання — виправданими й навіть бажаними. Подібна орієнтація викликає у віруючої людини почуття примирення з дійсністю, заспокоєння, надії.

Співчуття — це одна з форм вияву людинолюбства; ставлення до іншої людини, засноване на визнанні законності її потреб та інтересів; виражається в розумінні почуттів і думок іншої людини, наданні моральної підтримки її прагненням і готовності сприяти їх здійсненню. Здатність до співчуття є однією з елементарних і водночас фундаментальних властивостей людини як суспільної істоти. Виникнувши водночас з особистими інтересами та на противагу їм, це соціальне почуття певною мірою обмежувало приватний егоїзм людей, даючи змогу кожному поставити себе на місце іншої людини й побачити в ній собі подібного. Співчуття є важливою формою вияву гуманізму міжособистісних відносин. Співчуття означає участь, співпереживання і при цьому полегшення важких, неприємних почуттів іншої людини. Воно вимагає внутрішнього такту та культури спілкування.

Милосердя — це співчутлива і діяльна любов, яка виражається в готовності допомагати кожному, хто цього потребує, і поширюється на всіх людей, а гранично — на все живе. В понятті «милосердя» поєднуються два аспекти — духовно-емоційний (переживання чужого болю як свого) і конкретно-практичний (порив до реальної допомоги). Без першого милосердя вироджується у холодну філантропію, без другого — в порожню сентиментальність. Джерела милосердя як морального принципу лежать в архаїчній родовій солідарності, яка суворо зобов'язувала ціною будь-яких жертв визволяти з біди родича, проте не «чужих». Недаремно в англійській мові слова «рід» і «добрий» — однокореневі синоніми: «хто мого роду, вже тому добрий до мене, поза родом же очікувати доброти не доводиться». Щоправда, родова солідарність може частково поширюватись і на тих, хто перебуває поза колом «своїх», але якось з ним пов'язаний (обов'язки щодо гостя, виголошене в Новому завіті ставлення до невольників і «пришельців» тощо).

Ні давня мораль регламентованих звичаїв, обов'язків щодо строго обмежених категорій осіб, ні згодом пов'язане з піднесенням цивілізації (наприклад, в античному світі) уявлення про похвальність дотримання міри в розправі над переможеним ворогом — ще не милосердя. Про милосердя слід говорити лише тоді, коли всі бар'єри між «своїми» і «чужими» якщо не в буденній практиці, то в ідеї та в окремих героїчних моральних актах подолані і чуже страждання перестає бути лише предметом холоднуватої поблажливості.

З проповіддю милосердя вперше виступили світові релігії, які вийшли за межі етноцентричного мислення, передусім буддизм і християнство. Буддизм розуміє життя взагалі як страждання, а тому співчуття тлумачить як універсальний принцип ставлення до всього живого. Ідеал буддизму — пустельник, який віддає себе самого на з'їдення, щоб нагодувати голодного лева; його принцип — так званий ахімса (відмова від заподіяння зла, нена-сильство); тварини як об'єкти милосердя зрівняні з людьми, як свідчить учення про переселення душ.

Християнство вносить специфічну мотивацію милосердя — особиста любов до Христа, який немовби стає на місце кожного, хто потребує милосердя від Господа. Грецький християнський мислитель і проповідник Іоанн Златоуст говорить, що милосердя набагато дивніше за чудотворство: звершуючи своєю молитвою чудо, людина отримує дар від Бога, що ймовірно, в акті ж милосердя людина має змогу бути діяльною по відношенню до Бога, що неймовірно.

Ідеал милосердя вимагає відмови від будь-якого поділу на «своїх» і «чужих», зближує навіть тих, хто розведений груповою нетерпимістю. У вітчизняній етичній науці поняття «милосердя» тривалий час не отримувало адекватного осмислення й оцінки, навіть спростовувалося. Поширеною була думка про те, що милосердю немає місця у жорстокій класовій боротьбі. З суспільними ж перетвореннями пов'язувалось уявлення про такий сус-пільний лад, який не потребує милосердя. Досвід свідчить, що це не так. Навіть при усуненні майнової нерівності залишаються самотність, старість, недуги та інші страждання, що вимагають не лише суспільної турботи, а й делікатного індивідуального милосердя. В сучасних умовах відбувається процес повноправного повернення терміна «милосердя» до лексики нашого суспільства, активізується діяльність, спрямована на конкретну допомогу людям, які потребують милосердя.

Перші кроки після великої перерви робить у нашій країні, зокрема, церковна доброчинність. Однією із специфічних проблем останньої виступає творення добра в атмосфері конфесійної багатоманітності, тоді як значні масштаби невідкладних суспільних проблем вимагають поєднання зусиль. І не лише щодо реалізації конкретних проектів, а й у вихованні у віруючих потреби творити милостиню, яка, за словами історика В. Ключевського, вчить людей любити конкретну людину.

Нині в Україні діє понад 90 місій, значна частина яких поряд з місіонерством проводить конкретні соціальні акції. Численні милосердницькі проекти реалізовують протестанти, католики, православні. Християни віри євангельської, крім інших справ, наполегливо опікуються реабілітацією алкоголіків, наркоманів, євангельські християни-баптисти — хворих на церебральний параліч, православні ченці — психічно хворих. Церква адвентистів сьомого дня відкрила три медичних центри, зібрала 7 центнерів одягу для потерпілих від повені сіл Рівненщини, щодня годує 100 нужденних киян, не рахуючи зусиль волонтерів, які працюють у кожній адвентистській громаді.

Слід зауважити, що християнське милосердя не потребує гучної реклами. Настирливе оприлюднення доброї справи й хизування нею суперечать самим засадам християнства. «Коли твориш милостиню, не сурми перед собою..., — вчив Ісус Христос. — Нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була таємна, і Отець твій, який бачить таємне, віддасть тобі явно».