Міжнародне право

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами. Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами».

Таким чином, можливо запропонувати узагальнююче трактування міжнародного права, відповідно до котрого міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX в.). Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно

є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права або ні, в залежності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню грунтувалася на таких посилках:

— міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи самостійними правовими системами, знаходяться в постійній взаємодії, що опосередковується волею держав-учасниць міжнародного спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного значення тієї або іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що кожна держава, що бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визйавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип одержав чітке вираження в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору».

Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права й обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації

міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у відношенні звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін корпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції України);

в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається на іншу мову) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини на порозі III тисячоліття стають усе більш універсальними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави;

б) реалізуються статутні задачі й функції міжнародної організації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародногоправа.