Міжнародне право

Питання, що стосуються придбання державної території, завжди належали до числа найважливіших, найскладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприклад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

— здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (наприклад, відкриття Христофора Колумба), — хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і ... привласнив»), одержав найменування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізованих» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням законних прав і інтересів корінного населення, така практика продовжувалася сторіччями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприклад, як придбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні держави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду — США і Японія захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні державою суверенітету над знов утвореними новими ділянками суші (частіше усього островами), поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус, виверження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початковому присвоєнню земель прийшли похідні способи придбання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією практично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної території належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особами, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією США Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих територій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акту, так і відповідно до міжнародного договору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої французької революції 1789-1894 років. За підсумками Першої світової війни, відповідно до рішень Паризької мирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив самостійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизначення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучення цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в закордонній літературі, для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплат-ним;

— він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших цілях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права;

— в міжнародному договорі про оренду застерігається, що суверенітет над арендованою територією зберігається за державою-арендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору. Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється

їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує усяку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набувача. Не признаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).