Міжнародне право

Континентальний шельф — це затоплена морем частина материкової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Трінідаду уклала з Венесуелою договір стосовно підводних районів затоки Парі. За цим договором сторони поділили морське дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний сектор. При цьому на сектори не поширювався суверені-тет^ні прибережних держав, ні яких-небудь інших. Таким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання континентального шельфу носило внутрішньодержавний характер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була прокламація президента Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслювалося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки виявлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації говорилося, що ефективне розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континентального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дома вказувалося, що континентальним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (біля 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого шельфу і його вод, що покривають. Прокламація викликала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось десяти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Республікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакистаном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими іншими державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми набуло термінового характеру. Виникла необхідність прийняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Цим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях.

Перед Комісією постала задача — виробити юридичне визначення континентального шельфу з урахуванням певних геологічних і геоморфологічних чинників. При цьому важливо було забезпечити юридичну рівність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Конвенції про континентальний шельф, що потім був розглянутий на Конференції ООН з морського права, що відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континентального шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнародно-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у прогресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над континентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств.

Проте незабаром після вступу Конвенції в силу (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття континентального шельфу. Так, у Конвенції вказувалося: «У даних статтях термін «континентальний шельф» уживається стосовно: а) до поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів; б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

Головний недолік полягав у тому, що критерій глибини «експлуатабельності», безсумнівно, допускав можливість необмеженого розширення меж континентального шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних засобів, незабаром після 1958 року, дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Женевської Конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що, відповідно до Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 року, прибережні держави почнуть розширювати свій шельф до необмежених меж, деякі держави при приєднанні до Конвенції робили спеціальні заяви з цього питання. Наприклад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі» райони включає поняття геофізичної, геологічної і географічної залежності, що і pso facto виключає необмежене розширення континентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно переступили за 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися як би відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не приймався до уваги або, у всякому разі, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різноманітне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, підкреслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держави в силу тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно котрої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що вони, хоча і покриті водою, ці райони є продовженням цієї території, її розширенням убік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «природного продовження суші» під водою й загалом відкинув критерій «приеднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі континентального шельфу всієї підводної окраїни материка, аж до абісальних глибин.

Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове визначення поняття континентального шельфу і вироблення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав удалося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відрізняються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року «континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі її територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального масиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз «не включають дна океану на великих глибинах» вважається недостатньо визначеним. Відповідно до прийнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізняється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Тихому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конференції ООН з морського права була досягнута політикоправова домовленість на основі волевиявлення всіх учасників Конференції про те, що «підводна окраїна материка» буде включати континентальний масив, що знаходиться під водою, який складається з трьох частин: а) поверхні і надр самого шельфу; б) континентального схилу; в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між державами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси морського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає.

Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установлення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв глибини для визначення зовнішніх меж континентального шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського права 1982 року було встановлено, що якщо межа материка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа шельфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізобати (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими межами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвенції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу включають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомому стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним шельфом продовжує залишатися відкритим морем, усі держави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвідування і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти будувати установки і проводити бурильні роботи, споруджувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континентальний шельф України й у його надрах. Ці права реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу, як використовувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режиму континентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільного характеру, що повинен безпосередньо регулювати зазначені питання.

По-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 року ратифікована Україною тільки 3 червня 1999 року і тому національне законодавство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до нормативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР» від 6 лютого 1968 року; Положення про охорону континентального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його природних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континентального шельфу торкаються в ряді законодавчих актів незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року та інших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу РСР, але і багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень вищевказаних нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу України здійснюється на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», відповідно до яких, до прийняття відповідних актів законодавства України, на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР із питань, що не урегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морського дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадується лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в межах 200 миль дублює режим континентального шельфу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентального шельфу знаходяться на морському дні й у його надрах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежування (делімітація) між прибережними державами. Пов'язані з цим питання дуже актуальні для багатьох держав, у тому числі і для України, що протягом декількох- років намагається вирішити їх разом із Російською Федерацією і Румунією (проблема делімітації континентального шельфу Чорного моря в районі острову Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться в наступному:

1. При обгрунтуванні позиції України потрібно виходити з того, що спірні райони необхідно розглядати як частину території, що вже знаходиться під владою України, у тому смислі, що, хоча ці райони покриті водою, вони є продовженням сухопутної території України.

2. Переговори про розмежування континентального шельфу між Україною і Румунією доцільно проводити по етапах, із врахуванням основних принципів розмежування цього шельфу, угод між заінтересованими державами, статті 33 Статуту ООН, статті 6 Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року та ін. Кожний етап таких переговорів повинний закінчуватися укладанням

«малої угоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, котрими необхідно користуватися при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що повинен мати місце комплексний підхід до трьох основних принципів: розмежування на основі угоди між Україною і Румунією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Другий етап переговорів повинен бути спрямований на опрацювання пропозицій зі встановлення особливих обставин, що повинні бути прийняті за основу при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що до них потрібно віднести: незвичну конфігурацію берегової лінії; історичні підстави (попередні угоди, факт розвідки і підготувки глибинного буравлення шпар, фактичне визнання Румунією приналежності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права острова на територіальне море і континентальний шельф.

Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки відліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий е'тап повинен завершитися підписанням широкомасштабної угоди про розмежування континентального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетенції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьому необхідно враховувати, що рішення міжнародного органу є не підставою для автоматичного розмежування континентального шельфу, а лише приводом для продовження переговорів.