Історія України

Гетьманщина після смерті Б. Хмельницького.

Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б. Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657р. та в 1659—1663 рр. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отри ■ мав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р, під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила шістнадцятирічного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Вже з моменту погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького, незважаючи на обрання нового гетьмана, вони почали приховану боротьбу за владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у Юрія Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І. Виговський. 27 жовтня 1657 р, Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

Виговський Іван (? —1663) — діяч українського козацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни стаз одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління. Як вважають дослідники 3. Смолій та В. Степанков, легітимним шляхом було здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу.

Справді, незважаючи на свою юність, Ю. Хмельницький, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних верств населення міг відігравати роль символа соборності України, легітимного носія верховної влади. Після порушення принципу спадковості гетьманства для багатьох старшин з'явилася спокуса поборотися за владу, що й стало однією з причин руїни Української держави.

І. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш. Цей бунт був таємно підтриманий Москвою. Виговський придушив його, але Україна виявилась ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна, як Князівство Руське, входила до складу Речі Посполитої і створювала, поряд з Польщею і Литвою, окреме державне утворення. Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об'єднаними українсько-польсько-татарськими військами. Проте політика Виговського викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, Виговський відмовляється в жовтні 1659 р. від гетьманства, тікає до Польщі, але пізніше на вимогу гетьмана Павла Тетері поляки заарештували його і розстріляли.

Сподіваючись, що ім'я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659—1663). Москва, що направила в Україну Ії нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Україна під час Руїни.

Тим часом загострення політичної боротьби вело до розколу України за територіальною ознакою. У політичній самосвідомості українських діячів зміцнювалася небезпечна тенденція відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть індивідуальних політичних інтересів. А при розв'язанні внутрішньополітичних проблем вони вс« більше покладатися на уряди іноземних країн (залежно від орієнтації угруповань).

Україна поділилася на два гетьманства — Правобережне і Лівобережне, Починається період перманентної спустошливої війни — Руїни (1683—1687). Назва «Руїна» взята істориками з численних народних переказів та дум, що зазначають, як Україна доборолася «до краю, до Руїни».

Гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховецький (1663—1668), Правобережної — Павло Тетеря (1663— 1665).

Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників анти-польських повстань викликали настільки сильне невдоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманську казну та клейноди.

Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосередню владу царя, за що отримав боярство, численні помістя та дочку князя Долгорукого за дружину. Брюховецький підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною. 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівський мир.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя — під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького, глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брю-ховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.

Гетьман Правобережжя України Петро Дорошенко (1666—1676) намагався вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність. Восени 1667 р. під натиском об'єднаних козацько-турецьких військ польський король Ян Казимир визнав суверенітет Гетьманату на Правобережній Україні. Дорошенко після загибелі Брюховецького був проголошений гетьманом всієї України.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман України (1665 — 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Народився в Чигирині в козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям і сусідніми з Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679—1692 pp. — в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Однак невдовзі за його відсутності на Правобережжі запорожці проголосили гетьманом Петра Суховія, а поляки — Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив на Правобережній Україні гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668—1676). Але російські війська зайняли Лівобережжя, і Многогрішний під тиском обставин присягнув московському цареві.

Україну знову було поділено. Дорошенко змушений був просити допомоги в турків, протекторат яких він визнав ще 1668 року. Його війська виступили на турецькому боці у боротьбі проти Польщі, московського царя та гетьмана Лівобережної України Самойловича. Але, врешті-решт, втративши підтримку козацьких мас, він у 1687 р. підкорився Самойловичу. П. Дорошенка царський уряд заслав в Ярополче під Москвою, де він помер і був похований.

Турецький уряд проголосив гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького (1677—1681). Прикриваючись його ім'ям, Туреччина і Кримське ханство у 1677 і 1678 роках здійснили два походи на Придніпров'я, які закінчилися повним провалом. 13 січня 1681 р. між Росією та Туреччиною і Кримським ханством було укладено Бахчисарайський мирний договір. Туреччина і Кримське ханство визнали входження Лівобережної України, Києва з навколишніми містечками до складу Російської держави, влада якої поширювалась також на Запорожжя. Скориставшись з поразки численного турецько-татарського війська у 1683 р. під Віднем від військових сил країн «Священної ліги», Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України. 6 травня 1686 р. у Москві між Польщею і Росією було укладено новий договір — «Трактат про вічний мир». Річ Посполита, за якою закріплювались Правобережжя, Галичина, Північна Київщина та Волинь, визнавала входження до складу Московської держави Лівобережжя, Києва та Запорожжя. Територія на правому березі Дніпра, Південна Київщина, Брацлавщина, зруйновані польськими і турецькими нападами, залишалися нейтральними. Туреччина утримувало Поділля, яке пізніше захопила Польща.

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив декілька невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів тощо врешті-решт призвели до старшинської змови, яка закінчилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — козацький діяч. Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. — гетьманом Лівобережної України. У1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

Щораз більший вплив Росії на Україну позначався і поступовим підпорядкуванням Москві Української православної церкви. У 1686 р. Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом століть зазнавала русифікації.

Після відвоювання Польщею в Туреччини Правобережної України та утвердження запорожцями своєї автономії під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої держави Б. Хмельницького. Гетьманщина наприкінці XVII ст. мала десять полків. Тоді як її автономна козацька військово-політична структура майже не зазнала істотних змін, на Лівобережній Україні відбулися значні соціально-економічні зрушення. Старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також економічні труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кінця XVII — початку XVIII ст., але як вільні військові формування, а не як українське військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 р. налічували лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння, тактика та військове вміння козаків були застарілими. Ослаблена внутрішніми конфліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість козацького проводу уже не заперечувала проти союзу з Москвою, проте намагалася ще зберегти залишки прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р.

Поразка революції.

Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції. У наступні десятиріччя, незважаючи на спроби І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С Палія та П. Орлика відновити на Правобережжі функціонування держави та її інституцій чи домогтися возз'єднання його з Лівобережним гетьманством не вдалося.

Основні причини поразки революції:

—відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї; гострі суперечності між окремими угрупованнями, що продовжували жорстку міжусобну боротьбу;

—переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;

— зрада національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного українського суспільства, яка воювала проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси;

—несформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 p., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави;

—розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що стало на заваді об'єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;

—розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно послабило національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої міжусобної боротьби;

— ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запеклу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях;

—прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) .урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави;

—різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України;

— постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави.