Історія України
6.1. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.. Стан українських земель.
На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1.
Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.
«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.
Розвиток сільського господарства.
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.
Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О. Розумовського — сина останнього українського гетьмана.
Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних — 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4—6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скорочували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і пасовища.
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.
Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму.
З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Артем Терещенко — родоначальник династії відомих цукро-заводчиків — виходець із козацького роду.
Терещенки—українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Те-рещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещен-ків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
Початок промислового перевороту. Розширення торговельних відносин
Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках (водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США). Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств: з 1825 до 1861 року їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. Основу промислового перевороту складав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому впровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини й технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, заінтересованої в результатах своєї праці. А закріпачений робітник не відповідав цим вимогам, і тому частка вільнонайманої праці продовжувала неухильно зростати. Якщо в 1825 р. вона становила 25%, то в 1861 р. — майже 74%.
У цей час з'являються нові галузі виробництва — кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворився на центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.
Українські землі стали дедалі більше спеціалізуватися на виробництві цукру. Наприкінці 40-х років кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208, або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України.
Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У цю традиційно поміщицьку галузь активно проникав купецький капітал. У 40—50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості — салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим — капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.
Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 — відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.
Формування капіталістичного укладу в економіці України, розвиток товарно-грошових відносин сприяли зміцненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв'язків між різними районами України. Важливу роль у цьому відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України, підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.
З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилася роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Ґданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти.
Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного екс порту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія.
Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку міст України. З ремісничих центрів чи мало перетворювалося на великі промислові міста. Надзви чайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811—1858 pp. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже втричі.
Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, впровадженням нової техніки та технології, підвищенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості. Усі ці процеси й тенденції становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1.
Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.
«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.
Розвиток сільського господарства.
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.
Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О. Розумовського — сина останнього українського гетьмана.
Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних — 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України.
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.
Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму.
З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Артем Терещенко — родоначальник династії відомих цукро-заводчиків — виходець із козацького роду.
Терещенки—українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Те-рещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещен-ків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
Початок промислового перевороту. Розширення торговельних відносин
Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках (водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США). Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств: з 1825 до 1861 року їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. Основу промислового перевороту складав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому впровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини й технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, заінтересованої в результатах своєї праці. А закріпачений робітник не відповідав цим вимогам, і тому частка вільнонайманої праці продовжувала неухильно зростати. Якщо в 1825 р. вона становила 25%, то в 1861 р. — майже 74%.
У цей час з'являються нові галузі виробництва — кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворився на центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.
Українські землі стали дедалі більше спеціалізуватися на виробництві цукру. Наприкінці 40-х років кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208, або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України.
Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У цю традиційно поміщицьку галузь активно проникав купецький капітал. У 40—50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості — салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим — капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.
Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 — відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.
З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилася роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Ґданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти.
Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного екс порту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія.
Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку міст України. З ремісничих центрів чи мало перетворювалося на великі промислові міста. Надзви чайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811—1858 pp. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже втричі.
Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, впровадженням нової техніки та технології, підвищенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості. Усі ці процеси й тенденції становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.
