Історія України
8.3. Відновлення Української Народної Республіки.
Прихід до влади Директорії УНР.
У першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня вона оволоділа Києвом. 15 грудня її «вищий революційний орган» — Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП — оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до «Народного уряду республіканської Директорії».
Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР — Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ — «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР — до скликання Трудового конгресу. Влада в УНР «повинна належати лише класам працюючим, — йшлося в Декларації, — робітництву й селянству, — тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю». Висувались зобов'язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська, трудова демократія».
Проте Декларація містила надто багато загальних положень, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. Загалом цей документ був сприйнятий різними течіями національного руху неоднозначно.
Діяльність Директорії на початковому етапі
Директорії УНР довелося діяти в складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення «порядку в краї». Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Рад-наркому РСФРР той 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.
Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був Петлюра, Директорія направила туди свою дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком. Інший посланець — І. Мазепа — виїхав на південь для переговорів з представниками Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р. Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В. Чехівський подав у відставку.
До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі маси висловлювали невдоволення непослідовністю і нерішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, чого не сприйняла більшість селянства, яке бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж початок аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р. й застосовувала непопулярні заходи, наприклад, розганяла селянські з'їзди, які висловлювалися за підтримку влади рад.
У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), почало самостійно розв'язувати земельне питання. Для приборкання революційного селянства було створено каральні загони, очолювані отаманами Балбачаном, Ковенком, Ангелом та іншими. Директорія виявляла непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зростання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном. Особливо згубним був розклад військ УНР, частина яких масово переходила на бік радянської влади, а інша — до денікінців. Аналізуючи причини падіння довіри до відродженої УНР, В. Винниченко зазначав, що своєю політикою Директорія не дала «населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директорією», а її декрети, «її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками»1.
Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів серед українських політичних лідерів призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.
На скликаній 16 січня 1919 р. у Києві Державній нараді представників українських політичних партій та організацій і корпусу Січових стрільців В. Винниченко доповів, що в суспільстві існують три точки зору на розбудову держави:
—тодішній курс Директорії на скликання Трудового конгресу;
—встановлення диктатури пролетаріату, тобто влади рад;
— встановлення диктатури військових.
Після дискусій перемогла перша — ідея Трудового конгресу, якому відводили роль передпарламенту об'єднаної України.
Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. Втрата влади Директорією
За встановленими Директорією нормами представництва Наддніпрянщина мала послати на конгрес 528 делегатів, а Західноукраїнська Народна Республіка (проголошена 13 листопада 1918 р.) — 65.
Пасивно і важко проходив виборчий процес: більшовики і значна частина робітників бойкотували вибори; з упередженістю поставилися до них і ліві сили українських соціалістичних партій. Виборче право надавалося особам, які досягли 21 року; позбавлялися участі у виборах військовослужбовці та істотно утискалися виборчі права інтелігенції. До того ж на значній території існувала влада рад, а на іншій велися бойові дії.
Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку Східної і Західної України в єдину соборну державу. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальшу боротьбу.
З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на найближчій сесії Трудового конгресу.
Орієнтація на Антанту.
Під час роботи Трудового конгресу до Києва нестримно наближалися радянські війська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це зміцнило позиції прихильників союзу з Антантою, на чому особливо наполягали С. Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О. Греков, який заявив, що поза союзом з Антантою для України немає іншого виходу, оскільки війська Директорії тануть. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.
Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.
Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.
Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До складу уряду ввійшли представники трьох партій — УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.
Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики і опинився в цілковитій ізоляції. «...Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, — зазначав відомий український соціал-демократ І. Мазепа. — За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю... Зловживанню отаманів не було кінця...»1. У березні 1919 р. з'ясувалося, що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні й Росії. Більше того, під впливом більшовицької пропаганди антантівські війська теж почали розкладатися. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала невдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і есдеків, поширилися й на армію УНР. Навіть Січові стрільці, які дотримувалися послідовно антибільшовицьких позицій, у своїй декларації від 13 березня наголошували, що вони підтримуватимуть радянську владу на місцях. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.
У першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня вона оволоділа Києвом. 15 грудня її «вищий революційний орган» — Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП — оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до «Народного уряду республіканської Директорії».
Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР — Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ — «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР — до скликання Трудового конгресу. Влада в УНР «повинна належати лише класам працюючим, — йшлося в Декларації, — робітництву й селянству, — тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю». Висувались зобов'язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська, трудова демократія».
Проте Декларація містила надто багато загальних положень, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. Загалом цей документ був сприйнятий різними течіями національного руху неоднозначно.
Діяльність Директорії на початковому етапі
Директорії УНР довелося діяти в складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення «порядку в краї». Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Рад-наркому РСФРР той 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.
Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був Петлюра, Директорія направила туди свою дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком. Інший посланець — І. Мазепа — виїхав на південь для переговорів з представниками Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р. Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В. Чехівський подав у відставку.
До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі маси висловлювали невдоволення непослідовністю і нерішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, чого не сприйняла більшість селянства, яке бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж початок аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р. й застосовувала непопулярні заходи, наприклад, розганяла селянські з'їзди, які висловлювалися за підтримку влади рад.
У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), почало самостійно розв'язувати земельне питання. Для приборкання революційного селянства було створено каральні загони, очолювані отаманами Балбачаном, Ковенком, Ангелом та іншими. Директорія виявляла непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зростання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном. Особливо згубним був розклад військ УНР, частина яких масово переходила на бік радянської влади, а інша — до денікінців. Аналізуючи причини падіння довіри до відродженої УНР, В. Винниченко зазначав, що своєю політикою Директорія не дала «населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директорією», а її декрети, «її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками»1.
Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів серед українських політичних лідерів призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.
—тодішній курс Директорії на скликання Трудового конгресу;
—встановлення диктатури пролетаріату, тобто влади рад;
— встановлення диктатури військових.
Після дискусій перемогла перша — ідея Трудового конгресу, якому відводили роль передпарламенту об'єднаної України.
Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. Втрата влади Директорією
За встановленими Директорією нормами представництва Наддніпрянщина мала послати на конгрес 528 делегатів, а Західноукраїнська Народна Республіка (проголошена 13 листопада 1918 р.) — 65.
Пасивно і важко проходив виборчий процес: більшовики і значна частина робітників бойкотували вибори; з упередженістю поставилися до них і ліві сили українських соціалістичних партій. Виборче право надавалося особам, які досягли 21 року; позбавлялися участі у виборах військовослужбовці та істотно утискалися виборчі права інтелігенції. До того ж на значній території існувала влада рад, а на іншій велися бойові дії.
Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку Східної і Західної України в єдину соборну державу. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальшу боротьбу.
З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на найближчій сесії Трудового конгресу.
Орієнтація на Антанту.
Під час роботи Трудового конгресу до Києва нестримно наближалися радянські війська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це зміцнило позиції прихильників союзу з Антантою, на чому особливо наполягали С. Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О. Греков, який заявив, що поза союзом з Антантою для України немає іншого виходу, оскільки війська Директорії тануть. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.
Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.
Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.
Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До складу уряду ввійшли представники трьох партій — УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.
