Історія України

9.1. УСРР на початку 20-х років.

Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті

УСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.

На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити світову пролетарську революцію і спаду революційної активності у капіталістичному світі лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, й концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом, що означала нормалізацію міждержавних відносин із країнами капіталістичного світу. Виходячи із таких перспектив, поступово провідним ставав прагматичний курс, ключовим завданням якого було дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, іншими словами, — вихід із дипломатичної ізоляції.

Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.

Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Эд-ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, — особливий український відділ у справах військовополонених. Відділ мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.

Отже, німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобувала дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х років частка зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.

Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих відносин із Польщею. Необхідно було передусім на договірній основі визначити державні кордони. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь.

Українській стороні нормалізація відносин з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР у вигнанні, що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Сфера діяльності цього уряду була широкою: від дипломатичних акцій до організації збройних походів на територію УСРР. Так, навіть після укладення Ризької угоди С Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти України. У квітні 1921 р. X. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушень ним зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань С. Петлюри. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. настало нове загострення польсько-українських відносин. Воно було спричинене рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам.

Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З огляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що республіка має право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу. Про надання таких прав УСРР йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Квірінга до політ-бюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва УСРР», копію якої було направлено в ЦК РКП(б). Квірінг пропонував визначитися з формами представництва, аргументуючи це тим, що Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце і не може відмовитися від власних посольств у них. Пропонувалося відкрити українське посольство у Варшаві, самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, представництва в інших країнах, до яких входили етнічні українські землі або в яких зосереджувалась українська еміграція — Чехо-Словаччині, Румунії, Австрії. Однак не заперечувалося, щоб інтереси республіки в інших країнах представляли російські посольства. Водночас пропонувалось, щоб в російських посольствах працювали представники НКЗС УСРР у ранзі радників та секретарів.

Проте у Москві питання дипломатичних зв'язків України з іншими державами залишалось невирішеним. Передусім це зумовлено тим, що Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру. На практиці це виявлялося, наприклад, в забороні УСРР відкрити в Італії власне представництво. Тривалий час керівництво Росії не виконувало домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, що передбачалося договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.

У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через обструкцію російських посольств щодо представників України. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату зобов'язувалось розпочати переговори із відповідним наркоматом Росії про об'єднання. Пропонувалося за московським наркоматом залишити лише директивні функції. Москва відхилила цю пропозицію. Натомість на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей 9—12 червня 1922 р. Сталін звинуватив X. Раковського і М. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть розбудови конфедерації держав.

Особливості політичної та економічної ситуації

Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920 pp. побудувати відповідно до вимог своєї програми безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили усіх європейських країн разом узятих. З її допомогою вона перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєння. Взимку 1920—1921 pp., коли радянській владі вже протистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище було надто важким. В Україні постійно спалахували селянські повстання, незважаючи на те, що тут Л. Троцький тримав більш як мільйонну армію.

Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому продроз-кладка виконувалась з ізеличезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 8S загонів червоноармійців — майже 5,5 тис. осіб. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни вдавалися до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

Радянська комуністична історіографія наявність кризи початку 20-х років визнавала, але причини її пов'язувала переважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. Але насправді початок паралічу виробництва, що розвивався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати механізм ринкових відносин. Нестача хліба спричинила різке скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля зумовила припинення роботи залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнним періодом. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Голод у 1921—1923 pp.

Катастрофічна криза загострилася у зв'язку з пос ухою 1921 р. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше ніж у три рази — із 1,2 млн до 3,8 млн осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн, що становило 25% населення України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії — перелом в кращий бік, в Україні — навпаки. Г. Петровський наводив приклад херсонських жахів продажу людського м'яса, вимирання робітників важкої індустрії в Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня 1922 р. нараховувалося 3 млн голодуючих, із яких лише 15% отримували допомогу — одну восьму фунта хліба. В іншому листі Г. Петровського на адресу голови ВЦВК М. Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п'яти губерніях України — Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській — більше 3,7 млн голодуючих. «Маючи своє Поволжя, — наголошує Г. Пет-ровський, — Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232 вагони».

Взимку 1922—1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр., було інтенсивне вивезення хліба за межі республіки. Так, хлібний дефіцит степових губерній України в 1921/1922 господарському році становив майже 85 млн пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн пудів зерна. У 1922—1923 р. цей дефіцит скоротився до 20 млн пудів, причому він перекривався хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. З України в цей час було вивезено майже 18 млн пудів зерна (2,5 млн пудів до Росії — до січня 1923 р. і більше 15 млн пішло на експорт).

Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, передусім — Москву і Петроград, а друга — вивозом українського зерна за кордон.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921—1923 pp. запровадив в Україні терор голодом.

УСРР в системі «договірної федерації». Створення СРСР

Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом її вони вважали централізоване об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності Росії.Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. В.радянських республіках, що утворилися на теренах Російської імперії, склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе місце РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР із самого початку перебрав на себе функції загальноросійської державної влади.

Контроль Москви над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (партійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села), і командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів, яким підкорялася солдатська маса. В роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби більшовиків за радянську владу. Так, військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було укладено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх представників. Однак щодо цього питання повної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на Всеукраїнському з'їзді рад проти договору висловилися ука-пісти (Українська комуністична партія — УКП) та українські ліві есери. Один із керівників УКП М. Авдієико виступив з вимогою повного відокремлення України від Росії. Але з'їзд більшістю голосів ратифікував договір.

Подібні угоди було укладено РСФРР із іншими радянськими республіками. Така система отримала назву «договірної федерації». Отже, радянська федерація сформувалася ще задовго до грудня 1922 р.

У таких умовах український радянський уряд зберігав певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» і запропонував їх входження до РСФРР на правах автономії, то це викликало опір з боку національних урядів. Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г. Петровського, політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію про збереження незалежності УСРР і здійснення відносин між радянськими республіками на основі раніше досягнутих угод, тобто на основі «договірної федерації».

У дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими радянськими республіками. Розуміючи, що відкрите поглинання Росією інших республік зведе нанівець підтримку більшовиків з боку національних меншин колишньої імперії і матиме негативний резонанс серед народів колоніальних країн, він у статті «До питання про національності, або про "автономізацію'1» піддав критиці сталінську ідею як неправильну і несвоєчасну. Водночас Ленін не виключав можливості згодом повернутися до цієї проблеми. Іншими словами, спочатку укріпити зверхність Росії, а вже потім затягнути петлю союзу на шиї радянських республік. Фактично Ленін визнавав «автономізацію», розуміючи, що в перспективі виникне союз із суворою централізацією і все-охопним підпорядкуванням радянських республік центру.

Однак на той час для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план Сталіна. VII Всеукраїнський з'їзд рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-ук-раїнців на цьому з'їзді було менше половини — 362 із 782 осіб.

ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень органам центральної влади.

До компетенції союзного уряду належали:

—торгівля;

—військово-морські та іноземні справи;

—залізничний транспорт;

—поштово-телеграфний зв'язок.

Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці та робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати.

До сфери діяльності республіканських урядів було віднесено:

—внутрішні справи;

—освіту;

—юстицію;

— землеробство;

— соціальне забезпечення.

Централізація основних наркоматів викликала протест з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) X. Раковсь-кий заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши національним республікам. Позиція Раковського не означала відстоювання національних прав України. Він виступив проти апаратних методів керівництва і цим викликав невдоволення Сталіна, який звинуватив його в підміні федерації конфедерацією. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.

Прийняття конституцій СРСР і УРСР.

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з'їзді рад СРСР (січень 1924 p.). Цей з'їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу, встановлювала, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легальна опозиція була ліквідована, отже, суверенні права залишалися фіктивними.

Серед істориків існують полярні оцінки актів 1922— 1924 pp., в тому числі й союзної Конституції. Радянські історики завжди наголошували, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів, у тому числі й народу України. Чимало істориків за кордоном і тепер в Україні вважають цей акт трагедією українського народу. Окремі історики дотримуються ще іншої думки. Так, професор Йорк-ського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний, визначаючи негативні наслідки об'єднання для України, все ж таки підкреслює, що Україна нарешті мала чітко окреслені кордони, власний адміністративний центр, державний апарат. Він робить висновок, що українці нарешті отримали територіально-адміністративні межі, які відображали їхню національну самобутність, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.

У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з'їздом рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулося, республіка остаточно втратила незалежність. Вже наприкінці літа 1925 р. голова РНК УСРР В. Чубар надіслав Сталіну листа, в якому, спираючись на численні факти, вказував на стрімке посилення «надцентралізаторських тенденцій» і фактичне ігнорування центральними органами республіканського апарату управління.

Яскравим прикладом імперської політики центру є Постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». Згідно з нею до УСРР була приєднана територія, на якій проживало 278 081 осіб, тоді як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 осіб. Поза межами республіки залишилася значна кількість українців. Тому згадана постанова не вирішила питання про справедливе територіальне розмежування, в основі якого лежали б етнографічний принцип та економічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну. З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що «до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн, яке розташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї».

Отже, створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обмежений суверенітет України, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України та звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.