Історія України

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму.

Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повертається до доктрини однонаціональної Польщі. Це зумовило певну опозиційність українців, що виражалася як легально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — ліберальна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Ле-вицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Лідери партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії намагалися ставати помітним чинником політичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польському парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934—1939 pp. — 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації — умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий І політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигеть-манського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців Є грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.

Українські землі під владою Румунії.

На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса-рабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-кому та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.

Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бесса-рабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918—1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Каро л я II. Розвиток політичного руху опору румунській владі давав про себе знати в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш активно він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:

1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 p., з 1926 р. — складова частина Комуністичної партії Румунії. Лідери партії — О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін. Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;

2) Українська національна партія. Утворена в 1927 p., лідер В. Залозецький. Виступала за співробітництво і компроміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдалося здобути декілька місць у парламенті Румунії;

3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років охоплював молодь і студентство —спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Заліз

няк Р . Користувався і підтримкою селянства. Лідери —О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський.

Закарпаття під владою Чехо-Словаччини.

Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1) надання повної незалежності Закарпаттю;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;

3) одержання автономії.

За порадою президента СІЛА В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (СІЛА) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Словаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріа-нонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим. Майже 90% селянських господарств краю перебували у борговій кабалі банків та лихварів. Таке становище неодноразово викликало протести з боку закарпатців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз збройною силою втихомирювати робітників і селян. Водночас позиція уряду Чехо-Словаччини до українців краю була більш поміркованою і виваженою, ніж у Польщі та Румунії. У 30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. У Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в 1938 p., кількість гімназій — із 3 до 11. Було дозволено вибирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків українців.

Українське питання в європейській політиці напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стало важливим чинником у міжнародній політиці. Роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, дестабілізовували політичне життя Європи. Тоді українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, а в широкому розумінні охоплювало умови і механізм возз'єднання українських земель і створення власної суверенної держави.

Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові;

2) Англія, Франція і СІЛА — творці Версальсько-Вашингтонської системи — намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги укоаїнцям самостійно вирішити свої проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні—травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовував план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з'їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.

Гітлерівське керівництво робило все, щоб дати зрозуміти Англії та Франції, що не збирається нападати на них. У свою чергу, Англія і Франція намагалися відвести від себе загрозу агресії та націлити її на Схід. Виходячи з цього, уряди цих країн і пішли на Мюнхенську змову 29—ЗО вересня 1938 р. Вона поклала початок руйнування Чехо-Словацької держави. Проблема Закарпатської України, як зазначав тоді співробітник американського посольства у Варшаві, була однією із центральних. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській Україні виявляли Польща і Угорщина, яка мала плани приєднати до себе Закарпаття і Словаччину. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, проти планів угорців виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після мюнхенської змови, чехо-словацький уряд за мовчазної згоди Німеччини 10 жовтня 1938 р. оголосив утворення Чехо-Словацької федерації з трьох народів — чехів, словаків та українців. 2 жовтня уряд Праги визнав автономний уряд Карпатської України. Прем'єр-міністром став А. Бродій. Такий перебіг подій вимагав зміцнення позицій Німеччини на Закарпатті. Німеччина домоглася, щоб Карпатська Україна віддала Угорщині 1853 кв. км своєї території з населенням 180 тис. осіб, містами Ужгород і Мукачів. У жовтні 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехо-Сло-ваччини усунув із посади прем'єра А. Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єром став А. Волошин, прихильник німецької орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини. У Хусті, столиці Закарпаття, було засновано Німецьке консульство. Укладено угоду про поставки до Німеччини дерева, молочних продуктів, шкіри, хутра, вовни та вина. Про важливість українського питання свідчить і те, що в Хусті було відкрито японське консульство.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення з правом голосу, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Однак, незважаючи на державні атрибути, навіть створення армії, це було нетривке утворення, яке спиралося не на власну силу, а на хиткий баланс політичних сил у Європі. Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішній політиці Німеччини призвела до падіння влади у Хусті.

Враховуючи досвід Першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалося на майбутнє.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехо-Словацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив її незалежність. 10— 12-тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали збентеження у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехо-Словаччини і відмова від створення «Великої України» поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Сталінське керівництво, засудивши для годиться дії Німеччини, було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном Гітлеру для стрибка на УРСР (СРСР).

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Він чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехо-Словаччини та окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припинила публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо * українського питання» має на меті настроїти СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття — знову дружній жест, На початку травня 1939 р. В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М, Литвинова. Згодом після кількох взаємних зондувальних спроб налагодження відносин розпочалися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення стосовно українських земель: «У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Пакт Молотова-Ріббентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на «сфери інтересів» двох тоталітарних режимів — СРСР і фашистської Німеччини. З боку московського керівництва саме територіальний виграні, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Згідно з таємним протоколом західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під контролем СРСР. Інша територія Польщі опинялася у сфері інтересів Німеччини. Слід зазначити, що деякі історики вважають секретний протокол новим поділом Польщі. Таємний протокол означав згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.

Таємна угода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. З боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку, та Польщі — з іншого (згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилися Західна Україна і Західна Білорусія).

Отже, 20—30-ті роки в історії України — це часи певних позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зовнішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність, неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у колгоспи, знищення селянської ініціативи.

Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.

Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя.

Друга світова війна тривала 6 років, в неї було втягнуто 61 державу — понад 80% населення земної кулі. В боях з обох сторін взяло участь ПО млн осіб. Молох війни забрав життя 60 млн людей.

Війна залишила глибокий слід в історичній долі України. Нищівний вал лихоліття двічі прокотився її територією, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків.