Історія України

Наказ готуватися до нападу німецький генералітет отримав у 1940 p. A 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса» . Директива стала основним керівним документом війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових літаків.

Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ведення війни, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельск—Волга—Астрахань.

На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

Оборонні бої на території України

Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Так, одинадцять днів і ночей відбивали їх атаки поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Во-линського прикордонного загону. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів на території України. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідго-товлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.

Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізова-них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).

Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але. їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Та після перемоги під Москвою Сталін почав стверджувати про неабияку боєздатність Червоної армії, чого насправді ще не було. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках — від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі'Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.

Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.

Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Причини поразок Червоної армії на початку війни

Історичні реалії свідчать, що напередодні війни Радянський Союз мав об'єктивні передумови для належної відсічі Німеччині. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фатальною, їх причини криються в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. В нових історичних умовах необхідно було організувати та спрямувати зусилля мільйонів людей на відсіч ворогові. Але парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі. Тому причини поразки Червоної армії в початковий період війни були складні й багатозначні, об'єктивні й суб'єктивні — вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер.

Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти були переконані у швидкій перемозі, маючи для своїх сподівань певні підстави. На той час економіка Німеччини створила величезний військово-економічний потенціал, який спирався на ресурси майже всієї окупованої фашистами Європи і перевищував радянський в 2,5 раза. До того ж «армія вторгнення» з майже дворічним досвідом ведення сучасної війни мала в своєму розпорядженні не лише трофейну зброю й боєприпаси, 180 дивізій, а й власні сучасні види озброєнь, чого бракувало Червоній армії.

Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що майбутня війна відбуватиметься на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія до неї виявилися не готовими. Час, виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної доктрини.

Навпаки, проводячи лінію на зміцнення авторитарного режиму, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти командного складу армії. В УРСР було репресовано понад 15 тис. військових, що значно послабило боєздатність збройних сил. Терор знекровив командування Київського та Харківського військових округів. На початку реалізації «плану Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про «військо без керівників». Не випадково у своїх мемуарах маршали О. Василевський та Г. Жуков висловлювали думку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії), можливо, не було б і війни в 1941 р.

Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Сталіну для виправдання своїх помилок і прорахунків. Але радянське керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. вермахт перекидав до західного кордону нашої країни 100 ешелонів на добу з військовою технікою і озброєнням. За 11 місяців до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких розвідників. За цей період німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР.

Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи відповідальну розвідувальну роботу, були і вихідці з України. Зокрема, український живописець М. Глущенко (агентурне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви відомості про «план Барбаросса». У травні 1939 р. перший з виходців України, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор І. Проскуров подав Сталіну відповідний матеріал, але тоіі, будучи переконаним у ненападі Німеччини на СРСР, залл-шався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або розстріл. Сталіну говорили те, що він хотів почути.

Мобілізація сил для відсічі німецькій армії

Невдачі й поразки, що спіткали радянські війська, вже на початку війни поставили їх у надзвичайно тяжке становище. Щоб вийти з породженої війною кризи, потрібні булг* кардинальні зміни. Але дії Сталіна та його найближчого оточення у цій найкритичнішій ситуації не відзначалися оперативністю і продуманістю щодо мобілізації всіх сил і резервів країни на опір фашистам. Військово-політичне керівництво, мабуть, не усвідомлювало масштабів того, що відбувається, всього драматизму ситуації. Про це свідчать такі факти: воєнний стан було спочатку оголошено лише в європейській частині країни, а створена 23 червня 1941 р. Ставка головного командування до 10 липня ніким не очолювалася.

Вже за перший тиждень війни до діючої армії було мобілізовано більше 2,5 млн жителів України, понад 2 млн українців вступили до загонів народного ополчення, а також до винищувальних батальйонів для охорони тилових районів від шпигунів та диверсантів. Наприклад, на захист Донбасу до жовтня 1941 р. виступило 175 тис. ополченців.

Надзвичайно велике значення мала допомога населення військам у створенні оборонних споруд. Поряд із фронтом, часто під артилерійським обстрілом і бомбардуванням, на будівництві укріплень працювали мільйони українців. Так, в Одесі тисячі міських жителів, переважно жінок, разом з бійцями за 40 днів побудували понад ЗО рубежів завдовжки 250 км. У Донбасі десятки тисяч шахтарів створили більше 20 тис. військово-інженерних об'єктів. Під Києвом на початку липня 1941 р. в оборонних роботах брало участь понад 160 тис. осіб.

Оборонні бої вимагали протягом короткого часу переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. До здійснення цієї роботи залучали все працездатне населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ над усіма «підозрілими» у прифронтових районах. Перед тим як залишити Західну Україну, органи НКВС стратили багатьох діячів освіти, науки, в'язнів, незважаючи на те, які звинувачення проти них висувались. Тільки у Львові, Сам-борі, Станіславі, Рівному, Луцьку було знищено понад 15 тис. осіб. Ці екзекуції, організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, посилили негативне ставлення західних українців до радянської влади.

Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети.

На період війни робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися.

На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи опинилися у надзвичайно складному становищі, стикалися з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх, швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйованих підприємств було відновлено лише за півтора-два місяці.

Перебазування продуктивних сил у східні райони країни було великим подвигом народу. За своїм значенням його можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перспектива швидкого створення потужної військово-господарської бази.