Історія України
12.2. Трансформація економічної системи.
За час перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу республіка досягла істотних результатів у розвитку економіки. Однак за високими показниками випуску промислової продукції приховувалася зовсім неприваблива картина. По-перше радянська промисловість, у тому числі українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з витратами величезних коштів упродовж~бататьох років. По-друге, так звані «базові галузі» української промисловості (вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися увагою Держплану СРСР. У розвитку нових потужностей перевага надавалася іншим регіонам, з більш сприятливими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, обмежувалися капіталовкладення в економіку Донбасу, натомість прискорено розвивалася добувна й обробна промисловість Кузбасу.
Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли, бо існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що становили собівартість продукції, а не національний доход. Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення, вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержували створювані в них амортизаційні кошти і не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х років. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.
Основою радянської економіки були гігантські підприємства монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко-економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.
Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розпаду СРСР вони певний час ще підтримували колишні виробничі зв'язки, хоча відразу почалися ускладнення з фінансуванням. Гострішими стали перебої з матеріально-технічним постачанням.
Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основною частиною її товарної продукції були напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків був зумовлений прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. Адже продукція українських підприємств за світовими стандартами була неконкурентоспроможною. А припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно — без фінансування.
Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися дешевшими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти і газу в Україні завжди було мало. Впродовж останніх 30 років вони у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.
З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Турк-меністану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.
За цих умов домогтися економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже із зниженням національного доходу пошук коштів на відповідні капіталовкладення став нерозв'язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні скорочувався: з 165 млн т у 1990 р. до 70 млн т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи було скорочено всі плани використання енергії атома. Внаслідок дії цих чинників нестача енергоносіїв стала найгострішим питанням української економіки, поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.
Ця трансформація відбувалася в Україні інакше, ніж в Росії, яка виявилася в значно кращих стартових умовах. Вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, оскільки мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. В неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. їй доводилося з нуля створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Відчутною була і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки.
Українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти. Формування твердої виконавчої влади затяг-лося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.
Ринкові реформи в Україні все-таки почалися. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарювання інших країн.
Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Зниження виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно збільшувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпече-них продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не було тоді в жодній країні світу.
У 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні досяг найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередні три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.
Інфляція припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990—1994 pp. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук, вищих навчальних закладів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.
Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але за ситуації в економіці, що невпинно погіршувалася, зробити це було неможливо. Курс купоно-карбован-ця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.
В умовах інфляції відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. становила до 7 млрд доларів. Найбільше боргів припадало на поставки енергоносіїв.
Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбован-ця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів стосовно долара і рубля. Але це призвело до зростання обертів «тіньової економіки», посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників підчас експорту продукції, «відпливу» капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників не території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів СІНА. Відплив валюти остаточно знекровив українську еконбміку.
Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. А це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.
Небажання влади йти шляхом реформ штовхало економіку до колапсу. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. була гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих. Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28%, сільському господарстві — на 17, валовий внутрішній продукт — на 23%. Дефіцит державного бюджету в кілька разів перевищував критичну величину. Весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.
Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій. Рівень інфляції у 1994 р. зріс у 102 рази, хоч до 70% цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це не було коштів.
Криза ставила під сумнів державну незалежність. Під час виборів 1994 р. чимало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.
Такі настрої в суспільстві стривожили владу. Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на передній план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдарила б по корпоративних інтересах.
Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу. Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з обраним напрямом реформ. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом. Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації було зроблено ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами "України на світовій арені — Росією і США.
У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне відтворення зв'язків загальносоюзного народногосподарського комплексу і не про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, щаозначало б ущемлення державного суверенітету, а про взаємовигідне економічне партнерство на рівноправній основі.
У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про не-розповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини із США. Під час його візиту до Вашингтона було укладено нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержували допомогу від СІЛА, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.
За три роки після проголошення курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. Здебільшого було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійно-го, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.
Українська гривня стала однією із стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку становила 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.
Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8%. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи. З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів СІЛА до 90.
Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило появу прямих економічних втрат для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу й енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині влади.
Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою його був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко, а в листопаді 1999 р. — В. Ющенко. Тому перші позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гдетро поставило завдання адаптації стратегії 1994 р. до існуючих умов, доповнення її програмою антикризових дій. Основні її напрями були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції (26 червня 1997 p.). Вузлові питання антикризової програми:
1. Принципові заходи щодо лібералізації економічного режиму в Україні.
2. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.
3. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки, насамперед за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.
4. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне значення, будуть перетворені на акціонерні товариства.
5. «Економізація» зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін у політичних відносинах з Росією. Товарообіг з нею 1996 р. дорівнював 17 млрд доларів СІЛА. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник становить 1,4 млрд доларів. Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.
6. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причина — надто високі затрати на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд доларів.
7. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери. На рік було проголошено мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Передбачалася демонополізація комунальної інфраструктури. Призупинялася дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.
Пропонувалися надзвичайні заходи для погашення заборгованості із заробітної плати, в тому числі майнова відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів від інфляції, якщо вона перевищить 5% на місяць, розпочати пенсійну реформу, структурне реформування системи заробітної плати.
У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики передбачалося оцінити з погляду зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, наприклад, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення, в Росії — 20%, в країнах Західної Європи — 60—85%.
8. Упорядкування економічного життя. Передусім в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі (400—500 дол. з однієї умовної тонни, а в Європі — майже 3000 дол.).
Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, Україна споживає газу на душу населення на 20% більше. Щорічно в Україні чисті (прямі) витрати газу становлять 4—5 млрд м куб. Під час транспортування втрачається шоста частина (ЗО млрд кВт-год.) виробленої протягом року електроенергії.
Навіть стисла характеристика невідкладних антикризо-вих заходів свідчить про те, що у 1997—1998 pp. необхідно було зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва — економічному. Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.
Усвідомлюючи необхідність єдності та взаєморозуміння у владних структурах в період здійснення антикризових заходів, Президент України запропонував утворити Вищу економічну Раду у складі голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України, інших посадових осіб. 7 липня 1997 р. він видав указ «Про Вищу економічну Раду Президента України» у складі ЗО осіб. На неї покладались завдання вироблення пропозицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, координації заходів органів державної влади та громадських організацій. Того ж дня було видано указ «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи».
Водночас Президент України висловив готовність розглянути пропозиції фракцій та народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік за умови, що цей час буде використано не для політичних баталій, а для прийняття невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних положень.
Такий крок було продиктовано тим, що з наближенням парламентських виборів, які мали відбутися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні й популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.
Ця ініціатива Президента України була неоднозначно сприйнята політичними партіями та депутатським корпусом, але підтримана на низових рівнях влади.
Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли, бо існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що становили собівартість продукції, а не національний доход. Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення, вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержували створювані в них амортизаційні кошти і не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х років. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.
Основою радянської економіки були гігантські підприємства монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко-економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.
Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розпаду СРСР вони певний час ще підтримували колишні виробничі зв'язки, хоча відразу почалися ускладнення з фінансуванням. Гострішими стали перебої з матеріально-технічним постачанням.
Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основною частиною її товарної продукції були напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків був зумовлений прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. Адже продукція українських підприємств за світовими стандартами була неконкурентоспроможною. А припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно — без фінансування.
Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися дешевшими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти і газу в Україні завжди було мало. Впродовж останніх 30 років вони у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.
З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Турк-меністану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.
За цих умов домогтися економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже із зниженням національного доходу пошук коштів на відповідні капіталовкладення став нерозв'язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні скорочувався: з 165 млн т у 1990 р. до 70 млн т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи було скорочено всі плани використання енергії атома. Внаслідок дії цих чинників нестача енергоносіїв стала найгострішим питанням української економіки, поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.
Ця трансформація відбувалася в Україні інакше, ніж в Росії, яка виявилася в значно кращих стартових умовах. Вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, оскільки мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. В неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. їй доводилося з нуля створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Відчутною була і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки.
Українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти. Формування твердої виконавчої влади затяг-лося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.
Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Зниження виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно збільшувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпече-них продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не було тоді в жодній країні світу.
У 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні досяг найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередні три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.
Інфляція припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990—1994 pp. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук, вищих навчальних закладів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.
Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але за ситуації в економіці, що невпинно погіршувалася, зробити це було неможливо. Курс купоно-карбован-ця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.
В умовах інфляції відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. становила до 7 млрд доларів. Найбільше боргів припадало на поставки енергоносіїв.
Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбован-ця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів стосовно долара і рубля. Але це призвело до зростання обертів «тіньової економіки», посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників підчас експорту продукції, «відпливу» капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників не території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів СІНА. Відплив валюти остаточно знекровив українську еконбміку.
Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. А це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.
Небажання влади йти шляхом реформ штовхало економіку до колапсу. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. була гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих. Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28%, сільському господарстві — на 17, валовий внутрішній продукт — на 23%. Дефіцит державного бюджету в кілька разів перевищував критичну величину. Весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.
Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій. Рівень інфляції у 1994 р. зріс у 102 рази, хоч до 70% цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це не було коштів.
Криза ставила під сумнів державну незалежність. Під час виборів 1994 р. чимало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.
Такі настрої в суспільстві стривожили владу. Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на передній план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдарила б по корпоративних інтересах.
Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу. Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з обраним напрямом реформ. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом. Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації було зроблено ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами "України на світовій арені — Росією і США.
У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне відтворення зв'язків загальносоюзного народногосподарського комплексу і не про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, щаозначало б ущемлення державного суверенітету, а про взаємовигідне економічне партнерство на рівноправній основі.
У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про не-розповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини із США. Під час його візиту до Вашингтона було укладено нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержували допомогу від СІЛА, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.
Українська гривня стала однією із стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку становила 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.
Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8%. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи. З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів СІЛА до 90.
Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило появу прямих економічних втрат для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу й енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині влади.
Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою його був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко, а в листопаді 1999 р. — В. Ющенко. Тому перші позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гдетро поставило завдання адаптації стратегії 1994 р. до існуючих умов, доповнення її програмою антикризових дій. Основні її напрями були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції (26 червня 1997 p.). Вузлові питання антикризової програми:
1. Принципові заходи щодо лібералізації економічного режиму в Україні.
2. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.
3. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки, насамперед за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.
4. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне значення, будуть перетворені на акціонерні товариства.
5. «Економізація» зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін у політичних відносинах з Росією. Товарообіг з нею 1996 р. дорівнював 17 млрд доларів СІЛА. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник становить 1,4 млрд доларів. Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.
6. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причина — надто високі затрати на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд доларів.
7. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери. На рік було проголошено мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Передбачалася демонополізація комунальної інфраструктури. Призупинялася дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.
Пропонувалися надзвичайні заходи для погашення заборгованості із заробітної плати, в тому числі майнова відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів від інфляції, якщо вона перевищить 5% на місяць, розпочати пенсійну реформу, структурне реформування системи заробітної плати.
У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики передбачалося оцінити з погляду зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, наприклад, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення, в Росії — 20%, в країнах Західної Європи — 60—85%.
8. Упорядкування економічного життя. Передусім в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі (400—500 дол. з однієї умовної тонни, а в Європі — майже 3000 дол.).
Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, Україна споживає газу на душу населення на 20% більше. Щорічно в Україні чисті (прямі) витрати газу становлять 4—5 млрд м куб. Під час транспортування втрачається шоста частина (ЗО млрд кВт-год.) виробленої протягом року електроенергії.
Навіть стисла характеристика невідкладних антикризо-вих заходів свідчить про те, що у 1997—1998 pp. необхідно було зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва — економічному. Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.
Усвідомлюючи необхідність єдності та взаєморозуміння у владних структурах в період здійснення антикризових заходів, Президент України запропонував утворити Вищу економічну Раду у складі голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України, інших посадових осіб. 7 липня 1997 р. він видав указ «Про Вищу економічну Раду Президента України» у складі ЗО осіб. На неї покладались завдання вироблення пропозицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, координації заходів органів державної влади та громадських організацій. Того ж дня було видано указ «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи».
Водночас Президент України висловив готовність розглянути пропозиції фракцій та народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік за умови, що цей час буде використано не для політичних баталій, а для прийняття невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних положень.
Такий крок було продиктовано тим, що з наближенням парламентських виборів, які мали відбутися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні й популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.
