Кримінальне право України: особлива частина
§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів.
У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюються юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це означає, що диспозиція статті містить опис конкретного складу злочину. Наприклад, склад крадіжки визначений як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочину. Деякі з них передбачені Загальною частиною КК, оскільки вони відносяться до всіх або більшості складів, закріплених у частині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини нічого не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Але про ці ознаки для всіх складів йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.
Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.
Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундаментальна функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.
Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від іншого (розмежувальна функція складу злочину).
Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.
Процесуальна функція складу злочину означає, що він виступає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «каучукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.
Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).
Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, описаному в законі. У цьому виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.
Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.
Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж, умисне вбивство — як вчинене з необережності, а крадіжка — як шахрайство.
У таких випадках діянню дається не лише неправильна юридична кваліфікація, а й неправильна соціально-моральна оцінка. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіковано за ч. 1 ст. 129, тобто як погроза вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяжкий злочин розцінений як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у вироку діяння як погрози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного попереджувального впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.
Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до неправильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні наслідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191), може бути призначене покарання — п'ять років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чужого майна.
Викладене вказує на значення правильної кваліфікації злочинів, яка має бути відповідною до вчиненого. Тим самим буде забезпечено правильне застосування кримінального закону, зміцнення авторитету правосуддя.
Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію злочину, що відповідала б об'єктивній істині.
Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчиненого особою Діяння ознакам складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільно-небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це діяння відповідає.
Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У відносно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявлених обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.
Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встановлення всіх елементів складу злочину. Так, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясування дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таємниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено Інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері правосуддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387.
Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об'єкта. Так, якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, тому що об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то кваліфікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, тому що об'єктом тут виступають відносини громадської безпеки.
Для визначення об'єкта злочину в ряді випадків істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного посягання. Так, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недоторканість якого і виступає об'єктом злочину, передбаченого ст. 156. Потерпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є робітники правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Об'єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.
Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Так, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контрабанди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно встановити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин закінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Так, затримання особи, яка намагається вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як замах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповідною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочину. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.
Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Так, заподіяння потерпілому внаслідок порушення правил безпеки руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де передбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним складом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.
У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Так, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 120, якщо воно вчинене внаслідок жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності. Для кваліфікації злочину за ст. 331 — незаконне перетинання державного кордону — слід встановити, що діяння мало місце поза пунктами пропуску через державний кордон України чи навіть у пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів або дозволу.
Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Наприклад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинене умисно, воно кваліфікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою заволодіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.
Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак суб'єкта злочину. Так, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описані в примітці до ст. 364, а за злочини проти встановленого порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).
Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації злочину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описаний. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих випадках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкуренція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика виробили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. Так, за сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отримати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчинювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неправильною, тому що не відбиватиме усіх ознак вчиненого в їх повноті.
При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані складені злочини. Він об'єднує в одне діяння два або більше самостійних злочинів. Наприклад, у ч. З ст. 296 передбачено, зокрема, хуліганство, якщо воно пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об'єднані хуліганство й опір (законодавцем врахована так звана ідеальна сукупність злочинів). Тому кваліфікація їх як самостійних злочинів, тобто за сукупністю, виключається і застосовується лише ч. З ст. 296.
На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримінально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. В одній з них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні ознаки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спеціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповідно до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Так, ст. 348 встановлює відповідальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене в зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК. Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною стосовно загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого. Такі ситуації зустрічаються досить часто. Так, службові злочини в сфері правосуддя, наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (статті 372 і 375) є спеціальними нормами стосовно норм, зазначених у статтях 364 і 365 (зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень), що є загальними. І в цих випадках застосуванню при вчиненні зазначених діянь підлягають норми спеціальні.
При кваліфікації злочинів неприпустимий формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких ця норма була прийнята, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення кримінальних законів. Так, наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і розбоєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння показує, що розбій відрізняється від насильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого насильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.
Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого висновку: розбій вважається закінченим з моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і говорить — напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.
У цьому відношенні важливе значення має. практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі застосування кримінального закону. З 1991 р. Пленум Верховного Суду видав багато таких постанов. В них міститься низка рекомендацій, які не втратили свого значення і при застосуванні нового КК. Це викликано тим, що багато норм КК 1960 р. сприйняті новим кодексом (це більшість норм щодо злочинів проти особи, проти власності, норми щодо злочинного поводження зі зброєю, бойовими припасами і вибуховими речовинами, обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, щодо посадових злочинів). Тому і на сьогодні у разі застосування п. 11 ч. 2 ст. 115, що передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене на замовлення, зберігає своє значення роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо вбивства, вчиненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або не вчинювати в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України стосовно контрабанди має важливе значення для правильного застосування ст. 201 нового КК. Так, Пленум зазначив, що дії особи, пов'язані зі спробою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду.
Можна навести ще й інші роз'яснення. Тому й надалі, у відповідних главах цього підручника за необхідності будуть використовуватися ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.
Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.
Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундаментальна функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.
Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від іншого (розмежувальна функція складу злочину).
Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.
Процесуальна функція складу злочину означає, що він виступає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «каучукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.
Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).
Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, описаному в законі. У цьому виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.
Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.
Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж, умисне вбивство — як вчинене з необережності, а крадіжка — як шахрайство.
Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до неправильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні наслідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191), може бути призначене покарання — п'ять років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чужого майна.
Викладене вказує на значення правильної кваліфікації злочинів, яка має бути відповідною до вчиненого. Тим самим буде забезпечено правильне застосування кримінального закону, зміцнення авторитету правосуддя.
Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію злочину, що відповідала б об'єктивній істині.
Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчиненого особою Діяння ознакам складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільно-небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це діяння відповідає.
Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У відносно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявлених обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.
Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встановлення всіх елементів складу злочину. Так, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясування дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таємниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено Інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері правосуддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387.
Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об'єкта. Так, якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, тому що об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то кваліфікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, тому що об'єктом тут виступають відносини громадської безпеки.
Для визначення об'єкта злочину в ряді випадків істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного посягання. Так, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недоторканість якого і виступає об'єктом злочину, передбаченого ст. 156. Потерпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є робітники правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Об'єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.
Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Так, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контрабанди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно встановити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин закінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Так, затримання особи, яка намагається вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як замах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповідною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочину. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.
Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Так, заподіяння потерпілому внаслідок порушення правил безпеки руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де передбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним складом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.
У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Так, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 120, якщо воно вчинене внаслідок жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності. Для кваліфікації злочину за ст. 331 — незаконне перетинання державного кордону — слід встановити, що діяння мало місце поза пунктами пропуску через державний кордон України чи навіть у пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів або дозволу.
Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Наприклад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинене умисно, воно кваліфікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою заволодіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.
Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак суб'єкта злочину. Так, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описані в примітці до ст. 364, а за злочини проти встановленого порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).
Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації злочину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описаний. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих випадках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкуренція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика виробили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. Так, за сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отримати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчинювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неправильною, тому що не відбиватиме усіх ознак вчиненого в їх повноті.
На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримінально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. В одній з них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні ознаки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спеціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповідно до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Так, ст. 348 встановлює відповідальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене в зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК. Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною стосовно загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого. Такі ситуації зустрічаються досить часто. Так, службові злочини в сфері правосуддя, наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (статті 372 і 375) є спеціальними нормами стосовно норм, зазначених у статтях 364 і 365 (зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень), що є загальними. І в цих випадках застосуванню при вчиненні зазначених діянь підлягають норми спеціальні.
При кваліфікації злочинів неприпустимий формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких ця норма була прийнята, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення кримінальних законів. Так, наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і розбоєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння показує, що розбій відрізняється від насильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого насильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.
Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого висновку: розбій вважається закінченим з моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і говорить — напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.
У цьому відношенні важливе значення має. практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі застосування кримінального закону. З 1991 р. Пленум Верховного Суду видав багато таких постанов. В них міститься низка рекомендацій, які не втратили свого значення і при застосуванні нового КК. Це викликано тим, що багато норм КК 1960 р. сприйняті новим кодексом (це більшість норм щодо злочинів проти особи, проти власності, норми щодо злочинного поводження зі зброєю, бойовими припасами і вибуховими речовинами, обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, щодо посадових злочинів). Тому і на сьогодні у разі застосування п. 11 ч. 2 ст. 115, що передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене на замовлення, зберігає своє значення роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо вбивства, вчиненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або не вчинювати в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України стосовно контрабанди має важливе значення для правильного застосування ст. 201 нового КК. Так, Пленум зазначив, що дії особи, пов'язані зі спробою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду.
Можна навести ще й інші роз'яснення. Тому й надалі, у відповідних главах цього підручника за необхідності будуть використовуватися ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.
