Право соціального захисту. Cтановлення і розвиток в Україні
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ.
Визнання України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а також загострення соціальних проблем у зв'язку з переходом до ринкової економіки зумовили актуальність пошуку оптимальної системи державних засобів забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні.
Сучасний методологічний підхід до побудови юридичного механізму соціального захисту ґрунтується на ідеї захисту прав людини. Зважаючи на те значення, яке надається проблемі забезпечення прав людини на світовому і європейському рівнях, загальний концептуальний підхід полягає в тому, що на перший план виходить людина з її життєво важливими потребами, а досконалість юридичного механізму визначається саме як здатність останнього забезпечити ці потреби.
У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв'язок і взаємозалежність держав світу, проблема захисту прав людини не є виключно внутрішньо-національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах розвиток національного соціального законодавства не може бути вільним від урахування концепцій і державно-правових моделей зарубіжних держав. Водночас практичного значення набуло питання про дотримання міжнародних стандартів та відповідність таким актам національного законодавства.
Друге тисячоліття завершилося під гаслом все ширшого забезпечення прав людини. І хоча є різні тлумачення поняття прав людини та їх змісту в різних частинах світу, а деякі фахівці висловлюють сумніви щодо універсальності прав людини, видається, що саме завдяки усвідомленню цього, без перебільшення, суспільного феномену людство багато в чому стало більш людяним. Визнання прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення гарантій — найвизначніше надбання XX століття.
У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Прийняття на світовому рівні Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів № 1 і 2 до цього пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), на європейському рівні — Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.) — створило потужну правову базу для визнання, дотримання і захисту прав людини у цілому світі.
Проблеми забезпечення прав людини, в тому числі соціальних прав, активно досліджуються правознавцями зарубіжних країн, а також дослідниками із Російської Федерації, України. Серед проблемних питань — визначення поняття прав людини, класифікація прав, відповідність вітчизняного законодавства міжнародним стандартам прав людини, система засобів їх забезпечення, судового захисту, зокрема Європейським судом з прав людини, здійснення та обмеження прав людини, проблеми імплементації національного законодавства до Європейської конвенції з прав людини, права людини розглядаються як фактор сталого розвитку тощо.
Досліджуючи поняття прав людини, вчені надавали йому різного сенсу. Права людини розглядаються як певні нормативно-структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу, є невіддільними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами. Права людини є невідчужуваними. Р.А. Мюллерсон вважає, що права людини — це її потреби. Найбільш прийнятним, на наш погляд, є висновок Б.Л. Назарова, що права людини — це певні рівні соціальні можливості для окремих осіб та їх об'єднань щодо задоволення ними своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, державою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпечують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розвиток та активну участь особистості у різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах. Це визначення пов'язує права людини з її потребами, що надає конкретності й реальності категорії прав людини. Водночас вважаємо за необхідне висловити деякі міркування з цього приводу.
На нашу думку, права людини є відображеннями її об'єктивних потреб, і ці потреби були визнані як певні "права" людини у міжнародних і національних юридичних актах. Потреби — залежність особистості або соціальної групи, суспільства від об'єктивних умов їх існування та розвитку, нужда в цих умовах. Потреби виражають практичний зв'язок людини зі світом. Вини виступають як умова й передумова її конкретної діяльності, як стан людини. Категорія "права людини" є юридичною категорією, і саме в ній загально-соціальний зміст поєднується з юридичною формою. Таким чином, категорія "права людини" має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст — це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов'язках. Саме потреби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й справедливості того обсягу юридичних можливостей, які надаються суспільством (державою) за тим "рахунком", що пред'являється особою і який отримав назву "право" людини. Таким чином, категорія "права людини" — двостороння: з одного боку — потреби (загально-соціальне право), з другого — можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби, виражені, визнані й закріплені в юридичній нормі, набувають статусу суб'єктивного права особи.
Доречно зауважити, що не всі потреби й досі визнані як "права" й отримали статус "прав"; мабуть, повний збіг і не можливий, тому цілком закономірно в науковій літературі та законодавстві вживається термін "права та інтереси".
І ще одне зауваження. Визнаючи природно-правову теорію прав людини, вважаємо, слід зазначити, що тільки з існуванням держави і права як системи юридичних норм є реальний сенс у категорії прав людини. Адже до юридичного закріплення певних прав, до визначення на рівні закону їх поняття, змісту та обсягу, до створення юридичного механізму їх забезпечення, — можна вести мову лише про певні потреби людини, її інтереси. Це зауваження стосується ролі держави у забезпеченні прав людини й того, скільки має бути держави — "більше", "менше", чи вона має бути нейтральною щодо певних прав? Адже "права не мають сенсу, якщо їх не можна захищати або забезпечити їх дотримання».
Права людини — категорія не біологічна, не фізіологічна, а соціально-історична. Тому, навіть вживаючи щодо них такий термін, як "природні", "природжені" права людини, йдеться саме про соціальну сутність цього явища, яка полягає у визначенні мінімально необхідної частки соціальних благ, без яких людина не може нормально існувати, і частка цих благ, як свідчить практика, суттєво відрізняється в різних країнах, а також стосовно різних категорій населення.
Права людини визнавалися і розвивалися поступово. Французький вчений К. Васак вперше висунув концепцію трьох поколінь прав людини. Історично першими були визнані права цивільні (особисті) й політичні, соціальні та економічні права вважаються правами другого покоління. Наприкінці XIX ст. у Європі з'явилося кілька проектів конституцій, які містили не тільки "класичні" — особисті і політичні права, а й права другого покоління — соціально-економічні та культурні. Ці конституції приписували обов'язки урядам у сфері зайнятості, освіти, громадського здоров'я тощо. Першою у світі конституцією, яка закріпила широкий і досить деталізований перелік соціально-економічних прав, була Конституція Мексики, прийнята 17 січня 1917 р.16 У подальшому такі права були включені до радянських конституцій Росії (1918 p.), України (1919 р.), до конституції Німеччини 1919 р. Характерною рисою сталінської й брежнєвської конституцій був пріоритет соціально-економічних прав над тими правами, які прийнято вважати природними й невід'ємними, — правами першого покоління. Конституція СРСР 1936 р. передбачала право громадян на працю, "тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю та якістю" (ст. 118), право на відпочинок (ст. 119), право на соціальне забезпечення, тобто право на матеріальне забезпечення у старості, а також у випадку хвороби і втрати працездатності (ст. 120), право на освіту (ст. 121). Конституція СРСР 1977 р. розширила перелік проголошених соціальних прав, додавши до них такі, як право на охорону здоров'я (ст. 42), право на житло (ст. 44), право на користування досягненнями культури (ст. 46), а також гарантувала свободу наукової, технічної і художньої творчості (ст. 47). У пострадянських конституціях України і Російської Федерації фактично було не тільки збережено зазначені соціально-економічні права, а й розширено їх перелік. При цьому суттєва позитивна трансформація відбулася щодо права людини на працю та було розширено перелік прав у сфері праці.
Конституція України встановила перелік соціальних прав людини і громадянина: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право громадян на працю, належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43); на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52) тощо.
Предмет нашого дослідження безпосередньо пов'язаний з правом людини на соціальний захист, яке є одним із соціальних прав людини. У міжнародній практиці застосовується класифікація прав людини, яка випливає з назв та змісту відомих міжнародних документів — Міжнародного пакту про цивільні та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Відповідно до цих актів права людини класифікуються на цивільні (особисті), політичні, економічні, соціальні й культурні. Тут необхідно зробити одне важливе термінологічне зауваження. При українському перекладі Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), на нашу думку, було допущено неточність, коли цивільні права були названі громадянськими правами. У російському варіанті така назва є прийнятною {рос. — гражданские права, гражданское право, Гражданский кодекс), але в українському є всі підстави застосовувати саме термін "цивільні", а не "громадянські" права.
У вітчизняній юридичній літературі ця класифікація була піддана критиці. Зокрема відомий дослідник прав людини —львівський вчений професор П.М. Рабінович вважає, що запропонована міжнародними Пактами класифікація прав хоча й була на свій час значним кроком уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з погляду суспільної науки і не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, автор вважає, що всі права людини є соціальними в тому значенні, що вони зумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З огляду на це, як пише П.М. Рабінович, несоціальних прав людини (особи) взагалі бути не може. Він пропонує поділяти права людини на фізичні (вітальні, життєві), до яких відносить можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, суто матеріальних потреб (право на життя, фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); особові; культурні (гуманітарні); економічні; політичні права.
Важко не погодитись із наведеною думкою про те, що всі права є соціальними. Адже, якщо розглядати права людини у широкому значенні, відокремлюючи цю проблему як вагоме соціальне явище від інших суспільних явищ, то дійсно можна вважати всі права людини соціальними.
Разом з тим у міжнародних актах застосовується термін "соціальні" права в спеціальному сенсі, чим підкреслюється особливість цієї групи прав на відміну від інших. Тобто певна сукупність прав людини, які визнаються як соціальні, вже увійшли до суспільної (як вітчизняної, так і міжнародної) правосвідомості. Не можна не зважати й на чинну національну систему позитивного права, в котрій соціальне законодавство, за допомогою якого реалізуються соціальні права громадян, посідає важливе місце і має конкретне соціальне спрямування. Доцільність застосування класифікації прав, встановленої у міжнародних актах, має практичне значення. Можливо, згадана класифікація й недосконала з погляду чистоти теорії, і нині є певні ознаки усвідомлення цього в останніх міжнародних актах як на рівні ООН, так і Європейського Союзу, про що йтиметься далі, — але вона вже тривалий час пов'язана з певною юридичною формою — конкретними міжнародно-правовими актами, до норм яких має адаптуватися національне законодавство. Зокрема Україною ратифіковані Міжнародні пакти 1966 p., конвенції МОП, проте далеко не всі положення цих актів були втілені у наше законодавство, особливо це стосується норм про соціальні права людини. Крім того, Україна як член Ради Європи підписала Європейську соціальну хартію, ратифікація котрої не може бути відкладена на невизначений строк, отож необхідно привести національне соціальне законодавство у відповідність до європейських міжнародних стандартів. У таких умовах, вважаємо, заперечення існування групи прав, визнаних як соціальні на міжнародному рівні, не видається переконливим.
Соціальні права людини були закріплені у таких основних міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародних пактах ООН 1966 p., конвенціях Міжнародної організації праці, Європейській соціальній хартії (Рада Європи, Турин, 1961 p.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, Страсбург, 1996 p.), Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., переглянуто в 1990 р.), Хартії основних прав працівників (ЄС, 1989 p.), Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р.) тощо. Згідно з цими актами до основних соціальних прав належать: право на працю; на відпочинок; на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування; на соціальне забезпечення; на освіту; на житло; на охорону і допомогу сім'ї; на захист материнства; на охорону і допомогу дітям та підліткам. Цей перелік значно доповнюється в інших міжнародних актах та в національних законодавствах.
Право громадян на соціальний захист, передбачене ст. 46 Конституції України, належить до групи соціальних прав. Це право "включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". Отже, йдеться про надання матеріального забезпечення у випадку настання так званих "соціальних ризиків", — подій, за яких особа через незалежні від неї обставини втрачає засоби до існування. У радянському законодавстві і нині чинній Конституції Російської Федерації право людини, що має такий же зміст, визначено як право людини на соціальне забезпечення. Що ж до міжнародно-правових актів, вважаємо за необхідне зробити деякі пояснення, пов'язані з перекладом "The right to social security". Термін security — у перекладі з англійської застосовується у кількох значеннях: 1) безпека, надійність; 2) впевненість; 3) охорона, захист; 4) забезпечення, гарантія; застава та ін. Полісемічність терміна security дозволяє різним авторам називати це право правом на соціальне забезпечення, правом на соціальний захист, правом на соціальну безпеку. Більш детально питання про змістовну й термінологічну трансформацію цього поняття розглядатимуться в наступному розділі.
Залишаючись у рамках традиційного застосування терміна й його основного значення, а також враховуючи міжнародну та зарубіжну юридичну практику, можна сформулювати право на соціальне забезпечення (соціальний захист) як певні можливості особи отримати від держави, а також інших закладів, за уповноваженням та під контролем держави, на умовах і в порядку передбаченому законодавством, а також договором матеріальне забезпечення у разі настання соціальних ризиків, за яких особа втрачає здоров'я та (або) засоби до існування і не може завдяки власним зусиллям (своєю працею) забезпечити себе та своїх утриманців. Основними елементами права на соціальне забезпечення традиційно вважається право на пенсійне забезпечення, право на отримання соціальної допомоги, право на соціальне обслуговування та утримання.
Реалізація соціальних прав спричинила появу низки спеціальних термінів і понять, таких як "соціальні потреби", "соціальні гарантії", "соціальна сфера", "соціальна політика", "соціальна функція держави", "відносини у соціальній сфері", "соціальний захист , соціальне страхування , соціальна допомога", соціальні послуги" тощо. Таке спеціальне розуміння "соціальності" набуло значного поширення як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі та законодавчих актах у зв'язку з категорією держави соціального добробуту, соціальної держави.
Соціальні права — досить тонка й така, що важко піддається визначенню, категорія. Спостерігається активна експлуатація цієї категорії у політичних цілях, при цьому соціальні права або досить жорстко "прив'язуються" до економічних прав, або підміняють собою певні економічні права, або, навпаки, соціальними правами обмежується лише сфера соціального забезпечення, а під соціальним правом (у позитивному значенні) розуміється право соціального захисту.
Привертає увагу те, що не лише дослідниками-вченими, а й у нормативних актах досить часто застосовується сполучення "соціально-економічні права". Складається враження, що такі права становлять одне ціле невід'ємне утворення. Проте для оптимального забезпечення прав людини необхідно чітко встановити, що економічні і соціальні права, хоча й тісно пов'язані між собою, а їх розвиток зазнає взаємного впливу, все ж за своєю суттю, спрямуванням є цілком різними групами прав, і їх правове забезпечення потребує окремого врегулювання. У зв'язку з цим заслуговує на увагу проблема відокремлення соціальних прав від прав економічних. Це, на перший погляд, теоретичне питання має практичне значення, адже висновки теорії набувають свого впровадження в конкретних нормах права, законодавчих актах, і чистота об'єкта регулювання такими актами напряму пов'язана з ефективністю самого правового регулювання. Крім того, важливим у кінцевому підсумку є визначення пріоритетів щодо соціальної політики в державі, у тому числі й у сфері соціального захисту. Пріоритетною у діяльності держави має стати соціальна, а не суто економічна політика. У соціальній державі вимагається виходити з потреб соціальної сфери до пошуку та вибору економічних засобів їх забезпечення, а не навпаки. З огляду на це, визначення соціальної сфери, її складових частин, визначення системи правових засобів у регулюванні суспільних відносин соціальної сфери, окреслення їх функцій та принципів — актуальна проблема юридичної науки України.
Серед вчених немає одностайності щодо конкретного переліку прав, які б належали до економічних або соціальних прав. Як видається, не досягнуто ще згоди щодо критеріїв їх розмежування. Зокрема Лео Зваак, зарубіжний дослідник Європейської соціальної хартії, висловив думку, що до економічних прав належать права, пов'язані зі сферою праці, а до соціальних — права окремої людини поза сферою зайнятості. Разом з тим слід зауважити, що така думка суперечить самій назві акта, до коментування якого автор вдається, — Європейській соціальній хартії. Адже назва відображає й певний зміст. Отже, Хартія містить перелік соціальних прав людини, хоча визначає їх як у сфері здійснення праці, так і поза нею. Довідник з Європейської соціальної хартії, розроблений Секретаріатом із Соціальної хартії Генерального департаменту II (Права людини Ради Європи), класифікує усі права за Хартією за двома критеріями: "умови праці" і "соціальна єдність" (рос. — сплоченность). У такий спосіб соціальні права поділяються за певними сферами: сферою праці та поза сферою праці.
З огляду на сутність потреб, які відображають права людини, на думку О.А. Лукашевої, економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними факторами господарської діяльності. До таких прав належать: право на працю, право на власність, право на підприємництво, право на страйк та ін. Крім того, трудящі та роботодавці мають право на укладення колективних договорів, право на вільне об'єднання у національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів. Усі перелічені права людини автор відносить до економічних. Не можна погодитись із таким тлумаченням. Не можна ставити в один ряд право на власність і на підприємницьку діяльність з правом працівників і роботодавців на об'єднання в організацію для захисту своїх інтересів, правом на колективні переговори та укладення колективних договорів, правом на страйк. Ці права належать до групи соціальних прав, вони слугують для захисту економічних прав, а юридичний механізм їх забезпечення суттєво відрізняється від механізму захисту економічних прав.
В.Д. Перевалов, беручи за критерій поділу сферу життєдіяльності людини, до соціальних прав відносить права, котрі відображають рівень матеріального розвитку конкретної держави й суспільства та їхню здатність забезпечити гідний рівень життя та соціальну захищеність індивіда. Серед них найбільше значення мають право на працю, соціальне забезпечення, право на житло, відпочинок, охорону здоров'я та медичну допомогу.
В. Михальов на основі аналізу чинної Конституції України виділяє економічні права як такі, що реалізуються в економічній сфері суспільного життя. До них, на думку автора, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. До соціальних прав належать права, реалізація котрих пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людини, це — право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, яка визначена законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю; право на страйк; на відпочинок; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і членів своєї сім'ї; право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Очевидно, до цього переліку необхідно додати також право людини на освіту, оскільки без володіння цим правом людині не можливо задовольняти свої соціальні потреби.
Все ж найбільш поширеним у науці є визначення соціальних прав як таких, що забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. З'ясуванню проблеми відокремлення соціальних прав від економічних допоможе визначення поняття "соціальне". Однак це досить складна справа. Зокрема, на думку філософа І.Ф. Надольного, людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обґрунтованої відповіді на питання, що таке соціальне. Вчений вважає, що соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і загальною умовою формування і розвитку соціальності. Соціум — це діяльне спілкування людей. За відомим словником В. Даля термін "соціальність" походить від французької і означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту, життя. Новий філософський енциклопедичний словник розкриває поняття терміна "соціальний" як такого, що походить від латинської (socialis — спільний, громадський), це назва усього міжлюдського, тобто усього того, що пов'язане із сумісним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед того, що стосується суспільства і спільності, що має громадський і спільнотний характер. Отже, у цілому соціальні права стосуються задоволення таких потреб, які б дали змогу підтримувати життя соціуму.
Необхідно відзначити дві складові соціальних прав. З одного боку, ці права відображають потреби загально-соціальні, першочергові, матеріальні, життєво необхідні для людини. З другого — соціальні права відображають й усуспільнений характер задоволення таких потреб, — із так званих суспільних джерел, тобто спеціально створюваних соціальних фондів або безпосередньо з державного бюджету. Забезпечення соціальних прав пов'язують із солідарністю (лат. solidare — взаємно пов'язаний). Слід підкреслити, що в новітніх міжнародно-правових документах, ухвалених у 2000 p., — Декларації тисячоліття ООН і Хартії основних прав Європейського Союзу — солідарності надано статус однієї з найголовніших фундаментальних цінностей.
Враховуючи такий підхід, можна загалом окреслити соціальні права як такі, котрі відображають потреби окремої людини як члена суспільства зберігати своє фізичне існування у цьому суспільстві, а людського соціуму в цілому — на виживання і розвиток. Соціальність виявляється також у тому, що для реалізації цих прав потрібна взаємодія усіх прошарків суспільства, а метою їх є справедливий розподіл благ у суспільстві та рівний доступ до цих благ.
Видається, що спільним для економічних і соціальних прав є те, що, здійснення цих прав дає можливість людині передусім отримати джерела для існування. Разом з тим відмінність полягає у тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, тоді як здійснення для людини соціальних прав залежить передусім від держави або інших суб'єктів, зокрема від роботодавця, інших уповноважених органів та установ. Таким чином, можна визначити права економічні як активні, а соціальні права як пасивні. Відповідно, можна вважати, що права економічні є за своєю природою утворювальними, такими, що створюють матеріальні джерела, а соціальні права є споживчими. Причому йдеться не тільки про споживання, яке може бути задоволене лише матеріальними засобами, а й про певний "набір" соціальних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, для відтворення життя та для розвитку людини.
До останніх, наприклад, належать такі права у сфері праці як право на відпочинок, на обмеження робочого часу, на безпечні умови праці, на задовільні норми праці тощо. В цілому право на працю має комплексний характер. Це економічне право, оскільки здійснення людиною права на працю дає можливість людині здобути засоби до існування. Проблеми у забезпеченні тут полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам. Разом з тим право на працю також є соціальним правом людини. Це виявляється у тому, що здійснюючи його, людина має можливість отримати від держави допомогу у працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає й у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути додержані будь-яким роботодавцем і не можуть бути понижені (мінімальна заробітна плата, максимальна тривалість робочого часу, мінімальна оплачувана щорічна відпустка тощо); в законі закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і спрямовувати її на соціальний розвиток працівників — на охорону праці, покращання соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я тощо. Врешті-решт, соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними об'єднаннями у суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак, — забезпечення із загальних податків інших ланок соціальної сфери — освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.
Водночас соціальні права мають економічний зміст. Він полягає:
1) в обсязі матеріальних ресурсів, необхідних для забезпечення соціальних потреб людини;
2) обсязі матеріальних ресурсів, на які особа реально набуває права, реалізовуючи конкретне соціальне право.
Матеріальні джерела, що здобуваються через реалізацію економічних прав, максимальним розміром не обмежуються, тоді як реалізація соціальних прав завжди обмежена певним мінімумом — соціальним стандартом (мінімальної пенсії, допомоги, послуг тощо), встановлюваним у законодавстві. Цей мінімум має включати не лише засоби для виживання, а й для певного соціального розвитку людини. Тут актуальною є проблема стандартизації соціальних прав та відповідності цих стандартів реальним потребам людини.
Соціальним та економічним правам надається особливе значення в житті суспільства. Проблема ієрархії прав людини та з'ясування місця і значення у цій структурі соціальних та економічних прав є предметом дослідження у філософській літературі. Російський вчений В.В. Денисов, не відокремлюючи соціальні права від економічних, відносить до групи соціально-економічних прав право на працю та її рівну оплату залежно від якості та кількості, на освіту і медичну допомогу, на пенсійне забезпечення у разі старості і непрацездатності, на житло й оплачуваний відпочинок. Ці права, за висновком автора, покликані забезпечити економічні свободи, давати матеріальні гарантії захисту якості життя, гідного людини. Автор надає особливе значення соціально-економічним правам у справі забезпечення демократії в суспільстві. Він пише: "Як свідчить світова суспільно-історична практика, демократичні принципи і норми не сумісні зі станом масової бідності, за якої вони є привілеєм забезпеченої меншості... Демократія і злидні є антиподами, примирити їх ще не вдавалося нікому. ...На першому плані людської життєдіяльності завжди стоїть задоволення матеріальних потреб, без чого неможливі підтримання й відтворення самого життя... Соціально-економічні права є базисними, а громадянсько-політичні надбудовними, залежними від них".
Американський філософ І. Берлін вважає, що без наявності базисних соціально-економічних прав усі інші права людини не можуть "працювати", оскільки запропонувати політичні права людям, які є голодними, хворими, неписьменними, не отримують необхідної медичної допомоги, означає насмішку над ними.
На думку Р.А. Мюллерсона, при розробці юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини, законодавці мають виходити з урахування факторів, які відомий дослідник з проблем прав людини розділив за трьома рівнями. Перший рівень утворюють індивідуальні фактори, пов'язані з біологічними і соціальними потребами людини; другий рівень — суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру; третій рівень — міжнародні фактори, які відображають ступінь цивілізації світового співтовариства в цілому. Зауважимо, що найпершу ланку обіймають фактори біологічні й соціальні, тобто такі, без забезпечення котрих не може йтися про потреби вищого рівня.
Такий підхід до значення соціальних та економічних прав людини видається обґрунтованим і заслуговує на цілковиту підтримку. Тут яскраво виявляється підхід до прав людини в аспекті задоволення їхніх потреб. З цієї позиції група соціальних прав виражає потреби першочергові, життєво необхідні для людини, вони є базовими, а тому визначальними у всій системі прав людини. Це потреби матеріального характеру, які, у свою чергу, можуть бути поділені на потреби у грошових цінностях та потреби іншого, не грошового характеру (в медичній допомозі, соціальних послугах), але таких, що мають економічну цінність. Таким чином, соціальні та економічні права утворюють базис для визнання та подальшого забезпечення прав цивільних (особистих) і політичних.
Необхідно також торкнутися й структури сфери соціальних прав. Досі йшлося про зовнішні межі соціальних прав та їх місце в системі прав людини. Але й власне сфера соціальних прав є неоднорідною і досить складною. Вона визначається структурою соціальних потреб людини, які набувають опосередкування у певних правах, що входять до складу соціальних прав. Відповідно можна виділити сферу застосування праці, сферу працевлаштування, сферу надання медичної допомоги та охорони здоров'я, сферу освіти, сферу соціального захисту тощо. Водночас можна помітити, що всі зазначені складові соціальної сфери не мають жорстких відмежувальних кордонів одна від одної. Вони пов'язані одна з одною, а відносини у кожній із частин соціальної сфери немов "перетікають" із однієї частини до іншої.
Правовий аспект полягає в тому, що кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, спрямованих на реалізацію певного соціального права або комплексу таких прав. Реалізація соціальних прав значною мірою пов'язана з розподілом соціальних благ. Розподільчі відносини є головними в структурі соціальних відносин, але не єдиними, сюди також належать відносини щодо створення фінансових джерел (накопичувальні), організаційні, процедурні та процесуальні.
Соціальні права і держава. Належність окремих прав до певної категорії визначила їх долю, їх життя у правовій формі та різні засоби юридичного захисту.
Права першого покоління визначаються як негативні права, оскільки реалізація таких прав потребує захисту від втручання держави, вони забезпечені судовим захистом на національних та міжнародному рівнях і надають можливість застосування правових санкцій за їх незабезпечення. Цивільні й політичні права передбачені згаданими міжнародно-правовими актами як на світовому, так і на європейському рівнях. Окремі держави ратифікували такі акти легше і швидше за часом. Зокрема щодо Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод Рада Європи висувала вимогу обов'язкової ратифікації. Україна як член Ради Європи ратифікувала цей акт 17 липня 1997 р.38. Щодо Європейської соціальної хартії вимога невідкладної її ратифікації не висувалася. Ця Хартія була підписана від імені України 2 травня 1996 p., а 7 травня 1999 р. було підписано й другий варіант цього документа — Європейську соціальну хартію (переглянуту), при цьому Україна взяла на себе зобов'язання вивчати Хартію і проводити політику згідно з принципами Хартії, що ж до ратифікації, то це питання не вирішено й досі.
Соціально-економічні права отримали назву позитивних прав, оскільки вимагають певних активних дій з боку органів держави в інтересах особи щодо створення спеціальних програм та упровадження відповідного організаційно-правового та фінансового механізмів для їх забезпечення.
У літературі зверталася увага на ігнорування тієї обставини, що з погляду необхідних витрат будь-якої відмінності між негативними і позитивними правами немає. Р. Познер пише, що "витрати на забезпечення позитивних свобод досліджені добре, але мало що відомо, у що обходиться суспільству захист і застосування негативних свобод".
Відома позиція зарубіжних вчених і політиків, згідно з якою соціальні, економічні та культурні права не можуть визнаватись як суб'єктивні, а відтак не можуть бути захищені в суді. З огляду на таке тлумачення окремі держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, вважаючи його норми лише бажаним "взірцем", а не юридичними обов'язками. Верховний комісар ООН з прав людини Мері Робінсон у своїй лекції змушена була констатувати, що соціальні права на гідний життєвий рівень, на працю, на соціальний захист, на житло, на освіту, на охорону здоров'я та медичну допомогу, не зважаючи на те
Сучасний методологічний підхід до побудови юридичного механізму соціального захисту ґрунтується на ідеї захисту прав людини. Зважаючи на те значення, яке надається проблемі забезпечення прав людини на світовому і європейському рівнях, загальний концептуальний підхід полягає в тому, що на перший план виходить людина з її життєво важливими потребами, а досконалість юридичного механізму визначається саме як здатність останнього забезпечити ці потреби.
У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв'язок і взаємозалежність держав світу, проблема захисту прав людини не є виключно внутрішньо-національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах розвиток національного соціального законодавства не може бути вільним від урахування концепцій і державно-правових моделей зарубіжних держав. Водночас практичного значення набуло питання про дотримання міжнародних стандартів та відповідність таким актам національного законодавства.
Друге тисячоліття завершилося під гаслом все ширшого забезпечення прав людини. І хоча є різні тлумачення поняття прав людини та їх змісту в різних частинах світу, а деякі фахівці висловлюють сумніви щодо універсальності прав людини, видається, що саме завдяки усвідомленню цього, без перебільшення, суспільного феномену людство багато в чому стало більш людяним. Визнання прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення гарантій — найвизначніше надбання XX століття.
У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Прийняття на світовому рівні Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів № 1 і 2 до цього пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), на європейському рівні — Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.) — створило потужну правову базу для визнання, дотримання і захисту прав людини у цілому світі.
Проблеми забезпечення прав людини, в тому числі соціальних прав, активно досліджуються правознавцями зарубіжних країн, а також дослідниками із Російської Федерації, України. Серед проблемних питань — визначення поняття прав людини, класифікація прав, відповідність вітчизняного законодавства міжнародним стандартам прав людини, система засобів їх забезпечення, судового захисту, зокрема Європейським судом з прав людини, здійснення та обмеження прав людини, проблеми імплементації національного законодавства до Європейської конвенції з прав людини, права людини розглядаються як фактор сталого розвитку тощо.
Досліджуючи поняття прав людини, вчені надавали йому різного сенсу. Права людини розглядаються як певні нормативно-структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу, є невіддільними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами. Права людини є невідчужуваними. Р.А. Мюллерсон вважає, що права людини — це її потреби. Найбільш прийнятним, на наш погляд, є висновок Б.Л. Назарова, що права людини — це певні рівні соціальні можливості для окремих осіб та їх об'єднань щодо задоволення ними своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, державою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпечують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розвиток та активну участь особистості у різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах. Це визначення пов'язує права людини з її потребами, що надає конкретності й реальності категорії прав людини. Водночас вважаємо за необхідне висловити деякі міркування з цього приводу.
На нашу думку, права людини є відображеннями її об'єктивних потреб, і ці потреби були визнані як певні "права" людини у міжнародних і національних юридичних актах. Потреби — залежність особистості або соціальної групи, суспільства від об'єктивних умов їх існування та розвитку, нужда в цих умовах. Потреби виражають практичний зв'язок людини зі світом. Вини виступають як умова й передумова її конкретної діяльності, як стан людини. Категорія "права людини" є юридичною категорією, і саме в ній загально-соціальний зміст поєднується з юридичною формою. Таким чином, категорія "права людини" має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст — це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов'язках. Саме потреби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й справедливості того обсягу юридичних можливостей, які надаються суспільством (державою) за тим "рахунком", що пред'являється особою і який отримав назву "право" людини. Таким чином, категорія "права людини" — двостороння: з одного боку — потреби (загально-соціальне право), з другого — можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби, виражені, визнані й закріплені в юридичній нормі, набувають статусу суб'єктивного права особи.
Доречно зауважити, що не всі потреби й досі визнані як "права" й отримали статус "прав"; мабуть, повний збіг і не можливий, тому цілком закономірно в науковій літературі та законодавстві вживається термін "права та інтереси".
І ще одне зауваження. Визнаючи природно-правову теорію прав людини, вважаємо, слід зазначити, що тільки з існуванням держави і права як системи юридичних норм є реальний сенс у категорії прав людини. Адже до юридичного закріплення певних прав, до визначення на рівні закону їх поняття, змісту та обсягу, до створення юридичного механізму їх забезпечення, — можна вести мову лише про певні потреби людини, її інтереси. Це зауваження стосується ролі держави у забезпеченні прав людини й того, скільки має бути держави — "більше", "менше", чи вона має бути нейтральною щодо певних прав? Адже "права не мають сенсу, якщо їх не можна захищати або забезпечити їх дотримання».
Права людини визнавалися і розвивалися поступово. Французький вчений К. Васак вперше висунув концепцію трьох поколінь прав людини. Історично першими були визнані права цивільні (особисті) й політичні, соціальні та економічні права вважаються правами другого покоління. Наприкінці XIX ст. у Європі з'явилося кілька проектів конституцій, які містили не тільки "класичні" — особисті і політичні права, а й права другого покоління — соціально-економічні та культурні. Ці конституції приписували обов'язки урядам у сфері зайнятості, освіти, громадського здоров'я тощо. Першою у світі конституцією, яка закріпила широкий і досить деталізований перелік соціально-економічних прав, була Конституція Мексики, прийнята 17 січня 1917 р.16 У подальшому такі права були включені до радянських конституцій Росії (1918 p.), України (1919 р.), до конституції Німеччини 1919 р. Характерною рисою сталінської й брежнєвської конституцій був пріоритет соціально-економічних прав над тими правами, які прийнято вважати природними й невід'ємними, — правами першого покоління. Конституція СРСР 1936 р. передбачала право громадян на працю, "тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю та якістю" (ст. 118), право на відпочинок (ст. 119), право на соціальне забезпечення, тобто право на матеріальне забезпечення у старості, а також у випадку хвороби і втрати працездатності (ст. 120), право на освіту (ст. 121). Конституція СРСР 1977 р. розширила перелік проголошених соціальних прав, додавши до них такі, як право на охорону здоров'я (ст. 42), право на житло (ст. 44), право на користування досягненнями культури (ст. 46), а також гарантувала свободу наукової, технічної і художньої творчості (ст. 47). У пострадянських конституціях України і Російської Федерації фактично було не тільки збережено зазначені соціально-економічні права, а й розширено їх перелік. При цьому суттєва позитивна трансформація відбулася щодо права людини на працю та було розширено перелік прав у сфері праці.
Конституція України встановила перелік соціальних прав людини і громадянина: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право громадян на працю, належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43); на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52) тощо.
Предмет нашого дослідження безпосередньо пов'язаний з правом людини на соціальний захист, яке є одним із соціальних прав людини. У міжнародній практиці застосовується класифікація прав людини, яка випливає з назв та змісту відомих міжнародних документів — Міжнародного пакту про цивільні та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Відповідно до цих актів права людини класифікуються на цивільні (особисті), політичні, економічні, соціальні й культурні. Тут необхідно зробити одне важливе термінологічне зауваження. При українському перекладі Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), на нашу думку, було допущено неточність, коли цивільні права були названі громадянськими правами. У російському варіанті така назва є прийнятною {рос. — гражданские права, гражданское право, Гражданский кодекс), але в українському є всі підстави застосовувати саме термін "цивільні", а не "громадянські" права.
У вітчизняній юридичній літературі ця класифікація була піддана критиці. Зокрема відомий дослідник прав людини —львівський вчений професор П.М. Рабінович вважає, що запропонована міжнародними Пактами класифікація прав хоча й була на свій час значним кроком уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з погляду суспільної науки і не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, автор вважає, що всі права людини є соціальними в тому значенні, що вони зумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З огляду на це, як пише П.М. Рабінович, несоціальних прав людини (особи) взагалі бути не може. Він пропонує поділяти права людини на фізичні (вітальні, життєві), до яких відносить можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, суто матеріальних потреб (право на життя, фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); особові; культурні (гуманітарні); економічні; політичні права.
Важко не погодитись із наведеною думкою про те, що всі права є соціальними. Адже, якщо розглядати права людини у широкому значенні, відокремлюючи цю проблему як вагоме соціальне явище від інших суспільних явищ, то дійсно можна вважати всі права людини соціальними.
Разом з тим у міжнародних актах застосовується термін "соціальні" права в спеціальному сенсі, чим підкреслюється особливість цієї групи прав на відміну від інших. Тобто певна сукупність прав людини, які визнаються як соціальні, вже увійшли до суспільної (як вітчизняної, так і міжнародної) правосвідомості. Не можна не зважати й на чинну національну систему позитивного права, в котрій соціальне законодавство, за допомогою якого реалізуються соціальні права громадян, посідає важливе місце і має конкретне соціальне спрямування. Доцільність застосування класифікації прав, встановленої у міжнародних актах, має практичне значення. Можливо, згадана класифікація й недосконала з погляду чистоти теорії, і нині є певні ознаки усвідомлення цього в останніх міжнародних актах як на рівні ООН, так і Європейського Союзу, про що йтиметься далі, — але вона вже тривалий час пов'язана з певною юридичною формою — конкретними міжнародно-правовими актами, до норм яких має адаптуватися національне законодавство. Зокрема Україною ратифіковані Міжнародні пакти 1966 p., конвенції МОП, проте далеко не всі положення цих актів були втілені у наше законодавство, особливо це стосується норм про соціальні права людини. Крім того, Україна як член Ради Європи підписала Європейську соціальну хартію, ратифікація котрої не може бути відкладена на невизначений строк, отож необхідно привести національне соціальне законодавство у відповідність до європейських міжнародних стандартів. У таких умовах, вважаємо, заперечення існування групи прав, визнаних як соціальні на міжнародному рівні, не видається переконливим.
Соціальні права людини були закріплені у таких основних міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародних пактах ООН 1966 p., конвенціях Міжнародної організації праці, Європейській соціальній хартії (Рада Європи, Турин, 1961 p.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, Страсбург, 1996 p.), Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., переглянуто в 1990 р.), Хартії основних прав працівників (ЄС, 1989 p.), Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р.) тощо. Згідно з цими актами до основних соціальних прав належать: право на працю; на відпочинок; на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування; на соціальне забезпечення; на освіту; на житло; на охорону і допомогу сім'ї; на захист материнства; на охорону і допомогу дітям та підліткам. Цей перелік значно доповнюється в інших міжнародних актах та в національних законодавствах.
Право громадян на соціальний захист, передбачене ст. 46 Конституції України, належить до групи соціальних прав. Це право "включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". Отже, йдеться про надання матеріального забезпечення у випадку настання так званих "соціальних ризиків", — подій, за яких особа через незалежні від неї обставини втрачає засоби до існування. У радянському законодавстві і нині чинній Конституції Російської Федерації право людини, що має такий же зміст, визначено як право людини на соціальне забезпечення. Що ж до міжнародно-правових актів, вважаємо за необхідне зробити деякі пояснення, пов'язані з перекладом "The right to social security". Термін security — у перекладі з англійської застосовується у кількох значеннях: 1) безпека, надійність; 2) впевненість; 3) охорона, захист; 4) забезпечення, гарантія; застава та ін. Полісемічність терміна security дозволяє різним авторам називати це право правом на соціальне забезпечення, правом на соціальний захист, правом на соціальну безпеку. Більш детально питання про змістовну й термінологічну трансформацію цього поняття розглядатимуться в наступному розділі.
Залишаючись у рамках традиційного застосування терміна й його основного значення, а також враховуючи міжнародну та зарубіжну юридичну практику, можна сформулювати право на соціальне забезпечення (соціальний захист) як певні можливості особи отримати від держави, а також інших закладів, за уповноваженням та під контролем держави, на умовах і в порядку передбаченому законодавством, а також договором матеріальне забезпечення у разі настання соціальних ризиків, за яких особа втрачає здоров'я та (або) засоби до існування і не може завдяки власним зусиллям (своєю працею) забезпечити себе та своїх утриманців. Основними елементами права на соціальне забезпечення традиційно вважається право на пенсійне забезпечення, право на отримання соціальної допомоги, право на соціальне обслуговування та утримання.
Реалізація соціальних прав спричинила появу низки спеціальних термінів і понять, таких як "соціальні потреби", "соціальні гарантії", "соціальна сфера", "соціальна політика", "соціальна функція держави", "відносини у соціальній сфері", "соціальний захист , соціальне страхування , соціальна допомога", соціальні послуги" тощо. Таке спеціальне розуміння "соціальності" набуло значного поширення як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі та законодавчих актах у зв'язку з категорією держави соціального добробуту, соціальної держави.
Соціальні права — досить тонка й така, що важко піддається визначенню, категорія. Спостерігається активна експлуатація цієї категорії у політичних цілях, при цьому соціальні права або досить жорстко "прив'язуються" до економічних прав, або підміняють собою певні економічні права, або, навпаки, соціальними правами обмежується лише сфера соціального забезпечення, а під соціальним правом (у позитивному значенні) розуміється право соціального захисту.
Привертає увагу те, що не лише дослідниками-вченими, а й у нормативних актах досить часто застосовується сполучення "соціально-економічні права". Складається враження, що такі права становлять одне ціле невід'ємне утворення. Проте для оптимального забезпечення прав людини необхідно чітко встановити, що економічні і соціальні права, хоча й тісно пов'язані між собою, а їх розвиток зазнає взаємного впливу, все ж за своєю суттю, спрямуванням є цілком різними групами прав, і їх правове забезпечення потребує окремого врегулювання. У зв'язку з цим заслуговує на увагу проблема відокремлення соціальних прав від прав економічних. Це, на перший погляд, теоретичне питання має практичне значення, адже висновки теорії набувають свого впровадження в конкретних нормах права, законодавчих актах, і чистота об'єкта регулювання такими актами напряму пов'язана з ефективністю самого правового регулювання. Крім того, важливим у кінцевому підсумку є визначення пріоритетів щодо соціальної політики в державі, у тому числі й у сфері соціального захисту. Пріоритетною у діяльності держави має стати соціальна, а не суто економічна політика. У соціальній державі вимагається виходити з потреб соціальної сфери до пошуку та вибору економічних засобів їх забезпечення, а не навпаки. З огляду на це, визначення соціальної сфери, її складових частин, визначення системи правових засобів у регулюванні суспільних відносин соціальної сфери, окреслення їх функцій та принципів — актуальна проблема юридичної науки України.
Серед вчених немає одностайності щодо конкретного переліку прав, які б належали до економічних або соціальних прав. Як видається, не досягнуто ще згоди щодо критеріїв їх розмежування. Зокрема Лео Зваак, зарубіжний дослідник Європейської соціальної хартії, висловив думку, що до економічних прав належать права, пов'язані зі сферою праці, а до соціальних — права окремої людини поза сферою зайнятості. Разом з тим слід зауважити, що така думка суперечить самій назві акта, до коментування якого автор вдається, — Європейській соціальній хартії. Адже назва відображає й певний зміст. Отже, Хартія містить перелік соціальних прав людини, хоча визначає їх як у сфері здійснення праці, так і поза нею. Довідник з Європейської соціальної хартії, розроблений Секретаріатом із Соціальної хартії Генерального департаменту II (Права людини Ради Європи), класифікує усі права за Хартією за двома критеріями: "умови праці" і "соціальна єдність" (рос. — сплоченность). У такий спосіб соціальні права поділяються за певними сферами: сферою праці та поза сферою праці.
З огляду на сутність потреб, які відображають права людини, на думку О.А. Лукашевої, економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними факторами господарської діяльності. До таких прав належать: право на працю, право на власність, право на підприємництво, право на страйк та ін. Крім того, трудящі та роботодавці мають право на укладення колективних договорів, право на вільне об'єднання у національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів. Усі перелічені права людини автор відносить до економічних. Не можна погодитись із таким тлумаченням. Не можна ставити в один ряд право на власність і на підприємницьку діяльність з правом працівників і роботодавців на об'єднання в організацію для захисту своїх інтересів, правом на колективні переговори та укладення колективних договорів, правом на страйк. Ці права належать до групи соціальних прав, вони слугують для захисту економічних прав, а юридичний механізм їх забезпечення суттєво відрізняється від механізму захисту економічних прав.
В. Михальов на основі аналізу чинної Конституції України виділяє економічні права як такі, що реалізуються в економічній сфері суспільного життя. До них, на думку автора, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. До соціальних прав належать права, реалізація котрих пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людини, це — право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, яка визначена законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю; право на страйк; на відпочинок; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і членів своєї сім'ї; право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Очевидно, до цього переліку необхідно додати також право людини на освіту, оскільки без володіння цим правом людині не можливо задовольняти свої соціальні потреби.
Все ж найбільш поширеним у науці є визначення соціальних прав як таких, що забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. З'ясуванню проблеми відокремлення соціальних прав від економічних допоможе визначення поняття "соціальне". Однак це досить складна справа. Зокрема, на думку філософа І.Ф. Надольного, людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обґрунтованої відповіді на питання, що таке соціальне. Вчений вважає, що соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і загальною умовою формування і розвитку соціальності. Соціум — це діяльне спілкування людей. За відомим словником В. Даля термін "соціальність" походить від французької і означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту, життя. Новий філософський енциклопедичний словник розкриває поняття терміна "соціальний" як такого, що походить від латинської (socialis — спільний, громадський), це назва усього міжлюдського, тобто усього того, що пов'язане із сумісним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед того, що стосується суспільства і спільності, що має громадський і спільнотний характер. Отже, у цілому соціальні права стосуються задоволення таких потреб, які б дали змогу підтримувати життя соціуму.
Необхідно відзначити дві складові соціальних прав. З одного боку, ці права відображають потреби загально-соціальні, першочергові, матеріальні, життєво необхідні для людини. З другого — соціальні права відображають й усуспільнений характер задоволення таких потреб, — із так званих суспільних джерел, тобто спеціально створюваних соціальних фондів або безпосередньо з державного бюджету. Забезпечення соціальних прав пов'язують із солідарністю (лат. solidare — взаємно пов'язаний). Слід підкреслити, що в новітніх міжнародно-правових документах, ухвалених у 2000 p., — Декларації тисячоліття ООН і Хартії основних прав Європейського Союзу — солідарності надано статус однієї з найголовніших фундаментальних цінностей.
Враховуючи такий підхід, можна загалом окреслити соціальні права як такі, котрі відображають потреби окремої людини як члена суспільства зберігати своє фізичне існування у цьому суспільстві, а людського соціуму в цілому — на виживання і розвиток. Соціальність виявляється також у тому, що для реалізації цих прав потрібна взаємодія усіх прошарків суспільства, а метою їх є справедливий розподіл благ у суспільстві та рівний доступ до цих благ.
Видається, що спільним для економічних і соціальних прав є те, що, здійснення цих прав дає можливість людині передусім отримати джерела для існування. Разом з тим відмінність полягає у тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, тоді як здійснення для людини соціальних прав залежить передусім від держави або інших суб'єктів, зокрема від роботодавця, інших уповноважених органів та установ. Таким чином, можна визначити права економічні як активні, а соціальні права як пасивні. Відповідно, можна вважати, що права економічні є за своєю природою утворювальними, такими, що створюють матеріальні джерела, а соціальні права є споживчими. Причому йдеться не тільки про споживання, яке може бути задоволене лише матеріальними засобами, а й про певний "набір" соціальних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, для відтворення життя та для розвитку людини.
До останніх, наприклад, належать такі права у сфері праці як право на відпочинок, на обмеження робочого часу, на безпечні умови праці, на задовільні норми праці тощо. В цілому право на працю має комплексний характер. Це економічне право, оскільки здійснення людиною права на працю дає можливість людині здобути засоби до існування. Проблеми у забезпеченні тут полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам. Разом з тим право на працю також є соціальним правом людини. Це виявляється у тому, що здійснюючи його, людина має можливість отримати від держави допомогу у працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає й у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути додержані будь-яким роботодавцем і не можуть бути понижені (мінімальна заробітна плата, максимальна тривалість робочого часу, мінімальна оплачувана щорічна відпустка тощо); в законі закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і спрямовувати її на соціальний розвиток працівників — на охорону праці, покращання соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я тощо. Врешті-решт, соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними об'єднаннями у суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак, — забезпечення із загальних податків інших ланок соціальної сфери — освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.
Водночас соціальні права мають економічний зміст. Він полягає:
1) в обсязі матеріальних ресурсів, необхідних для забезпечення соціальних потреб людини;
2) обсязі матеріальних ресурсів, на які особа реально набуває права, реалізовуючи конкретне соціальне право.
Матеріальні джерела, що здобуваються через реалізацію економічних прав, максимальним розміром не обмежуються, тоді як реалізація соціальних прав завжди обмежена певним мінімумом — соціальним стандартом (мінімальної пенсії, допомоги, послуг тощо), встановлюваним у законодавстві. Цей мінімум має включати не лише засоби для виживання, а й для певного соціального розвитку людини. Тут актуальною є проблема стандартизації соціальних прав та відповідності цих стандартів реальним потребам людини.
Соціальним та економічним правам надається особливе значення в житті суспільства. Проблема ієрархії прав людини та з'ясування місця і значення у цій структурі соціальних та економічних прав є предметом дослідження у філософській літературі. Російський вчений В.В. Денисов, не відокремлюючи соціальні права від економічних, відносить до групи соціально-економічних прав право на працю та її рівну оплату залежно від якості та кількості, на освіту і медичну допомогу, на пенсійне забезпечення у разі старості і непрацездатності, на житло й оплачуваний відпочинок. Ці права, за висновком автора, покликані забезпечити економічні свободи, давати матеріальні гарантії захисту якості життя, гідного людини. Автор надає особливе значення соціально-економічним правам у справі забезпечення демократії в суспільстві. Він пише: "Як свідчить світова суспільно-історична практика, демократичні принципи і норми не сумісні зі станом масової бідності, за якої вони є привілеєм забезпеченої меншості... Демократія і злидні є антиподами, примирити їх ще не вдавалося нікому. ...На першому плані людської життєдіяльності завжди стоїть задоволення матеріальних потреб, без чого неможливі підтримання й відтворення самого життя... Соціально-економічні права є базисними, а громадянсько-політичні надбудовними, залежними від них".
Американський філософ І. Берлін вважає, що без наявності базисних соціально-економічних прав усі інші права людини не можуть "працювати", оскільки запропонувати політичні права людям, які є голодними, хворими, неписьменними, не отримують необхідної медичної допомоги, означає насмішку над ними.
На думку Р.А. Мюллерсона, при розробці юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини, законодавці мають виходити з урахування факторів, які відомий дослідник з проблем прав людини розділив за трьома рівнями. Перший рівень утворюють індивідуальні фактори, пов'язані з біологічними і соціальними потребами людини; другий рівень — суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру; третій рівень — міжнародні фактори, які відображають ступінь цивілізації світового співтовариства в цілому. Зауважимо, що найпершу ланку обіймають фактори біологічні й соціальні, тобто такі, без забезпечення котрих не може йтися про потреби вищого рівня.
Такий підхід до значення соціальних та економічних прав людини видається обґрунтованим і заслуговує на цілковиту підтримку. Тут яскраво виявляється підхід до прав людини в аспекті задоволення їхніх потреб. З цієї позиції група соціальних прав виражає потреби першочергові, життєво необхідні для людини, вони є базовими, а тому визначальними у всій системі прав людини. Це потреби матеріального характеру, які, у свою чергу, можуть бути поділені на потреби у грошових цінностях та потреби іншого, не грошового характеру (в медичній допомозі, соціальних послугах), але таких, що мають економічну цінність. Таким чином, соціальні та економічні права утворюють базис для визнання та подальшого забезпечення прав цивільних (особистих) і політичних.
Необхідно також торкнутися й структури сфери соціальних прав. Досі йшлося про зовнішні межі соціальних прав та їх місце в системі прав людини. Але й власне сфера соціальних прав є неоднорідною і досить складною. Вона визначається структурою соціальних потреб людини, які набувають опосередкування у певних правах, що входять до складу соціальних прав. Відповідно можна виділити сферу застосування праці, сферу працевлаштування, сферу надання медичної допомоги та охорони здоров'я, сферу освіти, сферу соціального захисту тощо. Водночас можна помітити, що всі зазначені складові соціальної сфери не мають жорстких відмежувальних кордонів одна від одної. Вони пов'язані одна з одною, а відносини у кожній із частин соціальної сфери немов "перетікають" із однієї частини до іншої.
Правовий аспект полягає в тому, що кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, спрямованих на реалізацію певного соціального права або комплексу таких прав. Реалізація соціальних прав значною мірою пов'язана з розподілом соціальних благ. Розподільчі відносини є головними в структурі соціальних відносин, але не єдиними, сюди також належать відносини щодо створення фінансових джерел (накопичувальні), організаційні, процедурні та процесуальні.
Соціальні права і держава. Належність окремих прав до певної категорії визначила їх долю, їх життя у правовій формі та різні засоби юридичного захисту.
Права першого покоління визначаються як негативні права, оскільки реалізація таких прав потребує захисту від втручання держави, вони забезпечені судовим захистом на національних та міжнародному рівнях і надають можливість застосування правових санкцій за їх незабезпечення. Цивільні й політичні права передбачені згаданими міжнародно-правовими актами як на світовому, так і на європейському рівнях. Окремі держави ратифікували такі акти легше і швидше за часом. Зокрема щодо Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод Рада Європи висувала вимогу обов'язкової ратифікації. Україна як член Ради Європи ратифікувала цей акт 17 липня 1997 р.38. Щодо Європейської соціальної хартії вимога невідкладної її ратифікації не висувалася. Ця Хартія була підписана від імені України 2 травня 1996 p., а 7 травня 1999 р. було підписано й другий варіант цього документа — Європейську соціальну хартію (переглянуту), при цьому Україна взяла на себе зобов'язання вивчати Хартію і проводити політику згідно з принципами Хартії, що ж до ратифікації, то це питання не вирішено й досі.
Соціально-економічні права отримали назву позитивних прав, оскільки вимагають певних активних дій з боку органів держави в інтересах особи щодо створення спеціальних програм та упровадження відповідного організаційно-правового та фінансового механізмів для їх забезпечення.
Відома позиція зарубіжних вчених і політиків, згідно з якою соціальні, економічні та культурні права не можуть визнаватись як суб'єктивні, а відтак не можуть бути захищені в суді. З огляду на таке тлумачення окремі держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, вважаючи його норми лише бажаним "взірцем", а не юридичними обов'язками. Верховний комісар ООН з прав людини Мері Робінсон у своїй лекції змушена була констатувати, що соціальні права на гідний життєвий рівень, на працю, на соціальний захист, на житло, на освіту, на охорону здоров'я та медичну допомогу, не зважаючи на те
