Cоціальна психологія особистості і спілкування

Вважається, що функціонально-рольові діалогічні стосунки виникають між людьми в процесі їхньої практичної та духовної діяльності. До того ж вони зумовлені передусім способом виробництва. Проте функціонально-рольові діалогічні стосунки слід сприймати не лише як безпосередньо колективні, але і як індивідуальні взаємини між людьми. Водночас і міжособистісні діалогічні стосунки не означають обов'язкової ідентифікації між самим собою та іншою людиною.

Виступаючи самостійною і специфічною характеристикою суб'єкта, умовою й засобом розвитку особистості, її активності, діалогічне спілкування базується на психологічних особливостях кожного із суб'єктів взаємодії. І результатом такого спілкування є розуміння суб'єктами один одного, присвоєння ними колективної, виробленої в ході взаємодії, думки як власної. Діалогічне спілкування розглядається, таким чином, як поняття, то має міждисциплінарне значення, адже воно позначає стійкі зв'язки між системами, які зближуються у своїх суттєвих якостях. Соціально-психологічний зміст діалогічного спілкування полягає в забезпеченні організації людей, їхньої спільної діяльності, їхнього взаємозв'язку і стосунків, в передаванні від покоління до покоління форм культури, норм, традицій, соціального досвіду. Визнається повноцінність і принципова рівноправність учасників взаємодії, незалежно від того, яка різниця в них за віком, соціальним статусом, рівнем знань і досвіду. Тобто діалогічність спілкування передбачає визнання за співрозмовником права на власну думку, власну позицію, яку він мусить обгрунтувати. Отже, діалогічне спілкування — це універсальна категорія, для позначення специфічної форми активності людини. її багатофункціональну природу передусім важливо враховувати в побудові діалогічної взаємодії. Вважається, що вищою формою соціально-психологічного контакту взаємодії є співробітництво. Учасники діалогічної взаємодії в даному разі мають статус партнерів, у процесі спілкування яких відбувається співпереживання, співучасть.

Найзагальніша характеристика діалогічного спілкування полягав в тому, що воно являє собою процес взаємодії. В акті діалогічного спілкування ніби здійснюється презентація внутрішнього світу одного суб'єкта іншому суб'єктові, і водночас цей акт допускає наявність такого внутрішнього світу в партнера. Взаємодія людини з людиною в процесі діалогічного спілкування — це і взаємодія їхніх внутрішніх світів: обмін думками, ідеями, образами, вплив на цілі й потреби, на оцінки іншої людини, її емоційний стан. Вивчаючи особливості діалогу, Г. Буш аналізує поняття «діалогічна взаємодія», яке охоплює спілкування й діяльність. При цьому діалог автором визначається як процес і продукт діалогічної взаємодії, а його сутність розглядається як конкретна форма існування людини, її іманентна характеристика.

У процесі діалогічної взаємодії реалізується не лише інформаційний, але і психологічний контакт, пов'язаний з психічним станом учасників спілкування. Він виражається у взаємосприйнятті, взаєморозумінні, взаємовпливі людей.

Більшість психологів, досліджуючи діалог, стверджують, що умовою його виникнення є проблемна ситуація, яка спричинює пізнавальну діяльність учасників діалогу. Логіка спілкування свідчить: якщо нема проблеми, то діалог поступово згасає або перетворюється в безпредметну розмову. У свідомості партнерів фіксуються аспекти, властивості або соціальні зв'язки дійсності, які аналізуються ними в процесі діалогічної взаємодії і являють собою предмет діалогу як пізнавальної діяльності. Однак предмет діалогу і його проблема часто збігаються, позаяк предмет — цс і є та проблема, яка прийнята для обговорення учасниками діалогу. Отож за будь-яких умов предмет діалогу має бути таким, щоб не зникала можливість його розгляду з альтернативних поглядів. При цьому проблема розуміння конкретної індивідуальності розв'язується шляхом проникнення у внутрішній світ, систему помислів людини. А для того, шоб чуже слово ввійшло у свідомість як «своє», необхідно, щоб у цій свідомості було «місце» для іншого, панувала відкритість до нього, готовність почути іншу думку. Таке можливе лише в тому разі, якщо цей інший уже живе у свідомості, якщо він є не об'єктом, а внутрішнім змістом свідомості. Тут також важливо усвідомити, що діалог неможливий з «характером», з «темпераментом», з «невротиком» і т. п. Він відбувається тільки з іншою людиною, вільною особистістю, оскільки передбачає рівноправну взаємодію рівноцінних свідомостей. А успіх чи неуспіх взаємодії залежить від рівня її діалогічності, тобто якою мірою в реальному спілкуванні відбулося «взаєморозкригтя» цих свідомостей, наскільки партнери зі спілкування стали один для одного справжніми, значущими адресатами висловлювань, а не анонімними носіями абстрактних «зовнішніх» характеристик, таких, приміром, як «статус», «вік», «роль», «ранг».

Важливим чинником гуманістичного діалогу є зосередженість людини на партнері, залучення його до співпереживання. Ця особливість діалогу як психотерапевтична чи педагогічна технологія забезпечує розуміння, але не саму готовність допомогти учасникові спілкування. Отож другим суттєвим чинником діалогу є життєва позиція учасника взаємодії, яка дає змогу зберегти внутрішню Цілісність людини. Таким чином, основною метою діалогічної

взаємодії, на думку представників гуманістичної психології, є здійснення допомоги особистості в досягненні аутентичного існування. Найвагомішим на цьому шляху є розширення сфери самоусвідомлення індивіда (під розширенням самоусвідомлення розуміється підвищення здатності людини до більш повного сприйняття життя, досвіду переживання), його знання про самого себе. Все це дає змогу посилити потенціал у здатності до особистісного вибору й підвищити ступінь свободи людини. Таким чином, відкриття іншого як найвищої цінності, а також самого себе як особливої реальності, значущої і гідної вивчення, звернення передусім до самого себе в пошукові можливостей розв'язання своїх проблем і проблем партнера засобами діалогічного спілкування — найцінніші акценти діалогу. Іншими словами, допомогти людині стати меншим незнайомцем для самої себе — одне з найважливіших завдань діалогічної взаємодії. Однак рішення індивіда розширити знання про себе є продуктом самостійного вибору, який, своєю чергою, є фундаментальною передумовою і значним кроком на шляху до зрілості особистості. Отож органічне дозрівання індивіда та його «вростання» в людську культуру спілкування, у систему діалогічних стосунків злиті в єдиний процес.

Характеризуючи «Я» як глибинне утворення особистості, усвідомлюючи самоцінність «Я», не варто піддаватися ілюзії, що воно лише внутрішнє. Людина здобуває реальність буття лише у спілкуванні з іншою, у діалозі з «Ти», оскільки навіть у своєму най-інтимнішому самоусвідомленні індивід не може не виходити за межі своєї одиничності, він мусить співвідносити свою поведінку з поглядами інших, з моральними нормами й вимогами, що діють незалежно від нього в соціумі. Таким чином, сутнісне для людини «Я в собі» в процесі діалогу завжди діалектично пов'язане з «Я для інших», навіть коли вони заперечують один одного. Тобто індивід відкриває своє «Я» через інших, у спілкуванні, у процесі діалогічної взаємодії. У такому розумінні зовнішній діалог стає змістом внутрішнього життя суб'єкта. Це справді так, адже ми не почуваємо себе комфортно, якщо не здобуваємо достатнього визнання від людей, які нас оточують. Долаючи цю недостатність засобами діалогу та прагнучи психологічного комфорту, гармонізації стосунків з оточенням, індивід перебуває у стані важкої психологічної боротьби, що точиться не лише між партнерами зі спілкування та взаємодії, але й зі своїми негативними установками, ілюзіями, найскладнішою з яких є ілюзія власної винятковості, притаманна центрованому розвиткові особистості. За таких обставин емоційна сфера людини виконує функцію своєрідного фільтра, котрий, чутливо реагуючи на особисті, внутрішні та зовнішні впливи, оперативно повідомляє особистість про ступінь суб'єктивної значущості або, навпаки, про рівень психологічної небезпеки і відповідним чином залучає внутрішні ресурси індивіда, щоб прийняти або відкинути їх. Сприйняття індивідом цих впливів і ставлення, яке виникає в нього до цих впливів, залежить не лише від особливостей самих впливів і вікових та інших характеристик психіки людини, її ціннісних орієнтацій, але й від того, як суб'єкт сприймає іншого, того, з ким він перебуває в діалогічній взаємодії. Таким чином, основною в цьому контексті внутрішньою умовою ефективного діалогічного спілкування є стосунки між людьми, які мають характеризуватися як стосунки, що виникають між партнерами, кожен з яких являє собою неповторну цінність, єдину й самобутню індивідуальність. Досягти такого виду взаємодії можна тільки за умови довіри та позитивного особистісного ставлення один до одного, намагання кожного формувати в собі здатність відчувати психологічне буття партнера як власне. Тобто діалогічні стосунки являють собою той оптимальний психологічний фон організації контактів, якого мають прагнути люди і який за адекватної зовнішньої репрезентації та внутрішнього прийняття приводить до справжнього взаєморозкриття на цьому рівні людей, котрі взаємодіють. Вони здатні створити оптимальні умови для саморозвитку та самовдосконалення обох суб'єктів процесу взаємодії.

Загалом, завершуючи аналіз діалогічного спілкування, наголошуємо ще на одній його суттєвій ознаці — встановлення за допомогою діалогу особливого морально-психологічного клімату, який характеризується відкритістю, доброзичливістю, взаємним довір'ям. Відкритість як складова учасників діалогічної взаємодії — це готовність і уміння бути самим собою, відкрито виявляти співрозмовникові свою позицію. Важливим чинником психологічної відкритості є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитися до своєї позиції лише як до однієї з можливих. Невід'ємною характеристикою спілкування-діалогу учасників комунікативної взаємодії є наявність зворотного зв'язку, для ефективності якого необхідні певні умови, такі як аргументованість, специфічність, тобто він повинен мати відношення до конкретного прояву, до думки учасника спілкування; прояв зворотного зв'язку відразу, негайно; врахування в ньому феноменів групового спілкування-лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія — то не лише згода й порозуміння. Діалог — це водночас дружнє співробітництво, чесне змагання, гаряча суперечка, але за певними правилами, а також мирне співіснування партнерів. Діалог як творча взаємодія немислимий без проблем і запитань, а абсолютна згода між партнерами — це смерть для діалогу. Зрештою діалог не є можливим ані за умов абсолютної залежності, ані за умов абсолютної автономності індивіда.

Конфліктне спілкування характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій окремих людей та груп. Тобто в основу конфліктного спілкування покладено конфлікт. Конфліктне спілкування викликає не будь-яка суперечність, а така, в якій представлені найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі людей, статусно-рольові показники учасників взаємодії. Небезпека конфліктного спілкування полягає в тому, що воно супроводжується різкими негативними емоціями. Якщо конфліктна ситуація спілкування не вирішується своєчасцо, це може призвести до неврозів, хворобливих станів, стійкого розладу стосунків між людьми. Тобто в конфліктного спілкування висока психологічна ціна — розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провини. За умов конфлікту як засобу спілкування й розв'язання проблем змінюється система стосунків і цінностей, люди ніби по-іншому починають сприймати реальність, здійснювати дії, які для них не властиві. Отже, учасники взаємодії мають добре уявляти собі причини конфліктів, динаміку їх прояву, передбачати можливі дії співрозмовників, уміти поводитися в конфліктних ситуаціях. Щоб управляти конфліктною ситуацією, партнерам необхідно добре розуміти психологічний механізм самих конфліктів, знати, що у взаємодії завжди є джерела і причини виникнення конфліктів.

Конфліктне спілкування в діловій сфері може викликати найрізноманітніші наслідки для організації і взаємин людей, які в ній працюють. Водночас спроба уникнути конфлікту може призвести до зниження ефективності праці й погіршення морально-психологічного клімату в групі, а часом і до деструктивних змін, якщо сутність можливого конфлікту полягала в боротьбі прогресивного зі старим, з різними пережитками, несправедливими діями. Якщо в ході взаємодії партнери свідомо йдуть на розв'язання суперечностей саме конфліктним шляхом, то це, як правило, призводить до великих психологічних втрат — образ, переживань людей, негативних соціальних установок. Зазначене зазвичай віддзеркалюється на ділових стосунках, паралізує роботу організації. Натомість, є ситуації, коли саме конфліктне спілкування допомагає розв'язати злободенні проблеми. Проте не кожне протиріччя переростає в конфлікт: люди можуть мати різні погляди, судження про яку-небудь проблему, і це не заважає їхній злагодженій роботі. Отож, з одного боку, конфлікти створюють напружені стосунки в колективі, переключають увагу співробітників з безпосередніх турбот виробництва на «з'ясування стосунків», негативно позначаються на їхньому нервово-психічному стані, а з іншого — конфлікти можуть мати не лише руйнівну, але і творчу силу, коли їх подолання веде до поліпшення умов праці, технологій, партнерських стосунків. Позитивна роль конфліктного спілкування може також полягати в зростанні самосвідомості учасників конфлікту, якщо останній переслідує соціально значущу мету; у багатьох випадках конфлікт формує та стверджує визначені цінності, поєднує однодумців, відіграє роль запобіжного клапана для безпечного й навіть конструктивного виходу емоцій. Таким чином, до самого факту конфліктного спілкування не можна ставитися однозначно: аналізуючи конфлікт, який спричинив конфліктне спілкування, слід враховувати як його соціальну природу, так і психологічні наслідки. У вітчизняній і зарубіжній літературі описані різні погляди на конфлікти, їхню природу, соціальну роль. Стосовно протилежних позицій на проблему конфлікту, то вони представлені, з одного боку, теоріями безконфліктного гармонійного розвитку соціальних груп, а з іншого — поглядами на конфлікти як явише природне, неминуче й навіть необхідне, оскільки вони являють собою один із проявів загального закону діалектичного розвитку — єдності і боротьби протилежностей.

За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування. Практика свідчить, що є люди, які заздалегідь налаштовані на певну тривалість взаємодії, тобто одні надають перевагу швидкому розв'язанню проблеми, не дозволяють спілкуванню поглинати себе самого, а інші, навпаки, в кожному акті комунікації шукають додаткові можливості для розширення меж контакту, розтягуючи таким чином час спілкування. Коли люди із схильністю до короткочасного спілкування опиняються в ситуації, де їм потрібно тривалий час перебувати у взаємодії із одним або кількома співрозмовниками, вони починають почуватися некомфортно, не знають, чим заповнити паузи, швидко «виснажуються». Подібне спостерігається і в осіб зі схильністю до довготривалих контактів: у ситуації жорстко регламентованої взаємодії вони змушені постійно блокувати свою потребу в отриманні додаткової інформації від партнера зі спілкування.

За наявністю й перевагою тих чи інших комунікативних засобів вирізняють мовне, немивне. комбіноване спілкування. Серед інших видів спілкування можна назвати такі: спілкування із знайомими і незнайомими людьми, закінчене і перерване спілкування, насильницьке і ненасильницьке, криміногенне, інтимне, терапевтичне, матеріальне, духовне спілкування.