Теорія держави і права

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася Я трактувалася по-різному, безсумнівним є одне: вона як політики на і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості, людей усього світу. Але практично немає такої остаточної стадії: демократії, яка б задовольняла усіх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і заслуга коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості, уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, Я демократія (не формальна) у жодній державі не може бути досягнута цілком і остаточно. До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, виражати погляди, виявляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для демократичної діяльності. Демократія — благо лише тоді, коли вона відповіла 6 культурі та менталітету народу.

Розглянемо основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення — служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і компромісу між усіма суб'єктами демократії. При демократії суспільство усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності, громадянського миру та злагоди. Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах, формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність — через її функціональне призначення — служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших суб'єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загальносоціальних (матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних (юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія — не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії (див.§ «Особа і держава»).

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Україна має свого представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити ще слід чимало. Необхідною умовою для цього є наявність у суспільстві консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання переважною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колективу, моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до інших людей, закону, думки більшості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

§ в. Демократія і права соціальних меншостей (меншин)

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни. вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто більшістю голосів. Проте підкорення меншості більшості (перших останнім) не завжди буває демократичним, У демократичному суспільстві воля більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, які у свою чергу служать захисту/ прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Вже демократії минулого знали принцип більшості і провадили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспільства, появою теорій природного права і поділу влади співвідношення між більшістю і меншістю у їхніх правах набуло політичної принциповості. Деякі мислителі (Ж.-Ж.Руссо) вважали, що рішення більшості обов'язкові для меншості. Інші (Дж.Мілль, Б.Констан, Г.Спенсер, О.Токвіль) вимагали, щоб волі більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості -і шлях до гноблення, тиранії. Межею волі більшості поклика були стати права окремого індивіда. Формами захисту індивіда;

меншості називалися незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в парламенті та ін.

Розглянемо право меншості в парламенті.

Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація) представників різної політичної орієнтації. Такий діалог відбувається у суспільстві та зосереджується в парламенті. Важливим чинником у діяльності багатьох парламентів є опозиція (від лат. oppositio — протиставлення), до якої належать депутати парламентської меншості, що розходиться з певних питань з політикою парламентської більшості й урядів. Опозиція критикує діяльність уряду, користається з нагоди порушити питання про довіру уряду.

Наявність опозиції вважається невід'ємним компонентом демократичного суспільства, правової держави. Доки в суспільстві існує різниця інтересів, буде існувати й опозиція.

Один із фундаторів СІЛА Т. Джефферсон зазначав, що «воля більшості повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною, вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які було б гнобленням». Конституція США містить форми захисту парламентської меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного Закону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш ніж 200-літнього існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до Конституції, і американська Конституція є найбільш стійкою з усіх існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Швейцарії та інших країнах у XIX — XX ст.ст., містили ідею захисту прав меншості. Меншість отримала можливість дійсної парламентської боротьби з безтурботним ставленням більшості до законодавчої праці, що мало місце в минулому. У наші Дні конституції Франції, ФРН, Іспанії, Японії та інших країн передбачають гарантії прав людини та меншості. В Англії опозиція (меншість) складає неодмінну частину державного механізму. Починаючи від 1800 p., лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову з платнею прем'єр-міністра. У ФРН право парламентських розслідувань, яке полягає у забезпеченні Парламенту інформацією про роботу уряду і здійсненні контролю за урядом, — одне з прав меншості. Воно вперше було закріплено в одній із статей Веймарської Конституції (за пропозицією Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Сутність і форми діяльності опозиції залежать від конкретних історичних умов. Можлива нелегальна (діюча в підпіллі) і легальна опозиції. Легальна опозиція існує у формі опозиційних партій або інших політичних інститутів, які публічно виступають проти влади, за зсув (у рамках закону) правлячих політичних сил. Легальна опозиція може бути лояльною і нелояльною. Лояльна опозиція бореться за владу в рамках існуючих законів, використовує методи чесної конкурентної політичної боротьби. Нелояльна опозиція ставиться до існуючої влади як до ворога і діє «на її знищення».

Парламентська меншість покликана відбивати реально існуючі в суспільстві інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови (рухи, партії) або не мають ідеологічно виражених позицій (позапартійні, професійні та інші групи). Так, у Франції, класичній країні партійного плюралізму, діють численні політичні об'єднання, які не визначають партійної системи країни, і їхні представники в парламенті складають

меншість.

Слід зважити на те, що меншість, яка твердо відстоює свої позиції, є впливовішою за меншість, що коливається. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує більшість до того, щоб переглянути свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а не деструктивною. Позаяк деструктивна опозиція обмежується критикою існуючої влади без пропозицій щодо програми дій; конструктивна опозиція спроможна висунути, обгрунтувати і боротися зі здійснення програми, яка відрізняється від офіційної програми є її альтернативою.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів — конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленні Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір боку опозиції — політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою.

Парламент України прагне дотримуватися співвідношення домінування волі більшості при урахуванні прав меншості; визнавати, що кожна група має свої інтереси, які вправі проводити в життя лише в рамках закону. Найвище право меншості і її представників у парламенті полягає у тому, що вона може робити спроби стати більшістю. Від цього права меншості в демократичному суспільстві не захищена ніяка більшість, тому що в неї немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невикорінної — підняти більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля більшості, і зберегти нерушимі межі, які дійсна демократія покликана протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції — найважливіша риса демократії як «поліархії» (багатовладдя).

Розглянемо право етнічних (національних) меншин.

Взаємовідносини етносів усередині держави мають будуватися на засадах консенсусу, порозуміння, тому першою умовою консолідації суспільства є свобода особи і вільний розвиток етнічних груп (національних меншин).

Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної «статусною» або «титульною» нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самовизначення. Проте права національних меншин потребують спеціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціонального оточення набувають специфічного характеру.

Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається «рівність прав великих і малих націй». Відповідно до рішень ООН національні меншини мають:

— право проживати в місцях традиційного історичного поселення (забороняються їх депортація, примусове переселення);

— право на неасиміляцію;

— право на одержання пропорційної частки централізованих Державних фондів, які виділяються для відповідних цілей;

— право на участь у прийнятті державних рішень, на представництво в законодавчих та інших колегіальних органах держави;

— право на недискримінацію;

— право на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження і обмеження.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) від 15 грудня 1989 р. містить слова: держави — учасниці НБСЄ «вживатимуть усіх необхідних законодавчих, адміністративних, юридичних та інших заходів, а також застосовуватимуть відповідні міжнародні інструменти для забезпечення захисту прав людини і основних свобод осіб, що належать до національних меншин на їх території. Вони захищатимуть і створюватимуть умови для заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території. Вони поважатимуть вільне здійснення прав особами, що належать до таких меншин, і забезпечуватимуть їхню повну рівність з іншими». Верховний Комісар НБСЄ у справах національних меншостей може послати в будь-яку країну своїх спостерігачів — експертів із місією перевірки дотримання в ній прав національних

меншин.

Загальні положення про захист прав національних меншин містяться у конституціях Данії, Португалії, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії, Хорватії, Литви. В інших конституціях (Італія, Швейцарія, Росія, Болгарія) йдеться про захист мовних меншин. Докладні положення щодо захисту меншин є в конституції Угорщини. У конституціях Фінляндії, Норвегії, Словенії передбачається безпосередній захист відповідних меншин. Завдяки конституціям нещодавно утворених демократичних держав І Центральної та Східної Європи, які містять положення про захист національних меншин, докорінно змінилося обличчя Європи та усього світу.

Додержуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, Верховна Рада України 25 червня 1992 р. ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні» із метою забезпечення гарантій їх прав на вільний розвиток. До національних меншин відповідно до цього Закону належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національної самосвідомості та спільності між собою. Забезпечуючи права осіб, які належать до національних меншин, держава керується тим, що права національних меншин є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

У демократичній державі воля більшості і прав меншості є захищеними законом і інститутами, що втілюють закони в життя.