Щерба Філософія (2007)

Сюди відносяться філософські вчення Стародавніх Індії та Китаю, які істотно відрізняються від аналогічних учень античної Греції чи Риму, вибудовуючись на основі якісно інших парадигм, ніж засади європейського типу світорозуміння, зокрема й принципів античної філософії.

а) Філософські системи Давньої Індії

Найвпливовішою з них є веданта, яку розглядають як теоретичну основу індуїзму. В широкому розумінні слова вона є сукупністю релігійно-філософських шкіл, які розробляли вчення про брахмана й атмана' (тотожність абсолютна-брах-маназ суб'єктом пізнання атманом, індивідуальною душею). Ця тотожність досягається в процесі пізнання і веде до звільнення людини. Пізніше веданта зазнала впливу інших шкіл давньоіндійської філософії. Веданта грунтувалася на визнанні вищого авторитету Вед, увесь зміст яких розглядався як одкровення, джерело істинного знання. Інші стародавні перекази, що містяться в священних книгах, лише пояснюють і доповнюють одкровення Вед. Досягнення істинного знання - знання брахмана - передбачає ряд умов: усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям; відмову від будь-якої матеріальної винагороди; наявність шести "засобів"

'Атман - всепроникаюче суб'єктивне духовне начало, "Я", душа. Воно протиставляється брахману як вишій об'єктивній реальності. Водночас брахман і атман збігаються: усвідомлюючи себе, брахман стає атманом. (спокій духу, помірність, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення. В історії веданти виділяють три стадії: упанішади, для яких характерне переважання інтуїтив но-поетичних образів; "Брахма-сутра" ("Веданта-сутра"), котра приписується Бадараяні, який жив приблизно в 11—111 ст.н.е.; численні коментарі до "Брахма-сутри" і наступна розробка проблем веданти такими мислителями, як Гаудапада, Говінда, Бхартріхарі та ін. На цій стадії формуються три основні напрями веданти, які відрізняються розв'язанням питання про відношення брахмана і атмана: адвайта-веданта Шанкари (послідовний монізм), вишишта-адвайта Рамануджі (поміркований монізм), двайта-веданта Мадхви (дуалістична концепція).

Згідно з моністичною точкою зору, в світі не існує ніякої іншої реальності, крім бога, а уявлення про багатоманітність світу - це ілюзія, що породжується необізнаністю. Дуалістична точка зору визнає існування трьох реальностей — матерії, душі і бога. Головною з них є бог: без бога душа і матерія можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність. Основним методом пізнання, за ведантою, є божественна інтуїція. Істотне місце у веданті займає проблема спокутування, яке полягає в 'повному злитті з богом. У сфері філософії воно досягається", шляхом повного відходу від реального світу і заглиблення в чисте мислення.



Міманса. Розрізняють пурва-мімансу, тісно пов'язану з ведичним ритуалізмом, і уттара-мімансу, яка виникла пізніше й значну роль відводила проблемам пізнання, і зрештою мала служити справі раціонального обгрунтування того ж самого ритуа-лізму.

Зупинимося на характеристиці пурви-міманси. її основи сформулював Джайміні в "Міманса-сутрі", час створення якої залишається дискусійним. Вона виникла як результат дослідження Вед, пов'язаного з необхідністю збереження їх ємного і складного тексту, який передавався тривалий час виключно в усній формі. Захист ведичного ритуалізму був наслідком розуміння Вед як особливої священної сутності, яка не залежить від їх творця, позбавлена помилок і недоліків. Веди вічні і самодостатні. Для захисту цієї думки її прихильники розробили вчення про споконвічно існуючі звуки мовлення як особливі субстанції, доступні сприйманню лише у своїх випадкових проявах.

Згідно з мінмасою реально існує як матеріальний світ, так і інші об'єкти - Бог, душа. Світ вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця (окреміжречізмінюються),створенийзатомів відповідно до морального закону карми, який керує світом. Бог до цього процесу безпосередньо не причетний. У гносеології міманси розрізняються два типи пізнання —безпосереднє і опосередковане. В першому виділяються дві стадії: невизначене знання (усвідомлення наявності об'єкта) і визначене, вході якого об'єкт включається до відповідного класу речей. Крім чуттєвого сприймання, єй інші джерела пізнання: логічний умовивід, подібність-порівняння, авторитет, постулювання, несприйнят-тя, тобто апеляція до факту відсутності об'єкта. Гносеологія міманси зробила значний вплив на інші ортодоксальні філософські школи, зокрема на веданту.

Санкх'я. Засновником цього вчення вважають Капілу (VII ст. до н.е.). Перші відомості про санкх'ю з'явилися в епосі" Ма-хабхарата". Істотне місце в ній займає вчення про наявність наслідку в причині і про реальне перетворення причини в наслідок.

Згідно з санкх'єю існує два види вихідних реальностей — матеріальна першопричина (пракриті) і духовне начало (пу-руша, атман) — "Я", свідомість, дух. Матеріальне начало незалежне і активне, але позбавлене свідомості. Пракриті — основа і першопричина існування всіх об'єктів — складається із трьох гун (активності, ясності і чистоти, інертності). При зіткненні матерії з духом одвічна рівновага названих гун порушується, в надрах матерії зароджується неспокій, гуни диференціюються і, сполучаючись у різних пропорціях і комбінаціях, утворюють увесь світ об'єктів. Наслідком цього є система елементів космосу, які описуються авторами цього вчення як процес становлення світу від вихідних принципів до всієї багатоманітності його об'єктів. Гносеологія санкх'ї визнає три незалежних джерела достовірного пізнання — чуттєве сприйняття, логічні умовиводи і свідчення авторитетів. Страждання, згідно з цим вченням, має універсальний характер і є найвищим сенсом тілесного існування. Метою людського життя є звільнення душі від пут чуттєвого світу, приглушення всіх природних прагнень та споглядальний аскетизм.

Санкх'я зробила значний вплив на розвиток інших філософських систем — йогу, буддизм тощо.

Ньяя критично тлумачила традиційні для Стародавньої Індії філософські проблеми. Засновником цієї школи вважають Готаму. Ньяя пропонувала оригінальну картину фізичного світу. В ранніх джерелах цієї школи визнавалася вічність і нестворюваність як матерії, котра складається з вічних атомів, так і душі. До об'єктів пізнання відносилися матеріальні і духовні явища. Знання співвідносилися з реальністю, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання, і перевірялися досвідом. Значну роль ньяя відіграла в постановці і розв'язанні логічних проблем пізнання, про що свідчить її вчення про п'яти-членний силогізм. Умови й методи істинного пізнання визначалися з допомогою логіки та її законів. її послідовники вважали, що існують чотири самостійні джерела пізнання: чуттєве сприйняття, умовивід, порівняння (аналогія) і свідчення авторитетів. У сфері етики ньяя визнавала доктрини душі, кар-ми (діяльності), мокші (спасіння) і таке ін.

Вайшешика — вчення близьке до ньяї, особливо в сфері гносеології. Його засновником вважається Канада (Улука). Згідно з цим вченням існує шість видів позитивної реальності, яка виступає об'єктом пізнання (субстанція, якість, дія, всезагальне, особливе й притаманне) і один — негативної: небуття. Головною вважалася субстанція, що виступає вдев'яти формах, п'ять з яких є фізичними елементами (земля, вода, вогонь, повітря, ефір). Вони сприймаються органами чуття. Чотири інших форм (простір, час, душа, розум) — невідчутні, єдині, вічні і всепро-никаючі. Поєднання атомів (ану) землі, води, вогню й повітря утворюють фізичний світ. Атоми вічні, незмінні, протяжні, неподільні і розрізняються за розміром і формою. Вони пасивні за своєю природою, а тому всі їх комбінації, внаслідок яких здійснюється процес виникнення й зникнення матеріальних об'єктів, підпорядковані зовнішній невидимій силі — адрішті. Матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі і управляється особливим всезагальним моральним законом (дхарма), який визначає порядок у Всесвіті і зумовлює правильну поведінку людини. Домогтися високого місця в житті можна лише за умови дотримання цього закону і відповідних умов. Вайшешика розробила теорію циклічної зміни світу.

Йога. Корені йоги сягають Вед, у яких мала місце ідея досягнення людиною надприродних здібностей шляхом особливої аскетичної практики. Засновником класичної йоги був Патанджалі. Іноді йогу характеризують як практичне застосування санкх'ї, зокрема її онтології та гносеології. Оригінальним у позі є розроблений нею практичний шлях до звільнення людини через систематичне тренування тіла й душі. Патанджалі розумів звільнення її як відособлення індивіда відсвіту, замкненість у собі. Йога розробила систему послідовного очищення і просвітлення розуму людини: приборкання, вироблення моральних установок, дисципліна тіла, регулювання дихання, ізоляція почуттів, увага, розмірковування, зосередженість. Правила моральної поведінки йоги були сформульовані у відповідності з такими засобами, як приборкання (воно передбачає ненанесення шкоди всьому живому), правдивість у словах Г думках, незлодійство, некористолюбство, стриманість почуттів і бажань та ін. Йога описала ряд цікавих для науки явищ психіки, дала докази невичерпності потенцій са-моудосконалення людини.

Локаята (чарвака) походить від санскритського лока -(цей) світ; те, що йде від цього світу. Це вчення тяжіло до матеріалізму. Виникло в середині першого тисячоліття до н.е. Його засновником вважають напівлегендарного мудреця Бри-хаспаті. Першоджерела цього вчення не збереглися, тому при його вивченні доводиться звертатися до тих уривків, які цитуються індійськими філософами, та до їх коментарів.

Локаятики скептично ставилися до догматів релігії, зокрема й брахманізму. На їх думку, реально існує лише те, шо сприймається органами чуття. Специфічним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави, тобто визнання індивідуальної природи кожної речі. Ця природа визначає її будову і долю. Всі не сумісні з природою речі спроби вплинути на неї марні. Висловлюючись по-сучасному, кожна річ розвивається за своїми специфічними законами, які мають об'єктивний характер. Ідея свабхави відіграла суттєву роль в історії індійської філософії, що дало про себе знати в буддизмі, джайнізмі тощо.

Згідно з концепцією локаяти метою буття є турбота про благополуччя існування людини, що зрештою дало про себе знати в гедонізмі.

Різновидом локаяти було матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало як традиційні брахмансько-ведійські засади — існування бога і душі (брахмана і атмана), так і закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Чарваки вважали єдиною реальністю матерію, яка ототожнювалася з чотирма елементами (земля, вода, вогонь, повітря), з поєднання яких виникають усі речі.

Істотне місце в цьому вченні займають і етичні проблеми. Згідноз ними реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. А метою людського буття є одержання насолоди; причому те, що воно може бути поєднаним зі стражданням, на їх думку, не повинно зупиняти прагнення до його досягнення. Локаятики, зокрема й чарваки, зробили певний вплив на розвиток індійської філософської думки, зокрема на прибічників гедонізму.

б) Філософська думка Давнього Китаю

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало "ці" і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття "інь" і "ян", "дао" і "де", "буття" і "небуття", "Велика межа". Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Кон-фуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є "жень" (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень - "Чого не бажаєш собі —того не роби людям". Важливе місце в конфуціанстві займав етикет "лі", тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання "лі", вважали конфуціанці, допомагає осягненню "жень". Дотримуватися "лі" — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Цей соціальний регламент грунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним фундаментом цієї концепції послужило вчення Кон-фуція про "виправлення імен", згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному становищу. Керувати — це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Даосизм — поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до най-згубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючисьдо традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти агресивних війн, проти аристократичних розколів. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що грунтується на позитивному досвіді минулого, корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили свою логіку і гносеологію.

Легізм - етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI— III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. "Закони-батько і мати народу", -учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. "Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка грунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.