Щерба Філософія (2007)
2. Природничо-наукова картина світу і філософська система І.Канта
Імануіл Кант (1724—1804) — видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості розрізняють два періоди- "докритичний" (до 1770р.) і "критичний". У "докритичному" періоді Кант визнав можливість умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в "критичний" заперечував можливість такого пізнання на основі попереднього дослідження форм пізнання, джерел і меж пізнавальної здатності людини. У перший період своєї творчості Кант розробив "небулярну" космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи з гігантської хмари дифузійної речовини, написав ряд філософських праць. У критичний період він опублікував "Критику чистого розуму" (1781), "Критику практичного розуму" (1788) і "Критику здатності судження" (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища і речі, якими вони існують самі по собі, про "речі в собі". Останні, надумку Канта, діють на органи чуття і викликають у нас відчуття. Разом з тим він наполягав на тому, ніби ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати достовірних знань про "речі в собі", оскільки останні непізнавані.
У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у "Критиці чистого розуму", Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку і розуму.
Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття продушу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія — є надуманими.
Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.
Етика Канта грунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління - категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.
Прекрасне Кант ототожнював з «незацікавленою» насолодою, яку приносить споглядання естетичної форми. Вищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона, на його думку, здатна виразити ідеал.
Вчення Канта істотно вплинуло на наступний розвиток філософії і науки.
У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у "Критиці чистого розуму", Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку і розуму.
Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття продушу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія — є надуманими.
Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.
Етика Канта грунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління - категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.
Прекрасне Кант ототожнював з «незацікавленою» насолодою, яку приносить споглядання естетичної форми. Вищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона, на його думку, здатна виразити ідеал.
Вчення Канта істотно вплинуло на наступний розвиток філософії і науки.
