Щерба Філософія (2007)

Новий етап розвитку російської філософської думки починається з кінця XVII ст. і охоплює все XVIII століття. Поштовх цьому був даний реформами Петра І — в напрямі "європеїзації" Росії. Вони охопили всі основні сфери суспільного життя — економіку, політику, культуру. Церква була підпорядкована державній владі. Із скасуванням патріаршества вона була позбавлена можливості відігравати самостійну політичну роль.

При Петрі І створюється його "вчена дружина", до якої входили Феофан Прокопович (автор "Духовного регламенту"), В.М.Татищев, А.Д.Кантемір, та формується система світської освіти. В 1755 р. був відкритий Московський університет. Серед освіченої частини суспільства поширюється досягнення європейської науки, відчутним стає вплив культури епохи Просвітництва.

Визначну роль в історії російської наукової і філософської думки відіїрав М.В.Ломоносов (1711—1765) — енциклопедичний вчений, мислитель, громадський діяч, просвітитель. За своїми філософськими поглядами Ломоносов був деїстом. Він став засновником механіко-матеріалістичної традиції в Росії. Матерія, яку він ототожнював з речовиною, на його думку, складається з атомів і молекул (корпускул), їй притаманний рух. Ломоносовим були дані перші формулювання законів збереження речовини й руху, висловлена ідея причинності змін, які відбуваються в природі — на Землі і в космосі. Він вважав за доцільне розмежування сфер науки і релігії.

Надругу половину XVIII ст. припадає діяльністьО.М.Радіщева (1749 - 1802), прихильника ідей природного права і суспільного договору. Виходячи з цих ідей, він обгрунтував право народу на революційне повалення тиранічної влади, що дає підставу оцінювати його як першого російського революціонера.

Перебуваючи у засланні, Радіщев написав філософський твір "Про людину, про її смертність і безсмертя", що свідчить про його знайомство з передовою науковою думкою Західної Європи. Людина, на його думку, є єдиною істотою, яка має душу і розум, формулює доводи як проти безсмертя душі, так і протилежні. 102



Таким чином філософська думка в Росії почала відокремлюватися від релігійно-богословської.

У XIX ст. тривав процес самовизначення російської філософії, виявлялися її специфічні особливості. На цьому процесі позначилися такі обставини й події, як початок буржуазного розвитку Росії, наростання кризи феодально-кріпосницького ладу, Вітчизняна війна 1812 р. та рух і повстання декабристів.

Передову громадськість Росії хвилювали й роздуми про людину, їїжиття, смертність, сенс буття, долю. В першу чергу знаходимо це в творчості видатних письменників, поетів. Чудовим прикладом може бути спадщина О.С.Пушкіна (1799— 1837). Вільнодумець, який зазнав впливу французького ПросвітництваXVIII ст., "вольтер'янства", скептично (навіть негативно) ставився до офіційної ідеології, казенного православ'я, але не був грубим і примітивним атеїстом. Його світогляд, орієнтований на поцейбічний світ — з його радощами й неминучими стражданнями, мав "ренесансний" характер.

Традицію філософської поезії продовжили в наступні історичні періоди Ф.І.Тютчев, О.О.Фет, В.С.Соловйов, О.О.Блок та інші.

Оригінальним російським мислителем XIX ст. був П.Я.-Чаадаєв(1794— 1856), автор "Філософських листів". На формування його поглядів вплинули вчення Шеллінга і французьких католицьких мислителів. Однією з його провідних ідей є ідея єдності людей, народів, людства. Нещастя Росії — самодержавно-кріпосницький лад, який Чаадаев засуджував. її відсталість він пояснював відірваністю від культурного світу. Пізніше у відсталості Росії Чаадаев вбачав і її перевагу, яка давала змогу засвоїти досягнення світової цивілізації без їх недоліків.

Помітне місце в ідейному житті Росії XIX ст. займала полеміка між слов'янофілами і західниками, яких розділяло неоднакове розуміння історичних шляхів розвитку країни, різні світоглядні орієнтації.

Слов'янофіли (О.С.Хом'яков, І.В. та К.В.Кіреєвські, К.С. та І.С.Аксакови, Ю.Самарін) обстоювали ідею самобутності Росії, основою якої, на їх думку, були православ'я, общинні і соборні начала життя. Вони ідеалізували допетровську Русь, будучи в той же час прихильниками ліберальних перетворень.

Західники (Т.М.Грановський, О.І.Герцен, М.П.Огарьов, К.Д.Кавелін та інші) вважали, що прогрес Росії пов'язаний з її прилученням до західної цивілізації, скасуванням кріпосництва. Серед західників були революціонери-демократи і ліберали, матеріалісти й ідеалісти. На представників обох течій, як і взагалі на російських філософів XIX ст., крім вітчизняних традицій, значний вплив справили західні мислителі (Гегель, Шеллінг, Фейербах та інші). Ідеї і пошуки європейської думки, моральні, естетичні, соціальні проблеми ставилися, осмислювалися стосовно російської дійсності в гуртках М.В.Станкевича і М.В.Буташевича-Петрашевського.

Особливим явищем в суспільно-політичній і філософській думці Росії XIX ст. був революційний демократизм (В.Г.Бєлінський, О.І.Герцен, М.О.Добролюбов, М.Г.Черни-шевський, Д.І.Писарєв та інші). Після складних пошуків вони прийшли до філософського матеріалізму. Водночас вони цінували гегелівську діалектику (Герцен побачив уній "алгебру революції") і прагнули поєднати її з матеріалізмом (О.І.Герцен. — "Листи про вивчення природи"). їх матеріалізм формувався під впливом успіхів природничих наук та філософії Фейербаха (М.Г.Чернишевський - "Антропологічний принцип у філософії"). Хоч революціонери-демократи і здійснили певні підходи до матеріалістичного розуміння історії (скажімо, виділення економічного фактора Чернишевським), проте послідовними матеріалістами не стали.

Глибокий філософський зміст наявний у творчості Л.М.Толстого (1828-1910) і Ф.М.Достоєвського (1821-1881). У концепції історичного процесу Толстим визнається необхідність цього процесу і роль у ньому народу, хоч і принижується роль особи, "суб'єктивного" фактора. Але головний предмет роздумів письменника, особливо в останні десятиріччя його життя, — це релігійно-моральні проблеми. На думку Толстого, до перетворення, очищення, оновлення життя людини і суспільства веде моральне самовдосконалення, відмова від штучних потреб тощо. Орієнтири він шукає в християнській релігії (хоч і відкидає її містичний і догматичний зміст, заперечує церкву з її ієрархією і зовнішньою обрядовістю, виділяє в християнстві його моральний елемент, особливо заповіді любові і непротивлення злу насильством).

Не менш гостро ставив моральні проблеми Ф.М.Достоєвсь-кий, який, на відміну від Толстого, не поривав із православною церквою. Талановитий письменник, тонкий психолог досліджував глибини людської душі, її діалектику, контрасти. Його персонажі — це живе художнє втілення певних ідей, моральних (або аморальних) начал. Достоєвський волів перетворення Росії, приписував їй особливу місію в історії, хоч і заперечував соціалістичну ідею, витлумачену якзрівнювання у користуванні матеріальними благами, відкидав революційне насильство й примусове "ощасливлення" людей. На його думку, добрі цілі не досягаються низькими засобами — жорстокістю, вбивствами, терором. Неприпустимо приносити в жертву людей в ім'я майбутнього щастя, "грядущої гармонії". Невіддільним від начала морального виступає, на його думку, естетичне начало. "Краса врятує світ", — проголошував Достоєвський.

3. Російська філософська думка кінця ХІХ-ХХ століть

Своєрідним явищем, яке мало світове значення і вплив, був російський і український космізм. До представників цього напряму належали видатні вчені-мислителі: перший президент АН України В.І.Вернадський (1863—1945), російський мислитель К.Е.Ціолковський (1857-1935), О.Л.Чижевський (1897-1964), український ботанік М.Г.Холодний.

Головна проблема їх космізму — космос і людина; "людські" виміри космосу і космічні виміри людини. У певному розумінні — це повернення до античного космоцентризму, але на рівні сучасного їм наукового і філософського знання, сучасних як космологічних, так і антропологічних понять. Основні ідеї цього космізму такі: наш Всесвіт, тобто Метагалактика, що утворилася 15—

20 мільярдів років тому, від початку характеризується різни ми властивостями фізичних і хімічних предметів, які зробили можливим виникнення складних систем, зародження й розвиток життя і, зрештою, появу розумних істот. Ці можливості здійснюються там, де для цього складаються необхідні передумови. Отже, людство є явищем не тільки планетарного, але й космічного походження; космічні фактори впливають на земні процеси, на живу природу, біосферу, налюдину — зокрема наїї нервово-психічні реакції (дослідження О.Д.Чижевського). Помилка астрології

не в тому, що вона визначає значення цих факторів, а в тому, що трактує їх надто прямолінійно і не пояснює справжніх механізмів їх впливу, перемішуючи досвід емпіричних спостережень з фантастичними вигадками; людство у своїй діяльності не обмежене масштабами нашої планети, не прикуте до неї раз і назавжди. Завдяки осмисленій, цілеспрямованій активності виникає і розширюється ноосфера — сфера діяльності, охоплена і перетворена впливом людського розуму, яка не обмежується біосферою — живою оболонкою Землі.

Таким чином, людство в перспективі виступає як фактор, який змінює не тільки земну, а й космічну природу, можна сказати, як космоформуючий фактор. Одним із засновників концепції антропокосмізму і ідеї ноосфери був В.І.Вернадський. її розвивали також П.Теяр де Шарден, Е.Леруа та інші.

Іншим напрямом цього періоду була релігійно-ідеалістична філософія, яку представляли В.С.Соловйов, М.О.Бердяев, С.М.Булгаков, С.Л.Франк, Е.М. та С.М.Трубецькі, І.О.Ільїн, П.О.Флоренський та інші.

Зупинимось на постаті і поглядах основоположника цього напряму - В.С.Соловйова (1853-1900).

Головною, наскрізною ідеєю його філософії є ідея позитивної всеєдності, тобто такої, в якій зберігається відносна самостійність частин. Позитивна всеєдність протистоїть і "придушуючій" всепоглинаючій єдності, яка властива світові ісламу та його менталітету, і розірваності частин, їх взаємо-незалежності, що характерна для західного протестантизму. Ідея всеєдності у філософській спадщині Соловйова пронизує і онтологію, і гносеологію, і соціально-політичне вчення.

Абсолютним началом єдності визнається Бог, у якому поєднані нерозривні, але й відмінні іпостасі, що виражається християнським вченням про Трійцю. Бог, насамперед, — це Сущий. Дане поняття вказує на всецільність, вільне єднання, гармонізацію відмінностей, примирення антитез. Буття - ознака, предикат Сущого. Саме по собі воно є абстракцією.

Матеріальний світ, створений Богом, є таким, що тимчасово, відносно "випав" із Всеєдності, спочатку він являв собою картину розрізненості, розпаду. Проте в процесі його еволюції діють сили, тенденції єднання. Вони проявляються як фізичні — притягання, електрична взаємодія, світло (перші творчі слова Бога: "Хай станеться світло!"), далі — як життя і, нарешті, знаходять найвищого виразу в людині, людстві. В космосі, на думку Соловйова, діє "світова душа". Особливе місце в системі мислителя посідає Софія - "Премудрість Божа", яка опосередковує відношення між Богом і світом, є свого роду "матерією Божества", його вічним жіночим началом (бо це є начало Людові). Дія Софії найбільше себе виявляє з моменту Боговтілення — народження Ісуса Христа. Саме вона надає історії людства вищу розумність і сенс. Софію можна також розуміти як "ідеальне, досконале людство". Л юдина покликана власною діяльністю сприяти вдосконаленню світу, його возз'єднанню з Богом.

Як бачимо, в концепції Соловйова перепліталися містичні ідеї з поняттям прогресивної світової еволюції, в якій особлива роль належить людству. В цьому — зіткнення його філософії з російським космізмом.

Звертаючись до проблем гносеології (теорії пізнання), Соловйов виділяє три сфери знання, які повинні становити гармонійну єдність: позитивну науку, тобто емпіричне знання, яке дає "матеріальну істину"; філософію, яка умоглядним шляхом осягає загальні принципи світорозуміння і вимагає логічної досконалості ("формальна істина"); теологію, яка шляхом містичного споглядання дає знання про абсолютну реальність. Теологія визначається найвищою формою знання; наука і філософія можуть бути істинними лише постільки, поскільки вони узгоджуються з теологією. Але з іншого боку, містичні переживання й інтуїція повинні піддаватися розумній рефлексії і набувати виправдання логічного мислення. Отже, Соловйова не можна розглядати як "чистого містика": "Безумовно незалежна і в собі впевнена діяльність людського розуму є власна стихія філософії"'.

Поділяючи із слов'янофілами думку про особливу історичну місію Росії, Соловйов розходився з ними (часом дуже різко) в розумінні цієї місії і, зокрема, в ставленні до Заходу. Дійсно, Росія покликана подолати духовно-культурний антагонізм між Сходом і Заходом: на Сході (особливо в ісламському світі) пануючою стала ідея нелюдського (відірваного від людини, протиставленого їй) Бога, а на Заході — безбожної людини. Але й Захід є регіоном християнської цивілізації, хоча християнство представлено в ньому двома крайнощами: католицизмом з його централізацією й авторитаризмом і протестантизмом, у якому переважають розірваність та індивідуалізм.

Соловйов надає перевагу православ'ю, якому властива ідея соборності, що найбільше відповідає позитивній всеєдності, вільного (а не примусового) єднання між людьми і Богом та людей між собою. Певний час Соловйов намагався обгрунтувати утопічну ідею всесвітньої держави, в якій верховна світська влада належала б російському цареві, а духовна — римському папі. Пізніше він відмовився від цієї ідеї. Але гідної поваги була переконаність мислителя в тому, що і кожна людина, і кожний народ, і людство в цілому повинні прагнути здійснити високий моральний ідеал любові, що гідність кожного народу (зокрема й російського) полягає не просто в рисах його національної самобутності, а в тому, наскільки він служить цьому загальнолюдському ідеалу. Соловйов був безумовним противником національного егоїзму, шовінізму, презирства до інших народів. Зокрема, він був противником антисемітизму — зневажливого ставлення до євреїв.

М.О.Бердяев у своєму філософському розвитку пройшов шлях від неокантіанства і "легального марксизму" до релігійного світогляду і особливого варіанту екзистенціалізму та персоналізму. Настановленні його поглядів позначився вплив видатних російських мислителів Ф.М.Достоєвського і B.C.Соловйова та німецьких філософів, зокрема І. Канта, В. Шеллінга — періоду "Філософії одкровення", а також містиків Й.Екхар-та, Я.Бйоме і інших.

Не можна заперечувати і впливу марксизму як досить визначного явища духовного життя другої половини XIX і XX ст. Але марксистської діалектико-матеріалістичної філософії Бердяев не сприйняв, і його головні ідеї є по суті антитезою філософського матеріалізму.

Для нього насамперед неприйнятна ідея первинності матерії як об'єктивної реальності і похідного характеру духу, який матеріалізмом розглядається лише як функція і властивість матеріальної системи. Дух для Бердяева —самостійне начало, сутністю якого є свобода, що проявляється як активність, здатність самовизначення і творчості. Свобода як абсолютна першооснова всього зближується Бердяєвим з поняттям містичної філософії Бйоме Urgand — недослідимої безодні ("неисследимой бездны", "рождающем лоне" бытия); це те "Ніщо", з якого народжується будь-яке "Щось". В цьому розумінні Urgand передує навіть Богу ("передує" - неточний вираз, бо першооснова передує і самому часу).

В марксистській традиції свобода розуміється якщо не як "пізнана необхідність" (що, власне, вже вульгарне тлумачення), то як здатність діяти, спираючись на пізнану необхідність.

Для Бердяева свобода первинна і безоснована, вона є джерелом буття, становить сутність духу і суб'єктивності, а протилежна їй, протилежна просторово-часовим, причинно-на-слідковим зв'язкам. Признаючи поняття "дух", Бердяев пише: "Дух є свобода, творча активність, сенс ("смисл"), інтелект, цінність, якість і незалежність, насамперед незалежність від зовнішнього світу, природного і соціального. Духовне начало в людині означає визначуваність (определявмость) із середини на відміну від того складу людської природи, котрий визначається ззовні. Як істота духовна, людина є істотою активною, творчою, вільною. Духовне життя принципово відрізняється від життя суспільного, воно не детерміноване соціальним середовищем, воно має інші джерела, воно із середини черпає свої духовні сили"1.

Такий відрив духовності від соціальності принаймні викликає сумніви, він веде до містифікації понять духу, духовності. Але можна погодитись з Бердяєвим, коли він, продовжуючи свою думку, твердить: "диктатура над духом неможлива, вона означає (угашение) і винищення духу"2.

І хоч Бердяев підкреслює самостійність духовного начала, його незводимістьдо соціальних факторів, він переконаний у тому, що соціальні проблеми не можуть знайти справжнього розв'язання при ігноруванні духовної сторони людського життя: "Майбутнє людства залежить від того, чи будуть поєднані в світі рух духовний і рух соціальний, чи буде пов'язане створення більш справедливих і більш людяних суспільств із захистом духовних цінностей, з духовною свободою, з гідністю людини, якдуховної істоти"3.

Досвід історії XX ст. підтвердив правоту філософа. Адже спроба, вирішуючи соціальні проблеми, ігнорувати самостійне значення духовно-моральних факторів або підпорядкувати ці останні розв'язанню соціально-класових, революційних завдань зрештою призвело до негативних наслідків.

Моральна спрямованість філософії Бердяева (це риса російської філософії розглядуваного періоду взагалі) виражена, зокрема, в концепції особистості. Вона (особистість) для Бердяева— не емпіричний індивід, член суспільства, а суб'єкт свободи і творчості, отже, суб'єкт який є носієм духовного буття. Особистість первинна по відношенню до суспільства, яке складається з особистостей. Це поєднання характеризується традиційним для російської філософії поняттям соборності, в якому зберігається розуміння автономії особистості.

Виразом свободи особистості є творчий акт, але його об'єктивізащя, втілення в певних об єктах призводить до того, шо ці створені об'єкти потрапляють у сферу обумовленого, просторово-часового буття, де панує об'єктивна необхідність, природні закони, причинно-наслідкові зв'язки. Для Бердяева це нижчий рівень буття, що означає його відпадіння від духовного першоджерела, від Бога.

Теоретико-матеріалістичну ідею об'єктивно зумовленого суспільного прогресу Бердяев не приймає. Історія, як процес, що розгортається в часі, де є поділ на минуле, теперішнє і майбутнє, для нього є формою відчуженого буття. Прорив у справжнє, істинне, духовне буття здійснюється суб'єктом в його творчих актах. Але сфера Свободи й Духа лежить власне по той бік історії; вона є тим, що в християнстві називається Царством Божим і що принципово відрізняється від земного, природного світу, об'єктивного буття. Соціальна революція не може вести до здійснення справжньої свободи і завершується лише іншою формою поневолення. Бердяев визнає не соціальну — в марксистському розумінні, - а духовну, "персоналістичну" революцію.

У творчості Бердяева чільне місце посідає аналіз поняття національності, національної ідеї ("Русская идея" — назва одного з його творів). Як буття окремої людини має форму індивідуальності, особистості, так і буття людства реалізується лише в формі "соборних індивідуальностей", якими є окремі народи: "Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства, вона закладена в самих глибинах життя", "установлення вселюдського братства народів буде не зникненням, а утвердженням національних індивідуальностей"1.

Обмежений обсяг посібника не дає можливості докладно зупинитися на поглядах ряду відомих російських філософів другої половини XIX і XX ст. Ми обрали лише двох з них, у творах яких досить яскраво виражені особливості цієї філософії і які справили значний вплив і на інших представників.

Це такі особливості, як переважний інтерес до проблем людини, місця її в космосі, специфічні риси людини як особистості, істоти вільної, творчої і моральної, як носія духовного начала. Такий напрям і, можна сказати, пафос творчих пошуків російських філософів внаслідок історичних обставин був пов'язаний з відштовхуванням від ідеології революції і класової боротьби і привів їх до заперечення філософського матеріалізму і до релігії.