Щерба Філософія (2007)
5. Життя, смерть і безсмертя
Людина смертна. Ця хоч і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя. Але в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору, продовження життя — це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть. Проте слово «остаточно» тут стосується тільки даної істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жити. Більше того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміни поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю людини, а включається в природний кругообіг, у біологічному відношенні людина продовжує себе в своїх нащадках, передає їм певні генетично закодовані якості. Нарешті, в соціологічному відношенні (з точки зору науки про суспільство) смерть окремих індивідів, зміна поколінь — вже не тільки в біологічному, але й у соціальному розумінні — є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне покоління робить свій вклад у скарбницю культури, і кожна окрема людина бере в ньому участь. В цьому полягає можливе для неї безсмертя.
Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, «своєчасна» вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина — це «мікрокосм», маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г.Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.
Проблема смерті й безсмертя завжди була й понині залишається предметом філософської і релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов'язується з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це — одна з «вічних» світоглядних, етичних, наукових проблем, але вона по-різному ставилася й осмислювалася в різних культурно-історичних умовах, людьми різних цивілізацій, представниками різних духовних, зокрема філософських і релігійних традицій. Ось деякі приклади.
В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470-399 до н.е.) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційногорелігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це робити, випив, принесену йому отруту і продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.
Інший, не менш відомий грецький філософ, Епікур (341-270 до н.е) писав, що найстрашніше зло, — смерть, не має до нас ніякого відношення, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.
Інший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі Еклезіастовій (Проповідника): «Хто знаходиться поміж живими, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!.. Все що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо нема в шеолі (могилі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості» (Еккл. 9,4-10).
У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння і вічне блаженне життя праведників.
В Середні віки пануюча церква вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового до вічного.
А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б.Спіноза, виражаючи умонастрій своєї епохи, писав: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя»2.
З другої половини XIX ст. і в XX ст. певного поширення набирають філософські вчення, які ставлять проблему смерті і трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.
Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами.
Виникнувши вперше на певному етапі життя (звичайно, ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося і витіснялося, вже назавжди залишається і надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про свою смертність, не може жити, почувати, діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відмірений природою короткий час життя? А інколи навіть і так: чи варто жити взагалі?
Своє розв'язання цих питань пропонує релігія, звичайно обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо додержуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї особистого безсмертя. Проте, не зупиняючись на цьому невтішли-вому висновку, ми пропонуємо для роздумів і обговорення такі міркування.
Треба прагнути продовження терміну життя до природних біологічних меж (до яких ми звичайно не доживаємо; та й припустимо, що самі ці межі можуть бути розширені). При цьому додавати не «роки до життя», а «життя до років», тобто збільшувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Перемогти хвороби й інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя, надають старінню патологічного характеру. Це залежить і від успіхів біологіїлюдини, медицини і всієї системи охорони здоров'я, і від розв'язання екологічних проблем, і від перетворення суспільства на засадах соціальної справедливості, гуманізації взаємин між людьми. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяль ним, цікавим, корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості самопрояву, саморозвитку, творчості. Треба жити не тільки для себе, але й для інших — «ближніх» і «дальніх», переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на «приватних» інтересах і справах; виховувати почуття співпричетності цілому — роду, народу, людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти, поспішати робити добро.
З юних літ необхідно вчитися мужньому ставленню до труднощів життя і до самої неминучості смерті; в будь-яких обставинах зберігати людську гідність і, люблячи життя, бути готовим, коли прийде кінець, зустріти його мудро і спокійно, передати естафету наступним поколінням. Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя і смерті, про сенс буття кожний вирішує сам.
Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, «своєчасна» вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина — це «мікрокосм», маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г.Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.
Проблема смерті й безсмертя завжди була й понині залишається предметом філософської і релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов'язується з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це — одна з «вічних» світоглядних, етичних, наукових проблем, але вона по-різному ставилася й осмислювалася в різних культурно-історичних умовах, людьми різних цивілізацій, представниками різних духовних, зокрема філософських і релігійних традицій. Ось деякі приклади.
В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470-399 до н.е.) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційногорелігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це робити, випив, принесену йому отруту і продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.
Інший, не менш відомий грецький філософ, Епікур (341-270 до н.е) писав, що найстрашніше зло, — смерть, не має до нас ніякого відношення, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.
Інший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі Еклезіастовій (Проповідника): «Хто знаходиться поміж живими, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!.. Все що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо нема в шеолі (могилі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості» (Еккл. 9,4-10).
У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння і вічне блаженне життя праведників.
В Середні віки пануюча церква вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового до вічного.
А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б.Спіноза, виражаючи умонастрій своєї епохи, писав: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя»2.
Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами.
Виникнувши вперше на певному етапі життя (звичайно, ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося і витіснялося, вже назавжди залишається і надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про свою смертність, не може жити, почувати, діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відмірений природою короткий час життя? А інколи навіть і так: чи варто жити взагалі?
Своє розв'язання цих питань пропонує релігія, звичайно обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо додержуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї особистого безсмертя. Проте, не зупиняючись на цьому невтішли-вому висновку, ми пропонуємо для роздумів і обговорення такі міркування.
Треба прагнути продовження терміну життя до природних біологічних меж (до яких ми звичайно не доживаємо; та й припустимо, що самі ці межі можуть бути розширені). При цьому додавати не «роки до життя», а «життя до років», тобто збільшувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Перемогти хвороби й інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя, надають старінню патологічного характеру. Це залежить і від успіхів біологіїлюдини, медицини і всієї системи охорони здоров'я, і від розв'язання екологічних проблем, і від перетворення суспільства на засадах соціальної справедливості, гуманізації взаємин між людьми. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяль ним, цікавим, корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості самопрояву, саморозвитку, творчості. Треба жити не тільки для себе, але й для інших — «ближніх» і «дальніх», переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на «приватних» інтересах і справах; виховувати почуття співпричетності цілому — роду, народу, людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти, поспішати робити добро.
З юних літ необхідно вчитися мужньому ставленню до труднощів життя і до самої неминучості смерті; в будь-яких обставинах зберігати людську гідність і, люблячи життя, бути готовим, коли прийде кінець, зустріти його мудро і спокійно, передати естафету наступним поколінням. Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя і смерті, про сенс буття кожний вирішує сам.
