Щерба Філософія (2007)

а) Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін

Для кращого розуміння діалектики важливим є й питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності і боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим по значущості. В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись нате, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "... першій частині "Логіки" - у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"' .

Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальн-іших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будьяких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.

Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.

Як видно, категорія якості відображає один з найважливіших моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженості її певними границями. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми з допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення даної речізїї "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" у ній, думка натрапляє назміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у ході аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їх окремих сторін. Проте ця визначеність є байдужою до буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою.



Щодо чуттів кількість виступає дійсно різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об'єкта (і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи для цього методи й мову математики.

У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які знаходяться в постійному розвитку. Щоб перебороти цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій, виявлені в ході аналізу, моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості й якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи суверенними характеристиками речі, кількість і якість в мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступаютьлишеяксторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто, якість і кількість перебувають завжди у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її в щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри).

Дані категорії у своєму взаємозв'язку описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, в результаті яких одна якість поступається місцем іншій. Та, в свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення вони поділяються на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх слід віднести формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибуху, при політичних революціях швидка зміна одного ладу іншим і т.д.).

За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхневі й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні.

Закон розкриває найзагальніший механізм розвитку. Показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-ма-теріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) момент розвитку.

Знання закону переходу кількісних змін у якісні служитьза-собом осмислення й перетворення дійсності лише за тих умов, якщо воно є органічною ланкою засвоєного діалектико-матер-іалістичного вчення. Із закону витікає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і практичної діяльності людей.

По-перше, цей закон вимагає можливості найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явиш, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності.

По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не привели б до змін якісних. Це дозволить передбачити якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації і планувати свої дії у певних умовах.

По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку якісної, але й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні і якісні методи.

б) Закон єдності і боротьби протилежностей

На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиклю-чають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Суперечності охоплюють всі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу), хоч специфічно проявляються в кожній з них. Ми постійно стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Навіть досліджені вже нами "якість" і "кількість" вказують на роздвоєність предметів, яка може фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне дослідити суперечності лише нарівні сутності речей, оскільки суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція".

Якуже підкреслювалося, протилежності — це основні тенденції, сторони, властивості предметів, процесів, явищ (систем), їх співвідношення можуть бути різними (залежно від міри їх гостроти тощо). Це залежить від сили взаємодії протилежностей, яка обумовлюється додаванням чи відніманням до (від) однієї з них певної кількості матерії чи енергії. Залежно від цього й визначаються форми відношень між протилежностями (тотожність, відмінність чи ін.).

Це говорить про те, що причиною розвитку будь-якої системи (предмета, явища і т.д.) є взаємодія між протилежностями. Вона й визначає співвідношення між протилежностями: починаючи від їх тотожності (діалектичної рівності) і завершуючи їх сильною протидією, яка може проявитися у формі антагонізму чи соціальної революції.

Для зручності розпочнемо з аналізу тотожності між протилежностями, хоч у реальному житті вона проявляється найрі-дше. Категорія "тотожність", яка є її відображенням, означає три характеристики: вживається у значенні як єдність протилежностей; відображає момент переходу однієї протилежності в іншу (ставати тотожними); визначає самототожність, рівність, однаковість об'єкта з самим собою. Таке співвідношення протилежностей (взаємодоповнення, взаємозміцнен-ня), яке сприяє розвитку даної системи, називається гармонійним.

Аналізуючи тотожність предмета на певному етапі розвитку, ми бачимо в ньому як тотожність (не формально-логічну чи математичну), такі відмінність. З цього приводу Ф.Енгельс підкреслював, що "тотожність з собою вже з самого початку має своїм необхідним доповненням відмінність від усього іншого"1. Він підкреслював, що при додаванні чи відніманні до однієї з протилежностей певної кількості матерії чи енергії відношення між протилежностями змінюється. Наступає їх нерівність, неоднаковість. Ця початкова нерівність називається в діалектиці відмінністю. Відмінність з собою (єдність стабільності й змінності) згодом стає помітною (суттєвою), виступає початковою стадією роздвоєння об'єкта на протилежності. Наприклад, у первісно-суспільному ладі після великих розподілів праці з'явилися відмінності в матеріальному становищі тогочаснихлюдей. Пізніше ці відмінності переросли у свою протилежність (класову).

Протилежні сторони ми завжди знаходимо не лише в предметах, айв думках (духовній діяльності), які їх відображають.

Взаємовідношення протилежностей одночасно передбачає і їх єдність. Мається на увазі не подібність у різному, а взаємозв'язок і взаємодію різних явищ у межах певної системи. Ця єдність здійснюється через відмінність і протилежність моментів у цілому. Наприклад, у рості дерева брунька змінюється квіткою. Тому вони є моментами одного й того ж процесу і це означає, що вони єдині, становлять ціле в цьому процесі.

Проте ці моменти, сторони, тенденції не тільки утворюють єдність, але й взаємовиключають одне одного. Роздвоєність предметів, процесів, явищ на протилежності становить не мертву, а внутрішньо неспокійну єдність, яка передбачає одночасно і боротьбу протилежностей. Останні не просто співіснують, а знаходяться в особливій взаємодії (взаємоперетворенні, взаємопроникненні). Визначальним моментом цього взаємозв'язку є така взаємодія протилежностей, яка виступає джерелом розвитку речі. Для відображення цього моменту використовується категорія "боротьба протилежностей". Під терміном "боротьба" мислиться така взаємодія протилежностей, результатом якої є виникнення іманентного джерела її розвитку. Як видно, діалектичне протиріччя відображає подвійне відношення в середині цілого (єдність протилежностей і їх суперечливість). І відділити їх одне від одного неможливо. Суперечності наростають по мірі посилення взаємодії протилежностей, по мірі того, як вони стають несумісними в межах об'єкта як цілого (виключають, заперечують одне одне). Тоді вони розв'язуються. Розв'язання суперечностей призводить до руйнації старого об'єкта і виникнення нового.

Вивчення процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і розв'язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку. Категорія "боротьба протилежностей" (дисгармонійний їх стан), яка відображає джерело розвитку, може бути застосована до всіх форм руху матерії. В ній відображається й виділяється взаємодія (зіткнення), переборення, взаємні переходи явищ, які обумовлені внутрішніми закономірними зв'язками. Міжтакими протилежностями виникають гострі суперечності.

Діалектична суперечність — це таке суттєве відношення протилежних моментів всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим; взаємо-визначеність цих моментів один через одного і одночасно через суворе їх взаємозаперечення. Суперечність постільки здійснюється, оскільки таким же чином змістовно розв'язується. Саме безперервне відтворення суперечності робить рух саморухом. Кульмінаційним моментом у розвитку суперечностей виступає конфлікт.

В.1.Ленін вказував, що єдність (збіг, рівнодіяння, тотожність) протилежностей умовна, тимчасова, релятивна. Боротьба ж взаємовиключаючих протилежностей абсолютна, як абсолютний розвиток, рух'. Ця боротьба завжди передбачає різноякісність елементів у складі певного цілого, оскільки од-ноякісні елементи в предметі не взаємодіють. Сутність діалектичної суперечності полягає в тому, шо у взаємовідношенні, взаємозв'язках між протилежностями, коли вони взаємоствер-джують чи заперечують одне одного, боротьба між ними служить рушійною силою, джерелом розвитку. Це пояснює рух, розвиток як саморух, саморозвиток, що здійснюється в силу власних законів. Тому джерело руху, розвитку слід шукати не в першооснові, чи в якійсь надприродній силі, а в розв'язанні цих протиріч. Самі ж суперечності теж постійно змінюються, розвиваються. Сила їх наростає, створюються передумови для здійснення стрибка. Як уже говорилося, це викликається тим, і тоді, коли до однієї з протилежностей певною мірою прибавляється чи віднімається якась кількість матерії чи енергії. В ідеальних (духовних) утвореннях до протилежностей добавляється теж певна кількість духовних компонентів. Тоді сила взаємодії змінюється. А всяка зміна, як відомо, є не що інше як рух (у відомих випадках — розвиток).

Таким чином, розвиток є роздвоєнням предметів, явищ на протилежності і боротьба між ними. Єдність протилежностей виражає тут стабільність об'єкта, є відносним, тимчасовим. Боротьба ж протилежностей є абсолютною, оскільки виникнення протилежностей, відмінностей, протиріч, їх розв'язання є одночасно і виникненням протилежностей і нових суперечностей. У цій діалектичній формі здійснюється нескінченний процес розвитку об'єктивного світу й пізнання.

Ленін підкреслював, що суперечність є суттю, ядром діалектики. У власному розумінні діалектика є вивчення протиріччя в самій сутності предметів. Характеризуючи метафізичну і діалектичну концепції розвитку, він писав: "Розвиток є "боротьба" протилежностей. Дві основні... концепції розвитку (еволюції) є: розвиток як єдність протилежностей (роздвоєння єдиного на взаємовиключаючі протилежності і взаємовідношення між ними).

При першій концепції руху залишається в тіні саморух, його рухома сила, його джерело, його мотив (або це джерело відноситься назовні — бог, суб'єкт ets). При другій концепції головна увага спрямовується саме на пізнання джерела "саморуху" ... Тільки друга дає ключ до "саморуху" всього сущого; тільки вона дає ключ до "стрибків", до "перерви поступовості", "до перетворення в протилежність", до знищення старого і виникнення нового"1. "Боротьбу" слід розуміти в широкому плані як протиборство протилежних сторін, тенденцій; особливо, коли мова йде про природу.

Визначення того, що основною причиною, джерелом розвитку є боротьба протилежностей, має вирішальне значення у виборі правильної концепції розвитку.

Залежно від функціонування різних форм матерії прояв протиріч буває різним. Серед них вирізняють внутрішні й зовнішні. До перших відносять ті, що виникають між двома протилежностями в межах певного предмета, процесу, явища (асиміляція — дисиміляція тощо). До других — ті, що виникають між двома предметами, процесами, явищами (співвідношення суспільства і природи тощо). Внутрішні виступають джерелом розвитку. Зовнішні - своєрідними необхідними умовами існування даного предмета.

Існують і так звані основні й неосновні протиріччя. Основні — це ті, що виникають внаслідок взаємодії ведучих протилежностей предмета (системи) і характеризують його від початку виникнення й до кінця існування (боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому суспільстві, феодалами й селянами — в феодальному суспільстві і т.д.). Неосновні — ті, що виникають в результаті взаємодії невизначаль-них протилежностей даного предмета чи системи і теж проявляються від початку й до кінця його існування (боротьба між різними прошарками рабовласників — в рабовласницькому суспільстві, чи різними прошарками буржуазії в капіталістичному суспільстві і таке ін.).

Іноді в межах основних і неосновних протиріч виділяють ще головні й неголовні. До перших відносять ті, які виникають між ведучими протилежностями (скажімо тих, які тільки що були названі), але характеризують даний предмет (систему) лише на певному етапі його розвитку. До неголовних відносять ті ж, що й до неосновних, але такі, що проявляються лише на певному етапі розвитку.

Виділяють ще й антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких не збігаються в основному (економічному, політичному) питанні. Такі суперечності, як правило, не можуть розв'язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової боротьби, революції. Неантагоністичні суперечності виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких в основному збігаються, а в інших (менш важливих) — ні. Такі протиріччя розв'язуються, як правило, мирним шляхом.

Варто наголосити й на тому, що закон єдності й боротьби протилежностей є законом, у силу якого всім речам, процесам і явищам (системам) притаманні внутрішні суперечності, які виступають джерелом їх змін і розвитку. Він проявляється в усіх сферах матеріальної й духовної дійсності (природі, суспільстві та пізнанні), виконує важливі методологічні функції, підкреслюючи, що всі предмети, процеси і явища слід розглядати в їх саморусі. Для цього необхідно:

розкривати їх в усій складності й суперечливості (єдності

протилежно діючих сил і тенденцій);

досліджувати всі етапи розвитку протиріч, їх розгортан

ня (перехід від етапу до етапу), накреслювати шляхи та мето

ди їх розв'язання;

уміти виділити типи протиріч, що дозволить глибше дос

лідити специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи та ме

тоди їх розв'язання.

в) Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон.

Та йшло людство до цього досить довго. Перші теорії про напрям і форми розвитку виникли лише в XVII—XVIII ст., які зводились в основному до двох концепцій: розвитку за колом і розвитку за висхідною лінією. Перша обумовлювалася тим, шо різні зміни в природі часто мають циклічний характер (зміна пір року, дня і ночі тошо). Один із її авторів Д. Віко вважав, що й суспільство проходить три стадії розвитку: дитинство, юність та зрілість (після третьої стадії суспільство старіє, деградує). Ця концепція ігнорувала головну тенденцію розвитку (рух уперед) і абсолютизувала повторюваність.

Згідно з другою концепцією, існує лише поступальний розвиток (по висхідній лінії). Цієї концепції дотримувалися Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.Кондорсе та ін.

Як видно, жодна з них не була науковою. Перша не враховувала прогресивного розвитку, друга — багатопланового процесу розвитку, його повторюваності, не розуміла ролі стрибків, зигзагів, зворотних рухів та катастроф.

Завдяки правильному розумінню співвідношення поступальності (подолання початкового рівня буття) й циклічності Гегелю вдалося вирішити питання напряму й форм розвитку. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі.

Для глибокого розуміння цієї проблеми Гегель вводить категорію "діалектичне заперечення", яка відображає момент зв'язку, момент розвитку (замін и старої я кості новою). Я к уже говорилось, він виходив з того, що річ є суперечністю, оскільки містить у собі свою протилежність, а тому й має у собі своє заперечення. Воно проявляється в "протистоянні" підлеглої сторони визначальній, у формі якої існує сама річ. Заперечення є моментом (результатом) "боротьби" між протилежностями. Ф.Енгельс у свій час називав заперечення рушійним началом розвитку. "Істинне, природне, історичне і діалектичне заперечення ... і є саме рушійне начало всякого розвитку — поділ на протилежності, їх боротьба і розв'язання"1.

Кожна з протилежностей предметає носієм заперечення. Оскільки кожна річ, крім основних (ведучих), має ще й неосновні протилежності, а значить і суперечності, є їх сукупністю, то це

значить, що і заперечень всередині предметів, процесів, явиш теж багато. Проте при дослідженні напряму розвитку важливо дослідити відношення тієї сторони речі до своєї протилежності, яка є носієм майбутнього.

Як уже підкреслювалося, матеріалістична діалектика вважає розвиток саморозвитком, а заперечення — самозапереченням. Ф.Енгельс у свій час вказував, що не основні сили призводять до заперечення, а процеси, які відбуваються в сутності речей, їх іманентні закони розвитку. Кожна річ містить у собі своє заперечення, яке є зародком нового. Останнє зумовлює перетворення даної речі в щось інше.

Як говориться в підручнику "Вступ до філософії", заперечення включає в себе триєдиний процес: деструкції (руйнування, подолання тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність) і конструкції (формування, творення нового)1.

Перший момент забезпечує створення необхідних основ для майбутньої фази даного процесу. 1 хоч цей момент є ведучим, проте не суцільним, не єдиним, і тому не може відкинути цей процес, зруйнувати передумови розвитку до наступних фаз. Продовження цього процесу (його зв'язок, єдність, цілісність) забезпечується другим моментом (спадкоємністю, наступністю). Без нього не було б руху вперед. Та наростання процесу, його рух до нових форм вимагає й третього моменту (формування нових зв'язків, функцій тощо). Так, у кожному суспільстві на певному етапі можна спостерігати переборення всього того, що заважає його нормальному функціонуванню. Проте цей процес був би недостатнім без виявлення й підтримки всього здорового, цінного, що є в суспільстві. Цей процес включає принципово якісне оновлення в усіх галузях суспільного життя.

В кожній сфері заперечення проявляються по-різному. Ф.Енгельс з цього приводу писав: "Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень і понять, - існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечення, що при цьому виходить розвиток". Розуміння того чи іншого типу заперечення передбачає як знання заперечення загалом, так і знання конкретної сфери реальності.

Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення. І такдалі. Наприклад, коли зернина попадає в сприятливі умови (в фунт), відбувається процес додавання певної кількості матерії й енергії, "активнішою" стає протилежність під назвою "асиміляція". Вона й сприяє заміні зернини стеблом (перше діалектичне заперечення). Але ж це продовжується й далі, тобто в результаті другого заперечення стебло перетворюється в колос з зерном. Відбувається синтез, з'являється зерно, але не попереднє, а нове і в більшій кількості. Якщо в ролі першого заперечення виступає одна з протилежностей самої речі, що постійно змінюється, розвивається, то в ролі другого — одна з протилежностей речі, яка щойно утворилася. Напрям розвитку яскравіше проявляється в другому запереченні, хоча це помітно й раніше.

Кожна протилежність, що знаходиться в речі, виконує роль не тільки заперечення, але й містить у собі утвердження. Після загибелі старого вона виступає тим стрижнем, на основі якого здійснюється синтез життєздатних елементів віджилої речі. Щодо другого заперечення, то воно служить і формою утвердження наслідків розвитку відповідного об'єкта.

Заперечення, що відбувається в об'єктивній реальності, фіксується за допомогою категорій заперечення, наступності й конструкції, що знаходяться в діалектичному взаємозв'язку. Категорія утвердження вводиться для позначення внутрішньо необхідного зв'язку між речами (старого і нового, які є взаємозв'язаними стадіями розвитку одного й того ж). Цим "одним і тим же" є об'єктивна реальність.

Старе, як правило, зникає не безслідно, а концентрується в новому, зазнає в ньому переробки, тобто "зняття" (переборюється і разом з тим зберігається). Життєздатні елементи старого утримуються, синтезуються в новому.

У процесі розвитку категорія "заперечення" фіксує момент перервності, а категорії наступності й утвердження — моменти неперервності. Тому загалом розвиток становить діалектичну єдність перервності й неперервності. Утвердження (конструкція) має внутрішній характер, є наслідком постійної боротьби протилежностей у самій речі.

Проте заміна одного явища іншим не завжди є розвитком. "Інше" може виявитися не новим, а навіть менш розвиненим від попереднього. І все ж в кінцевому підсумку нове прокладає собі дорогу через безліч випадковостей і тому є нездоланним.

Визнаючи основною тенденцією розвитку прогрес, матеріалістична діалектика разом з тим не заперечує й наявності таких змін, які не ведуть до виникнення нового - регресу. Це протилежні категорії, які відображають істотні сторони розвитку. Якщо прогрес можна зобразити висхідною лінією, а регрес — низхідною, то їх єдність у найабстрактнішому вигляді можна зобразити однією висхідною лінією. При конкретнішому схематичному його зображенні, коли регрес виступає підпорядкованим моментом, розвиток нагадує собою спіраль.

Названі категорії в їх діалектичному взаємозв'язку описують закон заперечення заперечення. Подвійне заперечення в назві закону пояснюється тріадним характером заперечення (хоч і не завжди), а також означає безконечність заперечення.

Таким чином структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку; по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, ніби поновлюється на новому, вищому ступені1. Безперервність процесу розвитку визначається тим, що будь-яка якість "застаріває" і входить у суперечність з новим. Заперечення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності нового і поступового характеру руху. Заперечення заперечення полягає в тому, що заперечення першого вказує на те, що другим запереченням ніби поновлюється на новому, вищому ступені якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті.

Даний закон відображає розвиток у його формі та результаті. Повністю він проявляється лише у відносно закінченому циклі розвитку об'єкта. Завдяки цьому закону вимальовується загальна картина розвитку об'єкта (від його суперечливої єдності через боротьбу і зруйнування до синтезу в новій, вищій єдності).

Заперечення речі своєю протилежністю призводить до розв'язання відповідної суперечності шляхом зруйнування і перетворення її в свою протилежність. Та розвиток на цьому не зупиняється. З виникненням нової речі народжується й нова суперечність, нове заперечення, яке і виступає рушійною силою подальшого розвитку.

Закон заперечення заперечення має велике методологічне значення, оскільки дозволяє зрозуміти внутрішню логіку й загальний напрям розвитку. Підкреслюючи минущий характер всього існуючого, він вказує на перспективу подій.

Усвідомлення тенденції поступального процесу дозволяє зрозуміти, в якому напрямі розвиваються події, і тому має велике теоретичне і практичне значення.

Діалектичне заперечення — це критичний метод освоєння й розвитку всього нагромадженого людством досвіду. Як метод він дає можливість зрозуміти, куди йде розвиток, що приречене на загибель, а що має свою перспективу, що є новим. Незважаючи на певні відступи, нове перемагає.

Закон націлює нас на бережне ставлення до попереднього досвіду, на боротьбу проти віджилих порядків, за утвердження нового. В цьому плані важливо виявити нове і підтримати його. Кожен має прагнути оволодіти почуттям нового, бачити перспективу.

Закон дозволяє зрозуміти суперечливий характер історичного процесу, бачити те, що поступальний характер розвитку іноді переривається відступами, зигзагами, поворотами. І все ж прогресивна тенденція в кінцевому підсумку перемагає, людство рухається по висхідній лінії: знання цього служить нам основою оптимізму.

Таким чином, закони діалектики виражають найсутгєвіші зв'язки і відношення об'єктивного світу. Діючи в єдності і взаємозв'язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об'єктивної реальності. Так, процес переходу кількісних змін в якісні і навпаки включає в себе і суперечливість, і діалектичне заперечення. Єдність і боротьба протилежностей, безумовно, включає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення заперечення, в процесі заперечення єдине роздвоюється на старе і нове, між ними відбувається боротьба, перехід кількісних змін у якісні.