Свавілля як проблема сучасної філософії

Для нової музики, заявляє Ф. Ніцше, потрібні й вуха нові. Для далекого - нові очі. І нове сумління, щоб почути досі німу істину. І прагнення надзвичайної ощадності: тримайте свою силу й завзяття при собі, шануйте себе; любіть себе; зберігайте безумовну внутрішню свободу.

У сучасному суспільстві будь-які утиски свободи спричиняють зменшення можливостей, а отже, гальмують рух уперед. Демократичні суспільства гарантують свободу дій не тому, що особа отримує від цього якесь задоволення, а тому, що вона має можливість прямувати власним шляхом, приносячи іншим більше користі, аніж за будь-якого режиму. Питання, скільки в особи можливості діяти, звичайно, дуже важливе. Але чи вільна особа, чи ні, залежить не від діапазону вибору, а від того, чи вона може сподіватися формувати свою лінію поведінки відповідно до своїх намірів, а також, як далеко можна йти за своїми намірами та планами і до якого ступеня людина може керувати своєю поведінкою і наполегливо йти до мети.

Звичайно, можна і далі робити спроби зрозуміти людину і світобудову за допомогою обмеженого раціоналізмом набору засобів, і на цьому шляху можливі навіть немалі досягнення. Однак, з іншого боку, в наш час ледве не загальновизнано, що людина не зводиться тільки до свого розуму, що ми здатні отримувати достовірні знання про реальність і іншими шляхами.

Одним з них є постмодернізм. Узявши на озброєння кантівський девіз: "Людино, май мужність вільно користуватися своїм розумом!"; протестуючи, вслід за І. Кантом проти будь-яких втручань і опікунства над використанням людиною свого розуму -постмодерністи запропонували своє розуміння цієї проблеми, позаяк існуюча в модерністському проекті концепція Ratio неодмінно призводить до апології тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феномену панування, яке не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному догоджанні правителям цього світу.

Перш за все, вони, починаючи з Ф. Ніцше, оцінюють усілякі різновиди практики опікунства не інакше як вияви волі до влади, як рецидиви замаскованого насильства. Тому, мабуть, наймогутнішим джерелом, яким живилися й живляться коріння постмодернізму стало ніцшеанство.



Що Ф. Ніцше вважав за добро і за щастя? Все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади, саму силу, коли відчуває людина, як зростає її сила, отже долається опір. А все, що походить від слабкості, то є зло. У результаті ослаблення людини "виховними" діями проти неї держави, суспільства, окремих суб'єктів, насильницького утримання її в рамках тих чи інших "необхідних" або "вигідних" правових і моральних норм, отримали, на думку Ф. Ніцше, цілком протилежний тип людини, а саме, свійську тварину, стадну істоту, хворого звіра, на ймення людини - християнина.

Свавілля, а не прямолінійний поступ вперед (до Свободи, Справедливості, Розуму, Прогресу) - ось маніфестація природної людини. Хоча ми сьогодні в це віримо, зазначає Ф. Ніцше, людство ніколи не прагло ставати кращим, сильнішим чи вищим. Поступ- це Цілком сучасна, отже, неправдива ідея, а розвиток аж ніяк не доконче пов'язаний із якимось піднесенням, злетом або посиленням.

Подібну філософську інтуїцію знаходимо у Ф. Достоєвського, який переконаний, що всі ці прекрасні системи, всі ці теорії пояснення людству дійсних, нормальних його інтересів для того, щоб воно, з необхідністю прагнучи досягнути цих інтересів, стало б зразу ж добрим і шляхетним - поки що одна логістика. Адже стверджувати хоча б цю теорію оновлення всього роду людського, це майже те ж, що стверджувати, наприклад, услід за Боклем, підкреслює Ф. Достоєвський, що від цивілізації людина м'якшає, отже стає не такою кровожерливою і не такою здатною до війни. За логікою, здається, у нього так і виходить. Але до того людина пристрасна до системи і до абстрагованого висновку, що готова зором не бачити і слухом не чути, тільки щоб виправдати свою логіку Щоб переконатися в цьому він закликає: "Та гляньте навколо: кров рікою ллється, та ще розвеселим таким чином, немов шампанське. Ось вам все наше дев'ятнадцяте століття, в якому жив і Бокль. Ось вам Наполеон і великий, і теперішній. Ось вам Північна Америка - віковічний союз... І що таке пом'якшує в нас цивілізація? Цивілізація виробляє в людині тільки всебічність відчуттів і... рішуче нічого більше. А через розвиток цієї всебічності ще, можливо, дійде то того, що відшукає у крові насолоду. Адже це уже і траплялося з нею. Чи примітили ви, що найвитонченіші кровопроливці майже геть усі були найцивілізованішими панами, яким всі ці різні Атилли та Стеньки Разіни іншого разу в підметки не годяться, і якщо вони не так різко впадають в очі як Атилла і Стенька Разін, так це саме тому, що вони дуже часто зустрічаються, дуже звичайні, усталились. З рештою від цивілізації людина стала якщо не кровожерливішою, то вже мабуть гіршою, бридкішою, ніж раніше. Раніше вона бачила в кровопролитті справедливість і з спокійним сумлінням знищувала кого потрібно; тепер ми хоч і вважаємо кровопролиття гидотою, а все-таки цією гидотою займаємося, та ще більше, чим раніше ".

"Нескута воля" - ось що відрізняє людину від тваринних істот. Ф. Ніцше вважає, що тварина, вид, індивід занепадають тоді, коли втрачають свої інстинкти; коли обирають те, що їм шкодить, і потім до нього прагнуть. Життя постає перед людиною як інстинкт зростання і тривкості, накопичення сил і влади; де бракує жадання влади, там занепад. Злими вигадками І. Канта називає Ф. Ніцше такі його загальні і знеособленні поняття як "чеснота", "обов'язок", "добро в собі". На його думку, найглибші закони життя і розвитку вимагають як раз протилежного - щоб кожний мав свою чесноту, свій обов'язок, свій категоричний імператив. Найшвидше руйнування людини відбувається тоді, коли вона як автомат "обов'язку" працює, мислить і відчуває без утіхи, без будь-якої внутрішньої потреби і глибокого особистого вибору.

Хоча люди і стали скромнішими у своєму звеличенні і вже не виводять людину з "духу" чи з "божества", а визнають її земне (тваринне) походження, все ж їх не покидає думка про створення людини в наслідок грандіозного попереднього задуму або, в решті-решт, як вершини тваринного розвитку. З цим категорично не згодний Ф. Ніцше заявляючи, що людина аж ніяк не вінець творіння, поряд з нею на тому ж щаблі досконалості стоять усі інші істоти. Це метафізикові властиво вірити, що речі у своєму зародку були досконалими, і лише згодом могли відбутися деякі відхилення чи збочення. Однак, зазначає М. Фуко, історія вчить, що початок був низьким, "що на вході сидить мавпа". Людина почала з кривляння, а не з високого божественного розуму.

Проте, залишається відкритим питання, що ж відрізняє людину від інших істот. Ф. Ніцше переконаний, що це "нескута воля". Саме вона раніше виступала однією з прикмет людини як істоти вищого порядку. Але, на жаль, констатує він, сьогодні у людини відібрали навіть волю, і саме це слово вже не має ніякого сенсу. Старе слово "воля" служить тільки для позначення певної індивідуальної реакції, яка є доконечним результатом спільної дії цілої купи почасти суперечливих, почасти узгоджених подразників: воля вже не "діє" і не "спонукає".

Не могло Ф. Ніцше не зацікавити і питання про те, як вийшло так, що людина, від народження і до смерті перебуваючи у дійсному, природному світі, свавільно зрікається його на користь можливого, гаданого світу, та дуже легко, цілком добровільно віддає себе, своє життя, свою свободу релігії (вірі), моралі, утопії і под. Людину від дійсності відвертає перш за все страждання і страх перед реальністю, перед окремими її виявами. Дуже мало від дійсності людина отримує утішних відчуттів і багато невтішних. Така непівмірність є зародком занепаду. Людина і думкою, і конкретними діями повинна жити в реальному, а не вигаданому світі, бо вона є природною істотою, її народження і смерть визначаються природними, а не божественними законами. Проте божественний світ їй миліший, їй більше віриться, що все навколо зумовлюється Богом, його душею, духом, волею; їй зрозумілішими є й вчинки - гріх і спасіння, кара і ласка, прощення гріхів - тут все для неї.

Не визнавалося, не хотілося бачити і розуміти, що страждання відноситься до сутності життя, що процес становлення живого завжди одночасно являє собою страждання й руйнування (а не тільки радість і творення). Ф. Ніцше відчув, що таке бачення буття протягом останніх віків спочатку достатньою мірою не сприймалося, потім маскувалося, а в часи народження і панування гранднаративів взагалі втрачено. Він прагне показати і переконати, що страждання і страх були, є і будуть неминучими явищами життя як такого, і це людині потрібно сприймати й витримувати стійко та мужньо.

Психіка людини влаштована таким чином, що з плином часу з пам'яті зникають і забуваються найнеприємніші події, які були причиною страждань чи пережитого страху. З часом минуле ідеалізується, а майбутнє, навпаки, часто уявляється непривабливим і жахливим. І тоді людина у своїй зневірі у майбутнє, у своєму страху перед таємничим, невідомим владна спровокувати свої минулі страхи на теперішнє і майбутнє, щоб воно не було таким невідомим і раптовим. Саме це, на думку Ф. Ніцше, її "ослаблює", або ж робить відкритою для зовнішніх впливів. Воля в такому разі не гартується для зустрічі з майбутнім, людина вводить в оману свою волю свідомим вибором чогось прекрасно-міфічного (світлого майбутнього).

Як зазначає Ж. Дельоз, у Ф. Ніцше теорія вищої людини є критикою, що розкриває найглибшу чи найнебезпечнішу містифікацію гуманізму. Вища людина повинна вести людство до досконалості, аж до повної її здійсненності. Вона повинна відновити в силі всі якості людини, подолати її відчуженість, здійснити ідеал цілісної людини, поставити її на місце Бога, перетворити в таку силу, яка стверджує і самоутверджується.

Проте людина не знає, що значить "стверджувати" і "самоутверджуватися". їй здається, що це означає розуміти і витримувати випробовування, і чим важчі вони і частіше їй дістаються випробування, під ярмом яких вона гнеться, максимально напружуючи свої м'язи, тим краще. Для неї реальним є все те, що давить і гнітить. Для неї критерієм стверджуваності й активності виступають всі ті, хто перебуває під пресом життєвих обставин, напружується з усіх сил. Звертаючись до таких, Ф. Ніцше закликає стояти з розслабленими м'язами і розпряженою волею - це і є найважче для усіх вас, ви, піднесені. Піднесена або вища людина не знає, що стверджувати не означає витримувати тягар, впрягаючись у ярмо, підкорюючись наявному. Вона не знає, що ствердження означає не завантаження життя вантажем вищих цінностей, а створення нових цінностей, таких, що роблять його "легким". Потрібно, щоб людина відчувала свою волю не від героїчних зусиль, щоб вона відчувала себе свободною перебуваючи на вершині, а не просто вибираючись на неї, коментує думки Ф. Ніцше, Ж. Дельоз.

Причиною зародження несправжньої, як вважає Ф. Ніцше, релігії і моралі (можна додати і різних утопій) є надмір невтішних відчуттів і обмаль утішних, які отримує людина від життя. Щоб установити рівновагу, вона й придумує собі Бога, ідеали, вірить в утопії чи придається всепоглинаючій пристрасті й насильству. У Богові обожнювали ніщо, жадання порожнечі проголосили священним. Тому, робить висновок Ф. Ніцше, жадання влади - це життя, а жадання порожнечі (ніщо) - занепад і смерть.

Що таке "моральний світовий лад", запитує Ф. Ніцше, (ми додаємо до цього запитання: "Що таке сьогоднішній глобалізм, етноцентризм?"), - і відповідає - Те, що божа воля відразу й довіку вказує людині, що їй можна робити, а чого не можна. Таким чином, у релігійному суспільстві всі повсякденні справи були облаштовані так, Щоб священик був доконечно потрібний усюди. Кожна життєва подія (народження, хвороба, смерть), кожний природний звичай, будь-яка природна установа (держава, судочинство, шлюб, піклування про бідних і знедолених), тобто все що має самостійну вартість - від усього відбирається природність - воно "освячується". Отже, кожна подія потребує санкції, і є доконечна сила, яка надає усьому цінність.

Ф. Ніцше вважає, що для сильних і неупереджених людей властиві: свобода від усіляких переконань і надмірні пристрасті. Останні є основою і силою їхнього буття, вони впрягають до роботи весь їх розум, а їх самих сповнюють нерозважності, надають їм сміливості вдаватися навіть до нечесних засобів, а за певних обставин дарують іще й переконання.

Людина єдина істота, відзначає Ф. Ніцше, яка може обіцяти, вона живе з занесеною уперед ногою на межі реального та можливого. Вона завдяки реалізації завдань, проектів, цілей та передбачень може одержувати інформацію також з майбутнього. Людина завжди є неостаточно встановленою особистістю. Вона безперервно діє, самовибудовуючись. Людська особа - це завжди проект стати людиною, тому потрібні постійні зусилля для підтвердження своєї людяності. Відтак людина занурена у своє майбутнє, хоча і здобуває сили із свого минулого. Все живе, підкреслює Ф. Ніцше, шукає передусім виходу для своєї сили, і саме життя - це жадання влади, а самозбереження - лише один із побічних і найчастіших наслідків цього жадання.

З іншого боку Ф. Ніцше наголошує на тому, що людина є дещо, що повинно бути подолане. Люди які є, вже нічого не можуть. Вони скромні, ручні, покірні, смиренні, багато навчаються, атому втрачають здатність сильно бажати. Отже, людина, з якою все це та подібне зв'язано, на думку Ф. Ніцше, повинна бути заперечена. З іншого ж боку - увесь Заратустра - це заклик до воління, до мужності, до злету вверх, до нової людини.

А ще людині властива слухняність. Все живе, зазначає Ф. Ніцше, є слухняним. Наказують тому, хто не може сам себе слухати. Наказувати важче, чим слухатися. Ф. Ніцше визначає також, що в демократичній Європі дуже зросла "дресированість" людей, вони легко вчаться, легко підкоряються, слухаються. Отже, робить він висновок, стадна тварина, хоча навіть і розумна, вже підготовлена. Той, хто здатний наказувати, знаходить тих, хто готовий слухатися. Ф. Ніцше вважає, що духовна освіта - це безпомилковий засіб зробити людей невпевненими, слабовільними, такими, що потребують зв'язку й опори, спосіб розвивати в людині стадну тварину. І демократія - теж самообман, бо тут приниження людини і керованість нею розглядається як прогрес, з цього приводу він пише, що там, де вважають за неможливе обійтися без вождів і баранів-проводирів, сьогодні роблять спробу за спробою замінити верховодів сукупністю розумних стадних людей: звідси, наприклад, походять усі представницькі форми державного врядування. А втім, така доброчинність і такий порятунок від нестерпного гноблення, однаково зводить до появи якогось необмеженого верховоди над стадним європейцем.

Оскільки за всіх часів, говорить Ф. Ніцше, відколи існує людина, існували й людські отари, а тих, хто корився, завжди було дуже багато порівняно з невеликим числом повелителів то, зважаючи на те, що досі послух найуспішніше і найдовше запроваджували серед людей і прищеплювали їм, доречно було б припустити, Що тепер майже в кожному живе природжена потреба коритися, як своєрідне формальне сумління, яке наказує: ти неодмінно мусиш робити те або те, відмовитися від того чи від того, одне слово "ти мусиш". Ця потреба шукає насичення і наповнення власної форми змістом, причому, відповідно до своєї сили, нестримності та напруги, вона не перебирає харчами, а зажерливо накидається на все й хапається за все, що тільки гукне їй у вухо котрий з повелителів - батьки, вчителі, закони, станові упередження, громадська думка. Надзвичайна обмеженість людського розвитку, вагання, млявість, часті відступи назад і тупцювання на одному місці породжені тим, підкреслює Ф. Ніцше, що стадний інстинкт покори успішно передається у спадок, і то коштом мистецтва наказувати.

Маса - це "сума слабих". До мас, закликає він, ми повинні відноситися безжалісно, як природа.

З іншого боку, стадна людина в Європі, підкреслює Ф. Ніцше, вдає начебто вона єдино дозволена порода людини. Щастя цій людині уявляється переважно як заспокоєння, безтурботність, ситість, досягнута єдність. Він зазначає, що такі потужні та загрозливі інстинкти, як підприємливість, відчайдушність, мстивість, хижацтво, владолюбність, що їх досі, з огляду на користь для загалу доводилося не тільки шанувати, зрозуміло, під іншими назвами, а й плекати і виховувати, бо в них завжди відчували потребу, коли виникала безпека Для загалу; тепер, коли їм бракує виходу й вияву, сприймають за вдвічі загрозливіші і їх починають поступово таврувати, як аморальні, й паплюжити. Моральна почесть, вважає Ф. Ніцше, випадає тепер на долю протилежних інстинктів і схильностей, стадний інстинкт крок за кроком робить свої висновки. У найвищих і найсильніших інстинктах, що, прориваючись у пристрастях, виводять індивідів далеко за межі пересічності й приземленості стадного сумління, гине самоусвідомлення загалу, ламається його віра в себе, а заразом і його хребет, - і тому саме ці інстинкти слід найбільше таврувати і паплюжити. Високу незалежну духовність, жадання виокремитися, великий розум уже сприймають за небезпеку; все що вивищує когось над стадом і наганяє страх на ближнього, відтепер називають злом. Тому помірковане смирення, пристосовницьке, нівеляційне мислення і пересічність заслуговують тепер на звання моральних і на пошану. Тепер уже будь-яка суворість, навіть у справедливості, починає муляти сумління. Висока і непохитна шляхетність і відповідальність за себе майже ображає і викликає недовіру; "ягнятко", а тим паче "баран" заслуговують на велику пошану.

Нині мораль в Європі - це мораль стадних тварин, гадає Ф. Ніцше, і ми виявили, підкреслює він, що Європа і ті країни, де панує європейський вплив, в усіх своїх основних моральних існуваннях досягай цілковитої згоди. Здається в Європі знають те, чого Сократ, як вважав він сам, не знав - в Європі знають сутність добра і зла. Але це є нічим іншим, говорить Ф. Ніцше, як інстинктом стадної людини - інстинктом, що прорізався крізь інші інстинкти, домігся над ними переваги, зверхності й дедалі дужчою мірою, дедалі більшого фізіологічного згладження відмінностей між індивідами.

На противагу такому виду моралі, Ф. Ніцше пропонує мораль шляхетної людини. Людина шляхетної касти за мірило цінностей має себе, їй не потрібне схвалення, вона каже: "Шкідливе для мене -шкідливе саме собою", вона усвідомлює себе тим, хто взагалі надає речам гідності, вона творець цінностей. Вона шанує все, що має в собі, і така мораль - самозвеличення. Тому тут на перший план виступає почуття повноти, могутності, що б'ють через край, щастя високої напруги, усвідомлення багатства, готового дарувати і роздавати, і, зауважує Ф. Ніцше, не через співчуття, а завдяки спонуці, породженій надміром сили. Шляхетна людина вшановує в собі людину могутню, а також ту, що вміє опанувати себе, вміє говорити і мовчати, з радим серцем готова і до себе поставитися суворо й твердо, і вшановує суворість і непоступність. Ще однією принципово важливою властивістю моралі нової людини, переконаний Ф. Ніцше, є егоїзм. Під цим твердженням, каже він, я розумію непохитну віру, що задля такої істоти, як "Ми", іншим істотам природно судилося коритися і жертвувати собою. При цьому шляхетна душа сприймає цей вияв свого егоїзму без будь-якого сумніву, не відчуваючи в ньому Ніякої жорстокості, ніякого насильства та сваволі.

З такого стану моралі, по відношенні до того, якою вона повинна бути, Ф. Ніцше робить висновок, що європейська мораль це тільки один різновид людської моралі, крім якого, до якого і після якого можливі або мають бути можливі інші, передусім вищі моралі. Одначе згадана мораль щосили борониться проти такої "можливості".

Таким чином, Ф. Ніцше пов'язує крах людини і необхідність її подолання з духовним занепадом Європи. Він виявляється у втраті свого значення усіма вищими ідеями, в які вірили донині, і які, на думку Ф. Ніцше, є наслідком впливу християнства, а також у цивілізації і доместикації. Ф. Ніцше вказує, що дезорганізуючими принципами нашої епохи є технічний прогрес, централізація багатьох інтересів в одній душі, яка до того ж повинна бути дуже сильною і здатною до змін. Замість напруження волі - перевтомлення, цікавість і співчуття. Наступає звикання до надмірності вражень, і людина розучується діяти. Вона реагує тільки на збудження іззовні, а відтак - глибоке послаблення спонтанності. Тобто, Ф. Ніцше, прямо вказує на відсутність свавілля, свободи в діях - одна тільки сильна втома.

Ця ситуація, в якій старі ідеальні цінності знищені, в якій Цивілізація принижує людину, а розслаблююча демократія і рух гуманності ще й підсилюють цю принизливість, неминуче творить епоху песимізму і нігілізму.

Але ми, люди іншої віри, - ми, хто бачить у демократичному Русі не тільки форму занепаду демократичної організації, а й форму Деградації, власне форму здрібніння людини в наслідок зведення її до Пересічності та знецінення, на що ми повинні покладати свої сподівання? - запитує Ф. Ніцше і в формі заповіту відповідає: - на нових філософів, іншого вибору немає; на тих, чий дух достатньо дужий 1 самобутній, щоб започаткувати протилежну оцінку речей і переоцінити, перевернути "вічні цінності"; на предтеч, на людей майбутнього, хто накидає на сучасність той аркан, який тягне волю тисячоліть на нові шляхи. Такі люди (філософи, мислителі, вожді, люди з сильним духом і волею) потрібні, на його думку, щоб навчити людину дивитися на своє майбутнє як на свою волю, як на щось залежне від людської волі.