Свавілля як проблема сучасної філософії
Функціонально-екстеріоризовані вияви свавілля та їх значення
Є підстави стверджувати, що свавілля допомагає підтримувати в активному стані хотіння (бажання), і тим самим є джерелом, рушійною силою вчинків. Як тільки в людини зникне хотіння чи бажання і, насамкінець, воля - вона стане не чим іншим, як простим "гвинтиком" механізму, що зветься суспільство. Тоді дійсно, як попереджав Ф. Достоєвський, не буде ні пригод, ні вчинків.
Переконавшись (не без допомоги "людей, які знають"), що еволюційний розвиток світу був спрямований на неї, на людину, де вона стала вінцем розвитку, людина Модерну впала, зазначає В. Лук'янець, в "світоглядну манію величі". Але, на жаль, у людини наступної (тобто постмодерністської) епохи бажання "жити зручно, зручніше, найзручніше..." не пропало, а навпаки, з подачі ЗМІ, PR-технологій, реклами ще більше розпалюється.
Задовольнити такі бажання можна лише за рахунок прискореного розвитку наукомістких технологій. Супротивників такого розвитку високих технологій поки що мало. Інтелектуалів високі технології приваблюють можливістю створення штучного суперінтелекту, який дозволить нашим нащадкам жити максимально комфортно, перетворювати всі побутові проблеми в проблему управління роботами, автоматами, планетарними комп'ютерно-інформаційними мережами. Від людини потрібно тільки буде забезпечити працездатність таких систем управління.
Ж. Бодрійяр, у свою чергу, припускає, що фантастичний успіх штучного розуму викликаний тим, що цей розум звільняє нас від розуму природного; гіпертрофуючи операційний процес мислення, штучний розум звільняє нас від двохсенсності думки і від загадки, що не розв'язується, її відносин зі світом".
Проте, такий розвиток викликає острах із двох причин. По-перше, під впливом високих (наукомістких) технологій глобальні перетворення природи, соціуму, людини відбуваються гіперболічно і порушують стійкість еволюції середовища проживання людей. Але в Умовах неврівноваженості відносно малі флуктуації антропогенної Діяльності здатні запустити можливо позитивні, а можливо й негативні руйнівні процеси, наслідки яких годі передбачити. По-друге, з віртуальними машинами проблем більше не існує. Ви вже не є ні суб'єктом, ні об'єктом, ні свободним, ні відчуженим. Людина Телематична не може бути рабом, бо не має власної волі. Тобто homo не може розглядатися як автор своїх вчинків, бо реагує в основному відповідно до тих систем комунікацій, у які втягнута випадково.
Подібну небезпеку ще в позаминулому столітті пророкував Ф. Достоєвський: "Я, признаюсь, навіть злякався. Я тільки що хотів було прокричати, що хотіння ж біс знає від чого залежить і що це, може, і слава богу, та згадав про науку і ... осікся ... Адже справді, ну якщо по-правді знайдуть коли-небудь формулу усіх наших хотінь і примх, тобто від чого вони залежать, за якими саме законами відбуваються, як саме розповсюджуються, куди прагнуть в такому і такому випадку тощо, тобто справжню математичну формулу, - так тоді людина відразу ж, можливо, і перестане хотіти, та ще й, можливо напевно, перестане".
Свавілля може відігравати важливу роль у забезпеченні прийняття рішення волею, коли розум вагається (тобто може слугувати знаряддям "розрубування вузлів").
Така ситуація виникає, по-перше, через домінування природних пристрастей і потягів над духовними компонентами в структурі людської психіки. По-друге, через нетерпіння, що властиве людині природній, бажання прискорити час руху від потреби до мети, різко скоротити між ними відстань. По-третє, через вічне бажання людини мати цілісну, завершену картину світу, чого реально ніколи не можна досягти.
Воля як така виникає тоді, зазначає С. Рубінштейн, коли людина здатна до рефлексії своїх потягів, може певним чином оцінити їх, але це потребує вміння піднестися над своїми потягами і, абстрагуючись від них, усвідомити саму себе як суб'єкта, який, будучи піднесеним над цими потягами, спроможні зробити вибір між ними. Типовим випадком включення волі в керівництво поведінкою і необхідності прийняття свавільного рішення або вибору є ситуація, пов'язана із змаганнями мотивів, що важко поєднуються між собою і кожний з яких вимагає водночас певного реагування. А що ж свідомість, розум? Е. Гартман, наприклад, вважає, що свідомий розум діє заперечуючи, критично, контролюючи, виправляючи, вимірюючи, порівнюючи, комбінуючи, упорядковуючи та підпорядковуючи, визначаючи загальне з часткового, підводячи частковий випадок до загальних правил, однак він ніколи не діє творчо, не виявляє винахідливості. У цьому сенсі людина повністю залежить від неусвідомлюваного, і якщо вона втрачає підсвідоме, то втрачає джерело свого життя, без якого в сухому схематизмі загального і часткового буде лише повторювати відомі послідовності.
Так ось, в такій ситуації воля, виходячи з своїх власних підстав, змушує свідомість і мислення (розум) шукати додаткових стимулів для того, щоб зробити один з потягів чи мотивів більш сильним, надати йому, в обставинах, що склалися, більшого сенсу.
Свавілля є однією з невід'ємних умов творчості, наукового пізнання і взагалі продуктивної діяльності.
Якби людина і світ були всеціло детерміновані каузально і телеологічно, заявляє Б. Вишеславцев, творчість була б непотрібною і неможливою. Творчість є комбінаторне мистецтво і, як наслідок, гра можливостями і альтернативами; звідси цінність примхи і свавілля. Свобода свавілля, свобода абсолютного вибору отримує тут зовсім нове освітлення: негативна свобода отримує позитивне значення. І це від того, що вона зовсім не вичерпується вибором між так і ні, між ствердженням і запереченням; існує свобода вибору між різними й протилежними так, між різними комбінаціями цінностей, між різними розв' язаннями їх конфліктів, між різними комбінаціями засобів - одним словом, між різними творчими можливостями. Ось де лежить позитивна цінність свавілля в найповнішому його сенсі.
Чи не помиляються всі, від детерміністів до постмодерністів, хто, так чи інакше, з тих чи інших причин зв'язує творчу активність чи діяльність людини з зовнішніми обставинами? По-перше, як ми раніше дослідили, свобода людини (і її діяльність) не є простим чи прямим наслідком зовнішніх обставин, тобто обставини не виконують роль причини. Вони спочатку повинні стати об'єктом уваги індивіда, потім реалізуватися в ньому. Але при цьому вони втрачають свою початкову форму і стають активом індивіда, разом з усім іншим, що відбирається, засвоюється і трансформується ним. По-друге, коли б не внутрішні, а зовнішні чинники визначали активність чи діяльність індивіда, то це швидше б нагадувало роботу автомата, що заснована на механічній причинності, аніж свободну діяльність.
Невизначеність підсвідомого дає змогу ототожнювати його, як, наприклад, це робить 3. Фрейд з поняттям "лібідо" або Д. Узнадзе з поняттям "установка". Але під таким кутом зору творча діяльність виглядає як діяльність, що спонукається зовнішніми причинами. Відповідно такий творчий акт суперечить свободному волевиявленню. Це означає, що людина у своїй творчості, діяльності виходить насамперед з самої себе. Тобто вона здатна в потрібний їй момент виявити, репрезентувати все, що є наявного в її свідомості і підсвідомості. Взята у своїй абстрактності, ізольованості від Цілісності відношення людини до світу діяльність дійсно "аксіологічно сліпа". В ній завжди містяться потенції і конструктивності, творчості і деструктивності, руйнування природи, суспільства і самої людини.
Що відбувається з людиною у процесі її життєдіяльності? Ніщо інше, як оволодіння, придбання, засвоєння, суспільної природи, яка міститься поза нею, і яка опредмечена в матеріальній і духовній культурі. Але людське буття, яке є життям в культурі, передбачає не тільки засвоєння і оволодіння її нормами, а й творчий винахід нових культурних норм і парадигм. Це, звичайно, потребує свободи, тобто здатності створювати й здійснювати свою програму дій, реалізовувати свої творчі конструктивні потенції, переборювати тиск будь-яких детермінант, що перешкоджають цій реалізації, чи то зовнішнє природне оточення, соціальні порядки, егоїстичні інтереси оточуючих людей, чи власна особистісна нерозвиненість.
Проте, зазначена здатність можлива, якщо людина готова, по-перше, долати наявні рівні включеності її в дійсність, по-друге, виходити за межі дійсності на нові рубежі взаємодії з реальністю. Так, наприклад, Цицерон вважав, що ніхто не може стати гарним поетом (говорять, що це міститься у творах Демокріта і Платона) без спалаху душі і якогось пориву безумства, або Н. Бор згадує, як його вчителі -талановиті й відомі фізики - не рекомендували йому обирати предметом наукового пошуку фізику елементарних частинок, бо там вченому робити нічого. Н. Бор пішов своїм шляхом. Він виявив своєрідне свавілля. І як результат - прорив у нові реалії бачення фізики елементарних частинок.
Переконавшись (не без допомоги "людей, які знають"), що еволюційний розвиток світу був спрямований на неї, на людину, де вона стала вінцем розвитку, людина Модерну впала, зазначає В. Лук'янець, в "світоглядну манію величі". Але, на жаль, у людини наступної (тобто постмодерністської) епохи бажання "жити зручно, зручніше, найзручніше..." не пропало, а навпаки, з подачі ЗМІ, PR-технологій, реклами ще більше розпалюється.
Задовольнити такі бажання можна лише за рахунок прискореного розвитку наукомістких технологій. Супротивників такого розвитку високих технологій поки що мало. Інтелектуалів високі технології приваблюють можливістю створення штучного суперінтелекту, який дозволить нашим нащадкам жити максимально комфортно, перетворювати всі побутові проблеми в проблему управління роботами, автоматами, планетарними комп'ютерно-інформаційними мережами. Від людини потрібно тільки буде забезпечити працездатність таких систем управління.
Ж. Бодрійяр, у свою чергу, припускає, що фантастичний успіх штучного розуму викликаний тим, що цей розум звільняє нас від розуму природного; гіпертрофуючи операційний процес мислення, штучний розум звільняє нас від двохсенсності думки і від загадки, що не розв'язується, її відносин зі світом".
Проте, такий розвиток викликає острах із двох причин. По-перше, під впливом високих (наукомістких) технологій глобальні перетворення природи, соціуму, людини відбуваються гіперболічно і порушують стійкість еволюції середовища проживання людей. Але в Умовах неврівноваженості відносно малі флуктуації антропогенної Діяльності здатні запустити можливо позитивні, а можливо й негативні руйнівні процеси, наслідки яких годі передбачити. По-друге, з віртуальними машинами проблем більше не існує. Ви вже не є ні суб'єктом, ні об'єктом, ні свободним, ні відчуженим. Людина Телематична не може бути рабом, бо не має власної волі. Тобто homo не може розглядатися як автор своїх вчинків, бо реагує в основному відповідно до тих систем комунікацій, у які втягнута випадково.
Подібну небезпеку ще в позаминулому столітті пророкував Ф. Достоєвський: "Я, признаюсь, навіть злякався. Я тільки що хотів було прокричати, що хотіння ж біс знає від чого залежить і що це, може, і слава богу, та згадав про науку і ... осікся ... Адже справді, ну якщо по-правді знайдуть коли-небудь формулу усіх наших хотінь і примх, тобто від чого вони залежать, за якими саме законами відбуваються, як саме розповсюджуються, куди прагнуть в такому і такому випадку тощо, тобто справжню математичну формулу, - так тоді людина відразу ж, можливо, і перестане хотіти, та ще й, можливо напевно, перестане".
Свавілля може відігравати важливу роль у забезпеченні прийняття рішення волею, коли розум вагається (тобто може слугувати знаряддям "розрубування вузлів").
Така ситуація виникає, по-перше, через домінування природних пристрастей і потягів над духовними компонентами в структурі людської психіки. По-друге, через нетерпіння, що властиве людині природній, бажання прискорити час руху від потреби до мети, різко скоротити між ними відстань. По-третє, через вічне бажання людини мати цілісну, завершену картину світу, чого реально ніколи не можна досягти.
Воля як така виникає тоді, зазначає С. Рубінштейн, коли людина здатна до рефлексії своїх потягів, може певним чином оцінити їх, але це потребує вміння піднестися над своїми потягами і, абстрагуючись від них, усвідомити саму себе як суб'єкта, який, будучи піднесеним над цими потягами, спроможні зробити вибір між ними. Типовим випадком включення волі в керівництво поведінкою і необхідності прийняття свавільного рішення або вибору є ситуація, пов'язана із змаганнями мотивів, що важко поєднуються між собою і кожний з яких вимагає водночас певного реагування. А що ж свідомість, розум? Е. Гартман, наприклад, вважає, що свідомий розум діє заперечуючи, критично, контролюючи, виправляючи, вимірюючи, порівнюючи, комбінуючи, упорядковуючи та підпорядковуючи, визначаючи загальне з часткового, підводячи частковий випадок до загальних правил, однак він ніколи не діє творчо, не виявляє винахідливості. У цьому сенсі людина повністю залежить від неусвідомлюваного, і якщо вона втрачає підсвідоме, то втрачає джерело свого життя, без якого в сухому схематизмі загального і часткового буде лише повторювати відомі послідовності.
Свавілля є однією з невід'ємних умов творчості, наукового пізнання і взагалі продуктивної діяльності.
Якби людина і світ були всеціло детерміновані каузально і телеологічно, заявляє Б. Вишеславцев, творчість була б непотрібною і неможливою. Творчість є комбінаторне мистецтво і, як наслідок, гра можливостями і альтернативами; звідси цінність примхи і свавілля. Свобода свавілля, свобода абсолютного вибору отримує тут зовсім нове освітлення: негативна свобода отримує позитивне значення. І це від того, що вона зовсім не вичерпується вибором між так і ні, між ствердженням і запереченням; існує свобода вибору між різними й протилежними так, між різними комбінаціями цінностей, між різними розв' язаннями їх конфліктів, між різними комбінаціями засобів - одним словом, між різними творчими можливостями. Ось де лежить позитивна цінність свавілля в найповнішому його сенсі.
Чи не помиляються всі, від детерміністів до постмодерністів, хто, так чи інакше, з тих чи інших причин зв'язує творчу активність чи діяльність людини з зовнішніми обставинами? По-перше, як ми раніше дослідили, свобода людини (і її діяльність) не є простим чи прямим наслідком зовнішніх обставин, тобто обставини не виконують роль причини. Вони спочатку повинні стати об'єктом уваги індивіда, потім реалізуватися в ньому. Але при цьому вони втрачають свою початкову форму і стають активом індивіда, разом з усім іншим, що відбирається, засвоюється і трансформується ним. По-друге, коли б не внутрішні, а зовнішні чинники визначали активність чи діяльність індивіда, то це швидше б нагадувало роботу автомата, що заснована на механічній причинності, аніж свободну діяльність.
Невизначеність підсвідомого дає змогу ототожнювати його, як, наприклад, це робить 3. Фрейд з поняттям "лібідо" або Д. Узнадзе з поняттям "установка". Але під таким кутом зору творча діяльність виглядає як діяльність, що спонукається зовнішніми причинами. Відповідно такий творчий акт суперечить свободному волевиявленню. Це означає, що людина у своїй творчості, діяльності виходить насамперед з самої себе. Тобто вона здатна в потрібний їй момент виявити, репрезентувати все, що є наявного в її свідомості і підсвідомості. Взята у своїй абстрактності, ізольованості від Цілісності відношення людини до світу діяльність дійсно "аксіологічно сліпа". В ній завжди містяться потенції і конструктивності, творчості і деструктивності, руйнування природи, суспільства і самої людини.
Що відбувається з людиною у процесі її життєдіяльності? Ніщо інше, як оволодіння, придбання, засвоєння, суспільної природи, яка міститься поза нею, і яка опредмечена в матеріальній і духовній культурі. Але людське буття, яке є життям в культурі, передбачає не тільки засвоєння і оволодіння її нормами, а й творчий винахід нових культурних норм і парадигм. Це, звичайно, потребує свободи, тобто здатності створювати й здійснювати свою програму дій, реалізовувати свої творчі конструктивні потенції, переборювати тиск будь-яких детермінант, що перешкоджають цій реалізації, чи то зовнішнє природне оточення, соціальні порядки, егоїстичні інтереси оточуючих людей, чи власна особистісна нерозвиненість.
Проте, зазначена здатність можлива, якщо людина готова, по-перше, долати наявні рівні включеності її в дійсність, по-друге, виходити за межі дійсності на нові рубежі взаємодії з реальністю. Так, наприклад, Цицерон вважав, що ніхто не може стати гарним поетом (говорять, що це міститься у творах Демокріта і Платона) без спалаху душі і якогось пориву безумства, або Н. Бор згадує, як його вчителі -талановиті й відомі фізики - не рекомендували йому обирати предметом наукового пошуку фізику елементарних частинок, бо там вченому робити нічого. Н. Бор пішов своїм шляхом. Він виявив своєрідне свавілля. І як результат - прорив у нові реалії бачення фізики елементарних частинок.
