Горлач Філософія (2001)

Татаро-монгольські руйнування в Руській Землі створили загрозливу ситуацію самому існуванню українського народу. До того ж у середині XV ст. на Півдні появляється агресивний сусід — Кримське ханство. Все це сприяло виникненню епосу в Україні - дум. їх героями стали не билинні богатирі, а реальні типи (козак Голота). Філософський сенс дум полягає в утвердженні непереможності духу - справжнього буття русина. Можна зруйнувати його Землю, розтерзати його тіло (тлінне, несправжнє буття), але ніхто неспроможний, нездатний зламати волелюбного духу.

Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури барокко. На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія - спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини. Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість позитивного осягнення справжнього буття - Бога розумом, оскільки буття Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників - ангелів, архангелів. Божественний Абсолют - безоснов-на безодня, Божественне ніщо, а стосовно інших є творчим початком Всесвіту. Крім ідей Платона та неоплатонізму, в Україні відроджуються відомі ще з Київської Русі ідеї Арістотеля. Відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на ґрунті української ментальності. Ідеї арістотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу «Арістотелеві врата». Перекладені трактати з логіки іранського філософа-містика ХІ-ХІІ стст. Аль Газалі «Логіка Авіасафа», твори європейських учених сприяли пожвавленню інтересу до пізнання Природи та Людини.

В Україні поширюються ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах мислителів і, зокрема, філософів. Культура українського Ренесансу відроджувала античну культуру. Українські мислителі справили помітний вплив на розвиток ідей гуманізму в Європі. Українець магістр Лукаш викладав у Краківському університеті, склав підручник з епістолографії (чистописання). Професор римської літератури Павло Русин з Кросно користувався авторитетом у польських літераторів-гуманістів. Вихованець Краківського університету дро-гобичанин Юрій Дрогобич (Костермак) - відомий у світі вчений з астрономії, математики та медицини, ступінь доктора медицини отримав у Болонському університеті і там же обраний деканом медичного факультету. На протязі XIV-XVI стст. понад 800 українців навчались у Краківському університеті і багато - в університетах Італії, Франції, Голландії, Чехії, Австрії.



Поширенню ідей гуманізму в Україні та філософської освіти сприяла Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замо-стя (1595) за сприянням Шимона Шимоновича, який згодом став відомим польським поетом. З академії вийшли відомі діячі культури та науки: Касіян Сакович, Ісайя Козловський, Сильвестр Косів, які згодом викладали у Києво-Могилянській академії.

Об'єднання Литви і Польщі під владою Речі Посполитої і виявлення польського експансіонізму викликало загострення суперечностей, посилило тенденції національно-визвольного руху на українських землях на Заході і Сході. Проти польського натиску на Україну та православну віру виступили діячі Острозького культурно-освітнього центру (1576-1636 pp.), піддавши гострій критиці ідеї, викладені у книзі польського ксьондза Петра Скарги (1536-1612 pp.) «Про єдність костьола Божого». Петро Скарга дорікав грекам за те, що даючи віру, не дали мови католицької церкви - латині. А, мовляв, староболгарська неспроможна до пізнання істини Святого Письма. Ось чому православ'я має повернутися в лоно істинного християнства - католицтва. В полеміку зі Скаргою вступили Мелетій Смотрицький, Стефан Зизаній та інші. Відомим тоді полемістом стає Іван Вишенський (1550-1620 pp.). Його літературну активність стимулювала Брестська унія (1596). У творі «Сцепка мудрого латинника з глупим русином» Іван Вишенський у центр міркувань ставить людину, шукає споконвічні цінності людини і знаходить їх у простих людях, в голяках, визначає серце як шлях голяка до вищої істини - Бога, не заперечує розуму, але відводить йому підлегле місце. Не розум, а містичне осяяння душі відкриває людині Бога. Шлях спасіння людини - очищення душі і єднання з Абсолютом. Єдиною силою, що спроможна врятувати людину, є її совість. Усі люди від природи рівні, і кожний індивід може безпосередньо спілкуватися з Богом, осягаючи вищу, абсолютну істину.

Братські школи.

Зародження академічної філософії

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи -Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов'янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки - граматика, риторика, поетика, богослов'я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопа-гіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Арі-стотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики.

В 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією.

Діяльність Киево-Могилянської академії

Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов'язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея, Феофан Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне тлумачення. Історіософія аналізує проблеми взаємозв'язку одиничного (окремого) та загального, ролі особи в історії. Погоджуючись з думкою Гомера про «солодкий дим Батьківщини», Феофан Прокопович проголошував: історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій Розуму, що здатний вивчати закони природи. Утворі «Фізика» Феофан Прокопович, спираючись на Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта, Арістотеля, вважає матерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту. Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, що освічений монарх приведе суспільство, до позитивних зрушень. Як глава «Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії. Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії - Стефану Яворсъкому (1658-1722 pp.), Інокентію Гізелю (1600-1683 pp.), Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін. Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді.

Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота. її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея філософії -самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» - твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди, природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум же, туга, нудьга, страх це антиподи любові та віри. їх дія на людину протилежна, гнітюча, вбивча, позбавляє людину її надії і сподівань, веде до втрати віри. Сум, туга, нудьга, страх при-речують душу людини на зневіру, розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж. Отже, звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Щастя є в самих, осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир. Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.

Три світи, по-перше, макрокосм (природа), по-друге, мікрокосм (людина), і, по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). А дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Світ є антитетичною (діалектичною) єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого: видимий світ - тінь, матерія, невидимий - дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є вічність у тлінні, життя у смерті, світ у пітьмі. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли осягає свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує у собі весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття, людини й Бога. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій світ - символічний світ Біблії - джерело образного осягнення правди, осягнення не логіко-теоретичне, а екзистенціальне.

Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII стст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. її продовжили романтики - Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.