Горлач Філософія (2001)
5. Натуралістично-позитивістські та соціалістичні ідеї в філософії України
Кінець XIX - початок XX ст. ознаменува-Академшна філософія джъ кризою раціоналістичної філософії, що виявилась неспроможною реалізувати себе як наука наук. Реакцією на претензії філософського раціоналізму Просвітництва, втіленого в німецькій класичній філософії, стала ідея заміни філософії синтезом наукового знання, висловлена позитивістами Огюстом Контом та Гербертом Спенсером, а потім прихильниками емпіріокритицизму. З іншого боку, проти раціоналізму просвітників виступили представники релігійної філософії, які вважали філософію принциповоненауковим способом осмислення людського буття. Ці неординарні явища суспільного життя зумовили формування в Україні філософських шкіл широкого спектра - від позитивізму до релігійного екзистенціалізму. Розробка проблем зосередилась в основному в університетах Харкова, Києва, Одеси, хоч філософська думка в Україні розвивалась і поза університетами. Особливістю розвитку української філософії стала її російськомовна форма, оскільки українська мова залишалась фактично забороненою. Академічна філософія тоді репрезентована творами відомих учених Олександра Потебні, Олексія Козлова, Олексія Гілярова, Георгія Челпанова, Миколи Грота, Василя Зеньківського, Густава Шпета та ряду релігійних філософів - Петра Ліницького, Павла Кудрявцева, Романа Богдашевського. Надбанням громадськості стала творчість видатних прогресивних письменників України - Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володи мира Вернадського та багатьох інших. їх науково-філософські твори проникнуті духом високої моральності, на якій формувалась українська філософська культура - з періоду Володимира Мономаха до сучасності. Відхід від українського менталітету не став абсолютним. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 pp.), відкинувши теорію божественного походження мов, розробляє теорію, за якою мова є діяльністю. Народився Олександр Потебня на Полтавщині. Закінчив Харківський університет. Одним з перших ад'юнктів відряджений на навчання за кордон. З 1875 року професор кафедри історії російської мови та літератури Харківського університету. Піднесення національної самосвідомості визначило його звернення до фольклору. Досліджуючи питання відношення між мисленням та мовою, походження мови, значення слова для мислення, ступінь зв'язку слова з душевним життям, Олександр Потебня доводить хибність теорій про свідомо-намірене створення мови, а також теорії божественного походження мови. Попередні теорії заперечували прогрес мови, розглядали її як готову річ. Олександр Потебня доводить, що мова - діяльність, процес виробництва, в якому мова - вічно повторюване зусилля духу зробити членороздільний звук виявленням думки. Сукупність мовних актів і є мовою. У процесі народження слова виявляться протилежність об'єктивності та суб'єктивності, мови та розуміння. Обґрунтувавши ідею, що мова є суспільним явищем, Олександр Потебня приходить до висновку: мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати досі невідому істину; стосовно ж того, хто пізнає, мова є чимось об'єктивним, а стосовно світу, того, шо пізнається, мова - суб'єктивна. Велике значення має доведення того, що закони мови єдині для всіх країн і народів, що відмінність між мовами полягає в результаті дії законів. У процесах сучасного мовлення Олександр Потебня вбачає ключ до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Думка про порівняння усіх мов для мовознавства - таке ж велике відкриття, якою стала ідея людства для історії. Обидві вони підтверджують ідею єдності людства. У праці «Думка і мова» Олександр Потебня висуває ідею: мова впливає на міфологічну свідомість. Міф - це особливе слово. Міфологічне мислення на певному етапі розвитку є єдино можливим і розумним, властиве не одному якомусь часові, а людям усіх часів, виникає тоді, коли немає інших пояснень явищ.
Олександр Потебня розглядає народну єдність як великий історичний двигун. Що ж стосується національної специфіки народу, то національна специфіка - стимул, що іде з появою людського суспільства. Мова тільки тому служить для визначення думки, що мова є способом перетворення первісних домовних елементів думки. Тому мова може бути засобом створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом створення естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний розвиток мови є однією з передумов здорового розвитку нації, національного світосприймання. Міжнаціональне спілкування на принципах взаємоповаги та рівноправності сприяє самостійному розвитку нації. Кожна нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.
Соціальна філософія Михайла Драгоманова
Видатний письменник і публіцист, етнограф і історик Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.) належить до прогресивної плеяди філософів та соціологів України. Народився в Гадячі. Після закінчення Київського університету працював на кафедрі античної історії. За активну політичну антиімперську діяльність звільнений з університету і емігрував за кордон. У Женеві видає український політичний журнал «Громада». За допомогою Михайла Павлика та Сергія Подолинського створює «Женевський гурток» - першу українську соціалістичну організацію. Вважав за необхідне докорінно змінити економічний лад, у процесі чого не виключене революційне перетворення суспільства. У багатьох творах Михайло Драгоманов обґрунтовує ідею багатофакторного і визначеного історичного процесу: традиції, культури, національного характеру тощо. Відкидав установлення диктатури, рішуче виступав за республіканський федеративний устрій суспільства, заснований на вільному об'єднанні національно-історичних регіонів, за широке місцеве самоврядування і соціальні гарантії прав людини. Михайло Драгоманов - конституці-аліст, який спирається на практику народовладдя в Україні, про що свідчать його фольклористичні та популярно-історичні твори.
Соціалізм в Україні вважав закономірним явищем, породженим капіталізмом та зростаючим пролетаріатом. Шлях України до соціалізму пролягає через політичні та культурні реформи і громадське самоврядування. Джерело соціального прогресу - об'єктивний хід історії, потреба суспільства у соціальних змінах. Мета прогресу — здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму, а вищий ідеал людства -добровільна асоціація гармонійно розвинутих особистостей, безна-чальство. Філософською основою соціально-політичних суперечливих поглядів Михайла Драгоманова є матеріалізм та позитивізм. Закликаючи українську інтелігенцію позбутися провінціалізму, вказував на необхідність засвоєння сучасної західної філософії Конта, Оуена, Прудона, Фейербаха, Маркса, як передумови руху за політичну свободу і демократію. Тим самим Михайло Драгоманов прямував до подолання громадівського світогляду, культурно-просвітницького етапу розробки філософії української ідеї, готував ґрунт для покоління «Молодої України», яскравим представником якого став Іван Франко.
Позитивна філософія Івана Франка
Іван Якович Франко (1856-1916 pp.) - най-видатніший український філософ і вчений, письменник і публіцист. Народився в Галичині. У студентські роки дуже захоплювався марксизмом. За соціалістичну пропаганду переслідувався властями: заарештований, кинутий до в'язниці, відрахований із Львівського університету. Лише через десять років поновлений студентом Чернівецького університету, закінчив його у 1891 p., виїхав до Відня, де захистив докторську дисертацію. Вплив марксизму на формування світогляду Івана Франка дуже сильний, шанував Маркса як видатного вченого-еконо-міста, переклав українською мовою ряд творів, популярно роз'яснював теорію розвитку капіталістичного виробництва. Але не сприймав насильство як необхідність, не вважав необхідною диктатуру пролетаріату і революційного насильства, відкидав недооцінку російськими марксистами ролі особи в історії. Філософський світогляд Івана Франка самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Йому імпонувала позитивна філософія, стверджував необхідність зв'язку теорії з практикою; прагнув довести наявність суспільного прогресу, рушійною силою якого вважав матеріальні інтереси та суспільні ідеали; показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес, і регрес, але провідною тенденцією є прогрес. Вивчаючи суспільство, суспільно-економічні та соціально-культурні процеси, Іван Франко зазначає факт розшарування суспільства на багатих і бідних, що веде до формування тих сил, які його повалять. Капіталізм - не ідеальне суспільство: приніс народам матеріальне та духовне виснаження, утвердив меркантильний інтерес. Тому на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи, гуманізму та справедливості.
Філософська та художня творчість Івана Франка справили великий вплив на формування національної самосвідомості українського народу, істотно збагатила історію української духовної культури XIX - початку XX ст. В українській нації Іван Франко вбачав суспільний культурний організм, здатний до самостійного культурного та політичного життя. Творчість Івана Франка вплинула на представників тодішньої «академічної філософії» України.
За участь у національно-визвольному русі, організацію на Полтавщині україномовної школи висланий до Сибіру. Вважаючи емпіріокритицизм вершиною наукової філософії, Володимир Лесевич відкинув поділ філософії на матеріалізм та ідеалізм: філософія - загальне знання, яке пронизує всі конкретні науки. Філософська еволюція Володимира Лесевича від позитивізму конівського типу до позитивістських концепцій неоканті-анства і від них до емпіріокритицизму свідчить про філософські зв'язки української філософської культури з західноєвропейською, що завжди виступали ознакою української ментальності. Інтерес до різних філософських напрямків — характерний для професорів Київського університету: Олексія Олександровича Козлова (1831-1900 pp.), Олексія Микитовича Гілярова (1855-1938 pp.), Георгія Івановича Челпанова (1862-1936 pp.), Миколи Яковича Грота (1852~ 1899 pp.), Василя Васильовича Зеньківського (1881-1962 pp.), Богдана Олександровича Кістя-ківського (1868-1920 pp.), Володимира Івановича Вернадського (1863-1945 pp.) та ін.
Філософські погляди Володимира Івановича
Тут джерела високої духовності Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський - один з лідерів партії кадетів (згодом - партія народної свободи). У 1911 році на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі - особистість. Ще в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнання суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів - ант-ропокосмоцентризму.
Ноосфера - цё біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов'язаний з діяльністю людства, що становить могутній геологічний процес, а людство - могутню геологічну силу. У зв'язку з небаченим раніше посиленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфери, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вернадський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з становленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси народу і кожної особистості визначають життя людства, стають мірою його уявлень про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для переходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу».
Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше, підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства; по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів. Сучасна людина - гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин. Нова ж людина має бути автотрофною. Наука і повинна забезпечити безпосереднє синтезування їжі, що «звільнило б людину від її залежності від іншої живої речовини. Із істоти соціально-гетеротрофної стала б соціально-автотрофною. Людський розум створив би таким шляхом нове велике геологічне явище». Але Володимира Вернадського хвилюють наслідки відкриття, закликає вчених готуватися до відкриття, бо невідомо, буде воно благодійним чи принесе страждання. Вчений упевнений, оскільки майбутнє людини створюється нею ж, то нова автотрофна істота отримає досі відсутні можливості використання її вікових духовних устремлінь: людина реально відкриє шляхи до кращого життя. Звичайно ж, створення нової людини пов'язане з відкриттям принципово нових джерел енергії. Наукові досягнення в небачених раніш масштабах використовуватимуться в військовій справі. І Володимир Вернадський закликає вчених і всіх людей зберегти людство від самознищення. Покласти край майбутнім війнам. Отже, четвертою передумовою ноосфери є виключення війни з життя суспільства. Володимир Вернадський один з перших вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики вченого». Вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети. Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній сфері. Звідси - ще одна передумова формування ноосфери - синтез науки, моралі, мистецтва та філософії. Нібито підводячи підсумки своїх роздумів, Володимир Вернадський пише, що, оскільки зародження ноосфери здійснюється в міру формування світових демократичних суспільних відносин, то біогеохімічне поняття ноосфери, що випливає з біогеохімічних уявлень, повністю співзвучне основною ідеєю наукового соціалізму. Концепція ноосфери у філософії Володимира Вернадського поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і суспільно-моральний аспекти. Його погляди на найближче майбутнє суспільства містять ідею повного підкорення держави народові, заміну централізованого управління місцевою автономією. Держава має бути федеративною.
Народився в Києві. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, залишений для підготовки до професорського звання. Але у зв'язку з судимістю за захоплення марксизмом і причетність до соціал-демократичної партії педагогічна діяльність у Київському університеті заборонена. У 1907 році Густав Шпет виїжджає до Москви, де в Московському університеті читає лекції на вищих жіночих курсах у Народному університеті. У 1910-1913 роках працює у бібліотеках Геттінгена, Берліна, Парижа, Единбурга. Захищає дисертацію «Історія як проблема логіки». Обирається доцентом, а з 1918 року -професором Московського університету. Діяльно допомагав Григорію Івановичу Челпанову у створенні Московського психологічного інституту. Засновує Інститут наукової філософії і стає директором. У 1932 році призначений проректором Академії вищої акторської майстерності. Читає курси історії, педагогіки, методології наук, логіки, теорії пізнання, історії філософії, історії психології наук, логіки, теорії пізнання, історії філософії, історії психологічних ідей, філософії історії, філософії мови, історії наукової думки, естетики. Найважливіші з понад ЗО наукових праць: «Явище і сенс», «Вступ до етнічної психології», «Нарис розвитку російської філософії» та ін.
У філософських творах обстоює науковість філософії, розуміючи її як чисте знання. Феноменологія відкривала для Густава Шпета можливість досліджень змісту в історичній конкретності, оскільки «аналіз свідомості передбачає історичне дослідження розумової діяльності людини — в мистецтві, літературі, науці, релігії тощо». Все дане складається з явищ і їх змісту; за ними відкривається світ ідей. Буття розуму і полягає у герменевтичних функціях, які розкривають зміст предмета. Явище такого змісту відкривається людям в організуючій спрямованості різних форм духу, в їх соціальній суті: мова, культ, мистецтво, техніка, право. Основне завдання філософії: дослідження різноманітних форм. Густав Шпет вперше у феноменології звернувся до проблеми історії, вперше у вітчизняній та європейській філософії сформулював критерії для суворого розмежування предметів вивчення лінгвістики, поетики і філософії мистецтва. Його ідеї з філософії мови, семіотики, герменевтики, права, етнічної та соціальної психології тощо не втратили значення і в сучасних умовах. Творчість Густава Шпета перервана репресіями 30-х років. Реабілітований посмертно у 1956 р.
Натуралістично-позитивістські та соціалістичні концепції збагатили філософську думку України новими ідеями, багато з яких мають не лише європейське, але й світове значення: ідеї філософії мови Олександра Потебні, ідеї еволюції суспільного життя Михайла Дра-гоманова, Івана Франка, вчення про ноосферу Володимира Вернадського, феноменологічний метод філософії України, вказали на основні тенденції розвитку, зміцнили її позиції у європейській та світовій філософській думці.
Олександр Потебня розглядає народну єдність як великий історичний двигун. Що ж стосується національної специфіки народу, то національна специфіка - стимул, що іде з появою людського суспільства. Мова тільки тому служить для визначення думки, що мова є способом перетворення первісних домовних елементів думки. Тому мова може бути засобом створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом створення естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний розвиток мови є однією з передумов здорового розвитку нації, національного світосприймання. Міжнаціональне спілкування на принципах взаємоповаги та рівноправності сприяє самостійному розвитку нації. Кожна нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.
Соціальна філософія Михайла Драгоманова
Видатний письменник і публіцист, етнограф і історик Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.) належить до прогресивної плеяди філософів та соціологів України. Народився в Гадячі. Після закінчення Київського університету працював на кафедрі античної історії. За активну політичну антиімперську діяльність звільнений з університету і емігрував за кордон. У Женеві видає український політичний журнал «Громада». За допомогою Михайла Павлика та Сергія Подолинського створює «Женевський гурток» - першу українську соціалістичну організацію. Вважав за необхідне докорінно змінити економічний лад, у процесі чого не виключене революційне перетворення суспільства. У багатьох творах Михайло Драгоманов обґрунтовує ідею багатофакторного і визначеного історичного процесу: традиції, культури, національного характеру тощо. Відкидав установлення диктатури, рішуче виступав за республіканський федеративний устрій суспільства, заснований на вільному об'єднанні національно-історичних регіонів, за широке місцеве самоврядування і соціальні гарантії прав людини. Михайло Драгоманов - конституці-аліст, який спирається на практику народовладдя в Україні, про що свідчать його фольклористичні та популярно-історичні твори.
Соціалізм в Україні вважав закономірним явищем, породженим капіталізмом та зростаючим пролетаріатом. Шлях України до соціалізму пролягає через політичні та культурні реформи і громадське самоврядування. Джерело соціального прогресу - об'єктивний хід історії, потреба суспільства у соціальних змінах. Мета прогресу — здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму, а вищий ідеал людства -добровільна асоціація гармонійно розвинутих особистостей, безна-чальство. Філософською основою соціально-політичних суперечливих поглядів Михайла Драгоманова є матеріалізм та позитивізм. Закликаючи українську інтелігенцію позбутися провінціалізму, вказував на необхідність засвоєння сучасної західної філософії Конта, Оуена, Прудона, Фейербаха, Маркса, як передумови руху за політичну свободу і демократію. Тим самим Михайло Драгоманов прямував до подолання громадівського світогляду, культурно-просвітницького етапу розробки філософії української ідеї, готував ґрунт для покоління «Молодої України», яскравим представником якого став Іван Франко.
Позитивна філософія Івана Франка
Іван Якович Франко (1856-1916 pp.) - най-видатніший український філософ і вчений, письменник і публіцист. Народився в Галичині. У студентські роки дуже захоплювався марксизмом. За соціалістичну пропаганду переслідувався властями: заарештований, кинутий до в'язниці, відрахований із Львівського університету. Лише через десять років поновлений студентом Чернівецького університету, закінчив його у 1891 p., виїхав до Відня, де захистив докторську дисертацію. Вплив марксизму на формування світогляду Івана Франка дуже сильний, шанував Маркса як видатного вченого-еконо-міста, переклав українською мовою ряд творів, популярно роз'яснював теорію розвитку капіталістичного виробництва. Але не сприймав насильство як необхідність, не вважав необхідною диктатуру пролетаріату і революційного насильства, відкидав недооцінку російськими марксистами ролі особи в історії. Філософський світогляд Івана Франка самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Йому імпонувала позитивна філософія, стверджував необхідність зв'язку теорії з практикою; прагнув довести наявність суспільного прогресу, рушійною силою якого вважав матеріальні інтереси та суспільні ідеали; показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес, і регрес, але провідною тенденцією є прогрес. Вивчаючи суспільство, суспільно-економічні та соціально-культурні процеси, Іван Франко зазначає факт розшарування суспільства на багатих і бідних, що веде до формування тих сил, які його повалять. Капіталізм - не ідеальне суспільство: приніс народам матеріальне та духовне виснаження, утвердив меркантильний інтерес. Тому на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи, гуманізму та справедливості.
Філософська та художня творчість Івана Франка справили великий вплив на формування національної самосвідомості українського народу, істотно збагатила історію української духовної культури XIX - початку XX ст. В українській нації Іван Франко вбачав суспільний культурний організм, здатний до самостійного культурного та політичного життя. Творчість Івана Франка вплинула на представників тодішньої «академічної філософії» України.
За участь у національно-визвольному русі, організацію на Полтавщині україномовної школи висланий до Сибіру. Вважаючи емпіріокритицизм вершиною наукової філософії, Володимир Лесевич відкинув поділ філософії на матеріалізм та ідеалізм: філософія - загальне знання, яке пронизує всі конкретні науки. Філософська еволюція Володимира Лесевича від позитивізму конівського типу до позитивістських концепцій неоканті-анства і від них до емпіріокритицизму свідчить про філософські зв'язки української філософської культури з західноєвропейською, що завжди виступали ознакою української ментальності. Інтерес до різних філософських напрямків — характерний для професорів Київського університету: Олексія Олександровича Козлова (1831-1900 pp.), Олексія Микитовича Гілярова (1855-1938 pp.), Георгія Івановича Челпанова (1862-1936 pp.), Миколи Яковича Грота (1852~ 1899 pp.), Василя Васильовича Зеньківського (1881-1962 pp.), Богдана Олександровича Кістя-ківського (1868-1920 pp.), Володимира Івановича Вернадського (1863-1945 pp.) та ін.
Тут джерела високої духовності Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський - один з лідерів партії кадетів (згодом - партія народної свободи). У 1911 році на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі - особистість. Ще в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнання суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів - ант-ропокосмоцентризму.
Ноосфера - цё біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов'язаний з діяльністю людства, що становить могутній геологічний процес, а людство - могутню геологічну силу. У зв'язку з небаченим раніше посиленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфери, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вернадський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з становленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси народу і кожної особистості визначають життя людства, стають мірою його уявлень про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для переходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу».
Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше, підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства; по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів. Сучасна людина - гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин. Нова ж людина має бути автотрофною. Наука і повинна забезпечити безпосереднє синтезування їжі, що «звільнило б людину від її залежності від іншої живої речовини. Із істоти соціально-гетеротрофної стала б соціально-автотрофною. Людський розум створив би таким шляхом нове велике геологічне явище». Але Володимира Вернадського хвилюють наслідки відкриття, закликає вчених готуватися до відкриття, бо невідомо, буде воно благодійним чи принесе страждання. Вчений упевнений, оскільки майбутнє людини створюється нею ж, то нова автотрофна істота отримає досі відсутні можливості використання її вікових духовних устремлінь: людина реально відкриє шляхи до кращого життя. Звичайно ж, створення нової людини пов'язане з відкриттям принципово нових джерел енергії. Наукові досягнення в небачених раніш масштабах використовуватимуться в військовій справі. І Володимир Вернадський закликає вчених і всіх людей зберегти людство від самознищення. Покласти край майбутнім війнам. Отже, четвертою передумовою ноосфери є виключення війни з життя суспільства. Володимир Вернадський один з перших вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики вченого». Вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети. Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній сфері. Звідси - ще одна передумова формування ноосфери - синтез науки, моралі, мистецтва та філософії. Нібито підводячи підсумки своїх роздумів, Володимир Вернадський пише, що, оскільки зародження ноосфери здійснюється в міру формування світових демократичних суспільних відносин, то біогеохімічне поняття ноосфери, що випливає з біогеохімічних уявлень, повністю співзвучне основною ідеєю наукового соціалізму. Концепція ноосфери у філософії Володимира Вернадського поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і суспільно-моральний аспекти. Його погляди на найближче майбутнє суспільства містять ідею повного підкорення держави народові, заміну централізованого управління місцевою автономією. Держава має бути федеративною.
Народився в Києві. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, залишений для підготовки до професорського звання. Але у зв'язку з судимістю за захоплення марксизмом і причетність до соціал-демократичної партії педагогічна діяльність у Київському університеті заборонена. У 1907 році Густав Шпет виїжджає до Москви, де в Московському університеті читає лекції на вищих жіночих курсах у Народному університеті. У 1910-1913 роках працює у бібліотеках Геттінгена, Берліна, Парижа, Единбурга. Захищає дисертацію «Історія як проблема логіки». Обирається доцентом, а з 1918 року -професором Московського університету. Діяльно допомагав Григорію Івановичу Челпанову у створенні Московського психологічного інституту. Засновує Інститут наукової філософії і стає директором. У 1932 році призначений проректором Академії вищої акторської майстерності. Читає курси історії, педагогіки, методології наук, логіки, теорії пізнання, історії філософії, історії психології наук, логіки, теорії пізнання, історії філософії, історії психологічних ідей, філософії історії, філософії мови, історії наукової думки, естетики. Найважливіші з понад ЗО наукових праць: «Явище і сенс», «Вступ до етнічної психології», «Нарис розвитку російської філософії» та ін.
У філософських творах обстоює науковість філософії, розуміючи її як чисте знання. Феноменологія відкривала для Густава Шпета можливість досліджень змісту в історичній конкретності, оскільки «аналіз свідомості передбачає історичне дослідження розумової діяльності людини — в мистецтві, літературі, науці, релігії тощо». Все дане складається з явищ і їх змісту; за ними відкривається світ ідей. Буття розуму і полягає у герменевтичних функціях, які розкривають зміст предмета. Явище такого змісту відкривається людям в організуючій спрямованості різних форм духу, в їх соціальній суті: мова, культ, мистецтво, техніка, право. Основне завдання філософії: дослідження різноманітних форм. Густав Шпет вперше у феноменології звернувся до проблеми історії, вперше у вітчизняній та європейській філософії сформулював критерії для суворого розмежування предметів вивчення лінгвістики, поетики і філософії мистецтва. Його ідеї з філософії мови, семіотики, герменевтики, права, етнічної та соціальної психології тощо не втратили значення і в сучасних умовах. Творчість Густава Шпета перервана репресіями 30-х років. Реабілітований посмертно у 1956 р.
Натуралістично-позитивістські та соціалістичні концепції збагатили філософську думку України новими ідеями, багато з яких мають не лише європейське, але й світове значення: ідеї філософії мови Олександра Потебні, ідеї еволюції суспільного життя Михайла Дра-гоманова, Івана Франка, вчення про ноосферу Володимира Вернадського, феноменологічний метод філософії України, вказали на основні тенденції розвитку, зміцнили її позиції у європейській та світовій філософській думці.
