Горлач Філософія (2001)
4. Історична необхідність і свобода особи
З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи її особистісне становлення. Спочатку через сім'ю, школу, потім через всю сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний позитивний зміст: саме в суспільстві лише й можливе становлення людини як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови дальшого розвитку особи. Але з іншого боку, особистість за своєю суттю є вільною, творчою індивідуальністю, яка прагне до самореалізації. Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед, захищає інтереси цілого, тобто особи, прагне визначально впливати, підпорядковуючи особистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в чому суперечливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно виділити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу, тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін., реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе. Соціальні норми для особи та ЇЇ свободи - вагомі об'єктивні фактори, з одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми не відповідають її власним цінностям. Це зв'язано, насамперед, з тим, що суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі), належить функція контроля і підкріплення соціальних норм.
Соціальні норми - це правила, вимоги суспільства до особи, в яких визначені об'єми, характер, а також кордони можливого і припустимого в її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і засоби соціального контролю з боку суспільства. В складній структурі соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в соціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов'язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-нормативного, вже закладені передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма наказує особі вимоги обов'язкового виконання. Так відбувається корегування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеологічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже, не залишають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору, орієнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим ставленням до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, акценти в змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну суть. Та проблема взаємовідносин суспільного і особистого набагато складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального (державного), соціальної групи, з присутніми їм уявленнями про належне, справедливе, обов'язково орієнтоване, насамперед, на внутрішньоособистісне проникнення. Прийнятий внутрішньо особистісно обов'язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми, переживається людиною як своє власне переконання. Це трапляється, коли мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля, ототожнюються з власною суттю особи, з її індивідуальним Я. Це відбувається в декілька етапів. Спочатку під впливом широко розповсюджених цінностей, що пропагуються як загальнозначні і незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи поступово і ніби непомітно складається визначена для суспільства система настанов, тобто формується стан схильності до сприйняття світу і людини.
Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мотивами вчинків. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі адаптації до конкретного соціального середовища у особі складаються стійкі внутрішньоособистісні морально-психологічні структури, що служать масштабом та критерієм оцінки соціальної реальності. Отже, в процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, особистість пристосовується до анонімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілюзія свободи.
Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої особистості. Такі явища активно вивчаються соціальною філософією, психологією. Для їх позначення існують поняття: модальна людина, соціальний характер. Будь-яка соціально-політична система, а не тільки тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм впливом формуванню певного типу особи з певними настановами, стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини, де показується, що, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті якості характеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як їй доводиться діяти.
Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя - істота суспільна, і в такому значенні -частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.
Яке майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соціальному, культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що чекають філософського обґрунтування. Є всі підстави для висновку про те, що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної проблематики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим - сумнів, нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку палітру майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична. І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в художньому творі, свою практичну життєдіяльність людство базує не лише на художніх засадах і не може звести до них перспективи свого майбуття.
Отже, майбутнього особи не знає ніхто. А може й не треба його знати? У древніх міфах йдеться про те, як боги карали людину тим, що повідомляли їй її майбутнє. Зрадник Торрес з повісті «Серця трьох» Джека Лондона також відсахнувся від Дзеркала Світу, побачивши обставини своєї загибелі. Георг Гегель називає знання майбутнього до відчаю нудотною справою. То чому ж тоді кожен з такою зацікавленістю протягує руку ворожці, вдивляється в зодіакальні знаки, кидає карти, вдивляється в зоряне небо? Очевидно, така природа людини, що не тільки живе повсякденнім, а й готується для життя в майбутньому, переживає майбутнє буття як реальне. Релігія абсолютизувала цей момент і перенесла майбутнє на небо. Жан Ноль Сартр залишив його на землі, але теж не уник абсолютизації.
Соціальна філософія розглядає майбутнє людини як суттєвий, але не самовизначальний складовий елемент її реального історичного й сучасного життя. Майбутнє вплетене в історію, поряд з людьми, і разом з тим міститься ще десь там, куди людству належить дійти. Ось чому перспективу особи соціальна філософія шукає в історичних закономірностях розвитку людства, в бутті цивілізації, ніби продовжує в перспективу ті фундаментальні лінії, що визначаються за-гальноцивілізаційними засадами існування та розвитку суспільства. Це - єдність людини й природи, висока свідомість та цілеспрямована діяльність, соціально злагоджене колективне співжиття, побудоване на засадах раціонального вирішення, насамперед, проблем власності й влади та безмасштабний розвиток індивідуальності. Дороговказами, що визначають цивілізаційний розвиток особистості в перспективі, є мудрість - діяльність - культура - свобода. Мабуть, можливі й інші віхи перспективного розвитку особи. Проте на запитання, чи є перспективи розвитку цивілізаційними, має відповісти майбутнє. Розповідають, що якось мандрівник зустрів на шляху групу людей, які наполегливо виглядали щось на обрії. «Чого чекаєте, люди добрі?», - запитав мандрівник. «Кажуть, - відповіли люди, - що десь тут має пройти Свобода. Так чекаємо саме на неї». «Дурненькі, - спокійним голосом сказав мандрівник. - Ніколи не зустрінете Свободи, якщо не підете назустріч їй».
Соціальні норми - це правила, вимоги суспільства до особи, в яких визначені об'єми, характер, а також кордони можливого і припустимого в її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і засоби соціального контролю з боку суспільства. В складній структурі соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в соціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов'язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-нормативного, вже закладені передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма наказує особі вимоги обов'язкового виконання. Так відбувається корегування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеологічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже, не залишають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору, орієнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим ставленням до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, акценти в змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну суть. Та проблема взаємовідносин суспільного і особистого набагато складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального (державного), соціальної групи, з присутніми їм уявленнями про належне, справедливе, обов'язково орієнтоване, насамперед, на внутрішньоособистісне проникнення. Прийнятий внутрішньо особистісно обов'язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми, переживається людиною як своє власне переконання. Це трапляється, коли мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля, ототожнюються з власною суттю особи, з її індивідуальним Я. Це відбувається в декілька етапів. Спочатку під впливом широко розповсюджених цінностей, що пропагуються як загальнозначні і незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи поступово і ніби непомітно складається визначена для суспільства система настанов, тобто формується стан схильності до сприйняття світу і людини.
Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мотивами вчинків. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі адаптації до конкретного соціального середовища у особі складаються стійкі внутрішньоособистісні морально-психологічні структури, що служать масштабом та критерієм оцінки соціальної реальності. Отже, в процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, особистість пристосовується до анонімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілюзія свободи.
Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої особистості. Такі явища активно вивчаються соціальною філософією, психологією. Для їх позначення існують поняття: модальна людина, соціальний характер. Будь-яка соціально-політична система, а не тільки тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм впливом формуванню певного типу особи з певними настановами, стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини, де показується, що, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті якості характеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як їй доводиться діяти.
Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя - істота суспільна, і в такому значенні -частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.
Яке майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соціальному, культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що чекають філософського обґрунтування. Є всі підстави для висновку про те, що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної проблематики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим - сумнів, нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку палітру майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична. І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в художньому творі, свою практичну життєдіяльність людство базує не лише на художніх засадах і не може звести до них перспективи свого майбуття.
Отже, майбутнього особи не знає ніхто. А може й не треба його знати? У древніх міфах йдеться про те, як боги карали людину тим, що повідомляли їй її майбутнє. Зрадник Торрес з повісті «Серця трьох» Джека Лондона також відсахнувся від Дзеркала Світу, побачивши обставини своєї загибелі. Георг Гегель називає знання майбутнього до відчаю нудотною справою. То чому ж тоді кожен з такою зацікавленістю протягує руку ворожці, вдивляється в зодіакальні знаки, кидає карти, вдивляється в зоряне небо? Очевидно, така природа людини, що не тільки живе повсякденнім, а й готується для життя в майбутньому, переживає майбутнє буття як реальне. Релігія абсолютизувала цей момент і перенесла майбутнє на небо. Жан Ноль Сартр залишив його на землі, але теж не уник абсолютизації.
Соціальна філософія розглядає майбутнє людини як суттєвий, але не самовизначальний складовий елемент її реального історичного й сучасного життя. Майбутнє вплетене в історію, поряд з людьми, і разом з тим міститься ще десь там, куди людству належить дійти. Ось чому перспективу особи соціальна філософія шукає в історичних закономірностях розвитку людства, в бутті цивілізації, ніби продовжує в перспективу ті фундаментальні лінії, що визначаються за-гальноцивілізаційними засадами існування та розвитку суспільства. Це - єдність людини й природи, висока свідомість та цілеспрямована діяльність, соціально злагоджене колективне співжиття, побудоване на засадах раціонального вирішення, насамперед, проблем власності й влади та безмасштабний розвиток індивідуальності. Дороговказами, що визначають цивілізаційний розвиток особистості в перспективі, є мудрість - діяльність - культура - свобода. Мабуть, можливі й інші віхи перспективного розвитку особи. Проте на запитання, чи є перспективи розвитку цивілізаційними, має відповісти майбутнє. Розповідають, що якось мандрівник зустрів на шляху групу людей, які наполегливо виглядали щось на обрії. «Чого чекаєте, люди добрі?», - запитав мандрівник. «Кажуть, - відповіли люди, - що десь тут має пройти Свобода. Так чекаємо саме на неї». «Дурненькі, - спокійним голосом сказав мандрівник. - Ніколи не зустрінете Свободи, якщо не підете назустріч їй».
