Теорія політології (2001)

Що таке політика?

В чому полягає глибинна сутність цього складного, багатовимірного і динамічного явища? Якою є і має бути роль політики у житті людини, суспільства? Як свідчить історія політологічної думки, ці питання завжди перебували у центрі уваги мислителів минулого. Від них ми маємо у спадок велику кількість визначень політики. Серед них — твердження про єдино можливий, природний стан людства і про засіб панування можновладців, про справу мільйонів і про мистецтво можливого та багато іншого. Пошуки відповіді так само, як і визначення місця і ролі політики у житті суспільства, тривають досі. Лише впродовж XX ст. людство кілька разів перебувало під впливом протилежних теоретичних моделей та світоглядних настанов, таких як політизація, деполітизація та реполітизація, де йшлося про цілковите підпорядкування політичній сфері усіх інших сфер життєдіяльності суспільства, і в першу чергу виробничої, або, навпаки, про відсутність будь-якого впливу і залежності між ними. На вітчизняних теренах аж до середини 80-х років настійливо формувалося переконання в тому, що участь у політиці є неодмінною і чи не найважливішою ознакою добродійності особи, повноти і значущості її життя. (При цьому посилалися на відомий вислів У. Черчілля: "Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами".) Поволі формується сприйняття політики як заняття людей марнославних, кар'єристів чи невдах, які не завжди сповідують правила чистої і чесної боротьби за переважання чиїхось уподобань. Вважається, що єдино гідним людини є її приватне життя, здійснення нею своєї безпосередньої справи, перебування поза політикою.

Отже, з'ясуємо, що таке політика, чому і як вона виникла, які її роль та функції і якою може бути участь звичайної людини у політичному процесі.

Попри все розмаїття підходів до визначення сутності політики, що мали місце в історії політологічної думки, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільнот, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спроби вбачати у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягненню загальнозначущих цілей. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною; більше того, сформувати повне, цілісне уявлення про політику можна, лише взявши до уваги обидві. Яким же чином це стає можливим?Припущення про те, що у політичному житті суспільства точиться безперервна боротьба різних соціальних груп, верств, родів, зустрічаємо вже у Платона й Арістотеля. На протиборство аристократії та народу звертав увагу Н. Макіавеллі. Д. Віко вбачав у боротьбі патриціїв і плебеїв рушійну силу суспільного розвитку. Ще далі у цьому напрямі пішли французькі історики Пзе, Міньє, Тьєрі. Вони першими спробували пояснити природу політики як соціального явища, виходячи з поняття "класовий інтерес", убачаючи джерело суспільного прогресу в боротьбі класів. Усе розмаїте і складне політичне життя вони зводили до суспільного і політичного панування певних класів. Марксизм з'ясовував причини, джерела, механізм виникнення класів, виходячи з процесу матеріального виробництва. Як вважав Л. Гумплович, рушійною силою історії є боротьба рас за існування. П. Кропоткін писав з цього приводу: "Держава — щось значно більше, ніж організація адміністрації з метою впровадження "гармонії" у суспільстві, як це викладають в університетах. Це організація, випрацьована й удосконалена впродовж трьох століть, щоб підтримати права, що їх здобули певні класи, і користатися з праці робітничих мас; щоб розширити ці права і створити нові, які ведуть до нового закріпачення знедолених законодавством громадян, щодо групи осіб, угаразділих від щедрот урядової ієрархії. Такою є справжня сутність держави".

І пізніше визначення сутності політики істотно не змінилося. Ось, наприклад, як писав про це американський професор К. Райт: "Політика може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей, що досягається шляхом подолання опору інших груп"2. Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд — це механізм, за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі й інтереси.

На жаль, ще й досі* внаслідок протиборства певних політичних сил, а також низького рівня суспільної свідомості ця сторона політичного життя суспільства, яка має сенс лише у поєднанні з протилежною, абсолютизувалася; домінувала однобічна концепція політики, згідно з якою політика є лише класовим протиборством, боротьбою за панування, насильством, примусом, встановленням зверхності одних щодо інших. Дуже поширеними стали твердження, що політика — це сукупність настанов та практичних дій, які визначаються докорінними інтересами панівних класів та інших соціальних груп, партій; що головне у політиці — завоювання і використання влади, задоволення з її допомогою якихось групових, корпоративних інтересів. Таке тлумачення політики ґрунтується, зокрема, на відомій тезі Ф. Енгельса про те, що в антагоністичних формаціях будь-яка історична боротьба — чи відбувається вона у політичній, релігійній, філософській чи якійсь іншій ідеологічній сфері — в дійсності є тільки більш або менш ясним відбиттям боротьби суспільних класів, а існування цих класів й разом з тим і сутички між ними, в свою чергу, зумовлюються ступенем розвитку їх економічного становища, характером і способом виробництва й обміну, що ним визначається.

Поширюються ідеї щодо політики як суспільних відносин, в яких виражається протиборство антагоністичних класів; політичної системи як системи владарювання пануючих сил. У масовій свідомості політичний вплив ототожнюється із командно-адміністративною, бюрократичною, тоталітарною регламентацією та утиском.

Саме життя доводить необхідність подолати однобічність тлумачення такого соціального феномена, яким є політика, поєднати його з розумінням того, що в політичній боротьбі задовольняються не лише групові, а й загальні інтереси, такі, що торкаються самої сутності людського буття. Слід зазначити, що досить давно склалася тенденція вбачати у політиці не лише арену протиборства, а й сферу здійснення загальних, спільних справ, спосіб управління ними, засіб захисту спільних інтересів. Тут доречно згадати, що саме слово "політика" походить від давньогрецького "politike" і означає мистецтво здійснювати спільні справи, співіснувати громадою, управляти державою. Арістотель вважав, що держава утворюється, коли виникає "спілкування, зв'язок між сім'ями і родами задля благого життя та самоцінного існування"4. Гегель, у свою чергу, наголошував, що держава є виразом усезагальних інтересів, усезагальної волі5. Політика узгоджує багатоманітні індивідуальні та приватні інтереси в суспільстві, забезпечує їхню єдність. А в державі вони набувають форми загальних інтересів. (Принагідно зазначимо, що поняття "політика" часто ототожнювалося з поняттям "держава", остання розглядалась як осередок політичного життя суспільства і переважно фокусувала у собі розмаїття його колізій.) У К. Маркса знаходимо не лише визначення політики як боротьби класів і держави як організованого насильства одного класу над іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких, наприклад, як будівництво шляхів сполучень, захист кордонів, забезпечення порядку.

Однак більшість суспільствознавців поділяли конфронтаційне розуміння природи політики. "Хоча центральним питанням дослідження політики є проблема згоди і розколу, — зазначав американський вчений С. Ліпсет, — соціологи до останнього часу значно більше займалися дослідженням умов, які сприяють розколу, ніж умов політичної згоди"6.

І лише починаючи із середини XX ст. у світовій науці формується розуміння того, що вихідною методологічною засадою політичних досліджень має стати поєднання загальнолюдського і класового начал, що здобуття та утримання влади, інтереси перемоги у політичній боротьбі не повинні домінувати щодо власне реалізації влади, її здійснення, використання, вирішення життєвих проблем, що, крім політичних амбіцій є більш важливі речі, передусім забезпечення динамічної стабільності суспільства, за межами якої настає катастрофа, всезагальна загибель.

Отже, політика — це специфічна сфера людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості.

Людське суспільство завжди було розшарованим, розділеним на різні за складом та ознаками групи чи категорії людей. Хто заперечує це, мусив би уявити суспільство як сукупність подібних одна одній істот. Кожна людина — неповторна особистість. Однак недоторканість індивідуальності, її свободи, тобто права і можливості бути самою собою, стають чи не найболючішою проблемою людського співіснування і взаємодії. Люди можуть, залишаючись особистостями, набувати якихось спільних ознак, властивостей, притаманних певній сукупності індивідів. Ці ознаки можуть бути зумовлені різними чинниками, наприклад, фізіологічними особливостями (тоді ми розрізняємо людей за статтю, віком, етнічною чи расовою належністю), обставинами життя (є очевидними відмінності між жителями Півдня і Півночі, міста і села, наприклад, у характері життєдіяльності, структурі цінностей, зовнішньому вигляді), місцем і роллю у системі суспільних відносин (тут розрізняють групи людей за фахом і функцією у соціальних процесах, за освітою тощо).

Отже, існує низка засад, за допомогою яких люди відрізняють себе від інших або ототожнюють себе з ними. Серед них — подібність виконуваних функцій, спосіб життя, особливості мислення, ставлення до оточуючих і, що найголовніше, життєві інтереси та ставлення до власності. Історично суспільство поділялося на стани з відмінностями між ними в одязі й житті, в піснях, манерах, уявленнях про ідеали й цінності. Складаються і постійно відтворюються певні соціальні групи — нації, класи, стани, касти, прошарки та ін. їх можна, узагальнюючи, визначити як цілісні соціальні утворення, які виникають об'єктивно, характеризуються стійкими зв'язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, способом життя, схожістю у ставленні до інших соціальних угруповань, тенденцій та перспектив розвитку.

Соціально-психологічною основою розшарування суспільства є сприйняття людьми своєї соціальної групи як єдиного цілого, що відрізняється, а то й протистоїть решті суспільства, виділення групового інтересу як такого, що має переважне значення порівняно з інтересами інших груп. Груповий інтерес, класовість, корпоративність мислення (а отже, його обмеженість) є важливою ознакою існування соціальних груп, домінантою політичної свідомості та вагомою складовою політичного життя суспільства. Будь-яка політична дія зумовлена існуванням соціальних груп, соціальною структурою суспільства, і сутність ЇЇ полягає у прагненні до переважного задоволення інтересів групи.

Інтерес, потреба у задоволенні його є рушійною силою людської життєдіяльності. Саме людської, адже інтерес — суто соціальне явище. Отже, можна так визначити поняття "інтерес". Інтерес — це об'єктивно зумовлений мотив діяльності суб'єкта (окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому), спрямований на досягнення певної мети. На відміну від простої потреби (її може мати і тварина) людські інтереси спрямовані не лише на предмет їхнього задоволення, а й на соціальні інституції, існуючі заклади, норми взаємин між людьми, на все те, від чого залежить розподіл предметів, благ, цінностей.

Ще Т. Гоббс зазначав, що людина від природи є істотою егоїстичною, тому задовольняє свої потреби у боротьбі із собі подібними. На думку Г. Гегеля, така боротьба властива нероз-виненому суб'єкту, бо "рабська свідомість уперто наполягає на своїй однинності". Егоїстична людина завжди прагне задовольнити свої потреби за рахунок інших, мати перевагу над ними. Отже, життя людей буває подібним до повсякденного пошуку власної вигоди, долання перешкод у здійсненні-власних інтересів (такими перешкодами стають інтереси інших людей та їх груп). Однак далеко не кожна суперечність інтересів має політичний характер, адже бувають перешкоди об'єктивні.

У суспільстві найбільш дійовим засобом задоволення приватних інтересів є панування. Останнє саме по собі ще не є ознакою політики, політичної взаємодії. Це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне примушення, репресії, що викликають цілком зрозумілі опір та протидію. Панування, гноблення завжди супроводжуються посиланням на якусь вищу, більш значущу за окремі, приватні інтереси, необхідність. У ролі засади обмеження інтересів і прав індивідів може бути загальний інтерес, такий, що є спільним для всіх і зверхнім щодо інтересів приватних та групових. Узасаджені ним панування і примус набувають легітимності, чогось такого, чому треба беззаперечно підкоритися — лише тоді виникає політична взаємодія між людьми. Як зазначав А. Грамші, держава є "диктатура плюс гегемонія".

Політика — це не лише сфера виявлення інтересів соціальних груп, зіткнення їх і протиборства. Це також спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для усього загалу.

Виникає запитання: що є те верховне начало, той загальний, усе підпорядковуючий інтерес? Це поняття дуже складне, тому марно прагнути віднайти йому просту і стислу дефініцію. Найперше — це збереження цілісності суспільства, якогось сталого і послідовного процесу взаємодії людей і, зрештою, самого існування людства.

За первісних часів усе загальне сприймалося як безпосередньо спільне. Це було зумовлено нероздільністю, синкретичністю, злитістю існування інтересів однієї людини та інтересів усього племені або роду. Первісні норми соціальної регуляції ще не стали нормами права, як не були вони й звичайними моральними нормами, оскільки до дотримання їх громада примушувала індивідів силоміць. Отже, первісна влада виникає як внутрішня спонукальна сила, що підпорядковує волю індивіда волі колективу, а відтак і волі суспільства. Тут відбувалося нівелювання особи, відкидалося усе, що не відповідало інтересам громади, але завдяки цьому зберігалася суспільна цілісність, задовольнялись родові інтереси, громада могла протистояти руйнівним проявам рудиментів "тваринного егоїзму". Підтримання певного порядку, підпорядкованості розрізнених дій людей (і насамперед тих, що пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном благ) якомусь загальному правилу здійснюється завдяки родовим звичаям, традиціям, заборонам (табу). Згодом до них додаються норми права, закони.

Соціальна диференціація, яка є неодмінним наслідком розвитку суспільства, призводить до розшарування первісної єдності і цілісності. Отже, політична взаємодія виникає як результат наслідування і розвитку цілісності суспільства, але вже в іншій формі, як компенсація ЇЇ розпаду. Попри усе розмаїття інтересів та уподобань у суспільстві завжди існують речі, вигідні усім, — забезпечення порядку і безпеки, дотримання правил взаємодії, збереження та розширення зв'язків, протистояння руйнівним началам (стихійним чи навмисним), прийнятне й можливе за даних умов вирішення соціальних суперечностей, а отже, здобуття знань щодо навколишнього світу, удосконалення умов життя людини.

Отже, спільний, загальний інтерес, найвищий та найважливіший порівняно з приватними і груповими, включає у себе все те, з чого складається нормальне людське життя, і у загальному вигляді може бути визначений як існування, життєдіяльність суспільства. До того ж загальний інтерес — це й існування людини як особистості, збереження її індивідуальної неповторності, розвиток особистих ознак, здібностей, задоволення приватних інтересів. Тут загальне не пригнічує приватне, підпорядковуючи його собі, а включає його у себе.

Ці міркування можуть здатися комусь пересічною утопією, якщо не зважати на парадокс історії, за яким розвиток людини і людства, самореалізація їх передбачають переживання стану пригнічення, обмеження життєдіяльності певними зовнішніми обставинами, а отже, цей стан теж є складовою загального інтересу.

Наведене визначення загального суспільного інтересу, звичайно, є наслідком умоглядного аналізу, і у повсякденному житті мало хто покладає його за мету власної діяльності. У реальному житті люди стурбовані більш безпосередніми проблемами. Загальне ж здійснюється стихійно, як наслідок, рівно-дійна багатьох різноспрямованих зусиль. Якщо у первісному суспільстві спільне і приватне існують нероздільно, то з розвитком суспільства відбувається їх розведення і певне протиставлення. Якщо попервах здійснення спільних справ було спільною турботою і не виділялося в якусь окрему галузь суспільної практики, а відповідали за здійснення публічного (спільного) інтересу всі члени роду, то внаслідок соціальної диференціації, розшарування первісного суспільства на соціально значущі спільноти, прошарки тощо відбувається "замикання" людей на суто власних, приватних інтересах. Проте це не означає, що інтерес загальний вже не існує. Його здійснення набуває дещо іншої форми, а саме форми влади. Завдяки військовій демократії родоплемінного зразка функції суспільного управління зосереджуються у руках воєначальників, племінної верхівки. Поступово формується спеціальний апарат управління як один з чинників відчуження індивідів від участі у вирішенні спільних справ.

Отже, політика як форма суспільної життєдіяльності виникла внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати приватні (групові) інтереси більш загальному інтересу — спільному і, зокрема, збереженню єдності та цілісності розшарованого суспільства.

Функція суспільного управління, окрім іншого, передбачає здійснення силового, примусового впливу на людей. Низький рівень життя людей, розвитку суспільного суб'єкта та соціальних відносин зумовлює переважання позаекономічних, примусових засобів впливу, спрямованого на здійснення загального інтересу, досягнення спільної вигоди. Суспільні, політичні змагання виникають, коли соціальна група прагне задовольнити свої певні намагання щодо решти суспільства за рахунок обмеження інтересів інших груп. Політичною ця боротьба стає, коли пануючий приватний інтерес подається як загальний, обов'язковий для всіх. У політиці часто переважне значення має не саме панування, а обгрунтування його правомірності, доведення його необхідності, завоювання покори і визнання підлеглими. Політика — це рух соціальних груп, спільнот, які намагаються здійснити свої інтереси у загальній формі, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства.

Отже, фізичний примус, насилля стали початковою формою здійснення відносин "панування — підкорення", які і визначають політичний стан суспільства. Водночас уже в рабовласницькому суспільстві виникає власне політична діяльність — управління спільними справами, задоволення приватних (групових) інтересів. Ця діяльність здійснюється ненасильницьким шляхом і регламентується певними нормами, існуючим правом. Взагалі така діяльність можлива лише за умови елементарної соціальної рівності. Через це в античному суспільстві політика вважалася сферою свободи, а стосунки вільного громадянина і раба сприймалися як неполітичні. В античному полісі політична діяльність включала у себе широкий діапазон заходів впливу та протидії — обговорення і прийняття державних законів, вибори керівних органів, актигромадянської непокори (наприклад, масові виходи римського плебсу на Святу гору з метою примусити керівництво республіки зважити на їхні вимоги), інтриги. Усі вони мали створити видимість того, що чиясь бажана мета є спільною, а отже, обов'язковою, справедливою і здійснюється за природною необхідністю, немовби сама по собі.

Формами політичної взаємодії ранніх періодів історії були війни, повстання, бунти, змови тощо. Величезну роль у політичних процесах Середньовіччя відігравала церква. З політологічної точки зору діяльність церкви, поширення релігійних культів можуть бути визнані як своєрідний спосіб узгодження, підпорядкування частин соціального організму загальному началу за допомогою певних світоглядних настанов, утвердження єдиних і обов'язкових для всіх правил спілкування, поширення їх на усі сфери людського життя. Християнські релігійні організації — ордени, союзи, секти тощо, а також практику поділу території, підпорядкованої церкві, на приходи можна трактувати як прообрази діяльності майбутніх політичних партій та держави із притаманним їй адміністративно-територіальним поділом.

Розвиток машинного виробництва і товарного обміну, розгортання соціального протиборства призвели до послаблення безпосереднього панування хазяїна над виробником, до подальшої регламентації політичних стосунків нормами права замість вирішення проблем силовими методами. Звичайно, цей процес не завершився й досі, але йдеться про домінуючу тенденцію. Індустріальна доба історії людства супроводжується наростанням правових вимог, утвердженням конституційних форм соціального змагання або принаймні обґрунтуванням правочинності існуючих. Починається процес формування правової свідомості, тобто чіткого визначення того, що є законним, а що незаконним. Розробляються та приймаються конституції у країнах Північної Америки та Західної Європи, формуються системи правової держави із притаманним їй верховенством закону.

Сутність політики як соціального явища при цьому не змінюється. Так, боротьба робітників за обмеження робочого часу на окремому підприємстві, здійснювана за допомогою страйків, була суто економічним рухом. Політичною вона стає, коли орієнтується на прийняття закону щодо восьмигодинного робочого дня, тобто на досягнення стану речей, обов'язкового для усього суспільства.

У сучасному світі осередком політичної боротьби стає держава — та єдина інституція, за якою визнається беззастережне право прийняття і здійснення законів, авторитетних рішень, тобто таких, які є обов'язковими для усіх громадян. Це єдиний орган у суспільстві, який правомочний здійснювати примус задля додержання вимог закону. От і змагаються політичні партії та інші суспільно-політичні сили за можливість формувати склад державних органів (парламенту, уряду), за ключові позиції у них, прийняття вигідних їм рішень, за формування, зрештою, певної суспільної думки. Усе це можна вочевидь спостерігати і в Україні після здобуття нею державної незалежності.

Із сказаного випливає, по-перше, що учасники політичних процесів прагнуть не лише задовольнити свої інтереси, а й здобути можливість загального впливу на оточення; предметом політичної боротьби насамперед є влада і лише потім вирішення нагальних життєвих проблем (через це політику часто називають полем зіткнення марнославних амбіцій); по-друге, аналізуючи політичну ситуацію чи подію, слід з'ясувати, чиї інтереси приховані за гаслами і деклараціями щодо наміру відстоювати спільні інтереси.

Історія людства — це постійна боротьба різних соціальних сил за право здійснювати свої групові інтереси, видаючи їх за інтереси усього суспільства, примушуючи всіх інших поважати їх. Однак із наведеного визначення загального інтересу маємо зробити такий висновок: у цій боротьбі за різних часів перемагав зрештою той, хто не тільки підміняв загальний інтерес власним (це роблять усі учасники політичної драми), а й насправді представляв, репрезентував, відстоював його. Взагалі за умов нерозвинених суспільних відносин та соціального суб'єкта (коли той обмежений у своїй діяльності безпосередніми інтересами, нездатний вийти за їхні межі і свідомо покладати загальне у своїх діях), соціально значущої диференціації (коли сприйняття і здійснення сутності людини зумовлені її належністю до якогось стану, відбувається відчуження, звуження її соціальної сутності) загальне може здійснюватися лише через щось окреме. Таким окремим, що представляє (репрезентує) загальне, на відрізку історичного розвитку до індустріального суспільства є інтерес групи, яка є основою даного способу виробництва, економічно панівної спільноти. Остання втілює у своїх прагненнях загальний інтерес доти, доки діяльність її сприяє суспільному прогресу. Група, спільнота, яка намагається здійснити свої приватні інтереси, подаючи їх як інтереси загальнолюдські, може репрезентувати їх, коли вона зацікавлена у збереженні соціальної стабільності, порядку, існуючих функціональних зв'язків — усього того, без чого неможливе нормальне існування суспільства. Вище вже йшлося про втілення загального інтересу в експлуатації праці. "Капіталіст, — зазначав К. Маркс, — не через те є капіталістом, що він керує промисловим підприємством, навпаки, він стає керівником промисловості через те, що він капіталіст"7. Спочатку інтерес класу буржуазії втілює загальносоціальний інтерес, оскільки розвиток машинного виробництва, становлення товарно-грошових відносин були нагальною потребою суспільного розвитку.

Здатність певної соціальної групи репрезентувати потреби соціального розвитку не є чимось тривалим та самоочевидним. Пануюча верства змушена виборювати недоторканість існуючої соціальної ієрархії. Підпорядковані ж верстви відповідно борються за визволення з-під тиску, за зміну свого становища або й за своє панування, причому робиться це також з позицій обмеженого, приватного інтересу, ілюзорних уявлень щодо його загальної значущості. Боротьба за панування, яка дає можливість переважного задоволення приватних інтересів і приводить до стихійного задоволення інтересу загального, є змістом політичного життя суспільства.

У політиці боротьба і перемога не повинні бути самоціллю. Вони є лише засобом досягнення вищої мети — збереження цілісності й стабільності, здійснення прогресу. Політика — не лише механізм класового панування, пригнічення одних соціальних груп іншими, а й засіб організації, підтримання певного порядку в суспільстві, узгодження інтересів спільнот, верств, груп, націй, встановлення їх динамічної рівноваги, можливого за даних історичних умов вирішення соціальних суперечностей. Політика — це чинник цілісності розшарованого суспільства, засіб збереження соціальності, а отже, здійснення загального інтересу. Це вольовий чинник цілісності суспільства. Відносно його диференційованих елементів, тобто соціальних спільнот, він є зовнішнім. Політика є необхідною за умов обмеженої свободи людини, поки та потребує примусового впливу на неї задля здійснення принципів соціальності. Пануючою тенденцією розвитку суспільства є поступова лібералізація політичного життя. Здійснення заходів взаємного впливу та протидії вкладається у правові рамки, формується правова держава із притаманним їй верховенством закону. Розвиток цієї тенденції втілюється у неухильній зміні типів, форм державного правління, що є чи не найважливішим відбиттям змін політичного життя суспільства. Така зміна відбувається у напрямі від неправового тоталітаризму через жорстко регламентуючий авторитаризм до демократизму; від зосередження в руках небагатьох необмеженої влади, яка спирається на апарат примусу, до визнання (не лише декларативного, а й практичного) народу, громадян джерелом влади, до утвердження практики виборності органів державної влади, створення системи представницьких установ, які б відповідали наявній соціальній багатоманітності.

Розвиток політичного життя суспільства має своїм результатом досягнення людством такого стану, коли особа набуває значущості не внаслідок належності до певної верстви, групи, класу, а саме через те, що вона — людина, неповторний та унікальний член людської спільноти. У сучасному суспільстві прагнення до переважання обмеженого, приватного, до заміни й репрезентації загальносоціального груповим не може бути прийнятним. Оскільки інтерес будь-якого угруповання певною мірою обмежений, то репрезентувати загальне повинні всі люди, а не якась окрема частина суспільства. Цивілізоване суспільне життя стає реальним, коли формується розуміння того, що в сучасному світі будь-яка проблема може бути вирішена лише на шляху загальної злагоди, а не політичного домінування певної сили. Успіх у соціально-політичній взаємодії можливий не як перемога якоїсь однієї сторони, не як успіх обмеженої частини спільноти або меншини, а лише як успіх усіх.

З причин об'єктивного і суб'єктивного характеру радянське суспільство й ряд інших країн спільної з ним державної ідеології у середині XX ст. відхилилися у своєму розвитку від цієї тенденції. Це насамперед призвело до тривалого збереження державних форм і рис політичного життя, які були пройдені людством і не відповідали сучасному розвитку цивілізації. Тут надовго утвердилися директивні, централізовані, жорстко регламентуючі і навіть репресивні політичні режими. Політичні процеси спиралися не на вимоги закону, права, а на довільно витлумачені ідеологічні настанови. Насильницьки насаджувалася "непорушна єдність", яку розуміли буквально як схожість, подібність індивідів, їхніх думок, переконань, уподобань. Жорсткий централізм як позбавлений демократизму засіб свідомого підпорядкувлігня інтересів у суспільстві, збереження цілісності його втратив силу планомірності, перетворився на власну протилежність — механізм насадження стихійності у соціальних відносинах.

Суспільно-політична криза, що охопила країни так званої соціалістичної орієнтації наприкінці 80-х років, дала поштовх пробудженню, відновленню нормального політичного життя суспільства із притаманними йому зіткненням інтересів та боротьбою за чиєсь переважання. Однак у суспільній свідомості не одразу утверджуються переконання, що сучасному суспільству притаманні особливі риси: неприйняття людьми надмірної регламентації їхнього життя, поширення директивного керівництва на процеси приватного характеру; здатність і потреба індивідів самим вирішувати проблеми особистого життя, бути причетними до управління й здійснення спільних справ. Поширюється усвідомлення того, що примушення індивідів до дотримання принципів соціальності є зайвим і навіть неприпустимим. Очевидно, що міра централізованості політичного керівництва суспільством урівноважується силами соціальної відцентровості. Тому справжній демократизм є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізмові, так і анархістському децентралізмові. Джерелом визначення найвищих цінностей, пріоритетних начал, загальних інтересів мають стати не авторитет сили чи майна, а авторитет людяності, освіченості, компетентності, тобто загальнолюдські цінності й чесноти.

Людина може бути вільною лише за умови свободи інших людей, а інакше свобода буде неповною, відносною, обмеженою, такою, що потребує і використовує для свого здійснення примусовий вплив. Неповнота свободи компенсується політикою. Водночас саме засобами політики досягається справжня свобода, утверджуються принципи соціальності, дотримання яких забезпечує цілісність суспільства.