Теорія політології (2001)

Шарль Луї Монтеск'є розрізняв державу: 1) як союз громадян і 2) як сукупність посадових осіб. "Суспільство не може існувати без уряду"1, — зазначав він. Герберт Спенсер відповідно до органічної теорії суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів управління, владарювання. Спенсерівська "апаратна" ідея дістала пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

У первісному, додержавному, родовому суспільстві органами владарювання були збори дорослих родичів. Історики й етнографи називають суспільство із додержавними формами влади, коли ще не відокремилися функції управління й громада є одночасно і джерелом, і носієм влади, — потестарним (від лат. potestas — влада). Із плином часу відбувалася ієрархізація (від грец. hieros — священний і archia — влада: поділ на вищі та нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих за посадою або чином осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого рядові общинники виявилися відстороненими від цього процесу. Народні збори змінюються зібраннями військової дружини. Ради старійшин дедалі перетворюються на поважні й самостійні центри прийняття владних рішень, з яких лише частина згодом виноситься на формальне затвердження зборами членів общини.

Так поступово сталося відчуження суспільного управління від громади, здійснення його через відокремлені інституції та установи, які згодом стають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж виявилася цілком їм підпорядкованою.

"Всемогутня держава античного світу не могла знести поруч ні вільної моральної особистості, ні вільної віри, — зазначав професор М. Рейснер. — Язичницька давність не знає якоїсь юридичної межі, перед якою могла б зупинитися влада держави, людина сама по собі не має ніякої ціни, ніякого значення: не заради самої себе, а заради держави існує вона... Тому неможливо уявити, щоб навіть одна якась галузь життя могла в принципі претендувати на самостійність щодо держави".

Завдяки християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення Царства небесного й царства земного, Божого й кесаревого начал життя) в європейській свідомості відрізняються державна і приватна сфери. Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної влади, стримуючий чинник у її безупинному прагненні до абсолюту, авторитарності, формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття "громадянське суспільство" виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов'язана з ідеєю "природних прав" людини. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридичної свідомості, створенні низки політико-правових концепцій, і насамперед теорії "суспільного договору". Гуго Гроцій і Ба-рух Спіноза "природними правами" називали такі людські якості, як свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою, їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак Руссо (1712—1778) своєю працею "Міркування про походження і засади нерівності поміж людей". Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — чеснот громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними правами, становила, на думку прихильників договірної теорії походження держави, суспільство у його "природному стані" (status naturalis). Це стан цілковитої сваволі, який призводить до "війни всіх проти всіх". Але за таких умов мати "право на все", зазначав Томас Гоббс, фактично означає не мати права ні на що. Щоб уникнути незручностей та загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені замінити його на стан громадянський (status civilis). Такий перехід дає змогу піддати невпорядко-вані відносини регулюванню законами та іншими нормами.

Відповідно до теорії "суспільного договору" люди укладають угоду й створюють державу, котра стає над суспільством, відчужує та зосереджує частину природних прав індивідів. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому існує держава. В конвенційних теоріях держави (Локк, Вольтер, Руссо) громадянський стан суспільства тлумачиться як антипод природного стану, а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської свободи поза межами державної регламентації є породженням ліберального світогляду. Дж. Локк, "батько лібералізму", вчив, що держава покликана насамперед захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж працею; вона діє тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його скинення, коли він використовує владу на завойовництво, узурпацію, тиранію або в разі його розвалу.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського впливу на нього, просвітителі XVIII ст. (насамперед Локк, Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея є вищою і більш значущою, ніж ідея державна. Події Французької революції були спробою практичного втілення таких поглядів.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький філософ Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск'є, Гегель) на противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж мудрість полягає в урахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянського суспільства, і насамперед економіку та господарювання, ще й досі залишається предметом численних ідейно-політичних концепцій і партійних суперечок.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління Катерини II, яка у 1785 р. видала указ про "Жаловану грамоту дворянам". Тут уперше в Російській імперії визнано громадянський стан бодай однієї верстви населення — дворянства. Адже досі, відповідно до указу Івана IV, дворяни так само, як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи в селян забрав Борис Годунов, згадаймо про "Юріїв день"), вважалися власністю царя. Катерина мала намір видати ще закон, за яким усі росіяни від народження, незалежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами. Напевно, здійсненню цього задуму завадив переляк імператриці перед постатями М. Робесп'єра та О. Пугачова.

Відображенням процесів формування громадянського суспільства можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто структуровано репрезентували різні верстви населення.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському суспільстві сприяло відновленню в правах поняття "громадянське суспільство". Це результат демократичного реформування суспільства, формування в ньому сфери вільного, спонтанного, приватного життя громадян, без чого неможливі демократичні державно-правові засади.

Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що ця сфера цілком або переважно підпорядкована державі, котра активно втручається в її процеси, піддає формалізації та збюрокраченню. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом (від фр. etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави на усі без винятку сфери життя. Як тип політичної свідомості людей він полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства.

У тоталітарних країнах сфера громадянського суспільства скорочується до мінімуму, але ніколи не зникає зовсім. Розвинуте ж громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана захищати і здійснювати інтереси та права громадян. Передумовами цього є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, плюралізм незалежних політичних сил і партій, не-директивно формована громадська думка і, що найголовніше, вільна особа з розвиненим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, насам-переТГслїд відзначити, що воно ґрунтується на приватній власності й стихійному поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку. Це не лише відокремлена від держави автономна сфера суспільного буття„/яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади^ а ще й структу-роване суспільство. Тут передбачається свобода асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннямиїОкремі верстви населення утворюють свої угруповання, дооровільнГосГ єднання як інституції вираження їх інтересів./Союзи підприємців, найманих робітників^органи виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учасниками виробництва й обміну, пом'якшувати неминучі зіткнення численнихприватних устремлінь. Громадянське суспільство — це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособис-тісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

> відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єднаннями людей;

> відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому;

> сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

> відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

> свобода особи;

> форма безпосереднього спілкування людей;

> пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

> плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування і захисту прав людини:

Громадянське суспільство природні права; економіка;

приватне життя; — сфера свободи волі;

Держава встановлені закони; політика, держава; публічне життя; сфера обов'язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає взаємовиключної антагоністич-ності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумов-лює їх. Без держави нема громадянського суспільства, б_ез останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як необхідність підкорятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами державності, прийнято тлумачити євангельське повчання віддавати Богове Богу, а кесареве кесарю. "Тож віддавайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (Рим. 13:7).

Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними — громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму, воно спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського самоврядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Звідси очевидний висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство — сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії.