Теорія політології (2001)
4.5. Політичні партії та партійні системи
Поняття політичної партії можна розкрити через виявлення її спільних та специфічних рис порівняно з політичними рухами, непартійними політичними організаціями, громадськими організаціями, кланами, кліками тощо.
Політична партія — це громадсько-політична та ідеологічна організація певних суспільних верств та груп, яка має достатньо чіткі структури й веде боротьбу за завоювання, розподіл, утримання політичної влади або в інший спосіб безпосередньо здійснює вплив на неї. Відсутність будь-якої з наведених у цьому визначенні ознак фактично перетворює партію на іншу за природою (тобто непартійну) інституцію.
Функціями політичних партій є:
1) представництво інтересів певних соціальних верств і груп;
2) соціальна інтеграція — розробка загальноприйнятої системи вартостей, "символу віри" (кредо), ідеології, а також мобілізація мас на підтримку цих вартостей;
3) політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншим, здійснення виховної діяльності;
4) формування й добір кадрів;
5) розробка та здійснення політичного курсу.
Виходячи із змісту, цілей діяльності, соціальної сутності та
інших ознак політичних партій, можна дати ряд їх типологій. Типологія політичних партій може засновуватися на різних критеріях, вибір яких залежить від цілей дослідника (пізнавальних, інтерпретаційних, пропагандистських тощо) і того, що розглядається як суттєва ознака об'єкта дослідження, на якій ґрунтується класифікація. Для створення комплексної типології політичних партій доцільно згрупувати головні критерії їх класифікації у чотири блоки: а) теоретико-ідеологічне підґрунтя та політична платформа партії; б) соціальна база партії; в) специфіка генези (процесу виникнення) та організаційних структур партії; г) статус і роль партії у політичній системі та в суспільстві в цілому.
Узагальнюючи та уточнюючи існуючі наукові підходи до класифікації політичних партій, можна запропонувати таку систематизацію типологій їх.
Виходячи з особливостей теоретико-ідеологічного підґрунтя та політичної платформи партій, виділяють цілу низку їх типологій.
1. За наявністю у політичних партій достатньо чіткої ідеології: а) ідейно-політичні (з офіційною ідеологією); б) прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної, не стратегічної за своїм характером мети), якими є, зокрема, досить поширені у світі партії виборців, а також політичні угруповання, що формально інституціоналізувалися у вигляді партії, але об'єднують своїх членів лише навколо певних суто ситуативних, тимчасових цілей (наприклад, у пострадянських країнах — "партії ошуканих вкладників у трасти"); в) партії харизматичних лідерів, що не пропагують будь-якої відносно стабільної та логічно побудованої ідеології.
2. За ставленням до домінуючого у сучасному світі типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або несприйняття цього типу в цілому): а) ультраліві партії; б) ліві; в) лівоцентристські; г) центристські; д) правоцентристські; є) ультраправі (або при менш детальній класифікації — лише ліві, центристські та праві) політичні партії. При цьому "найлівішими" вважаються ті партії, що виступають за застосування "радикальних" (і навіть одіозних) способів та методів боротьби з капіталізмом, а "найправі-шими" — ті, що готові вдаватися до жорстких (і жорстоких) способів та методів його захисту.
Однак треба зауважити, що у деяких конкретно-історичних обставинах (зокрема, у СРСР періоду "пізнього Горбачова") виникають, на перший погляд, такі парадоксальні ситуації, коли ця "універсалістська" схема поділу на лівих і правих "перевертається з ніг на голову", і сили, традиційно оцінювані як ліві, тимчасово починають вважатися правими, і навпаки. При усвідомленні факту зміни застосовуваного критерію класифікації усе стає на свої місця. Показником "лівизни" та "пра-визни" може бути ставлення не до загальносвітових процесів, а до необхідності зміни соціально-економічного ладу в своїй країні. Саме за такого теоретичного підходу в державах, де проводяться ті чи інші соціалістичні експерименти, праві (за традиційними мірками) ліберали та консерватори починають ситуативно оцінюватися як "ліві" (тобто такі, що виступають за радикальні зміни існуючого соціально-економічного ладу), а ліві (комуністи, соціалісти та ін.) — як праві консерватори, що протистоять упровадженню ліберально-капіталістичних принципів.
3. Якщо керуватися класовим підходом до оцінки соціальної спрямованості партійних програм, то політичні партії можна класифікувати так: а) комуністичні та соціалістичні (революційно-соціалістичні та соціал-реформістські); б) буржуазні (національно-буржуазні, що відстоюють перспективу розвиненого капіталістичного суспільства в своїй країні, більш-
менш рівноправного з іншими національними суспільствами, та компрадорсько-буржуазні, зорієнтовані на існування та захист держави й суспільства, що повністю залежало від інтересів і політики закордонної буржуазії); в) феодальні (до речі, в деяких теоретичних підходах клас комуністичної державної номенклатури оцінюється як соціалістичне або комуністичне дворянство, тобто як своєрідний клас феодалів).
4. Залежно від специфіки офіційної та фактичної соціально-політичноі ідеології: а) анархічні; б) комуністичні; в) соціалістичні; г) ліберальні; д) консервативні; є) традиціоналістські; є) фашистські.
5. За ставленням до релігії та свободи совісті: а) релігійні партії, що будуються на релігійних вартостях; б) атеїстичні —відкрито й однозначно відкидають релігію; в) світські, які вважають, що ставлення до релігії — особиста справа кожної людини і що це світоглядне питання не повинно стосуватися політичної платформи партії.
Деякі політичні партії, які у своїй назві мають посилання на певну релігію (наприклад, християнсько-демократичні), насправді можуть не бути суто релігійними, а дотримуватися принципів світської партії, адже апелюють лише до тих загальнолюдських (на їх погляд) компонентів усієї системи вартостей тієї чи іншої релігії, які сприймаються не тільки віруючими, а й атеїстами. Отже, недоречно ототожнювати такі партії з ортодоксально релігійними, клерикальними партіями, які тісно ідейно та організаційно пов'язані з певними конфесіями та церквами.
6. За цивілізаційними культурно-історичними вартостями:
а) етнонаціоналістичні; б) державно-націоналістичні або державно-патріотичні (не етнічно орієнтовані); в) імперсько орієнтовані (які виявляють імперський патріотизм або неетнічний
імперський націоналізм); г) інтернаціоналістські; д) космополітичні.
Виходячи з реалій пострадянського суспільства в Україні, типологія, побудована за критерієм культурно-історичних вартостей та геополітичних програм, може бути конкретизована: а) українофільські партії; б) партії радянського патріотизму;
в) партії, орієнтовані на історичні вартості Російської імперії;
г) слов'янофільські; д) євразійського спрямування (тобто такі, що орієнтуються на постсоціалістичну реінтеграцію пострадянських країн); є) "європейської інтеграції" та "євроамери-канської трансатлантичної єдності".
7. За особливостями тлумачення оптимальних форм державного будівництва та інституційно-правового закріплення міжнародних інтеграційних процесів розрізняють партії, що виступають: а) за збереження або утвердження національної незалежності своєї країни; б) за поглинення своєї країни іншою державою; в) за об'єднання кількох країн у федерацію чи
конфедерацію або за інші схожі інституційні форми транснаціональної інтеграції; г) відстоюють сепаратистські та іредентистські позиції тощо.
8. За ставленням до міжнаціональних (міжетнічних) стосунків розрізняють партії: а) шовіністичні та расистські; б) агресивного (нетолерантного), але нешовіністичного націоналізму; в) "культурницької" національної спрямованості; г) "фольклорно забарвлені" ненаціоналістичні; д) інтернаціоналістські;
є) космополітичні.
9. За тлумаченням оптимального співвідношення між ідеологією правлячої партії та ідейними засадами функціонуваннядержавного апарату: а) такі, що стоять на позиціях ідеологічно нейтральної держави; б) відстоюють концепцію партії як найвищої політичної влади у країні (в межах цього типу є такі різновиди: партії, що обґрунтовують необхідність майже повного злиття свого апарату з механізмом держави, та партії, які, перебуваючи при владі, вважають за необхідне дублювання партійними комітетами діяльності головних державних органів).
10. За політичною динамікою: а) партії із стабільною ідеологією та політичною програмою; б) ті, що досить швидко еволюціонують; в) партії, схильні до сильних політичних коливань.
Особливості соціальної бази політичних партій є основою для такої класифікації.
1. За класовою належністю членів: а) класові партії (тобто
партії певних соціальних класів, наприклад, буржуазії, робітничого класу, селянства); б) партії тих чи інших прошарків конкретних класів (скажімо, великої, середньої або дрібної буржуазії); в) партії маргінальних верств суспільства (люмпенів);
г) міжкласові.
2. За історичною роллю та перспективами соціальних груп, на які спираються політичні партії, останні можуть оцінюватися як такі, що репрезентують: а) основні соціальні класи; б) неосновні ("проміжні", а також такі, що поступово зникають) класи й соціальні групи.
3. За можливими обмеженнями членства, належністю до певної групи суспільства партії бувають: а) етнічні, расові; б) регіональні, регіонально-культурні чи земляцькі; в) статеві (наприклад, є жіночі партії); г) вікові (зокрема, можуть бути молодіжні партії або партії пенсіонерів); д) професійні; є) соціального класу або його верстви.
Подібною до цієї може бути класифікація, в основі якої лежить критерій переважання серед членів партії представників тієї чи іншої соціальної страти чи групи. Проте за своїм змістом це зовсім різні типології, тому що одна справа — встановлювати для прийому в партію ті чи інші обмеження соціального характеру, й зовсім інша — об'єктивно стикатися з фактом переважання у лавах партії представників певної страти чи групи суспільства.
4. За обмеженнями національно-етнічного характеру на членство в партії або за фактичним переважанням серед членів партії представників певних етнічних груп населення виділяють партії, що представляють: а) національні меншини; б) основні етнічні групи; в) громадян безвідносно до їх етнічноїналежності.
5. За територіальними межами фактичної діяльності політичні партії поділяють так: а) ті, що діють на всій території країни; б) "столичні" (тобто такі, у яких практично немає
осередків "у провінції"); в) регіональні; г) локальні.
При комплексній класифікації політичних партій, виходячи з особливостей їх соціальної бази, потрібно враховувати такі аспекти: а) хто входить до складу партії та на кого вона спирається у своїй діяльності; б) з якими соціальними групами пов'язані керівники партії; в) які соціальні кола мають найбільшу користь від ЇЇ діяльності.
Залежно від специфіки генези та характеру організаційних структур можуть бути запропоновані такі типології політичних партій.
1. За своєю природою: а) суто політичні; б) політизовані та формально інституціоналізовані як політичні партії — елементи зовнішнього середовища партійної системи, які, по суті, репрезентують інші види громадсько-політичних об'єднань (профспілкові, молодіжні, жіночі, аматорські та схожі з ними організації) або кланові, родові, племінні структури тощо.
2. За механізмами створення та роллю в цьому державних органів влади (що можуть належати до вищих, регіональних та місцевих як представницьких, так і виконавчих органів): а) створені безпосередньо у суспільному середовищі; б) створені "зверху" певними державними структурами або групами парламентарів чи державних службовців.
3. За періодами внутрішнього циклу розвитку політичних структур можна виділяти партії, що перебувають на стадії:
а) організаційного становлення; б) успішного розвитку своєї діяльності; в) застою; г) поступового згасання.
4. За ступенем відкритості: а) кадрові, де встановлені досить жорсткі вимоги щодо членства (деякі з таких організацій можуть мати характер олігархічних або аристократичних елітарних об'єднань); б) масові — відкриті для всіх бажаючих приєднатися до партії (або для будь-кого з відповідної соціальної страти чи групи).
5. За загальною чисельністю: а) нечисленні; б) масові. Належність партії до першої чи другої категорії в межах цієї класифікації не завжди прямо відповідає конкретному виду
партії за класифікацією їх на впливові та невпливові. Нечисленні партії іноді можуть бути дуже впливовими і навпаки.
6. За особливостями членства: а) з індивідуальним членством; б) з колективним членством (наприклад, у деяких партіях колективними членами є певні профспілки або об'єднання культурно-політичного спрямування); в) із змішаним членством (поєднання індивідуального та колективного); г) без чіткого інституту членства.
7. За роллю апарату та первинних партійних осередків:
а) апаратні; б) із значним впливом на партійне життя первинних осередків.
8. За структурованістю та активністю внутрішньопартійноїдіяльності: а) аморфні (такими, зокрема, часто бувають партіїтипу народного фронту); б) добре структуровані.
9. За ступенем демократичності принципів внутрішньопартійного життя: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні,авторитарні).
10. За припустимістю (або фактичною наявністю) фракцій:
а) із жорсткою організаційною єдністю та недопущенням внутрішньої фракційності; б) з існуванням організаційно сформованих внутрішніх фракцій.
11. За політикою щодо певних соціальних груп серед своїх прихильників: а) з власними молодіжними, жіночими та іншими організаціями (що виступають або самостійно, або як
відповідні філії партії); б) без таких безпосередньо зв'язаних з партією громадсько-політичних організацій.
12. За ставленням до проблеми власної безпеки та можливості самостійного застосування сили у політичній боротьбі:
а) з власними воєнізованими загонами; б) без таких загонів.
Особливості статусу і ролі партій у політичній системі та в суспільстві в цілому дають підстави для таких класифікацій.
1. За правовим статусом: а) легальні; б) напівлегальні; в) не
легальні.
2. За специфікою місця у партійній системі: а) єдині (при
забороні або відсутності "де-факто" інших партій); б) з офіційним або фактичним статусом партії-гегемона; в) партії-союз-ники (сателіти) партії-гегемона; г) належні до традиційних
партій, за якими офіційно або "де-факто" закріплено певні інституційно-правові переваги порівняно з будь-якими іншими партіями; д) офіційно заборонені; є) ті, що мають формально
рівний статус з усіма іншими партіями.
3. За політичним статусом щодо територіальної сфери діяльності: а) наднаціональні, тобто такі, що у конкретній країні представлені "національним або регіональним підрозділом"
міжнародної партії; б) загальнонаціональні (тобто такі, що діютьна всій території країни); в) регіональні; г) локальні.
4. За ставленням політичних сил до існуючої у країні суспільно-економічної та політичної системи: а) прогресивні — ті,що сприяють оновленню; б) консервативні — в цілому захищають усталений порядок, але в чомусь сприймають прогресивні перетворення; в) реакційні — активно протидіють таким змінам.
Вибір критеріїв прогресивності та реакційності повністю залежить від позиції інтерпретаторів суспільних явищ, і тому те, що для одних є безумовно прогресивним, для інших може мати прямо протилежне значення.
5. За характером впливу на існуючий тип суспільних відносин: а) революційні; б) реформістські; в) консервативно-стабілізаційні; г) контрреволюційні.
6. За наслідками діяльності: а) консервативно-традиціоналістські (стабілізаційні); 6) модернізаційні, які, в свою чергу, мають два різновиди — партії, що не лише руйнують основи старого соціального ладу, а й підривають культурно-історичне коріння даної цивілізації, і партії, які, руйнуючи ці основи, зберігають підґрунтя національної (чи регіональної) цивілізації.
7. За відстоюваною моделлю суспільства та впливом на політичний режим країни: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні, авторитарні, диктаторські, охлократичні, анархічні).
8. За ступенем впливу в суспільстві: а) впливові; б) маловпливові; в) майже зовсім непомітні.
9. За місцем у системі державної влади: а) правлячі (самостійно або у коаліції); б) певною мірою залучені до здійснення влади; в) такі, що частково підтримують сили, що прав
лять у країні; г) опозиційні.
10. За співвідношенням застосовуваних способів і методів політичної діяльності: а) партії парламентського типу; б) з поєднанням як парламентських, так і позапарламентських методів; в) з переважним використанням позапарламентських методів.
11. За ставленням до своєї нинішньої та потенційної соціальної сфери: а) мобілізаційні, інтегруючі (авангардні або авангардистські), що спрямовані на перебудову свідомості всього суспільства або його певних верств; б) представницькі, які узагальнюють і конкретизують інтереси своїх членів або іноді —лише свого керівництва.
12. За характером основних проблем, на яких зосереджується увага партій: а) орієнтовані на розв'язання конкретних проблем усього суспільства (соціоцентристські); б) орієнтовані на захист певних групових інтересів (партії "груповогоегоїзму").
13. За "політичним темпераментом": а) запрограмовані на постійну й активну боротьбу проти когось і підтримання більшменш чіткого "образу ворога"; б) зорієнтовані на гармонізацію політичних (у тому числі й міжпартійних) відносин у суспільстві.
Кожна з наведених типологій політичних партій і всі вони разом не є вичерпними. Це лише теоретичний інструментарій, який тією чи іншою мірою може використовуватися для пізнання та інтерпретації конкретних партійних систем та їх складників. Дані типології включають лише так звані "чисті типи", на основі яких можуть виділятися "проміжні" та "змішані" типи. Крім того, прості класифікації (за лише одним критерієм) можуть у різних варіаціях поєднуватися, створюючи комплексні типології. Вибір певної типології для характеристики конкретних політичних партій залежить від специфіки об'єкта дослідження, вартісних орієнтирів, цілей, що ставить перед собою інтерпретатор, а також методології, якою він оволодів і яку застосовує.
Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями. Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інституцій, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інституцій між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інституцій, що беруть участь у здійсненні політичної влади.
Різновиди партійних систем виділяють на основі різноманітних критеріїв. Визначимо теоретичні підходи, що можуть бути застосовані для детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому загальносистемні та суто політичні критерії класифікації та виділяючи з них цілу низку конкретних критеріїв.
На основі специфіки загальносистемних характеристик можна зробити такі класифікації партійних систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; 3) ті, що діють у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізо-вані; 5) альтернативні (з визнанням ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді й такі, що мають досить тривалу історію й грунтуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що перебувають на етапі зародження (це може бути так званий період "протопартійності", тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, хоча ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), і такі, що успішно розвиваються або увійшли у фазу занепаду і саморуйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що належать до конкретної країни), регіональні та локальні партійні системи тощо.
Загальносистемні характеристики партійної системи у конкретній ситуації набувають певного політичного забарвлення, тому поділ критеріїв класифікації на загальносистемні та "суто політичні" є досить умовним і застосовується лише у пізнавальних цілях.
На основі "суто політичних" критеріїв типології партійних систем виглядають таким чином: 1) системи, де партії мають Дійсно політичний характер, та ті, де переважають партії псев-Дополітичні за своєю природою і, по суті, являють собою побудовані на комунальних, родинних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угруповання тощо; 2) провідні щодо формування реальної політики держави, суспільства і такі, що відіграють другорядну роль у політичній системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненість); 3) системи з неповним політичним спектром (коли заборонено партії певних ідеологічних напрямів) та ліберальні (у суто політичному, а не економічному розумінні) — без встановлення суворих ідеологічних критеріїв для офіційного визнання правомірності існування партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, "національного" ("арабського", "африканського" та ін.) соціалізму та несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі тощо. Можуть бути застосовані й інші критерії і теоретичні підходи для визначення "історичних типів" партійних систем, як і політичних систем у цілому. Наприклад, розрізняють партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства.
Така класифікація партійних систем не є вичерпною і все-охоплюючою. Тут вказані лише теоретично виділені, так би мовити, "чисті" типи партійних систем, між якими є багато змішаних та проміжних типів, що відповідають реаліям тих чи інших країн.
Слід зауважити, що одне й те саме термінологічне позначення певного різновиду партійної системи може ґрунтуватися на різних критеріях: а) формальних офіційних норм та б) фактично існуючих у політичній системі відносин, що віддзеркалюють сутність системи. Тобто належність партійної системи до того чи іншого типу може ґрунтуватися на оцінці: а) її сутності та б) декларованої форми. Так, характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі: а) офіційного закріплення у законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно заборони всіх інших партій; б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (іноді законодавство може офіційно надавати їм юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча й не обмежувати загальну кількість легальних партій).
У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняють:
1. Безпартійні системи. Вони можуть виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн); б) уведення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.
Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи —африканські країни після багатьох військових переворотів у 60 —80-х роках (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія, Оман та ін.
При цьому перший тип безпартійної системи може іноді характеризуватися такими моментами: певні політичні сили намагаються створити партії і відповідно партійну систему, але традиціоналістське суспільство відкидає та фактично зводить нанівець ці спроби, перетворюючи "новостворені" політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все, комунальні) соціальні утворення. У другому типі безпартійної системі можуть виникати нелегальні партії, причому нерідко основна їх діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).
2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім не схожими один на одного варіантами: а) системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або
їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати
інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.
Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 p., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично такою ж можна було б визнати й "безпартійну" систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Все ж таки лівійські "революційні комітети" Дуже схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію.
Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістської політичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація.
Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основних стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б) нав'язування офіційної одноманітності.
3. Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш
характерні такі:
а) неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї партії до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 p.;
б) неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом ЇЇ була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії — правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;
в) альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках державою офіційно декларувалося створення двох полі
тичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;
г) "де-факто" двопартійна при формальному існуванні ба гатопартійності без обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Велика Британія, яка нині посту
пово відходить від цієї моделі.
4. Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інститу-ціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували
в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку.Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектра партій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються не шляхом боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняттям вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.
5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна трипартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в пе
ріод правління А. Салата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактич но (нелегально або напівлегально) тут існували й інші полі тичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі.
На Мадагаскарі, де в 70 —80-ті роки на підставі "Хартії Малагасійської революції" в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу "проходила перевірку" на загальних виборах.
6. Де-факто неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про"керівну та спрямовуючу роль КПРС" у радянському суспільстві.
7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних
партій (приклад — Малайзія). Така система може характер ризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.
8. Багатополюсна система багатопартійної роздрібненості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таїланд).
У чітко структурованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) поділяється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) правлячі сили; б) опозиційні сили; в) проміжні та нейтральні сили. Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу — опозиційний блок на деякий час може практично зникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку повністю відокремлених систем. При цьому деякі з компонентів старої, спільної партійної системи на всій або частині території країни нерідко перетворюються на нелегальні, підпільні. Результатами такого розколу (й навіть атомізації) часто бувають громадянська війна (в тих чи інших її формах), перемога сепаратистських або іредентистських рухів тощо.
Наявність (або відсутність) єдиної партійної системи є показником як конкретного стану, стадії розвитку того чи іншого суспільства, так і певного типу суспільства й існуючої у ньому політичної системи.
Політична партія — це громадсько-політична та ідеологічна організація певних суспільних верств та груп, яка має достатньо чіткі структури й веде боротьбу за завоювання, розподіл, утримання політичної влади або в інший спосіб безпосередньо здійснює вплив на неї. Відсутність будь-якої з наведених у цьому визначенні ознак фактично перетворює партію на іншу за природою (тобто непартійну) інституцію.
Функціями політичних партій є:
1) представництво інтересів певних соціальних верств і груп;
2) соціальна інтеграція — розробка загальноприйнятої системи вартостей, "символу віри" (кредо), ідеології, а також мобілізація мас на підтримку цих вартостей;
3) політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншим, здійснення виховної діяльності;
4) формування й добір кадрів;
5) розробка та здійснення політичного курсу.
Виходячи із змісту, цілей діяльності, соціальної сутності та
інших ознак політичних партій, можна дати ряд їх типологій. Типологія політичних партій може засновуватися на різних критеріях, вибір яких залежить від цілей дослідника (пізнавальних, інтерпретаційних, пропагандистських тощо) і того, що розглядається як суттєва ознака об'єкта дослідження, на якій ґрунтується класифікація. Для створення комплексної типології політичних партій доцільно згрупувати головні критерії їх класифікації у чотири блоки: а) теоретико-ідеологічне підґрунтя та політична платформа партії; б) соціальна база партії; в) специфіка генези (процесу виникнення) та організаційних структур партії; г) статус і роль партії у політичній системі та в суспільстві в цілому.
Виходячи з особливостей теоретико-ідеологічного підґрунтя та політичної платформи партій, виділяють цілу низку їх типологій.
1. За наявністю у політичних партій достатньо чіткої ідеології: а) ідейно-політичні (з офіційною ідеологією); б) прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної, не стратегічної за своїм характером мети), якими є, зокрема, досить поширені у світі партії виборців, а також політичні угруповання, що формально інституціоналізувалися у вигляді партії, але об'єднують своїх членів лише навколо певних суто ситуативних, тимчасових цілей (наприклад, у пострадянських країнах — "партії ошуканих вкладників у трасти"); в) партії харизматичних лідерів, що не пропагують будь-якої відносно стабільної та логічно побудованої ідеології.
2. За ставленням до домінуючого у сучасному світі типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або несприйняття цього типу в цілому): а) ультраліві партії; б) ліві; в) лівоцентристські; г) центристські; д) правоцентристські; є) ультраправі (або при менш детальній класифікації — лише ліві, центристські та праві) політичні партії. При цьому "найлівішими" вважаються ті партії, що виступають за застосування "радикальних" (і навіть одіозних) способів та методів боротьби з капіталізмом, а "найправі-шими" — ті, що готові вдаватися до жорстких (і жорстоких) способів та методів його захисту.
Однак треба зауважити, що у деяких конкретно-історичних обставинах (зокрема, у СРСР періоду "пізнього Горбачова") виникають, на перший погляд, такі парадоксальні ситуації, коли ця "універсалістська" схема поділу на лівих і правих "перевертається з ніг на голову", і сили, традиційно оцінювані як ліві, тимчасово починають вважатися правими, і навпаки. При усвідомленні факту зміни застосовуваного критерію класифікації усе стає на свої місця. Показником "лівизни" та "пра-визни" може бути ставлення не до загальносвітових процесів, а до необхідності зміни соціально-економічного ладу в своїй країні. Саме за такого теоретичного підходу в державах, де проводяться ті чи інші соціалістичні експерименти, праві (за традиційними мірками) ліберали та консерватори починають ситуативно оцінюватися як "ліві" (тобто такі, що виступають за радикальні зміни існуючого соціально-економічного ладу), а ліві (комуністи, соціалісти та ін.) — як праві консерватори, що протистоять упровадженню ліберально-капіталістичних принципів.
3. Якщо керуватися класовим підходом до оцінки соціальної спрямованості партійних програм, то політичні партії можна класифікувати так: а) комуністичні та соціалістичні (революційно-соціалістичні та соціал-реформістські); б) буржуазні (національно-буржуазні, що відстоюють перспективу розвиненого капіталістичного суспільства в своїй країні, більш-
менш рівноправного з іншими національними суспільствами, та компрадорсько-буржуазні, зорієнтовані на існування та захист держави й суспільства, що повністю залежало від інтересів і політики закордонної буржуазії); в) феодальні (до речі, в деяких теоретичних підходах клас комуністичної державної номенклатури оцінюється як соціалістичне або комуністичне дворянство, тобто як своєрідний клас феодалів).
4. Залежно від специфіки офіційної та фактичної соціально-політичноі ідеології: а) анархічні; б) комуністичні; в) соціалістичні; г) ліберальні; д) консервативні; є) традиціоналістські; є) фашистські.
5. За ставленням до релігії та свободи совісті: а) релігійні партії, що будуються на релігійних вартостях; б) атеїстичні —відкрито й однозначно відкидають релігію; в) світські, які вважають, що ставлення до релігії — особиста справа кожної людини і що це світоглядне питання не повинно стосуватися політичної платформи партії.
Деякі політичні партії, які у своїй назві мають посилання на певну релігію (наприклад, християнсько-демократичні), насправді можуть не бути суто релігійними, а дотримуватися принципів світської партії, адже апелюють лише до тих загальнолюдських (на їх погляд) компонентів усієї системи вартостей тієї чи іншої релігії, які сприймаються не тільки віруючими, а й атеїстами. Отже, недоречно ототожнювати такі партії з ортодоксально релігійними, клерикальними партіями, які тісно ідейно та організаційно пов'язані з певними конфесіями та церквами.
6. За цивілізаційними культурно-історичними вартостями:
а) етнонаціоналістичні; б) державно-націоналістичні або державно-патріотичні (не етнічно орієнтовані); в) імперсько орієнтовані (які виявляють імперський патріотизм або неетнічний
імперський націоналізм); г) інтернаціоналістські; д) космополітичні.
Виходячи з реалій пострадянського суспільства в Україні, типологія, побудована за критерієм культурно-історичних вартостей та геополітичних програм, може бути конкретизована: а) українофільські партії; б) партії радянського патріотизму;
в) партії, орієнтовані на історичні вартості Російської імперії;
7. За особливостями тлумачення оптимальних форм державного будівництва та інституційно-правового закріплення міжнародних інтеграційних процесів розрізняють партії, що виступають: а) за збереження або утвердження національної незалежності своєї країни; б) за поглинення своєї країни іншою державою; в) за об'єднання кількох країн у федерацію чи
конфедерацію або за інші схожі інституційні форми транснаціональної інтеграції; г) відстоюють сепаратистські та іредентистські позиції тощо.
8. За ставленням до міжнаціональних (міжетнічних) стосунків розрізняють партії: а) шовіністичні та расистські; б) агресивного (нетолерантного), але нешовіністичного націоналізму; в) "культурницької" національної спрямованості; г) "фольклорно забарвлені" ненаціоналістичні; д) інтернаціоналістські;
є) космополітичні.
9. За тлумаченням оптимального співвідношення між ідеологією правлячої партії та ідейними засадами функціонуваннядержавного апарату: а) такі, що стоять на позиціях ідеологічно нейтральної держави; б) відстоюють концепцію партії як найвищої політичної влади у країні (в межах цього типу є такі різновиди: партії, що обґрунтовують необхідність майже повного злиття свого апарату з механізмом держави, та партії, які, перебуваючи при владі, вважають за необхідне дублювання партійними комітетами діяльності головних державних органів).
10. За політичною динамікою: а) партії із стабільною ідеологією та політичною програмою; б) ті, що досить швидко еволюціонують; в) партії, схильні до сильних політичних коливань.
Особливості соціальної бази політичних партій є основою для такої класифікації.
1. За класовою належністю членів: а) класові партії (тобто
партії певних соціальних класів, наприклад, буржуазії, робітничого класу, селянства); б) партії тих чи інших прошарків конкретних класів (скажімо, великої, середньої або дрібної буржуазії); в) партії маргінальних верств суспільства (люмпенів);
г) міжкласові.
2. За історичною роллю та перспективами соціальних груп, на які спираються політичні партії, останні можуть оцінюватися як такі, що репрезентують: а) основні соціальні класи; б) неосновні ("проміжні", а також такі, що поступово зникають) класи й соціальні групи.
3. За можливими обмеженнями членства, належністю до певної групи суспільства партії бувають: а) етнічні, расові; б) регіональні, регіонально-культурні чи земляцькі; в) статеві (наприклад, є жіночі партії); г) вікові (зокрема, можуть бути молодіжні партії або партії пенсіонерів); д) професійні; є) соціального класу або його верстви.
Подібною до цієї може бути класифікація, в основі якої лежить критерій переважання серед членів партії представників тієї чи іншої соціальної страти чи групи. Проте за своїм змістом це зовсім різні типології, тому що одна справа — встановлювати для прийому в партію ті чи інші обмеження соціального характеру, й зовсім інша — об'єктивно стикатися з фактом переважання у лавах партії представників певної страти чи групи суспільства.
4. За обмеженнями національно-етнічного характеру на членство в партії або за фактичним переважанням серед членів партії представників певних етнічних груп населення виділяють партії, що представляють: а) національні меншини; б) основні етнічні групи; в) громадян безвідносно до їх етнічноїналежності.
5. За територіальними межами фактичної діяльності політичні партії поділяють так: а) ті, що діють на всій території країни; б) "столичні" (тобто такі, у яких практично немає
осередків "у провінції"); в) регіональні; г) локальні.
При комплексній класифікації політичних партій, виходячи з особливостей їх соціальної бази, потрібно враховувати такі аспекти: а) хто входить до складу партії та на кого вона спирається у своїй діяльності; б) з якими соціальними групами пов'язані керівники партії; в) які соціальні кола мають найбільшу користь від ЇЇ діяльності.
Залежно від специфіки генези та характеру організаційних структур можуть бути запропоновані такі типології політичних партій.
1. За своєю природою: а) суто політичні; б) політизовані та формально інституціоналізовані як політичні партії — елементи зовнішнього середовища партійної системи, які, по суті, репрезентують інші види громадсько-політичних об'єднань (профспілкові, молодіжні, жіночі, аматорські та схожі з ними організації) або кланові, родові, племінні структури тощо.
3. За періодами внутрішнього циклу розвитку політичних структур можна виділяти партії, що перебувають на стадії:
а) організаційного становлення; б) успішного розвитку своєї діяльності; в) застою; г) поступового згасання.
4. За ступенем відкритості: а) кадрові, де встановлені досить жорсткі вимоги щодо членства (деякі з таких організацій можуть мати характер олігархічних або аристократичних елітарних об'єднань); б) масові — відкриті для всіх бажаючих приєднатися до партії (або для будь-кого з відповідної соціальної страти чи групи).
5. За загальною чисельністю: а) нечисленні; б) масові. Належність партії до першої чи другої категорії в межах цієї класифікації не завжди прямо відповідає конкретному виду
партії за класифікацією їх на впливові та невпливові. Нечисленні партії іноді можуть бути дуже впливовими і навпаки.
6. За особливостями членства: а) з індивідуальним членством; б) з колективним членством (наприклад, у деяких партіях колективними членами є певні профспілки або об'єднання культурно-політичного спрямування); в) із змішаним членством (поєднання індивідуального та колективного); г) без чіткого інституту членства.
7. За роллю апарату та первинних партійних осередків:
а) апаратні; б) із значним впливом на партійне життя первинних осередків.
8. За структурованістю та активністю внутрішньопартійноїдіяльності: а) аморфні (такими, зокрема, часто бувають партіїтипу народного фронту); б) добре структуровані.
9. За ступенем демократичності принципів внутрішньопартійного життя: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні,авторитарні).
10. За припустимістю (або фактичною наявністю) фракцій:
а) із жорсткою організаційною єдністю та недопущенням внутрішньої фракційності; б) з існуванням організаційно сформованих внутрішніх фракцій.
11. За політикою щодо певних соціальних груп серед своїх прихильників: а) з власними молодіжними, жіночими та іншими організаціями (що виступають або самостійно, або як
відповідні філії партії); б) без таких безпосередньо зв'язаних з партією громадсько-політичних організацій.
12. За ставленням до проблеми власної безпеки та можливості самостійного застосування сили у політичній боротьбі:
а) з власними воєнізованими загонами; б) без таких загонів.
Особливості статусу і ролі партій у політичній системі та в суспільстві в цілому дають підстави для таких класифікацій.
1. За правовим статусом: а) легальні; б) напівлегальні; в) не
легальні.
2. За специфікою місця у партійній системі: а) єдині (при
забороні або відсутності "де-факто" інших партій); б) з офіційним або фактичним статусом партії-гегемона; в) партії-союз-ники (сателіти) партії-гегемона; г) належні до традиційних
партій, за якими офіційно або "де-факто" закріплено певні інституційно-правові переваги порівняно з будь-якими іншими партіями; д) офіційно заборонені; є) ті, що мають формально
рівний статус з усіма іншими партіями.
3. За політичним статусом щодо територіальної сфери діяльності: а) наднаціональні, тобто такі, що у конкретній країні представлені "національним або регіональним підрозділом"
міжнародної партії; б) загальнонаціональні (тобто такі, що діютьна всій території країни); в) регіональні; г) локальні.
4. За ставленням політичних сил до існуючої у країні суспільно-економічної та політичної системи: а) прогресивні — ті,що сприяють оновленню; б) консервативні — в цілому захищають усталений порядок, але в чомусь сприймають прогресивні перетворення; в) реакційні — активно протидіють таким змінам.
Вибір критеріїв прогресивності та реакційності повністю залежить від позиції інтерпретаторів суспільних явищ, і тому те, що для одних є безумовно прогресивним, для інших може мати прямо протилежне значення.
5. За характером впливу на існуючий тип суспільних відносин: а) революційні; б) реформістські; в) консервативно-стабілізаційні; г) контрреволюційні.
6. За наслідками діяльності: а) консервативно-традиціоналістські (стабілізаційні); 6) модернізаційні, які, в свою чергу, мають два різновиди — партії, що не лише руйнують основи старого соціального ладу, а й підривають культурно-історичне коріння даної цивілізації, і партії, які, руйнуючи ці основи, зберігають підґрунтя національної (чи регіональної) цивілізації.
7. За відстоюваною моделлю суспільства та впливом на політичний режим країни: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні, авторитарні, диктаторські, охлократичні, анархічні).
8. За ступенем впливу в суспільстві: а) впливові; б) маловпливові; в) майже зовсім непомітні.
9. За місцем у системі державної влади: а) правлячі (самостійно або у коаліції); б) певною мірою залучені до здійснення влади; в) такі, що частково підтримують сили, що прав
лять у країні; г) опозиційні.
10. За співвідношенням застосовуваних способів і методів політичної діяльності: а) партії парламентського типу; б) з поєднанням як парламентських, так і позапарламентських методів; в) з переважним використанням позапарламентських методів.
11. За ставленням до своєї нинішньої та потенційної соціальної сфери: а) мобілізаційні, інтегруючі (авангардні або авангардистські), що спрямовані на перебудову свідомості всього суспільства або його певних верств; б) представницькі, які узагальнюють і конкретизують інтереси своїх членів або іноді —лише свого керівництва.
12. За характером основних проблем, на яких зосереджується увага партій: а) орієнтовані на розв'язання конкретних проблем усього суспільства (соціоцентристські); б) орієнтовані на захист певних групових інтересів (партії "груповогоегоїзму").
13. За "політичним темпераментом": а) запрограмовані на постійну й активну боротьбу проти когось і підтримання більшменш чіткого "образу ворога"; б) зорієнтовані на гармонізацію політичних (у тому числі й міжпартійних) відносин у суспільстві.
Кожна з наведених типологій політичних партій і всі вони разом не є вичерпними. Це лише теоретичний інструментарій, який тією чи іншою мірою може використовуватися для пізнання та інтерпретації конкретних партійних систем та їх складників. Дані типології включають лише так звані "чисті типи", на основі яких можуть виділятися "проміжні" та "змішані" типи. Крім того, прості класифікації (за лише одним критерієм) можуть у різних варіаціях поєднуватися, створюючи комплексні типології. Вибір певної типології для характеристики конкретних політичних партій залежить від специфіки об'єкта дослідження, вартісних орієнтирів, цілей, що ставить перед собою інтерпретатор, а також методології, якою він оволодів і яку застосовує.
Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями. Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інституцій, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інституцій між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інституцій, що беруть участь у здійсненні політичної влади.
Різновиди партійних систем виділяють на основі різноманітних критеріїв. Визначимо теоретичні підходи, що можуть бути застосовані для детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому загальносистемні та суто політичні критерії класифікації та виділяючи з них цілу низку конкретних критеріїв.
На основі специфіки загальносистемних характеристик можна зробити такі класифікації партійних систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; 3) ті, що діють у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізо-вані; 5) альтернативні (з визнанням ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді й такі, що мають досить тривалу історію й грунтуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що перебувають на етапі зародження (це може бути так званий період "протопартійності", тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, хоча ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), і такі, що успішно розвиваються або увійшли у фазу занепаду і саморуйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що належать до конкретної країни), регіональні та локальні партійні системи тощо.
Загальносистемні характеристики партійної системи у конкретній ситуації набувають певного політичного забарвлення, тому поділ критеріїв класифікації на загальносистемні та "суто політичні" є досить умовним і застосовується лише у пізнавальних цілях.
На основі "суто політичних" критеріїв типології партійних систем виглядають таким чином: 1) системи, де партії мають Дійсно політичний характер, та ті, де переважають партії псев-Дополітичні за своєю природою і, по суті, являють собою побудовані на комунальних, родинних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угруповання тощо; 2) провідні щодо формування реальної політики держави, суспільства і такі, що відіграють другорядну роль у політичній системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненість); 3) системи з неповним політичним спектром (коли заборонено партії певних ідеологічних напрямів) та ліберальні (у суто політичному, а не економічному розумінні) — без встановлення суворих ідеологічних критеріїв для офіційного визнання правомірності існування партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, "національного" ("арабського", "африканського" та ін.) соціалізму та несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі тощо. Можуть бути застосовані й інші критерії і теоретичні підходи для визначення "історичних типів" партійних систем, як і політичних систем у цілому. Наприклад, розрізняють партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства.
Така класифікація партійних систем не є вичерпною і все-охоплюючою. Тут вказані лише теоретично виділені, так би мовити, "чисті" типи партійних систем, між якими є багато змішаних та проміжних типів, що відповідають реаліям тих чи інших країн.
Слід зауважити, що одне й те саме термінологічне позначення певного різновиду партійної системи може ґрунтуватися на різних критеріях: а) формальних офіційних норм та б) фактично існуючих у політичній системі відносин, що віддзеркалюють сутність системи. Тобто належність партійної системи до того чи іншого типу може ґрунтуватися на оцінці: а) її сутності та б) декларованої форми. Так, характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі: а) офіційного закріплення у законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно заборони всіх інших партій; б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (іноді законодавство може офіційно надавати їм юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча й не обмежувати загальну кількість легальних партій).
У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняють:
1. Безпартійні системи. Вони можуть виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн); б) уведення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.
Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи —африканські країни після багатьох військових переворотів у 60 —80-х роках (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія, Оман та ін.
При цьому перший тип безпартійної системи може іноді характеризуватися такими моментами: певні політичні сили намагаються створити партії і відповідно партійну систему, але традиціоналістське суспільство відкидає та фактично зводить нанівець ці спроби, перетворюючи "новостворені" політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все, комунальні) соціальні утворення. У другому типі безпартійної системі можуть виникати нелегальні партії, причому нерідко основна їх діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).
2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім не схожими один на одного варіантами: а) системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або
їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати
інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.
Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 p., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично такою ж можна було б визнати й "безпартійну" систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Все ж таки лівійські "революційні комітети" Дуже схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію.
Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістської політичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація.
Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основних стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б) нав'язування офіційної одноманітності.
3. Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш
характерні такі:
а) неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї партії до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 p.;
б) неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом ЇЇ була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії — правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;
в) альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках державою офіційно декларувалося створення двох полі
тичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;
г) "де-факто" двопартійна при формальному існуванні ба гатопартійності без обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Велика Британія, яка нині посту
пово відходить від цієї моделі.
4. Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інститу-ціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували
в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку.Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектра партій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються не шляхом боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняттям вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.
5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна трипартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в пе
ріод правління А. Салата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактич но (нелегально або напівлегально) тут існували й інші полі тичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі.
На Мадагаскарі, де в 70 —80-ті роки на підставі "Хартії Малагасійської революції" в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу "проходила перевірку" на загальних виборах.
6. Де-факто неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про"керівну та спрямовуючу роль КПРС" у радянському суспільстві.
7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних
партій (приклад — Малайзія). Така система може характер ризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.
8. Багатополюсна система багатопартійної роздрібненості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таїланд).
У чітко структурованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) поділяється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) правлячі сили; б) опозиційні сили; в) проміжні та нейтральні сили. Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу — опозиційний блок на деякий час може практично зникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку повністю відокремлених систем. При цьому деякі з компонентів старої, спільної партійної системи на всій або частині території країни нерідко перетворюються на нелегальні, підпільні. Результатами такого розколу (й навіть атомізації) часто бувають громадянська війна (в тих чи інших її формах), перемога сепаратистських або іредентистських рухів тощо.
Наявність (або відсутність) єдиної партійної системи є показником як конкретного стану, стадії розвитку того чи іншого суспільства, так і певного типу суспільства й існуючої у ньому політичної системи.
