Бичко Філософія (2002)

ТЕМА 12. Досвідно-практичні джерела пізнання. лопко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу

Досвідний рівень пізнання

Перехід від старої теорії до нової — це, по суті, перехід до нових, несумірних з притаманними старій теорії вихідних принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом, оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорій є насамперед логічною суперечністю. Тому вироблення нових вихідних принципів теорії є вільним, таким, що виводить думку за межі старої теорії, вибором. І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних положень тощо) — практика.

Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоретичними положеннями, вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо матеріальна, а не теоретична діяльність). Водночас вихідні принципи не можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще «дотеоретичний», досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й відбувається становлення вихідних положень усякої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв'язок, який полягає в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за своєю природою. Проте діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло в фундамент теоретичної конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому поглядові. Недаремно суб'єктивне так важко знайти в теоретичному знанні.

Інша річ — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і водночас не має уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад, уявлення М. Планка про кванти або Е. Шредінгера про «псі-функцію». Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про причини, котрі ці труднощі породжували. Звичайно, досвідне й теоретичне знання ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як функціональні моменти певної цілісності.



Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоретичне знання даного історичного періоду виявляється нездатним проникнути в їх суть. Об'єкти ніби опираються такому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів здається здебільшого «ірраціональним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на іншому, якісно відмінному від логіко-дискурсивного рівні пізнання, — на рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проникнення в новий об'єкт відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як «олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну структури кожного з названих компонентів. Проте йдеться не про зміну фізичної (хімічної, біологічної тощо) структури. Атмосферна електрика (блискавка) залишається у фізичному відношенні тією ж електрикою незалежно від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від того, пізнала вона електрику чи ні, залишається не тільки біологічно, але й соціально людиною.

Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним явищем, отримує ніби новий — людський — «вимір» (набуває соціальної властивості). Електрика сьогодні є основним джерелом енергії, люди вміють її отримувати завдяки використанню автономних станцій та додаткових деталей і обладнання.
Вона включається в практичну діяльність людини як одне з головних джерел енергії для машин, механізмів і приладів, що складають «неорганічне тіло» людини. Те саме можна сказати про фізичні, хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини й механізми. «Натуралізація» ж людини проявляється в тому, що її об'єктивні потреби стають щораз універ-сальнішими, поступово охоплюють усе багатство навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта й постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу «олюднення» природи, і для процесу «натуралізації» людини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єктом добре знайома кожному, хто оволодіває тими чи іншими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. За перших спроб оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль «поводить» себе як норовиста жива істота, що не підкоряється зусиллям водія. Проте через деякий час новачок стає досвідченим водієм, що так само реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його «опір». Зникає межа між автомобілем і водієм (зрозуміло, не в буквальному розумінні), водій відчуває найтонші нюанси «поведінки» автомобіля, легко впорюється зі складними маневрами, ніби автомобіль є одним з

органів його тіла.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним вихідним принципам теорії. На користь такої думки, здавалося б, свідчить та обставина, що й дані досвіду, і вихідні принципи теорії являють собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не містять у собі слідів суб'єктивно-практичного походження. Такими постають аксіоми ев-клідової геометрії, принципи відносності Ейнштейна, поняття «хви-лі-частки» Л. де Бройля тощо. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

Відмінність між вихідними принципами теорії і досвідним знанням виникає внаслідок того, що пізнавальне проникнення в структуру нового об'єкта, хоч і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового об'єкта потрібний певний період «зживання» дослідника з новим предметом чи проблемою. І тільки після того, як таке «зживання» відбулося (а воно можливе ще в межах досвідного знання), приходить довгоочікуване рішення. Так, Менделєєв довго й безрезультатно розробляв періодичний закон хімічних елементів, але протягом цих шукань настільки «зжився» з досліджуваною проблемою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент активної роботи, а уві сні, без свідомо стимульованих зусиль.

Проблема інтуїції

Інтуїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта

У цьому процесі можна вирізнити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вміння подолати його опір (момент становлення спільної структури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знання власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принципах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне «відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запитав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відповів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж поталанило помітити це». «Поталанило помітити» — в цих словах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне міркування відповідно до гегелівської формули «звідки» й «куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і дедукція», а «куди» —як таке визначення, «внаслідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початком нової ланки»).

Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не обмежена логічним «звідки» і «куди») виявляється досить широкою для вибору і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною, практичною дією), щоб не дати вибору перетворитися на неосяжно безмежну сваволю.

Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізнаваного об'єкта) — характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте якщо на рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз, тобто розчленування «видимої» частини досліджуваного явища на складові елементи з метою встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедливість теорії і щодо «прихованої» частини явища.

Безпосередність, очевидність результатів інтуїції, безперечно, зближує наукову творчість із художньою. В науковому мисленні, згідно з Ейнштейном, завжди наявний елемент поезії. Справжня наука і справжнє мистецтво вимагають однорідного мислительного процесу. І справді, подібно до того як наукове дослідження нових фактів вимагає активного проникнення вченого «всередину» цих фактів, так і всякий художній твір, вводячи читача (глядача та ін.) в ситуацію свого змісту, вимагає активного засвоєння цього змісту. Недаремно багато видатних учених наголошували на великому значенні для визначення істинності тієї чи іншої наукової теорії не тільки логічних, а й естетичних критеріїв (критерію «внутрішньої досконалості» в Ейнштейна або «математичної витонченості» в А. Пуанкаре).

Естетичним критеріям належить особлива роль у визначенні напряму свободного вибору вихідних принципів нової теорії з певного числа формально можливих. «У Ейнштейна, — пише Б. Г. Кузнецов, — математична витонченість набуває антологічного смислу, витонченість теорії відображає її близькість до дійсного світу... При виборі наукової теорії з числа багатьох теорій, що відповідають спостереженням (спостереження, згідно з Ейнштейном, не визначають теорію однозначним способом), свідомість діє активно і виходить з критеріїв внутрішньої досконалості, зокрема — з максимальної витонченості теорії, з мінімальної кількості її незалежних засновків»1.

За свідченням Д. Даніна, англійський фізик П. Дірак висловив думку, що красу фізичної теорії слід визнати одним із критеріїв її істинності. Той же Дірак говорив, що основні ідеї класичної механіки й закони, що керують застосуванням цих ідей, утворюють просту й витончену схему. Здавалося б, ця схема не може бути поліпшена без втрати всіх її привабливих властивостей. Проте виявилося можливим ввести нову схему, названу квантовою механікою, яка більш придатна для опису явищ атомного масштабу і певною мірою більш витончена й задовільна, ніж класична схема.

Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх абсолютного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об'єктів. «За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять» — у цьому висловлюванні А. Пуанкаре вдало (хоч і не зовеш точно) вказано межу між логікою та інтуїцією. Інтуїція дає початкове знання про об'єкт («винаходить»), логіка ж розгортає з цього початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні («доводить»). Неточність Пуанкаре полягає в дещо спрощеному розумінні «доведення» як нетворчого акту. Насправді ж логіка «винаходить» не меншою мірою, ніж інтуїція. Прикладом може слугувати майже увесь зміст математичного знання або відкриття більшості елементарних часток.

Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друга — самі ці сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція також «доводить», тільки доведенням інтуїтивних положень слугує не логічне міркування, а очевидність.

Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно проявляється в зустрічі пізнання з новою сферою буття, серед дослідників проблеми інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки. Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею.

Подібно до того як анатомічний розтин живого організму, вбиваючи його, не може виявити сутність життя (хоча й дає певну важливу інформацію про деякі моменти життєвого процесу), так і логічний аналіз інтуїції здатний дати нам лише статичну сукупність елементів, єдність яких і складає інтуїцію. Однак сама ця єдність (інтуїція) за умов логічного «розвитку» не може бути відтворена у формі «живого», «цілісного» процесу. Оскільки звичайно факт не-звідності інтуїції до логіки осмислюється з позиції, що ототожнює мислення взагалі з дискурсивним (логічним) рівнем мислення, інтуїція ніби виноситься за межі мислення і абсолютно протиставляється йому. У зв'язку з цим деякі мислителі зробили висновок про непізнаваність інтуїції.

Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, призводить до обезсмислювання науки, оскільки з неї вилучаються інтуїтивно пізнавані «необумовлені» вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення на «відображення безпосередньо даного». Таке мислення виявляється нездатним для ідеальної перебудови наявного з метою його практичного перетворення, тобто робить неможливою практику як специфічно людський спосіб буття у світі. І в тому, і в іншому випадку мислення руйнується, втрачаючи свої специфічно людські риси.

Інтуїція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрониклі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежовувати досвідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуїції чи логіки у вказаних сферах.

У найстрогіше логічне доведення органічно вплетена інтуїція. Вона стає тут елементом, що об'єднує в цілісність увесь ланцюг елементів доведення (інтуїтивним є й перехід від однієї ланки ланцюга до іншої). Наявність інтуїції в будь-якому логічному міркуванні виявляється у факті недостатності однієї лише формальної сторони доведення. Кожному викладачеві відомо, що замало просто послідовно викласти хід доведення того чи іншого положення. Для слухачів таке доведення виступає лише як механічна сукупність ланок логічного ланцюга. Необхідні певні зусилля, щоб ці ланки (кожна окремо добре відома слухачам) злилися в їх головах у єдиний, цілісний ланцюг — висновок.

Слід зазначити, що й осягнення такої цілісності відбувається інтуїтивно. Проблема інтуїції стає тут проблемою розуміння, що набула нині глобального значення, вийшовши далеко за межі суто навчальних питань. У філософському плані ця проблема нині інтенсивно опрацьовується представниками герменевтики, у вітчизняній філософській літературі вона тільки-но починає розроблятися. Донедавна не тільки дослідженню, а й самій постановці проблеми розуміння заважали настанови на заперечення будь-якого інакомислення, утвердження «класової непримиренності» до будь-яких проявів «непролетарської» ідеології.

Немає інтуїції, «вільної» від логіки. Логіка присутня в будь-якому інтуїтивному знанні. Адже логічне конструювання теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не чим іншим, як утіленням тієї неявної логіки, яка в «згорнутому» вигляді містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка та інтуїція являють собою, по суті, один і той самий рух пізнання, але тільки в протилежних напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні «різні знаки».

Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути результатом логічних міркувань і пізнаються лише інтуїтивно. Та це справедливо лише тоді, коли мова йде про логічні засоби даної теорії, які цілком можливо отримати логічними засобами іншої, більш потужної теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок останньої. Таким же чином параболічна (евклідова), гіперболічна (Лобачевського) та еліптична (Рі-мана) геометрії можуть бути отримані логічними засобами геометрії Рімана в широкому розумінні.

Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а включає її в себе, по-новому організуючи її зміст. «Кожна епоха в науці, — зауважує Б. Г. Кузнецов, — відрізняється від попередньої не заходом вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскравого світла. В новому освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює лише частину картини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш загальної і точної»1. Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її межами, у сфері нової, більш загальної теорії.

Вихід за межі неможливий за допомогою засобів даної теорії, оскільки тут правомірна лише інтуїція. Рухаючись від даної до більш загальної теорії, а від неї до ще загальнішої і т. д., людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компоненти, що входять до неї як граничні випадки, можна вивести за допомогою логіки те, що в реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно.

Набуті засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредмет-нені в мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної мови, формалізовані засобами метамови та ін. Вони, таким чином, можуть зовсім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за походженням завжди залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати вихідні принципи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотному рухові — від теперішнього до минулого.

Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне протиставлення логіки та інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне. Логіка та інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось готового результату. Таке осягнення є вибором, вільним творчим вибором. Так, закони електрики (сукупність об'єктивних взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ) у своєму функціонуванні знаходять найрізноманітніші природні прояви, які, однак, обмежені певним колом можливого в природі. Ні електростанції, ні високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким би повним і глибоким не було відображення людиною природної електрики, коли б це відображення лише копіювало природний процес, людина ніколи не тільки не збудувала б жодної електростанції, навіть найелементарнішого громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику, людина не просто «знаходить» її в певному об'єктивному стані речей, не просто «йде услід за порядком природи», а й привносить у цей порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її слухняним учнем.

Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля, до самосвідомості) людини, є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно детермінованим природною необхідністю «доведенням» істини. В процесі пізнання людина не просто «виконує настанови» тієї чи іншої логічної схеми, що відображає вимоги наявної необхідності, а вільно обирає свій шлях.