Геополітика: Україна в міжнародних відносинах

Перша світова війна, розпочата через суперечності між двома ворожими військово-політичними блоками, що сформувалися на зламі ХІХ-ХХ ст., втягнула мільйони людей у кривавий бій і охопила значні території не лише Європи, а й Азії та Близького Сходу. Основною причиною війни стало намагання великих країн перерозподілити світ.

Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. "Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, - заявляв він, - який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу".

Погляди Прем'єр-міністра поділяв і військово-морський міністр, член британського кабінету Уінстон Черчіль. Надаючи врегулюванню національних суперечностей у Європі важливого значення, він заявляв: "Якщо внаслідок нашої перемоги Європа буде перелаштована настільки, наскільки це можливо відносно принципу національності, згідно з бажаннями людей, які проживають на спірних територіях, ми можемо сподіватися значної розрядки і полегшення".

Британський уряд, переслідуючи ідею перемоги над державами німецького блоку, прагнув залучити на свій бік малі народи, проголошуючи зрозумілі для них гасла про національне самовизначення. Для цього з початком війни у Великобританії було створене агентство пропаганди публічної підтримки національного самовизначення зі штатом науковців, журналістів і письменників, які вміло використовували публічну думку та проводили пропагандистську діяльність.



Отже, британський уряд задекларував намагання розв'язувати національні проблеми народів, поневолених ворогами Антанти, прагнучи використати національні питання як зброю проти держав австро-німецького блоку.

Такої ж позиції дотримувалися Сполучені Штати Америки. Вони обрали становище спостерігача, однак були впливовою зовнішньою силою, намагаючись ідентифікувати цілі Антанти з цінностями американського місіонерського лібералізму; президент Америки Вудро Вільсон спрямував свої думки і дії до рішучого й об'єктивного нейтралітету у війні. Вступивши у війну лише 1917 p., проголошуючи принципи національного самовизначення, декларуючи права націй на відродження державності, адміністрація Вудро Вільсона прагнула збереження стабільності на європейському континенті. Тому США вступали у війну, вважаючи свою місію місіонерською.

Однак ні Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на "малі народи". Коли ідея "єдиної та неподільної" Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання більше цікавило царську Росію.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи "українське питання" на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення "товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності". Цей циркуляр віддзеркалював "українську політику" російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах".

Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - "Раду", "Літературно-науковий вісник", "Українську хату", "Село". Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру.

Особливе місце в "українському питанні" Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест "Руському народу", де зазначалося: "Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити".

За цими словами була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. її почала здійснювати російська окупаційна влада з початку її діяльності. Конкретизував цю програму російський генерал-губернатор у Галичині О. Бобринський у промові перед представниками м. Львова. Він заявив, що Східна Галичина і Лемківщина становлять корінну частину єдиної великої Русі; у цих землях автохтонне населення завжди було російським, тому устрій його повинен бути побудований на російських засадах, з введенням російської мови, закону і порядку.

В Галичині встановили російську адміністрацію, закрили українські періодичні видання, а з другої половини вересня 19І4 p., -і українські громадські організації, переслідували українських громадських діячів. Лише за декілька місяців у Львові було здійснено понад 1200 арештів і 1000 обшуків. Значна кількість арештованих, серед них і Андрей Шептицький, була депортована в Росію. Загальна кількість депортованих становила понад 12 тис. осіб. Ліквідовували греко-католицькі парафії і насильно запроваджували російські. Відбувалася русифікація освіти. До Львова планували перевести Варшавський російський університет.

Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею "Народного дому", здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Палили села, щоб ворогові залишити пустелю. Загальну кількість виселених назвати важко; в історичній літературі вона коливається від 3,5 до 6 млн осіб.

Трагічні події 1914 і 1915 pp. спричинили перелом у ставленні українців до російського уряду - зник патріотичний запал, зростало усвідомлення, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани.

В роки війни російський чинник проблеми розв'язання "українського питання" мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв'язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували: "Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів". Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії.

Таке переконання мали союзники Росії щодо українського питання. На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, "до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності". О. Шульгін обґрунтував, що "українське питання" для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту "сильних", це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не було діла до нікому невідомого народу українського".

На думку деяких дослідників, союзники про українську проблему вперше дізналися з німецьких джерел. Водночас матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують ґрунтовну поінформованість про суть українського питання. Його розглядали у працях відомі британські дослідники Східної Європи Р.Симон Войсон, А.Тойнбі та ін. Зацікавлення Великобританії у зв'язках з Україною можна пояснити суперечностями між Англією і Росією. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 р. були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали "створення ефективного бар'єру проти російського домінування в Європі". Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. На думку тодішнього військового міністра У. Черчілля, така Росія "була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І зараз якраз такий момент, коли з допомогою розумного використання політики союзників можна надати подіям саме такого розвитку" Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньо-політичних стратегіях країн Антанти, зрештою, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ-початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах "історичних земель", що означало експансію на українські, литовські, білоруські й інші землі, заперечуючи права цих націй на самовизначення. Наприклад, однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки), на чолі з Р.Дмовським. Вони активно пропагували ідею "інкорпорації" східних кресів до складу відродженої Польщі, проголошували вищість польської культури та її особливу місійність на українських землях.

Такі настрої у польських політичних колах ґрунтувались на урядових силах держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське в межах Росії, сподіваючись таким способом не лише розв'язати українське питання, а й зміцнити підґрунтя російської експансії на захід.

Польська справа зайняла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої мали на меті створити Велику Польщу як противагу німецькій та російській гегемонії у Європі, а відтак потенційно можливого російсько-німецького воєнного союзу. Однак в умовах союзу з Росією під час війни про українське питання французи відмовчувались. Британці ж від початку вороже ставилися до територіальних зазіхань поляків, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького панування на континенті. Для Великобританії було невигідним зростання ролі Франції, тому її противагою мала стати Росія -"єдина і неподільна". Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські відносини, ніж створення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі на зразок Великої Польщі.

Отже, у роки Першої світової війни держави Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв'язання українського питання залишалося у їх політиці поза увагою.