Геополітика: Україна в міжнародних відносинах

Становлення нового етапу міжнародних відносин у період Директорії

Доба Директорії характерна значним погіршенням міжнародного становища України, оточеної з усіх сторін ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно та якісно. Після повалення гетьманату негайно посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням А.Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадила в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням держав-перемож-ців заблокувати поширення більшовизму і надати безпосередню військову допомогу армії А.Денікіна, що готувалася до відновлення "єдиної та неподільної Росії".

За умов, що склалися, український уряд не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які, згідно з мирним договором з Четвірним Союзом, зобов'язувалися охороняти Україну від більшовицької окупації, були нездатні до боротьби. Вони теж перетворилися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало "нейтралітет", солдати здавали зброю, амуніцію, прагнули якнайшвидше покинути Україну.

Отже, проти України діяли дві протилежні сили - радянська Росія й Антанта, яка змикалася з антибільшовицькою армією А.Денікіна. Директорія не могла протистояти цим обом силам, тому була змушена порозумітися з однією з них. Проте єдності в Директорії не було. В.Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, водночас як поміркована частина уряду й армія наполягали на угоді з Антантою.

Не було єдності в "українському питанні" й серед більшовиків. Одна фракція, очолювана Д.Мануїльським і В.Затонським, вважала, що більшовики в Україні занадто слабкі (у липні їх налічувалося лише 4364 осіб), щоб зробити спробу захопити владу в Україні. Ця фракція виступала за проведення мирних переговорів із Директорією для того, щоб виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група, яку очолили Г.П'ятаков і В.Антонов-Овсієнко, звернулася до В. Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердо стати на ноги. Перемогло останнє переконання. Було сформовано новий український уряд. Його очолив спочатку Г.П'ятаков, а згодом Х.Раковський. У грудні 1918 р. більшовики були готові до нового наступу на Україну.

Так була вирішена суперечка щодо орієнтації у зовнішній політиці українського радянського уряду. Переговори представників радянської Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український радянський уряд. В умовах дальшого наступу більшовиків 2 лютого 1919 р. Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці.

Враховуючи нові обставини, український уряд звернувся до Франції, війська якої, що видавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. В українському уряді відбулися зміни: подав у відставку В.Винниченко. Соціалістичний кабінет В.Чехівського замінили помірковані. їх очолив С.Остапенко. Найвпливовішою особою в уряді став С.Петлюра. Але незабаром виявилося, що під впливом союзників і в Росії, і на заході французи, які ненавиділи українських "сепаратистів" не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. Орієнтація на Антанту втратила сенс, коли на початку квітня 1919 р. під тиском українських повстанців її війська почали евакуюватись з Півдня України.

У таких надзвичайно складних умовах міжнародного життя Українській Народній Республіці доводилося здійснювати зовнішньополітичну діяльність. Зі зміною влади змінювалася і дипломатична служба держави. Тому наприкінці 1918 р. Директорія розглянула питання про українських представників у європейських державах. Згідно з її рішенням представництва в Австрії, Швейцарії й Болгарії залишилися без змін, і їх продовжували очолювати В.Липинський, Є.Лукасевич і О.Шульгін. Послом у Німеччині був призначений М.Порш, Туреччині - О.Лотоцький, Фінляндії М.Залізняк, у скандинавських країнах - К.Лоський, Румунії- К.Мацієвич. Були відкриті дипломатичні представництва в Угорщині - М.Галаган, Італії - Д.Антонович, Англії -М.Стаховський, в Чехословаччині - М.Славинський, в Данії -Д.Левицький, Бельгії та Голландії - А.Яковлів, Греції - Ф.Мату-шевський, Ватикані - М.Тишкевич, Естонії - Є.Голіцинський, Латвії та Литві - В.Кедровський, у Польщі - В.Курдиновський. Планували відкрити нові дипломатичні представництва в Іспанії, США й інших державах світу.

У зв'язку з ускладненням внутрішнього становища уряду УНР координація міжнародної діяльності здійснювалася за кордоном. Пунктом української дипломатії став Відень; 18-22 червня 1919 р. під головуванням міністра закордонних справ УНР тут відбулася нарада голів закордонних установ УНР. У ній взяли участь посли В.Липинський, М.Василько, М.Порш, ДЛевицький, В.Син-галевич, а також радники С.Томашівський, М.Здерковський та А.Жук. Обговорювали основні засади української зовнішньої політики з урахуванням розвитку міжнародної ситуації того часу. Нарада визначила такі основні напрями української дипломатичної політики на найближчий період:

1. Провідна ідея української зовнішньої політики залишається незмінною. Це - державна незалежність усіх українських земель.

2. До підписання миру між Антантою і Центральними державами головним завданням української міжнародної політики є мирна конференція. Успіхи української делегації на ній матимуть вирішальний вплив на політичну долю України.

3. Якщо інші держави або окремі національні чи соціальні групи будуть висувати питання щодо міцнішого зв'язку з сусідні ми народами, то українські представники повинні керуватися принципом державної незалежності.

4. Це положення стосується не лише народів колишньої Росії, але й певних національних і соціальних груп у самій Україні, які досі не підтримали ідею української державності і вороже став лення яких може зашкодити реалізації цієї великої національної мети.

5. Стосовно Західної України, то потрібно всіляко наголошувати на інтегральності української етнографічної території, відокремлення її від західних держав. Для Галичини доцільно домагатися повного державного відокремлення її української частини від Польщі у формі суверенності або, коли це неможливо, хоча б у формі тимчасового нейтралітету. Потрібно вжити всіх заходів, щоб позбутися будь-якої залежності, навіть і суто господарської, від Польщі. Домагання плебісциту не повинно ініціюватись Україною. У справі Буковини мінімумом територіальних домагань України є правий берег Черемоша і територія між Прутом та Дністром. У справі Закарпаття повинні бути здійснені всі дипломатичні заходи для врятування головної її основи для Західної України. Приділяти особливу увагу Холмщині як дуже важливій із національного й політичного сенсу території, адже розв'язання цієї проблеми матиме визначальний вплив на подальші відносини з Польщею. Волинь і Галичина у жодному випадку не можуть бути приєднані до складу Польщі. Домагатися приєднання до України Бессарабії з наданням автономії неукраїнському населенню цього краю. Це ж стосується і порядку приєднання до України Криму.

6. Домагатися, щоб.національними правами тих українців, які не увійдуть до Української Держави, опікувався Союз Народів (Ліги націй), який виконуватиме певні функції Антанти.

7. Щодо Франції, то тісніші відносини з нею неможливі і з політичних, і з господарських причин.

8. Природним союзником України є Німеччина. Можливо, настане час, коли треба буде подумати про союз із Німеччиною проти Польщі. Аналогічна ситуація може бути з Угорщиною. З Болгарією Україна не має жодних суперечливих інтересів.

9. Стосовно більшовицької Росії, то вирішальним у цих відносинах є національно-політичний аспект. Україна не може прийняв ти такого московського уряду, який виконував би роль уряду всієї Росії без огляду на його політичне та соціальне спрямування.

10. Аналогічну позицію Україна займає щодо Польщі.

11. Відносини з Чехословаччиною, внаслідок суперечностей із сусідніми державами, повинні розвиватися з великою обережністю.

На нараді зазначалось, що для виконання цієї інструкції українські дипломати збережуть усю свою увагу і тактовність, проте, якщо виникне потреба, "не зупиняться перед енергійною мовою та рішучими діями". На виконання цих завдань і була спрямована зовнішня політика УНР, її дипломатична служба за кордоном.