Геополітика: Україна в міжнародних відносинах
4. Закарпатська Україна як об'єкт міжнародних відносин
Упродовж століть народ Закарпаття перебував у ярмі іноземних поневолювачів. Непрошені гості намагалися довести місцевому населенню, що в нього немає батьківщини, що вони русини, русаки, карпатороси, будь-хто, тільки не українці, а земля, на якій вони живуть з давніх-давен, - це "земля без імені". Вони не думали, що прийде час, коли ця невелика частина українського народу, котра впродовж тривалого часу була відірвана від своєї Вітчизни, на повний голос заявить про незалежність і стане господарем на землі.
Українська національна революція, розпочавшись на центральних й східних землях України після падіння російського царизму, сколихнула й західноукраїнські землі, що належали до складу Австро-Угорщини.
Наявність у містах і селах Закарпаття українських військових з'єднань пришвидшило пробудження національної свідомості місцевого населення, посилило потяг до державотворення. Особливо активізувався цей процес після поразки Центральних держав у Першій світовій війні, що у підсумку привело до вибуху революційного руху та розвалу Австро-Угорської імперії. Сформувавши в низці міст Закарпаття (Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, Хусті тощо) Народні Ради як органи влади, українці здебільшого виступили з ідеєю возз'єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою. Показовим у цьому плані є голосування на Всенародних зборах від міст і сіл Закарпаття, які одноголосно висловились за злуку Закарпаття з Українською Народною Республікою в резолюції, прийнятій у Хусті 21 січня 1919 р.
Однак рішення Всенародних зборів про возз'єднання з УНР на практиці не було реалізоване. На долю Закарпатської України впливала низка міжнародних чинників. Зокрема, за два місяці до того (19 листопада 1918) у м. Скрентоні (США) на зборах американських русинів було прийняте рішення про введення Закарпаття як єдиної національної території на автономних правах до складу Чехословацької Республіки.
Водночас і серед американських українців, вихідців із Закарпаття, було чимало прихильників злуки з Україною. Показовими стали результати голосування на Скрентонському конгресі. З питання державно-політичного устрою Закарпаття голоси розділилися так: з 1089 делегатів Конгресу за входження Закарпаття до ЧСР проголосувало 732 особи; за злуку з Україною - 310; за самостійну державу Закарпаття - 28; за приєднання до Росії - 10; за приєднання до Угорщини - 9; за злуку з Галичиною - 17.
Результати цього голосування вразили не лише першого президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика, котрий прагнув приєднання українських земель до Чехословаччини, а й представників урядових кіл держав Антанти і стали предметом обговорення на Мирній конференції в Парижі. Поміж усіма великими та малими проблемами, що виникли в період Першої світової війни, питанню Карпатської України, безперечно, не приділяли значної уваги, як і під час Мирної конференції, що завершила двобій Антанти і Четвірного Союзу. Ані дипломатія, ані пропаганда у двох ворожих таборах не зчиняли галасу довкола Карпатської України. До цього спричинилися специфічні умови краю. Водночас рішення конференції стосовно Карпатської України відображені у міжнародних договорах:
• Версальський договір (стаття 81) та Сен-Жерменський (стаття 53) стверджували незалежність Чехословаччини як такої, що "обіймає автономну територію українців на південь від Карпат";
• Договір про захист національних меншин між Чехословаччиною й основними державами Антанти від 10 вересня 1919 р. у статтях 10-13 визначав правове становище Закарпатської України як "автономної одиниці всередині Чехословацької держави."
Заслуговує на увагу факт різного визначення Карпатської України. У Сен-Жерменському договорі, підписаному 10 вересня 1919 р., відсутня назва цього державно-політичного комплексу; подано визначення: "територія русинів на південь від Карпат", хоча у Конституції Чехословацької Республіки вживається назва "Підкарпатська Русь".
Дещо відмінним від ІНШИХ держав було ставлення американського уряду до Карпатської України. Так, делегація США наполягала на наданні права урядовим чинникам Карпатської України у складі ЧСР, на випадок непорозумінь між центральним і автономним урядами, апелювати до Ліги націй. Однак таку думку не підтримали союзники.
Отже, увійшовши до складу Чехословацької Федерації, Карпатська Україна втратила свій міжнародно-правовий статус, перестала бути суб'єктом міжнародних відносин упродовж двох десятиліть.
Приєднання карпато-українських земель не було випадковістю. Йому передувала активна діяльність Т. Масарика. Він згодом писав: "Коли Росія перемагала, треба було враховувати те, чи вона не претендує на Підкарпатську Русь... Для союзників було небажаним, щоб росіяни досягли південного краю Карпат... Російська поразка дала можливість приєднати Підкарпатську Русь до нашої республіки, але в Росії, а особливо на Україні, я мусив займатися цим планом, бо українські провідники неодноразово дебатували зі мною про долю малоруських земель поза Росією. Проти приєднання Підкарпатської Русі і до нас вони нічого не мали".
Наче виправдовуючи приєднання Карпатської України до Чехословаччини, намагаючись перекласти цю "вину" на держави Антанти, соратник Т. Масарика Едвард Бенеш у промові "Про Карпатську проблему і Чехословацьку республіку" 1934 р. заявив: "Усі західні союзники і Північна Америка були в згоді від початку війни, щоб у момент поділу Австро-Угорщини не допустити Росію перейти Карпати, ввійти в Угорську долину і таким чином перетворитися у державу Центральної Європи. Я певний, - продовжує Бенеш, - що Франція, Англія і Італія, не кажучи вже про Америку, захищали б з рішучістю на Паризькій мирній конференції ту думку, яку диктував їм страх перед панславізмом".
Незважаючи на це, міжнародні зобов'язання та Конституція ЧСР гарантували Закарпатській Україні правове становище автономного краю в ЧСР. Проте ця автономія була символічною.
Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини позначилося низкою реформ, більшість із яких були позитивними. Водночас здійснювалися заходи, що йшли врозріз із прагненнями карпатських українців до самоуправління. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався між чехословацьким централізмом і місцевим автономізмом. Адміністративно-політичну організацію краю визначали празькі статути 1919 p., 1920 p. Вони не впроваджували постанов Сен-Жерменського договору та Конституції ЧСР щодо Закарпаття, яке було виділено в окрему адміністративно-територіальну одиницю "Підкарпатська Русь", залишивши поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини. Не справдились сподівання нечисленної місцевої інтелігенції про організацію управління краєм із участю місцевих представників. На пост першого губернатора Підкарпатської Руси Т. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина США, Григорія Жатковича. сформувавши адміністрацію з чехів. Спроби губернатора запровадити широку автономію були безуспішними через небажання чеського уряду дотримуватися статтей Сен-Жерменського договору. Г.Жаткович 16 жовтня 1921 р. залишив свій пост, висловивши протест празькому уряду, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягти Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної та народної автономії - самоуправління.
Призначений після нього губернатором Підкарпатської Руси Антін Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, упродовж 10 років не мав реальної влади. Натомість краєм володіли віце-губернатор А. Розсипал, чех за походженням, та очолювана ним адміністрація, до складу якої входили чехи. Отже, соціально-економічне і політичне становище Карпатської України у складі Чехословацької Республіки було важким через дискримінаційну політику правлячих кіл - для них Закарпаття стало внутрішньою колонією, як Західна Україна для Польщі, Буковина для Румунії. У 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935-1938) були зроблені перші кроки до розширення автономії Карпатської України -створення губернської ради, що одержала деякі повноваження восени 1938 р. під час реорганізації Чехословацької Республіки. Розпочався новий період розвитку Карпатської України - період відновлення і творення власної державності.
Однак неодноразові звернення українців Закарпаття до празького уряду з вимогами дотримання умов Сен-Жерменського миру та вимог Чехословацької конституції залишались безрезультатними. І лише після того, як конференція Української Центральної Народної Ради 14 вересня 1938 р. прийняла постанову не звертатися з проектами до уряду ЧСР, доки празький уряд не запропонує свій Проект полагодження автономії Карпатської України, Прага пообіцяла провести вибори до сейму автономної Підкарпатської Руси. Складна внутріполітична ситуація, що характеризувалася посиленням чеського терору, з одного боку (привселюдне вбивство у Королеві молодого націоналіста-бойо-вика Юрія Купчика), та посилення зовнішнього терору Польщі й Угорщини з домаганнями ввести Закарпаття до складу Угорщини з іншого, загострювали становище в краї.
Несприятливо складалася для ЧСР і зовнішньополітична ситуація. Загострення чесько-німецьких відносин із питань Судетської області зблизилось до кульмінаційної точки. Західні держави "в ім'я збереження миру" висловили мовчазну згоду з вимогами Німеччини щодо Судетів. Водночас Франція і СРСР, відповідно до пакту 1935 р., у випадку необхідності зобов'язались надати допомогу ЧСР. Однак допомоги надано не було. За цих умов подав у відставку чеський прем'єр Чехії Ленан Годжа. Генерал Ян Сірові, який очолив уряд, відразу оголосив загальну мобілізацію. Карпатські українці у ситуації, що склалася, очевидно, були зацікавлені не в розпаді, а в збереженні ЧСР, однак на нових федеративних засадах. Водночас активізували діяльність словацькі лідери за надання автономії Словаччині. Заради істини треба визнати, що дії словацької інтелігенції були успішнішими. Склад словацького автономного уряду був затверджений дещо раніше, ніж українського. Однак уже 11 жовтня 1938 р. населення Закарпаття вітало в Ужгороді свій автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм, людиною проугорських поглядів, який не забарився викрити себе антиукраїнськими діями, діяльністю на користь Угорщини і був заарештований. Прем'єром уряду 27 жовтня став Августин Волошин.
Міжнародна ситуація в Європі з кожним днем ставала напру-женішою. Польща й Угорщина активізували свої претензії на Карпатську Україну. Мюнхенська конференція 1938 р. віддала Німеччині лише ті території ЧСР, що були населені німцями. Мабуть, саме тому міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп 2 листопада 1939 р. під час Віденського арбітражу не погодився на домагання Польщі й Угорщини, яких підтримувала Італія, на передачу Карпатської України та Словаччини Угорщині. Міністр закордонних справ Італії Г. Чіано переконав И. Ріббентропа присудити Угорщині спірні міста й Віденський арбітраж, віддав їй південь Словаччини та смугу Підкарпатської Русі площею 12 тис. км2 з Ужгородом, Мукачевом і Береговим. Тут жило 172 тис. осіб: 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16,5 тис. словаків і чехів. Це викликало рішучий протест і Карпатської України, й Американського Комітету оборони Закарпаття. У жовтні 1938 р. у Галичині, що перебувала під польською окупацією, відбулися демонстрації солідарності з Карпатською Україною. Демонстрація у Львові з ініціативи національних сил під проводом Романа Шухевича переросла у сутичку з польською поліцією.
А. Волошин приїхав протестувати до Відня, але не був допущений на переговори. У відозві" До українського народу Підкар-паття" він вимушений був визнати поділ Закарпаття ("бо несила боротися зі світовими державами"), але оптимістично додав, що "границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, в якій зобов'язалися не втручатися до наших внутрішніх справ".
За обставин, що склалися, автономний уряд змушений був покинути Ужгород і переїхати у нову столицю - Хуст. Беручи до уваги зростаючу агресивність Угорщини та розуміючи необхідність гарантувати безпеку Карпатської України від зазіхань, Українська Національна Оборона, очолювана відомим націоналістом Степаном Розсохою, стала ініціатором утворення парамілітар-ної організації Карпатської Січі. Комендантом її став відомий діяч визвольного руху на Закарпатті Дмитро Климпуш. Штаб Карпатської Січі перебував у Хусті. Діячі ОУН згуртували понад 2 тис. волонтерів. Карпатська Січ мала достатньо розгалужену структуру: десять районних команд і підлеглі їм місцеві організації, що проводили військовий вишкіл. Частина січовиків була залучена до служби в поліції й охорони кордонів. Струнка організаційна структура, різноплановість у діяльності дають підставу розглядати Карпатську Січ як початковий етап формування національної армії. Для розбудови мілітарних сил Карпатської України створення і функціонування Карпатської Січі було великим досягненням. Прагнення місцевих українців до державотворення знайшли підтримку серед української діаспори. Найчисленніші її осередки (Канада і США) виконали провідну роль у наданні допомоги для формування державних інститутів, зокрема армії. Відомо, наприклад, що "Комітет допомоги Карпатській Україні" Українського Національного Об'єднання (УНО) у Саснатуні (Канада) надіслав уряду А. Волошина 5,2 тис. доларів для розбудови Карпатської Січі. До Карпатської України надходила допомога від українських громад, об'єднань інших країн. При Центральному Союзі Українських організацій у ЧСР, очолюваному відомим ученим, професором Іваном Горбачевським, був утворений Комітет оборони Карпатської України, який зібрав понад 150 тис. корон, а на 98 тис. раніше зібраних коштів придбав 150 одностроїв і передав їх Карпатській Січі. Незважаючи на невелику чисельність, українці Франції, об'єднані Українським народним союзом, зібрали і передали на ті ж цілі 85 тис. франків.
На захист Карпатської України виступила й українська діаспора на Далекому Сході. В лютому 1939 р. управа Української національної колонії у Маньчжурії передала уряду Карпатської України 1 млн маньчжурських доларів, а в березні - ще кілька сотень тисяч. Не маючи змоги надати матеріальної допомоги закарпатцям, українці Зеленого Клина ( які становили 50% усього населення) на загальних зборах Української національної колонії у Харбині прийняли відозву до урядів світу з вимогою підтримати боротьбу українців за власну Самостійну Соборну державу.
Становище Карпатської України дедалі погіршувалося. Шеф політичного відділу МЗС Німеччини Е. Норман попередив посольство у Празі, що ставлення до Карпатської України інше, ніж до Словаччини. Угорський уряд планував заколот як привід до збройного повстання, щоб змусити А. Волошина до злуки. Поляки обіцяли сприяння, але німці застерегли Будапешт про передчасність цих намірів і навіть планували надати Карпатській Україні фінансову допомогу. Однак Угорщина скерувала попередження і навіть призначила окупацію Карпатської України на 20 листопада. Лише різкі ноти Німеччини й Італії 21 листопада змусили угорців відкласти небезпечний задум, а 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент затвердив автономію Карпатської України й автономію Словаччини.
Складалося враження, що небезпека розвіялася. Хуст відвідали німецький дипломат із Бухареста, працівники місії з Праги, а тимчасовий повірений Німеччини в Празі Генке зробив підсумок: "Карпатська Україна здатна, надто за іноземної допомоги, до розвитку". Хустський міністр Ю. Ревай у Берліні обговорив зі статс-секретарем В. Кеппером питання кредитів і технологічного сприяння, а 7 грудня підписав угоду про постачання Німеччини лісом, молочними продуктами, шкірами, хутром, вовною та вином. У Хусті було відкрито консульство Німеччини, геологічна експедиція прибула вивчати надра Закарпаття.
Проте загроза для Карпатської України існувала й від Польщі, яка прагнула узгодити свої інтереси з Угорщиною, мати з нею спільний кордон. Значною мірою таку поведінку поляків можна пояснити слабкістю Чехословаччини не лише з огляду їх географічного положення, а й через барвистість національного складу населення, де велика роль належала чехам, словакам і українцям. Безоглядне проведення кордонів без урахування етнографічних територій заклало підґрунтя для наступної кризи ЧСР. Ускладнення міжнародної ситуації напередодні Другої світової війни вилилось у створення двох антагоністичних військово-політичних блоків. З одного - Великобританія, Франція, США, а з іншого - Німеччина, Італія з їхніми сателітами, серед яких провідна роль належала Бал-канським державам - Югославії, Болгарії, Румунії, економіка яких працювала на Німеччину. Показними є обсяги торговельного обороту: 60 % експорту продукції Балканських країн припадало на Німеччину, лише 15 % - на Францію, ЧСР, Великобританію. На цьому економічному підґрунті формувалось і політичне, і військове протистояння, а у зв'язку з приналежністю Карпатської України до ЧСР, потім її виходу на міжнародну арену українська проблема посіла помітне місце в європейській політиці того часу. Цікавою з цього погляду була позиція гітлерівської Німеччини стосовно Карпатської України зокрема і України загалом.
Політика Німеччини щодо Закарпаття була лише практичним засобом великої політичної гри. Зрештою, це розуміли лідери Франції і Великої Британії. Щоби відвернути увагу А. Гітлера від Заходу і спрямувати агресію на Схід, були проголошені двосторонні декларації ЗО вересня 1938 р. про англо-німецькі відносини та 6 грудня - про французько-німецьке добросусідство і ненапад. За логікою, Польща й Україна ставали найімовірнішими наступними жертвами агресії. Отже, Англія та Франція свої проблеми намагалися розв'язати заохоченням наступу Німеччини на Схід. Наприклад, радник Прем'єр-міністра Великобританії Г. Ві-льсон попередив повноважного представника СРСР І. Майсько-го про "наступний великий удар А. Гітлера проти України. Техніка буде приблизно та сама, що і у випадку Чехословаччини. Спершу зростання націоналізму, спалах повстання українського населення, а потім "визволення" України А. Гітлером під гаслом права на самовизначення". І. Майський дійшов висновку, що британський уряд очікує німецьку експансію на Схід, а дехто з членів уряду заохочує А. Гітлера. Подібну позицію висловлювали урядові чинники Англії та США.
Не заперечувала зацікавлення "українським питанням" і Німеччина. Німецька преса називала Закарпаття частиною великої проблеми, друкувала схематичні мапи території аж до Чорного й Азовського морів і коментувала, що "надійшов час, коли питання про Україну висувалося у центр європейських інтересів. Проблему України необхідно було вирішити в найближчому майбутньому". Відень відновив радіомовлення українською мовою. Популярності набуло гасло "зі Львова на Київ", і депутат сейму Р. Перфець-кий запевняв активістів УНДО: визволення надійде, "якщо Німеччина не відмовиться від своїх намірів, а Італія надасть їй свободу рук". Відомий англійський політик Д. Ллойд Джордж у розмові з послом СРСР у Лондоні стверджував, що А.Гітлер прагне загарбати "коридор" і Сілезію та утворити з польських і закарпатських територій васальну Україну (на зразок Чехословаччини), а тоді рушити на Радянський Союз. Наближався час "життєвого простору" і, за винятком А. Гітлера, всі нацисти стверджували про визначену мету: "створити Велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Але для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відібрати частину території СРСР; та німецький динамізм не спиняється перед жодними з цих труднощів".
Негативно щодо "українського питання" й українців висловлювалася преса Франції. Наприклад, М. Шуман у публікаціях під псевдонімом називав українців посібниками рейху і запевняв, що закарпатці надто неписьменні й не спроможні визнавати власну приналежність, тому Ю. Бек має рацію, прагнучи "усунути українську загрозу чи навіть задушити її в зародку". Адже "єдиним засобом уникнути, аби прапор української незалежності замайорів над новою Європою", на думку автора, є поділ Карпатської України між Польщею й Угорщиною або просто приєднатися до Угорщини. Подібні статті заповнили всю періодичну пресу Франції. Вони перейшли у сферу урядових чинників. Радянський представник у Парижі С. Суріц писав М. Литвинову, що французи "зітхнуть з полегшенням, коли німці справді нападуть на Україну".
Проте вже від листопада 1938 р. американські дипломати зауважили певні ознаки зближення між Берліном і Москвою. Повірений у справах США зазначав, що після кількох заспокійливих запевнень із Берліна радянська преса замовкла про німецьку загрозу для України. Не виявляла зацікавлення Україною й Німеччина. За радянськими відомостями, А. Гітлер у колі прибічників зазначав: "українське питання" не буде розв'язане раніше, ніж через п'ять або шість років і без війни. Однак США висловлювали побоювання, що А. Гітлер розігрує тактичний маневр, а до нападу все-таки готується.
На думку угорського уряду, Берлін незабаром зажадає повернути Ужгород українцям. Була також стурбована польська дипломатія "актуалізацією української проблеми на міжнародній арені". Поляки зазіхали не лише на частину Закарпаття, а й на територію України з виходом до Чорного моря. Проте польський уряд не прагнув близької співпраці з Німеччиною, хоча дійшов висновку, що Польщі загрожує великий конфлікт з Німеччиною або перетворення її на васала. На відміну від вагань Польщі, угорська політика швидко підпорядковувалася Німеччині. Будапешт пообіцяв А. Гітлеру "найвідданішу дружбу" та вихід із Ліги націй навесні 1939 р. У відповідь німці запевнили, що внаслідок розв'язання "чехословацького питання" Угорщині віддадуть Закарпаття.
Зневага до Карпатської України виявилася, коли без її згоди президент Чехословаччини Е. Гаха 16 січня призначив чеського генерала Л. Прхалу міністром внутрішніх справ крайового уряду. Це викликало обурення українців. А. Волошин висловив протест, однак Німеччина заявила про невтручання. Німці не погодилися на візит А. Волошина до Берліна і почали згортати контакти з Хустом. Посольство Франції у Берліні 5 лютого одержало звістку про майбутню незалежність Словаччини, протекторат над Чехією та Моравією і передачу угорцям Карпатської України.
Територія автономної Карпатської України становила 11085 км2 з населенням 552124 особи, з яких українці становили 70,6%, угорці - 12,5%, німці - 12%, румуни - 2,5%., словаки - 1,3%. З метою забезпечення внутрішньої стабілізації 12 лютого 1939 р. у Карпатській Україні в атмосфері піднесення і святковості відбулися вибори до сейму. Із 283 365 осіб, що мали право голосу, взяли участь у виборах 263 202 особи. Найбільшу підтримку отримала Українська Національна Організація (92,4% усіх голосів), яка об'єднала прихильників національно-державного розвитку Карпатської України. Наслідки виборів розвіяли вигадки про розпорошеність українського національного руху і відсутність організації, до якої можна було б передавати владу. Перемога УНО у виборах активізувала подальший розвиток подій.
Засідання крайового сейму, призначене на 21 березня 1939 p., за вимогою А. Волошина було перенесено на 15 березня.
Сейм Словаччини 14 березня проголосив незалежність. Частково під впливом цієї події та угорської військової акції проти Карпатської України, задовольняючи прагнення народних мас, сесія сейму Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосила незалежність Карпатської України і затвердила державні атрибути (гімн "Ще не вмерла України", прапор, герб). На цій же сесії було сформовано уряд на чолі з прем'єром Юліаном Реваєм та обрано президентом А. Волошина. Карпатська Україна стала незалежною державою і мала виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції. Міжнародна ситуація в момент утворення Карпатської України була достатньо напруженою. Після Мюнхенської конференції питання Карпатської України стало чи не найголовнішою проблемою дипломатії Варшави і Будапешта, Рима, Берліна, а також значною мірою Бухареста і Белграда, Лондона, Парижа й Вашингтона, які мали власні інтереси, здебільшого відмінні одні від одних, не дуже доброзичливі стосовно України. Водночас об'єктивність розгляду питань, пов'язаних з Карпатською Україною, ускладнювалась відсутністю практично будь-яких дипломатичних і консульських представництв у Хусті.
Існування Карпатської України як незалежної державно-політичної організації було несприятливим фактором і для російсько-німецьких відносин. А. Гітлер вважав, що в Європі формується ворожий Німеччині військово-політичний блок Франції, Великобританії та Польщі (як буферної держави). Прагнучи збалансувати розклад сил на континенті внаслідок союзу з СРСР, поставивши його тим самим у тил Польщі, він почав активно налагоджувати контакти з радянським керівництвом, що в остаточному підсумку активізувало торговельно-економічну співпрацю, а згодом зумовило підписання пакту про ненапад. Переконливим доказом значущості українського питання у відносинах Німеччини і СРСР було донесення Бюро Розенберга німецького рейху, в якому стверджувалось: автономія Карпатської України вселила у 50 млн українців велику надію на швидке втілення планів про відновлення Великої України, але Віденський арбітраж (1938) похитнув їхню віру у прихильність Німеччини до принципу самовизначення народів. У цьому ж таки донесенні йшлося про занепокоєння Москви українським питанням: "Не говорячи про чистки останніх років, що завдали досить відчутного удару радянській Україні, більшовицька пропаганда продовжувала займатись українськими "сепаратистами", "фашистами", "зрадниками" і завжди під кутом їх можливих зв'язків з Німеччиною. ... Складається враження, що більшовики вважають українське питання основним в СРСР і що вони бачать в українсько-німецьких зв'язках загрозу для себе.... Якщо на початку росіяни намагалися знехтувати українським питанням, то треба зазначити, що за останні місяці визнано існування особливого українського народу і його прагнення до незалежності, але водночас підкреслюється необхідність федерації з Росією або автономії". Автори цього документа доходять висновку, що "репутація Німеччини серед пригноблених народів Східної Європи залежатиме, безперечно, від того, як Німеччина ставитиметься до українського питання".
Однак вибір було вже зроблено. В березні 1929 р. А. Гітлєр прийняв рішення: ліквідувати рештки Чехословаччини, окупувати Богемію і Моравію, дозволити існувати незалежній Словацькій державі й підштовхнути Угорщину до окупації Карпатської України. Стосовно останньої, то жоден аргумент не міг змінити цьогорішення. Відкривши повністю свої карти, А. Гітлер, за словами И. Ріббентропа, заявив: "...коли б він був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною".
Отже, якщо в листопаді 1938 р. фашистський уряд ще був проти приєднання до Угорщини Карпатської України, оскільки боявся спільного польсько-угорського кордону, то у березні 1939 р. численні прохання хортистського уряду Угорщини були задоволені. А. Гітлер 12 березня 1939 р. дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Відмовившись визнавати державницькі прагнення українців, він, здавалося, всіляко сприяв здісненню планів Польщі стосовно встановлення спільного кордону з Угорщиною. Однак трагізм полягав у тому, що через кілька днів після падіння Карпатської України, 3 квітня 1939 p., А. Гітлер наказав готуватись до нападу на Польщу. Початок військової окупації Карпатської України 14 березня 1939 р. викликав відчайдушний опір українського народу. Розуміючи небезпеку, яка нависла над державою, А. Волошин видав наказ про передачу складу зброї Карпатській Січі та розпочав переговори з урядом Румунії про надання допомоги у випадку нападу агресора. Про це посол Німеччини Гамількар Гофман негайно інформував Берлін. Внаслідок боротьби за незалежність українське населення Закарпаття зазнало величезних матеріальних і людських втрат.
За п'ять днів запеклих боїв зі стрільцями Карпатської Січі угорське військо, спираючись на величезну перевагу сил і техніки, окупувало Карпатську Україну. Збройний опір у горах тривав три тижні з втратами до 5 тис. українців, загиблих у боях і страчених або замордованих тортурами після взяття в полон. Фактично це були перші жертви Другої світової війни. Полягло багато волонтерів, командир січовиків полковник М. Колодзінський, його помічник 3. Коссак. Решті полонених бійців Карпатської Січі угорський уряд на клопотання МЗС Німеччини дозволив виїхати. У квітні сотні січовиків розташувалися у таборах Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера та у Східній Пруссії. Німеччина планувала їх використовувати для організації повстання в українських районах Польщі, яке дало б привід для німецького військового втручання.
Зазнало репресій після поразки Карпатської України українське населення в Польщі. За станом на 1 серпня 1939 р. у Львові й Тернополі відповідно було ув'язнено 534 та 156 членів ОУН. Однак, незважаючи на поразку, керівник ОУН А. Мельник зазначав, що загибель Карпатської України не повинна послабити дух боротьби, не може ліквідувати головної мети, якою є самостійна, соборна Українська держава Києва, Львова, Ужгорода, Хуста і Чернівців.
Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що національні інтереси різних народів Східної Європи, в тому числі й українців, були проігноровані великими державами, які вирішували долю світу. Україна після закінчення Першої світової війни потрапила під окупацію декількох держав. Лише українці Закарпаття спромоглися через 20 років після завершення війни досягнути незалежності, щоправда, короткочасної. Третій Рейх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль, наляканий виникненням нового українського П'ємонту.
Перебування Карпатської України у складі ЧСР можна розглядати по-різному. Центральний празький уряд проводив подвійну гру. Якщо спочатку він сприяв українським культурним течіям, то згодом, на початку 30-х років XX ст., коли до влади прийшли чеські соціалісти, почав штучно підтримувати москвофільство. Водночас Угорщина, яка претендувала на українські землі, проводила ревіндикаційну політику, в чому їй дуже допомагали угорські меншини, а також деякі москвофільські та "автохтонні" діячі, що твердили про окремий "русинський народ" Закарпаття, забуваючи, що ця теза дуже вигідна і угорцям, і румунам, і полякам, і не сприяли гуртуванню українських сил навколо єдиного центру. Автономія Карпатської України залишалась символічною. Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу не витримала випробування на міцність і справедливість. Закладені в ній протиріччя призвели врешті-решт до назрівання нового світового конфлікту. Залишаючись актуальним у міжвоєнний період, "українське питання" продовжувало бути предметом спекуляцій дипломатій різних країн для досягнення їхніх зовнішньополітичних цілей.
Українська національна революція, розпочавшись на центральних й східних землях України після падіння російського царизму, сколихнула й західноукраїнські землі, що належали до складу Австро-Угорщини.
Наявність у містах і селах Закарпаття українських військових з'єднань пришвидшило пробудження національної свідомості місцевого населення, посилило потяг до державотворення. Особливо активізувався цей процес після поразки Центральних держав у Першій світовій війні, що у підсумку привело до вибуху революційного руху та розвалу Австро-Угорської імперії. Сформувавши в низці міст Закарпаття (Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, Хусті тощо) Народні Ради як органи влади, українці здебільшого виступили з ідеєю возз'єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою. Показовим у цьому плані є голосування на Всенародних зборах від міст і сіл Закарпаття, які одноголосно висловились за злуку Закарпаття з Українською Народною Республікою в резолюції, прийнятій у Хусті 21 січня 1919 р.
Однак рішення Всенародних зборів про возз'єднання з УНР на практиці не було реалізоване. На долю Закарпатської України впливала низка міжнародних чинників. Зокрема, за два місяці до того (19 листопада 1918) у м. Скрентоні (США) на зборах американських русинів було прийняте рішення про введення Закарпаття як єдиної національної території на автономних правах до складу Чехословацької Республіки.
Водночас і серед американських українців, вихідців із Закарпаття, було чимало прихильників злуки з Україною. Показовими стали результати голосування на Скрентонському конгресі. З питання державно-політичного устрою Закарпаття голоси розділилися так: з 1089 делегатів Конгресу за входження Закарпаття до ЧСР проголосувало 732 особи; за злуку з Україною - 310; за самостійну державу Закарпаття - 28; за приєднання до Росії - 10; за приєднання до Угорщини - 9; за злуку з Галичиною - 17.
Результати цього голосування вразили не лише першого президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика, котрий прагнув приєднання українських земель до Чехословаччини, а й представників урядових кіл держав Антанти і стали предметом обговорення на Мирній конференції в Парижі. Поміж усіма великими та малими проблемами, що виникли в період Першої світової війни, питанню Карпатської України, безперечно, не приділяли значної уваги, як і під час Мирної конференції, що завершила двобій Антанти і Четвірного Союзу. Ані дипломатія, ані пропаганда у двох ворожих таборах не зчиняли галасу довкола Карпатської України. До цього спричинилися специфічні умови краю. Водночас рішення конференції стосовно Карпатської України відображені у міжнародних договорах:
• Версальський договір (стаття 81) та Сен-Жерменський (стаття 53) стверджували незалежність Чехословаччини як такої, що "обіймає автономну територію українців на південь від Карпат";
• Договір про захист національних меншин між Чехословаччиною й основними державами Антанти від 10 вересня 1919 р. у статтях 10-13 визначав правове становище Закарпатської України як "автономної одиниці всередині Чехословацької держави."
Заслуговує на увагу факт різного визначення Карпатської України. У Сен-Жерменському договорі, підписаному 10 вересня 1919 р., відсутня назва цього державно-політичного комплексу; подано визначення: "територія русинів на південь від Карпат", хоча у Конституції Чехословацької Республіки вживається назва "Підкарпатська Русь".
Отже, увійшовши до складу Чехословацької Федерації, Карпатська Україна втратила свій міжнародно-правовий статус, перестала бути суб'єктом міжнародних відносин упродовж двох десятиліть.
Приєднання карпато-українських земель не було випадковістю. Йому передувала активна діяльність Т. Масарика. Він згодом писав: "Коли Росія перемагала, треба було враховувати те, чи вона не претендує на Підкарпатську Русь... Для союзників було небажаним, щоб росіяни досягли південного краю Карпат... Російська поразка дала можливість приєднати Підкарпатську Русь до нашої республіки, але в Росії, а особливо на Україні, я мусив займатися цим планом, бо українські провідники неодноразово дебатували зі мною про долю малоруських земель поза Росією. Проти приєднання Підкарпатської Русі і до нас вони нічого не мали".
Наче виправдовуючи приєднання Карпатської України до Чехословаччини, намагаючись перекласти цю "вину" на держави Антанти, соратник Т. Масарика Едвард Бенеш у промові "Про Карпатську проблему і Чехословацьку республіку" 1934 р. заявив: "Усі західні союзники і Північна Америка були в згоді від початку війни, щоб у момент поділу Австро-Угорщини не допустити Росію перейти Карпати, ввійти в Угорську долину і таким чином перетворитися у державу Центральної Європи. Я певний, - продовжує Бенеш, - що Франція, Англія і Італія, не кажучи вже про Америку, захищали б з рішучістю на Паризькій мирній конференції ту думку, яку диктував їм страх перед панславізмом".
Незважаючи на це, міжнародні зобов'язання та Конституція ЧСР гарантували Закарпатській Україні правове становище автономного краю в ЧСР. Проте ця автономія була символічною.
Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини позначилося низкою реформ, більшість із яких були позитивними. Водночас здійснювалися заходи, що йшли врозріз із прагненнями карпатських українців до самоуправління. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався між чехословацьким централізмом і місцевим автономізмом. Адміністративно-політичну організацію краю визначали празькі статути 1919 p., 1920 p. Вони не впроваджували постанов Сен-Жерменського договору та Конституції ЧСР щодо Закарпаття, яке було виділено в окрему адміністративно-територіальну одиницю "Підкарпатська Русь", залишивши поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини. Не справдились сподівання нечисленної місцевої інтелігенції про організацію управління краєм із участю місцевих представників. На пост першого губернатора Підкарпатської Руси Т. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина США, Григорія Жатковича. сформувавши адміністрацію з чехів. Спроби губернатора запровадити широку автономію були безуспішними через небажання чеського уряду дотримуватися статтей Сен-Жерменського договору. Г.Жаткович 16 жовтня 1921 р. залишив свій пост, висловивши протест празькому уряду, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягти Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної та народної автономії - самоуправління.
Призначений після нього губернатором Підкарпатської Руси Антін Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, упродовж 10 років не мав реальної влади. Натомість краєм володіли віце-губернатор А. Розсипал, чех за походженням, та очолювана ним адміністрація, до складу якої входили чехи. Отже, соціально-економічне і політичне становище Карпатської України у складі Чехословацької Республіки було важким через дискримінаційну політику правлячих кіл - для них Закарпаття стало внутрішньою колонією, як Західна Україна для Польщі, Буковина для Румунії. У 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935-1938) були зроблені перші кроки до розширення автономії Карпатської України -створення губернської ради, що одержала деякі повноваження восени 1938 р. під час реорганізації Чехословацької Республіки. Розпочався новий період розвитку Карпатської України - період відновлення і творення власної державності.
Однак неодноразові звернення українців Закарпаття до празького уряду з вимогами дотримання умов Сен-Жерменського миру та вимог Чехословацької конституції залишались безрезультатними. І лише після того, як конференція Української Центральної Народної Ради 14 вересня 1938 р. прийняла постанову не звертатися з проектами до уряду ЧСР, доки празький уряд не запропонує свій Проект полагодження автономії Карпатської України, Прага пообіцяла провести вибори до сейму автономної Підкарпатської Руси. Складна внутріполітична ситуація, що характеризувалася посиленням чеського терору, з одного боку (привселюдне вбивство у Королеві молодого націоналіста-бойо-вика Юрія Купчика), та посилення зовнішнього терору Польщі й Угорщини з домаганнями ввести Закарпаття до складу Угорщини з іншого, загострювали становище в краї.
Несприятливо складалася для ЧСР і зовнішньополітична ситуація. Загострення чесько-німецьких відносин із питань Судетської області зблизилось до кульмінаційної точки. Західні держави "в ім'я збереження миру" висловили мовчазну згоду з вимогами Німеччини щодо Судетів. Водночас Франція і СРСР, відповідно до пакту 1935 р., у випадку необхідності зобов'язались надати допомогу ЧСР. Однак допомоги надано не було. За цих умов подав у відставку чеський прем'єр Чехії Ленан Годжа. Генерал Ян Сірові, який очолив уряд, відразу оголосив загальну мобілізацію. Карпатські українці у ситуації, що склалася, очевидно, були зацікавлені не в розпаді, а в збереженні ЧСР, однак на нових федеративних засадах. Водночас активізували діяльність словацькі лідери за надання автономії Словаччині. Заради істини треба визнати, що дії словацької інтелігенції були успішнішими. Склад словацького автономного уряду був затверджений дещо раніше, ніж українського. Однак уже 11 жовтня 1938 р. населення Закарпаття вітало в Ужгороді свій автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм, людиною проугорських поглядів, який не забарився викрити себе антиукраїнськими діями, діяльністю на користь Угорщини і був заарештований. Прем'єром уряду 27 жовтня став Августин Волошин.
Міжнародна ситуація в Європі з кожним днем ставала напру-женішою. Польща й Угорщина активізували свої претензії на Карпатську Україну. Мюнхенська конференція 1938 р. віддала Німеччині лише ті території ЧСР, що були населені німцями. Мабуть, саме тому міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп 2 листопада 1939 р. під час Віденського арбітражу не погодився на домагання Польщі й Угорщини, яких підтримувала Італія, на передачу Карпатської України та Словаччини Угорщині. Міністр закордонних справ Італії Г. Чіано переконав И. Ріббентропа присудити Угорщині спірні міста й Віденський арбітраж, віддав їй південь Словаччини та смугу Підкарпатської Русі площею 12 тис. км2 з Ужгородом, Мукачевом і Береговим. Тут жило 172 тис. осіб: 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16,5 тис. словаків і чехів. Це викликало рішучий протест і Карпатської України, й Американського Комітету оборони Закарпаття. У жовтні 1938 р. у Галичині, що перебувала під польською окупацією, відбулися демонстрації солідарності з Карпатською Україною. Демонстрація у Львові з ініціативи національних сил під проводом Романа Шухевича переросла у сутичку з польською поліцією.
А. Волошин приїхав протестувати до Відня, але не був допущений на переговори. У відозві" До українського народу Підкар-паття" він вимушений був визнати поділ Закарпаття ("бо несила боротися зі світовими державами"), але оптимістично додав, що "границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, в якій зобов'язалися не втручатися до наших внутрішніх справ".
За обставин, що склалися, автономний уряд змушений був покинути Ужгород і переїхати у нову столицю - Хуст. Беручи до уваги зростаючу агресивність Угорщини та розуміючи необхідність гарантувати безпеку Карпатської України від зазіхань, Українська Національна Оборона, очолювана відомим націоналістом Степаном Розсохою, стала ініціатором утворення парамілітар-ної організації Карпатської Січі. Комендантом її став відомий діяч визвольного руху на Закарпатті Дмитро Климпуш. Штаб Карпатської Січі перебував у Хусті. Діячі ОУН згуртували понад 2 тис. волонтерів. Карпатська Січ мала достатньо розгалужену структуру: десять районних команд і підлеглі їм місцеві організації, що проводили військовий вишкіл. Частина січовиків була залучена до служби в поліції й охорони кордонів. Струнка організаційна структура, різноплановість у діяльності дають підставу розглядати Карпатську Січ як початковий етап формування національної армії. Для розбудови мілітарних сил Карпатської України створення і функціонування Карпатської Січі було великим досягненням. Прагнення місцевих українців до державотворення знайшли підтримку серед української діаспори. Найчисленніші її осередки (Канада і США) виконали провідну роль у наданні допомоги для формування державних інститутів, зокрема армії. Відомо, наприклад, що "Комітет допомоги Карпатській Україні" Українського Національного Об'єднання (УНО) у Саснатуні (Канада) надіслав уряду А. Волошина 5,2 тис. доларів для розбудови Карпатської Січі. До Карпатської України надходила допомога від українських громад, об'єднань інших країн. При Центральному Союзі Українських організацій у ЧСР, очолюваному відомим ученим, професором Іваном Горбачевським, був утворений Комітет оборони Карпатської України, який зібрав понад 150 тис. корон, а на 98 тис. раніше зібраних коштів придбав 150 одностроїв і передав їх Карпатській Січі. Незважаючи на невелику чисельність, українці Франції, об'єднані Українським народним союзом, зібрали і передали на ті ж цілі 85 тис. франків.
На захист Карпатської України виступила й українська діаспора на Далекому Сході. В лютому 1939 р. управа Української національної колонії у Маньчжурії передала уряду Карпатської України 1 млн маньчжурських доларів, а в березні - ще кілька сотень тисяч. Не маючи змоги надати матеріальної допомоги закарпатцям, українці Зеленого Клина ( які становили 50% усього населення) на загальних зборах Української національної колонії у Харбині прийняли відозву до урядів світу з вимогою підтримати боротьбу українців за власну Самостійну Соборну державу.
Становище Карпатської України дедалі погіршувалося. Шеф політичного відділу МЗС Німеччини Е. Норман попередив посольство у Празі, що ставлення до Карпатської України інше, ніж до Словаччини. Угорський уряд планував заколот як привід до збройного повстання, щоб змусити А. Волошина до злуки. Поляки обіцяли сприяння, але німці застерегли Будапешт про передчасність цих намірів і навіть планували надати Карпатській Україні фінансову допомогу. Однак Угорщина скерувала попередження і навіть призначила окупацію Карпатської України на 20 листопада. Лише різкі ноти Німеччини й Італії 21 листопада змусили угорців відкласти небезпечний задум, а 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент затвердив автономію Карпатської України й автономію Словаччини.
Складалося враження, що небезпека розвіялася. Хуст відвідали німецький дипломат із Бухареста, працівники місії з Праги, а тимчасовий повірений Німеччини в Празі Генке зробив підсумок: "Карпатська Україна здатна, надто за іноземної допомоги, до розвитку". Хустський міністр Ю. Ревай у Берліні обговорив зі статс-секретарем В. Кеппером питання кредитів і технологічного сприяння, а 7 грудня підписав угоду про постачання Німеччини лісом, молочними продуктами, шкірами, хутром, вовною та вином. У Хусті було відкрито консульство Німеччини, геологічна експедиція прибула вивчати надра Закарпаття.
Політика Німеччини щодо Закарпаття була лише практичним засобом великої політичної гри. Зрештою, це розуміли лідери Франції і Великої Британії. Щоби відвернути увагу А. Гітлера від Заходу і спрямувати агресію на Схід, були проголошені двосторонні декларації ЗО вересня 1938 р. про англо-німецькі відносини та 6 грудня - про французько-німецьке добросусідство і ненапад. За логікою, Польща й Україна ставали найімовірнішими наступними жертвами агресії. Отже, Англія та Франція свої проблеми намагалися розв'язати заохоченням наступу Німеччини на Схід. Наприклад, радник Прем'єр-міністра Великобританії Г. Ві-льсон попередив повноважного представника СРСР І. Майсько-го про "наступний великий удар А. Гітлера проти України. Техніка буде приблизно та сама, що і у випадку Чехословаччини. Спершу зростання націоналізму, спалах повстання українського населення, а потім "визволення" України А. Гітлером під гаслом права на самовизначення". І. Майський дійшов висновку, що британський уряд очікує німецьку експансію на Схід, а дехто з членів уряду заохочує А. Гітлера. Подібну позицію висловлювали урядові чинники Англії та США.
Не заперечувала зацікавлення "українським питанням" і Німеччина. Німецька преса називала Закарпаття частиною великої проблеми, друкувала схематичні мапи території аж до Чорного й Азовського морів і коментувала, що "надійшов час, коли питання про Україну висувалося у центр європейських інтересів. Проблему України необхідно було вирішити в найближчому майбутньому". Відень відновив радіомовлення українською мовою. Популярності набуло гасло "зі Львова на Київ", і депутат сейму Р. Перфець-кий запевняв активістів УНДО: визволення надійде, "якщо Німеччина не відмовиться від своїх намірів, а Італія надасть їй свободу рук". Відомий англійський політик Д. Ллойд Джордж у розмові з послом СРСР у Лондоні стверджував, що А.Гітлер прагне загарбати "коридор" і Сілезію та утворити з польських і закарпатських територій васальну Україну (на зразок Чехословаччини), а тоді рушити на Радянський Союз. Наближався час "життєвого простору" і, за винятком А. Гітлера, всі нацисти стверджували про визначену мету: "створити Велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Але для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відібрати частину території СРСР; та німецький динамізм не спиняється перед жодними з цих труднощів".
Негативно щодо "українського питання" й українців висловлювалася преса Франції. Наприклад, М. Шуман у публікаціях під псевдонімом називав українців посібниками рейху і запевняв, що закарпатці надто неписьменні й не спроможні визнавати власну приналежність, тому Ю. Бек має рацію, прагнучи "усунути українську загрозу чи навіть задушити її в зародку". Адже "єдиним засобом уникнути, аби прапор української незалежності замайорів над новою Європою", на думку автора, є поділ Карпатської України між Польщею й Угорщиною або просто приєднатися до Угорщини. Подібні статті заповнили всю періодичну пресу Франції. Вони перейшли у сферу урядових чинників. Радянський представник у Парижі С. Суріц писав М. Литвинову, що французи "зітхнуть з полегшенням, коли німці справді нападуть на Україну".
Проте вже від листопада 1938 р. американські дипломати зауважили певні ознаки зближення між Берліном і Москвою. Повірений у справах США зазначав, що після кількох заспокійливих запевнень із Берліна радянська преса замовкла про німецьку загрозу для України. Не виявляла зацікавлення Україною й Німеччина. За радянськими відомостями, А. Гітлер у колі прибічників зазначав: "українське питання" не буде розв'язане раніше, ніж через п'ять або шість років і без війни. Однак США висловлювали побоювання, що А. Гітлер розігрує тактичний маневр, а до нападу все-таки готується.
На думку угорського уряду, Берлін незабаром зажадає повернути Ужгород українцям. Була також стурбована польська дипломатія "актуалізацією української проблеми на міжнародній арені". Поляки зазіхали не лише на частину Закарпаття, а й на територію України з виходом до Чорного моря. Проте польський уряд не прагнув близької співпраці з Німеччиною, хоча дійшов висновку, що Польщі загрожує великий конфлікт з Німеччиною або перетворення її на васала. На відміну від вагань Польщі, угорська політика швидко підпорядковувалася Німеччині. Будапешт пообіцяв А. Гітлеру "найвідданішу дружбу" та вихід із Ліги націй навесні 1939 р. У відповідь німці запевнили, що внаслідок розв'язання "чехословацького питання" Угорщині віддадуть Закарпаття.
Зневага до Карпатської України виявилася, коли без її згоди президент Чехословаччини Е. Гаха 16 січня призначив чеського генерала Л. Прхалу міністром внутрішніх справ крайового уряду. Це викликало обурення українців. А. Волошин висловив протест, однак Німеччина заявила про невтручання. Німці не погодилися на візит А. Волошина до Берліна і почали згортати контакти з Хустом. Посольство Франції у Берліні 5 лютого одержало звістку про майбутню незалежність Словаччини, протекторат над Чехією та Моравією і передачу угорцям Карпатської України.
Територія автономної Карпатської України становила 11085 км2 з населенням 552124 особи, з яких українці становили 70,6%, угорці - 12,5%, німці - 12%, румуни - 2,5%., словаки - 1,3%. З метою забезпечення внутрішньої стабілізації 12 лютого 1939 р. у Карпатській Україні в атмосфері піднесення і святковості відбулися вибори до сейму. Із 283 365 осіб, що мали право голосу, взяли участь у виборах 263 202 особи. Найбільшу підтримку отримала Українська Національна Організація (92,4% усіх голосів), яка об'єднала прихильників національно-державного розвитку Карпатської України. Наслідки виборів розвіяли вигадки про розпорошеність українського національного руху і відсутність організації, до якої можна було б передавати владу. Перемога УНО у виборах активізувала подальший розвиток подій.
Засідання крайового сейму, призначене на 21 березня 1939 p., за вимогою А. Волошина було перенесено на 15 березня.
Сейм Словаччини 14 березня проголосив незалежність. Частково під впливом цієї події та угорської військової акції проти Карпатської України, задовольняючи прагнення народних мас, сесія сейму Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосила незалежність Карпатської України і затвердила державні атрибути (гімн "Ще не вмерла України", прапор, герб). На цій же сесії було сформовано уряд на чолі з прем'єром Юліаном Реваєм та обрано президентом А. Волошина. Карпатська Україна стала незалежною державою і мала виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції. Міжнародна ситуація в момент утворення Карпатської України була достатньо напруженою. Після Мюнхенської конференції питання Карпатської України стало чи не найголовнішою проблемою дипломатії Варшави і Будапешта, Рима, Берліна, а також значною мірою Бухареста і Белграда, Лондона, Парижа й Вашингтона, які мали власні інтереси, здебільшого відмінні одні від одних, не дуже доброзичливі стосовно України. Водночас об'єктивність розгляду питань, пов'язаних з Карпатською Україною, ускладнювалась відсутністю практично будь-яких дипломатичних і консульських представництв у Хусті.
Існування Карпатської України як незалежної державно-політичної організації було несприятливим фактором і для російсько-німецьких відносин. А. Гітлер вважав, що в Європі формується ворожий Німеччині військово-політичний блок Франції, Великобританії та Польщі (як буферної держави). Прагнучи збалансувати розклад сил на континенті внаслідок союзу з СРСР, поставивши його тим самим у тил Польщі, він почав активно налагоджувати контакти з радянським керівництвом, що в остаточному підсумку активізувало торговельно-економічну співпрацю, а згодом зумовило підписання пакту про ненапад. Переконливим доказом значущості українського питання у відносинах Німеччини і СРСР було донесення Бюро Розенберга німецького рейху, в якому стверджувалось: автономія Карпатської України вселила у 50 млн українців велику надію на швидке втілення планів про відновлення Великої України, але Віденський арбітраж (1938) похитнув їхню віру у прихильність Німеччини до принципу самовизначення народів. У цьому ж таки донесенні йшлося про занепокоєння Москви українським питанням: "Не говорячи про чистки останніх років, що завдали досить відчутного удару радянській Україні, більшовицька пропаганда продовжувала займатись українськими "сепаратистами", "фашистами", "зрадниками" і завжди під кутом їх можливих зв'язків з Німеччиною. ... Складається враження, що більшовики вважають українське питання основним в СРСР і що вони бачать в українсько-німецьких зв'язках загрозу для себе.... Якщо на початку росіяни намагалися знехтувати українським питанням, то треба зазначити, що за останні місяці визнано існування особливого українського народу і його прагнення до незалежності, але водночас підкреслюється необхідність федерації з Росією або автономії". Автори цього документа доходять висновку, що "репутація Німеччини серед пригноблених народів Східної Європи залежатиме, безперечно, від того, як Німеччина ставитиметься до українського питання".
Однак вибір було вже зроблено. В березні 1929 р. А. Гітлєр прийняв рішення: ліквідувати рештки Чехословаччини, окупувати Богемію і Моравію, дозволити існувати незалежній Словацькій державі й підштовхнути Угорщину до окупації Карпатської України. Стосовно останньої, то жоден аргумент не міг змінити цьогорішення. Відкривши повністю свої карти, А. Гітлер, за словами И. Ріббентропа, заявив: "...коли б він був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною".
Отже, якщо в листопаді 1938 р. фашистський уряд ще був проти приєднання до Угорщини Карпатської України, оскільки боявся спільного польсько-угорського кордону, то у березні 1939 р. численні прохання хортистського уряду Угорщини були задоволені. А. Гітлер 12 березня 1939 р. дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Відмовившись визнавати державницькі прагнення українців, він, здавалося, всіляко сприяв здісненню планів Польщі стосовно встановлення спільного кордону з Угорщиною. Однак трагізм полягав у тому, що через кілька днів після падіння Карпатської України, 3 квітня 1939 p., А. Гітлер наказав готуватись до нападу на Польщу. Початок військової окупації Карпатської України 14 березня 1939 р. викликав відчайдушний опір українського народу. Розуміючи небезпеку, яка нависла над державою, А. Волошин видав наказ про передачу складу зброї Карпатській Січі та розпочав переговори з урядом Румунії про надання допомоги у випадку нападу агресора. Про це посол Німеччини Гамількар Гофман негайно інформував Берлін. Внаслідок боротьби за незалежність українське населення Закарпаття зазнало величезних матеріальних і людських втрат.
За п'ять днів запеклих боїв зі стрільцями Карпатської Січі угорське військо, спираючись на величезну перевагу сил і техніки, окупувало Карпатську Україну. Збройний опір у горах тривав три тижні з втратами до 5 тис. українців, загиблих у боях і страчених або замордованих тортурами після взяття в полон. Фактично це були перші жертви Другої світової війни. Полягло багато волонтерів, командир січовиків полковник М. Колодзінський, його помічник 3. Коссак. Решті полонених бійців Карпатської Січі угорський уряд на клопотання МЗС Німеччини дозволив виїхати. У квітні сотні січовиків розташувалися у таборах Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера та у Східній Пруссії. Німеччина планувала їх використовувати для організації повстання в українських районах Польщі, яке дало б привід для німецького військового втручання.
Зазнало репресій після поразки Карпатської України українське населення в Польщі. За станом на 1 серпня 1939 р. у Львові й Тернополі відповідно було ув'язнено 534 та 156 членів ОУН. Однак, незважаючи на поразку, керівник ОУН А. Мельник зазначав, що загибель Карпатської України не повинна послабити дух боротьби, не може ліквідувати головної мети, якою є самостійна, соборна Українська держава Києва, Львова, Ужгорода, Хуста і Чернівців.
Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що національні інтереси різних народів Східної Європи, в тому числі й українців, були проігноровані великими державами, які вирішували долю світу. Україна після закінчення Першої світової війни потрапила під окупацію декількох держав. Лише українці Закарпаття спромоглися через 20 років після завершення війни досягнути незалежності, щоправда, короткочасної. Третій Рейх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль, наляканий виникненням нового українського П'ємонту.
Перебування Карпатської України у складі ЧСР можна розглядати по-різному. Центральний празький уряд проводив подвійну гру. Якщо спочатку він сприяв українським культурним течіям, то згодом, на початку 30-х років XX ст., коли до влади прийшли чеські соціалісти, почав штучно підтримувати москвофільство. Водночас Угорщина, яка претендувала на українські землі, проводила ревіндикаційну політику, в чому їй дуже допомагали угорські меншини, а також деякі москвофільські та "автохтонні" діячі, що твердили про окремий "русинський народ" Закарпаття, забуваючи, що ця теза дуже вигідна і угорцям, і румунам, і полякам, і не сприяли гуртуванню українських сил навколо єдиного центру. Автономія Карпатської України залишалась символічною. Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу не витримала випробування на міцність і справедливість. Закладені в ній протиріччя призвели врешті-решт до назрівання нового світового конфлікту. Залишаючись актуальним у міжвоєнний період, "українське питання" продовжувало бути предметом спекуляцій дипломатій різних країн для досягнення їхніх зовнішньополітичних цілей.
