Тофтул Логіка (2002)
10.4. Логіка епохи Відродження
Мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали свободу наукової думки, закликали людину стати «своїм власним скульптором і творцем», прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи. Проте ставлення їх до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, а нових ідей щодо її вдосконалення виникало небагато.
'«|—» — знак виведення, читається: «дає», «виводиться».
Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. Так, Мі-шель Монтень називав Арістотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як неспроможне. Ху-ан-Луіс Вівес головним недоліком логіки Арістотеля вважав відсутність у ній предметного фундаменту, оскільки вона розв'язує питання істини й хиби не на підставі вивчення окремих спеціальних наук. Бернар-діно Телезіо писав, що арістотелівське вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік арістотелівського методу він убачав у тому, що Арістотель замість точного спостереження явищ природи прагнув «командувати досвідом», нав'язуючи свої упереджені поняття. А П'єр Раме твердив: «Все, сказане Арістотелем, хибне». На його думку, в логіці Арістотеля немає нічого, що заслуговувало б на увагу.
Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515—1517 pp. під назвою «Листи темних людей».
Які ж причини такого негативного ставлення до логіки Арістотеля?
По-перше, логіка Арістотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обґрунтування догматів християнства, виродилася, стала схоластичною, з притаманним їй бездумним догматизмом. Не дивно, що проти схоластичного арістотелізму виступали навіть щирі прибічники цього талановитого мислителя, вважаючи, що схоласти перекрутили його вчення. (Це стосується, зокрема, поглядів П. Помпонацці.)
По-друге, логіка Арістотеля, навіть у її справжньому, не перекрученому вигляді, не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов зародження капіталістичного способу виробництва. Саме тому в цю епоху «...багато вчених виступають з критикою основ арістотелівської логіки. Ця критика виходить за межі критики схоластичної логіки. Вона стосується основ логіки самого Арістотеля».
Критика арістотелівської логіки фактично була критикою безплідного за умов середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку — й реальний світ. Відповіді на будь-які питання схоласти намагалися вивести шляхом чистого логізування з таких загальних понять, як «Бог», «душа», «людина», «природа», що до того ж часто мали містичний зміст. При цьому логіка розглядалася як самодостатня наука, а той і самоціль. Критикуючи подібні погляди, Х.-Л. Вівес вбачав цінність логіки лише в тому, що мета її — служити засобом і підготовкою до пізнання самої дійсності. На його думку, розглядати логіку як самоціль — це те саме, що швець замість того, щоб шити взуття, увесь час шліфував би свої інструменти. Він закликав звернутися безпосередньо до досвіду, щоб отримати справжнє знання про природу.
Не можна беззастережно погодитися з тим, ніби критика схоластики мислителями епохи Відродження «...не вносить ще нового змісту в логіку, вона лише розхитує її стару споруду» , навіть за умови, що це стосується лише XV і XVI ст. Адже відомо, що мислителі цієї епохи зробили певний внесок у розвиток логічної науки.
Так була здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Балла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувалися Цицерон (II— І ст. до н.е.) і Квінтіліан (І ст.).
На думку П. Раме, будь-яка наука з самого початку повинна мати перед собою ідеальний зразок, досягнення якого вона прагне. Логіка, за його словами, до цих пір займалася довільними вигадуваннями замість того, щоб звернутися до природи як керівника і вчителя.
Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.
Інакше розумів предмет логіки та її значення Ме-ланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати доведення.
Варто згадати, що саме в період Відродження Рудольф Гоклен вперше описав той різновид прогресивного скороченого полісилогізму (сориту), в якому пропущені всі більші засновки, крім першого, і всі висновки, крім останнього.
Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень: 1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції; 2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання; 3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануїлом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс — діалектичну.
В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).
Для історії гносеології й логіки важливе значення має висловлена Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в пізнанні природи. Цінність математики він вбачав не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі. Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній є математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки — математичну логіку.
Виявлені мислителями Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки об'єктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розсудку, а у сфері розуму він уже не має такого значення; писав про «співпадання протилежностей». Важливе значення для виникнення діалектичного методу (діалектичної логіки) мали і зародки аналітичної геометрії та вчення про нескінченно малі від'ємні й уявні числа. Недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи визнавав Б. Телезіо і писав, що пізнання природи може ґрунтуватись лише на основі чуттєвого досвіду. Ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.
Проте деякі мислителі тієї епохи здогадувалися про недоліки індуктивного методу, намагалися вдосконалити його і навіть висловлювали думки про необхідність взаємозв'язку індукції та дедукції. Так, Х.-Л. Вівес зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків. В емпіричному дослідженні одиничних випадків ми маємо справу з нескінченною багатоманітністю, тому за цієї умови не можна сподіватися на достовірні результати.
Дзабарелла протиставляв «популярній індукції» (індукції через простий перелік фактів) «довідну індукцію», в якій на особливих окремих прикладах спочатку виводиться всезагальний закон, який потім застосовується для пояснення окремих явищ. Індукцію, на його думку, не можна зводити до випадкового накопичення будь-яких одиничних фактів, їй необхідно надати виправдання. Заслуга Дзабарелли полягає і в розумінні необхідності взаємозв'язку індукції та дедукції («композитивного» і «резолютивного» методів). Отже, логіка епохи Відродження була необхідним етапом у подальшому розвитку цієї науки.
'«|—» — знак виведення, читається: «дає», «виводиться».
Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. Так, Мі-шель Монтень називав Арістотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як неспроможне. Ху-ан-Луіс Вівес головним недоліком логіки Арістотеля вважав відсутність у ній предметного фундаменту, оскільки вона розв'язує питання істини й хиби не на підставі вивчення окремих спеціальних наук. Бернар-діно Телезіо писав, що арістотелівське вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік арістотелівського методу він убачав у тому, що Арістотель замість точного спостереження явищ природи прагнув «командувати досвідом», нав'язуючи свої упереджені поняття. А П'єр Раме твердив: «Все, сказане Арістотелем, хибне». На його думку, в логіці Арістотеля немає нічого, що заслуговувало б на увагу.
Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515—1517 pp. під назвою «Листи темних людей».
Які ж причини такого негативного ставлення до логіки Арістотеля?
По-перше, логіка Арістотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обґрунтування догматів християнства, виродилася, стала схоластичною, з притаманним їй бездумним догматизмом. Не дивно, що проти схоластичного арістотелізму виступали навіть щирі прибічники цього талановитого мислителя, вважаючи, що схоласти перекрутили його вчення. (Це стосується, зокрема, поглядів П. Помпонацці.)
По-друге, логіка Арістотеля, навіть у її справжньому, не перекрученому вигляді, не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов зародження капіталістичного способу виробництва. Саме тому в цю епоху «...багато вчених виступають з критикою основ арістотелівської логіки. Ця критика виходить за межі критики схоластичної логіки. Вона стосується основ логіки самого Арістотеля».
Критика арістотелівської логіки фактично була критикою безплідного за умов середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку — й реальний світ. Відповіді на будь-які питання схоласти намагалися вивести шляхом чистого логізування з таких загальних понять, як «Бог», «душа», «людина», «природа», що до того ж часто мали містичний зміст. При цьому логіка розглядалася як самодостатня наука, а той і самоціль. Критикуючи подібні погляди, Х.-Л. Вівес вбачав цінність логіки лише в тому, що мета її — служити засобом і підготовкою до пізнання самої дійсності. На його думку, розглядати логіку як самоціль — це те саме, що швець замість того, щоб шити взуття, увесь час шліфував би свої інструменти. Він закликав звернутися безпосередньо до досвіду, щоб отримати справжнє знання про природу.
Не можна беззастережно погодитися з тим, ніби критика схоластики мислителями епохи Відродження «...не вносить ще нового змісту в логіку, вона лише розхитує її стару споруду» , навіть за умови, що це стосується лише XV і XVI ст. Адже відомо, що мислителі цієї епохи зробили певний внесок у розвиток логічної науки.
Так була здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Балла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувалися Цицерон (II— І ст. до н.е.) і Квінтіліан (І ст.).
Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.
Інакше розумів предмет логіки та її значення Ме-ланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати доведення.
Варто згадати, що саме в період Відродження Рудольф Гоклен вперше описав той різновид прогресивного скороченого полісилогізму (сориту), в якому пропущені всі більші засновки, крім першого, і всі висновки, крім останнього.
Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень: 1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції; 2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання; 3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануїлом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс — діалектичну.
В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).
Для історії гносеології й логіки важливе значення має висловлена Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в пізнанні природи. Цінність математики він вбачав не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі. Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній є математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки — математичну логіку.
Виявлені мислителями Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки об'єктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розсудку, а у сфері розуму він уже не має такого значення; писав про «співпадання протилежностей». Важливе значення для виникнення діалектичного методу (діалектичної логіки) мали і зародки аналітичної геометрії та вчення про нескінченно малі від'ємні й уявні числа. Недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи визнавав Б. Телезіо і писав, що пізнання природи може ґрунтуватись лише на основі чуттєвого досвіду. Ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.
Проте деякі мислителі тієї епохи здогадувалися про недоліки індуктивного методу, намагалися вдосконалити його і навіть висловлювали думки про необхідність взаємозв'язку індукції та дедукції. Так, Х.-Л. Вівес зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків. В емпіричному дослідженні одиничних випадків ми маємо справу з нескінченною багатоманітністю, тому за цієї умови не можна сподіватися на достовірні результати.
Дзабарелла протиставляв «популярній індукції» (індукції через простий перелік фактів) «довідну індукцію», в якій на особливих окремих прикладах спочатку виводиться всезагальний закон, який потім застосовується для пояснення окремих явищ. Індукцію, на його думку, не можна зводити до випадкового накопичення будь-яких одиничних фактів, їй необхідно надати виправдання. Заслуга Дзабарелли полягає і в розумінні необхідності взаємозв'язку індукції та дедукції («композитивного» і «резолютивного» методів). Отже, логіка епохи Відродження була необхідним етапом у подальшому розвитку цієї науки.
