Анцелевич Міжнародне право (2003)

У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:

- період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);

- одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);

- середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється.

Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що "реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.", а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права'.

Як основні історичні етапи становлення і розвитку міжнародного права прийнято вважати:

- рабовласницький період;

- феодальний період;

- буржуазний період;

- перехідний період;

- сучасний період2.

Рабовласницький період характерний тим, що:

- кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

- раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

- єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

- егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін.

Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н. є.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "pacta sunt servanda" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці 4-го тисячоліття (3100 р.) до н.е. (наприклад, між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма). Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів

Тут і далі в питаннях історії міжнародного права використані матеріали книги: Баскин Ю.Я.,

Хаттушилем III. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавілонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права у ті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.

ГРЕЦІЯ

У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).

Так, невеликі грецькі общини (народ), іменовані полісами, визнавалися самостійними політичними утвореннями на зразок міст і в силу цього були суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, і міжнародного права. Зважаючи на загальногрецький демократизм, спочатку між полісами була формальна рівноправність. Порівняно широко був розвинений інститут громадянства і навіть здійснювалися чистки, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. І тільки такий громадянин мав усю повноту прав грецького громадянина, інших відносили до варварів і чужоземців.

Була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було. Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У цьому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".

Широкого розвитку набуло посольське право, третейський розгляд, арбітраж, а також право війни, згідно якого війни оголошувалися врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.

Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.

Великого розвитку досяг інститут проксенів. Із розвитком мореплавства формувався погляд на море як на вільний простір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467 - 428 р. до н.е.) вважав: "Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між усіма греками був мир". У 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім підтверджена Олександром Великим (338 p.).

РИМ

Позиції Риму в галузі основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, а отже, й незалежність усіх держав. Одержавши значні перемоги в Пунічних війнах III - II ст. до н. є. і перетворившись у державу першорядного значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми державами і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Починаючи з III ст. н. е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Великого розвитку в Римі досягло посольське право і особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу "pacta sunt servanda", і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, сенатом і, в подальшому, імператором. Добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н. е., налічувалося до 30 питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. е., і особливо - з Ганнібалом), пізніше -договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.

Особливого розвитку отримало право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто, римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився в живих, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. є. римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської імперії (III ст. н. є.) отримали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право і для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада "pretor peregrini" (захисник іноземців). Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.

Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розглядаючи море як "res communis" (річ загальну) і як "res nullins" (річ нічия), виводили з цих положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.

Що ще характерне в історії розвитку міжнародного права того періоду для Греції і Риму?

Один із правителів союзу грецьких міст - амфекриона - Есхен, жахнувшись наслідків, що їх зазнавали грецькі міста під час воєнних конфліктів (вони розграбовувалися і руйнувалися), дав клятву і видав закон: "Ніколи не руйнувати міста, що належать союзу амфекриона, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну і зруйную його міста".