Анцелевич Міжнародне право (2003)
Становлення і розвиток науки міжнародного права (з її зародження і до епохи Г.Гроція)
Поява науки міжнародного права проглядається ще в давньоримському праві завойованих народів і в наступнику цього права Римському праві народів. Від зародження і протягом тисячоліть наука міжнародного права розвивалася під впливом релігійних постулатів. Одвічним і протягом тривалого часу одним з основних було питання про війну, її цілі, характер, способи ведення, ставлення до мирного населення, до приватної власності. Ці та інші питання носили морально-етичний соціальний характер і не могли залишатися осторонь від впливу на них із боку релігії. У цьому плані одним із важливих постулатів християнства при його розвитку була відмова від насильства, що мала місце в Новому заповіті. На основі цього постулату розвивалася концепція гуманного ставлення до військовополонених, що знайшло відображення у Римському праві народів, у якому, як уже відзначалося, був інститут, що регламентує право полону (приблизно в цей же час, у IV—III ст. до н. е.), в давньоіндійському зводі моральних і юридичних розпоряджень, що грунтуються на релігійних канонах "Законів Ману", мали місце правила, що передбачають захист жертв війни), інститут права війни, що передбачає обов'язковість її оголошення, інститут умов перемир'я, інститут укладання мирних договорів.
Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалася вчені-теологи.
Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як "Боже перемир'я" на час релігійних свят, забезпечення захисту мирного населення, надання права захистку в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, як свідчить Ж.Тускоз, створюють концепцію "публічного права", або "природного права", сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, а випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія1.
Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учені-богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський, IV ст. н. є.) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього "зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.
Дуже показовим у діяльності церкви щодо розвитку науки міжнародного права того періоду є робота Вселенських соборів, на яких нерідко розглядалися питання, що свідчать про праці католицьких теологів у цій сфері.
Прикладом цього служить згаданий вище Карфагенський Собор 438 р., на якому розглядалася необхідність затвердження у відносинах між державами принципу "pakta sunt servanda". Робота цього Собору певною мірою також сприяла розвитку гуманних (лицарських) правил ведення війни і становленню принципу суверенітету монарха, на основі якого надалі розвивався принцип суверенної рівності держав.
Таким чином, до моменту падіння Римської імперії (V ст. н. є.) наука міжнародного права, що з'явилась і розвивається під впливом релігії (спочатку поганської - в епоху Стародавнього Риму до зародження і поширення християнства, потім християнської - в IV ст. н. е.), мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами, у т.ч. -й до іноземних громадян, чому сприяв інститут проксенів.
У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму'. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, дані (особливо з ранніх учень християнських богословів та положень Римського права народів -як результату діяльності римських учених) сприяють такій незгоді.
Водночас (і з цим доводиться погоджуватися) висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час (близько півтисячоліття) призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що помітні науково-теоретичні розробки у цей період не з'являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався.
Разом з тим можна відзначити, що з розвитком на Сході Європи відносин Київської держави з Новгородом, Візантією та рядом прикордонних держав становленню більш гуманних, порівняно із Західною Європою, положень ведення війни, ставленню до іноземців, розвитку посольського права (сувора недоторканність навіть послів ворожої сторони) сприяли праці слов'янських учених-теологів. У числі найбільш характерних у цьому відношенні можна назвати "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха" (про військовий гуманізм), "Слово о полку Ігоревім" та ін.
Важливу роль, як відзначають Ю.Я.Баскін та Д.І.Фельдман, у розвитку науки міжнародного права зіграв Декрет Граціана (1150 p.). (Граціан - чернець Болонського монастиря, XII ст.; склав збірник канонічного права, що пізніше - у XVI ст., став основною частиною Зводу канонічного права - Corpus juris canonici). В цьому Декреті дискутувалися питання науково-релігійного характеру. Серед них ставились і такі:
- чи є війна гріхом;
- що являє собою справедлива війна;
- чи правомірно вживати військову силу з метою надання допомоги союзнику у відбитті несправедливості;
- чи правомірні дії, метою яких є помста;
- чи правомірне насильство над єретиками;
- чи може бути власність єретиків отримана церквою (оскільки вона теж має відбиток гріховності);
- чи можуть брати участь у війні прелати й особи духовного звання взагалі і, зокрема, за власним бажанням, за церковним наказом, за наказом імператора1.
Як видно з цих питань, усі вони - зі сфери правового регулювання воєнних дій, найважливішої сфери міжнародного права того часу, і багато з них вимагають відповідей у вигляді релігійних санкцій. Більше того, санкцій, що складно визначаються, оскільки деякі питання носять надто суперечливий, якщо не провокаційний характер. Певними засадами відповідей на ці питання можуть бути два постулати Євангелія:
- війна, як засіб насильства, неприпустима;
- війна проти єретиків і невірних є війною справедливою.
На базі цих і подібних положень розвивалася наука міжнародного права того часу.
До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, постглосаторів, легістів і світський.
У цей період міжнародне право розвивалося під впливом ставлення католицької церкви до світської влади і до війни. Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 pp.)- Він обгрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії.
Однак зокрема Аквінський вважав, що правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.
До таких принципів він відносив:
- принцип "pakta sunt servanda";
- принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;
- принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;
- принцип справедливості.
У випадку порушення хоча б одного з цих принципів створювалася ситуація вимушеного застосування сили, і тоді війна набувала характеру справедливої, а отже, і дозволеної.
Війна, вважав Аквінський, у всіх випадках може бути почата тільки після належного й обґрунтованого її оголошення. Воюючі зобов'язані дотримуватися правил ведення воєнних дій. Такі правила повинні виходити з положень божественного і природного права.
Представники духівництва, на думку Х.Аквінського, не мають права участі у воєнних діях. Вони мусять продовжувати властиві їм релігійні обов'язки й тому не підлягають нападу і полоненню.
Водночас Аквінський вважав, що, якщо військові дії позбавляють людину можливості спілкування з богом або створюють загрозу церкві та її майну, в цих випадках духовні особи можуть зі зброєю в руках захищати інтереси церкви.
Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Хома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. По суті справи, він став основоположником цього напрямку, тобто, богословського і канонічного права, як сукупності норм, викладених у церковних канонах.
У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.
Характеризуючи напрямок (школу) глосаторів, постглосаторів і легістів, слід зазначити, що в основі цього напрямку (школи) лежали ідеї італійського юриста Ірнерія (1085-1125 pp.)- Питання, знову-таки, насамперед стосувалося права ведення війни. У конкретній постановці воно формувалося так: хто має право вести війни? І звідси - друге питання: чи правомірні приватні війни? У зв'язку з такими питаннями слід зазначити, що вони були дуже своєчасними, оскільки в умовах феодальної роздробленості війни дуже часто набували характеру приватних воєн (дуже жорстоких).
Глосатори теж, як Х.Аквінський, виступали проти приватних війн, приходили до вирішення питання про право суб'єктності: хто може вести війну? Вони виступали проти права приватних осіб вести подібні війни й в обгрунтування своєї позиції вважали, що право ведення воєн належить тільки суверенам, за якими визнається міжнародна правосуб'єктність. Така постановка питання в тих умовах була дуже складною, оскільки, на думку Риму, такою правосуб'єктністю володіли тільки держави, що не залежать від нього.
Беручи до уваги те, що в той період Західна Європа, практично, складала єдину західну Римську імперію, то держави, що складали цю імперію, міжнародну правосуб'єктність не визнавали.
У той же час ряд європейських держав і навіть великих міст (в Італії особливо), входячи до складу Римської імперії, на практиці мали певну самостійність у міжнародних відносинах і всіма засобами прагнули зміцнити і розширити її. Для цього використовувалися привілеї, даровані римським імператором окремим державам і міським громадам, а також наявна на той час практика, що уявлялась як усталений звичай.
Що стосується загального погляду на правову оцінку воєнних дій, то глосатори і їхні послідовники, постглосатори, сформулювали ряд умов, залежно від яких війна розглядалася як справедлива або несправедлива.
Ось ці умови:
- образа може стати причиною розв'язання війни;
- з'ясування правди або оборона від нападу може стати причиною початку воєнних дій;
- право оголошення війни належить тільки державам і папі;
- участь у війні тільки світських осіб, оскільки участь у війні духовних осіб неприпустима;
- виправдана мета війни - досягнення миру.
Розглядаючи питання розвитку науки міжнародного права у середні віки, необхідно відзначити зусилля світських авторів, в основному тих, що прагнули обґрунтувати правомірність зовнішньополітичної діяльності імператора і його незалежність від Апостольського престолу. В своїх роботах вони також розглядали питання незалежності національних держав, питання суверенної влади і суверенітету і питання правомірності воєн.
У числі таких робіт варто назвати "Монархію" Данте Аліґ'єрі (1265— 1321 р.), у якій автор відкрито виступив проти Папи, ''Діалог між читачем і учнем" Вільяма Оккама (1279-1349 p.), аналогічного і ще більш відвертого антипапського характеру з критикою політичних амбіцій пап, їхніх домагань на політичне панування в християнському світі. Автори подібних робіт відстоювали тезу про те, що світська влада походить від бога й у цій справі посередництво пап із їхнім прагненням поставити монархів у залежність від себе зайве. Подібна думка обґрунтовувалась, зокрема, в трактаті "Вісім питань про папську владу".
Одночасно з розвитком питань про зміцнення суверенної влади монархів продовжувалися пошуки у сфері наукового обгрунтування неправомірності воєн як засобу вирішення міжнародних спорів. Велика заслуга в цьому належить богослову і філософу Дж.Віклефу (1320-1384 pp.). Поряд із висловленням подібних поглядів на війну, Дж.Віклеф виступив проти примату Римського права народів у вирішенні міжнародно-правових питань. Таку ж позицію він займав і щодо канонічного права. Велике значення в розвитку науки міжнародного права Дж.Віклеф надавав богословським канонам Старого і Нового заповітів.
Надалі ці погляди розвивалися в роботах найвизначніших учених. Так, з обґрунтуваннями ідеї національного суверенітету виступив відомий італійський філософ Ніколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Його аргументація на користь національного суверенітету поклала початок у розробці питання про суб'єктів міжнародного права.
У сфері розробки вчення про війни, про правила ведення воєнних дій помітну роль відіграла робота письменниці Христини Пізанської. У своїй праці "Книга про військові і лицарські подвиги" (1488 р.) Х.Пізанська розглядає питання правомірності виникнення воєн. Як засади такої правомірності вона називає:
- захист порушених прав;
- опір діям, що наносять збиток країні і її населенню;
- ведення воєнних дій із метою повернення неправомірно відірваних земель.
Крім цих засад (причин) автор називає й інші, що мають більш моральний, ніж правовий характер. У числі таких причин називаються:
- відповідь на нанесену кривду або образи;
- захист церкви й осіб духовного звання;
- допомога васалу, котрий веде правомірну війну;
- допомога суверену, котрий веде правомірну війну.
Дещо незрозумілою уявляється позиція Пізанської щодо воєн, які ведуться з метою придбання чужих земель. Однак очевидно, на автора робили певні впливи дух часу і традиції європейського середньовічного лицарства.
Одночасно з подібними вельми прогресивними поглядами у сфері розвитку державного суверенітету і правомірності ведення воєн у Європі мали місце і ще більш прогресивні тенденції. Як приклад таких можна навести прагнення чеського короля Юрія Падебрада (1420-1471 pp.) обгрунтувати необхідність відмови від війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів. Об'єктивності заради слід зазначити, що подібна пропозиція, по-перше, стосувалася тільки європейських держав, по-друге, вона мала дуже чітку релігійну спрямованість і обгрунтованість. У конкретній формі позиція Падебрада зводилася до такого:
- організувати (укласти) союз європейських держав, що сповідують християнство, на основі суверенної рівності монархів;
- мета союзу - забезпечити мир (тобто, заборонити війну) у християнському світі.
Однак дуже важливим і дуже негативним було й підґрунтя такої позиції. Падебрад боровся за подібний миротворчий союз і відмову від війни в християнському світі для того, шоб згуртувати цей світ і на такій основі відкрити священну війну проти ворогів віри Христової. Негативність даної позиції, що виявлялась у визнанні війни за релігійними мотивами, збільшується ще й тим, що позиція Падебрада у своїй основі мала на меті вузьконаціональні інтереси чеського королівства тих часів - позбавитись від постійної загрози з боку Османської імперії. Це деякою мірою знижує ефект прогресивності пропозиції Падебрада.
Разом із тим, погляди Падебрада на суверенну рівність монархів, що переростає в суверенну рівність держав, підкріплювалися його міркуваннями про необхідність розвитку демократичних засад у союзі християнських держав. Серед таких засад він пропонував узаконити процедуру прийняття рішень у союзі шляхом рівного голосування (одна держава - один голос), раду союзу називав колегією, а держави -республіками.
Міжнародно-правові погляди Падебрада і їхній християнський характер були дуже близькі за своєю сутністю до тих положень, які розвивалися на Сході Європи з часів розквіту Київської Русі.
Положення про суверенну рівність і незалежність держав розвивалися в зовнішньополітичній діяльності Московського царства. У цей період найбільший розвиток мали питання договірного і традиційного для Росії тих часів посольського права. У доктрині розвивалися питання неприпустимості війни, оскільки війна противна божественним заповідям і може мати місце тільки у крайньому випадку. Особливо засуджувалося захоплення чужих земель. Подібні погляди в той час висловлювали багато вчених-теологів, і особливо Максим Грек.
"Значну роль у розвитку науки міжнародного права. - констатують Ю.Я.Баскій та Д.І.Фельдман, - зіграв польський дипломат і вчений, учасник Констанцького собору Павло Володкевич"1. Характерними для його робіт є:
- захист і обґрунтування державного суверенітету;
- обгрунтування необхідності мирного вирішення спорів;
- гуманізація правил ведення війни.
Дію цих положень і всього міжнародного права П.Володкевич поширював на всі народи, незалежно від їхніх релігійних переконань. Це було значним прогресивним кроком у розвитку науки міжнародного права.
Незважаючи на подібні, дуже значні, досягнення наукової думки у сфері розвитку науки міжнародного права в період, що передував XV століттю, варто констатувати, що цей розвиток був значною мірою поєднаний із розвитком богословського вчення, а також філософії. Джерела цього, традиційного для цілого тисячоліття, явища були породжені в надрах Римського права народів. Однак, якщо роль філософського впливу на розвиток наукової думки у сфері міжнародно-правових відносин у Римській імперії переважала, то в епоху раннього і середнього середньовіччя домінуючу роль відігравали вчені-теологи, більшість із яких належала до курії філософів.
До середини XV століття у сфері розвитку науки міжнародного права починають переважати погляди вчених, роботи яких носили більш юридичний, ніж теологічний або філософський характер. Найбільш характерною для того часу темою таких робіт була регламентація права народів (термін усе-таки запозичений із Римського права народів).
У цій сфері наукової думки до початку XVI століття на провідні позиції висувалася іспанська школа міжнародного права, засновником якої заслужено вважався Франциско де Віторіа (1480-1546 pp.). У своїх роботах Віторіа обґрунтовував:
1. Держави - це суб'єкти міжнародного права, що мають рівні права.
2. Монархи - виразники волі своїх народів і, як такі, мають міжнародну правосуб'єктність, уособлюючи тим самим свої держави.
3. Апостольський престол є духовним володарем християнського світу і світської влади не має.
4. Народи, що сповідують інші ніж християнські релігії, не варто силою навертати у християнство.
5. Колонізація народів узагалі, і особливо народів Американського континенту, неприпустима і повинна визнаватися їх міжнародна правосуб'єктність.
6. Воєнні дії допустимі тільки у випадках порушення природного права народів, що може бути виражене створенням штучних перешкод у торгівлі, мореплаванні, а також при вирішенні суперечок і для відновлення порушеного миру.
Послідовники Ф.Віторіа, в основному іспанські юристи, у своїх роботах критикували практику приватних воєн і з метою гуманізації воєнних дій розробляли правила їх ведення. У цілому їхні погляди обґрунтовувалися положеннями природного права. (Під природним правом римські юристи розуміли сукупність норм, що випливають із самої природи і визначають поведінку не тільки людей, але й тварин. На відміну від римських юристів, представники природно-правової школи вважали, що природне право є різновидом божественного закону і визначає поведінку тільки людей).
Нарівні з Віторіа (але дещо пізніше) великий внесок у справу формування і розвитку науки міжнародного права вніс Альберіко Джен-тілі (1552-1608 pp.). У своїх роботах він розвивав і уточнював найбільш прогресивні положення науки міжнародного права, що мали місце до нього. Зокрема у його заслуги входять:
- переконливе обґрунтування й остаточне формування принципу суверенної рівності суб'єктів міжнародного права, у якості яких можуть виступати монархи як виразники державної волі;
- війна може носити справедливий характер, якщо вона необхідна для самооборони і забезпечення державної безпеки, а також для захисту честі;
- класифікація справедливих воєн на війни, що ведуться на основі божественного права (тобто, за велінням бога, або війни християн із сарацинами в рамках хрестових походів), на війни за природним правом, куди відносяться війни християн із турками та в інтересах самооборони, і на війни за правом людським (тобто, для відновлення порушених прав, ліквідації окупації, відновлення свободи судноплавства і права "нешкідливого проходу").
Разом із тим Джентілі, вважаючи, що справедлива війна повинна вестися на законних підставах і за правилами, включав у ці правила можливість руйнації міст супротивника, знищення і захоплення приватної власності.
Поряд із демонстрацією такої жорстокості, Джентілі висловлювався за недоторканність не тільки релігійних об'єктів, але й цінностей мистецтва, науки, культури (скульптури, архітектурні споруди, бібліотеки, манускрипти і т. д.).
Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалася вчені-теологи.
Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як "Боже перемир'я" на час релігійних свят, забезпечення захисту мирного населення, надання права захистку в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, як свідчить Ж.Тускоз, створюють концепцію "публічного права", або "природного права", сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, а випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія1.
Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учені-богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський, IV ст. н. є.) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього "зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.
Дуже показовим у діяльності церкви щодо розвитку науки міжнародного права того періоду є робота Вселенських соборів, на яких нерідко розглядалися питання, що свідчать про праці католицьких теологів у цій сфері.
Прикладом цього служить згаданий вище Карфагенський Собор 438 р., на якому розглядалася необхідність затвердження у відносинах між державами принципу "pakta sunt servanda". Робота цього Собору певною мірою також сприяла розвитку гуманних (лицарських) правил ведення війни і становленню принципу суверенітету монарха, на основі якого надалі розвивався принцип суверенної рівності держав.
Таким чином, до моменту падіння Римської імперії (V ст. н. є.) наука міжнародного права, що з'явилась і розвивається під впливом релігії (спочатку поганської - в епоху Стародавнього Риму до зародження і поширення християнства, потім християнської - в IV ст. н. е.), мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами, у т.ч. -й до іноземних громадян, чому сприяв інститут проксенів.
У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму'. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, дані (особливо з ранніх учень християнських богословів та положень Римського права народів -як результату діяльності римських учених) сприяють такій незгоді.
Водночас (і з цим доводиться погоджуватися) висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час (близько півтисячоліття) призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що помітні науково-теоретичні розробки у цей період не з'являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався.
Разом з тим можна відзначити, що з розвитком на Сході Європи відносин Київської держави з Новгородом, Візантією та рядом прикордонних держав становленню більш гуманних, порівняно із Західною Європою, положень ведення війни, ставленню до іноземців, розвитку посольського права (сувора недоторканність навіть послів ворожої сторони) сприяли праці слов'янських учених-теологів. У числі найбільш характерних у цьому відношенні можна назвати "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха" (про військовий гуманізм), "Слово о полку Ігоревім" та ін.
- чи є війна гріхом;
- що являє собою справедлива війна;
- чи правомірно вживати військову силу з метою надання допомоги союзнику у відбитті несправедливості;
- чи правомірні дії, метою яких є помста;
- чи правомірне насильство над єретиками;
- чи може бути власність єретиків отримана церквою (оскільки вона теж має відбиток гріховності);
- чи можуть брати участь у війні прелати й особи духовного звання взагалі і, зокрема, за власним бажанням, за церковним наказом, за наказом імператора1.
Як видно з цих питань, усі вони - зі сфери правового регулювання воєнних дій, найважливішої сфери міжнародного права того часу, і багато з них вимагають відповідей у вигляді релігійних санкцій. Більше того, санкцій, що складно визначаються, оскільки деякі питання носять надто суперечливий, якщо не провокаційний характер. Певними засадами відповідей на ці питання можуть бути два постулати Євангелія:
- війна, як засіб насильства, неприпустима;
- війна проти єретиків і невірних є війною справедливою.
На базі цих і подібних положень розвивалася наука міжнародного права того часу.
До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, постглосаторів, легістів і світський.
У цей період міжнародне право розвивалося під впливом ставлення католицької церкви до світської влади і до війни. Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 pp.)- Він обгрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії.
Однак зокрема Аквінський вважав, що правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.
- принцип "pakta sunt servanda";
- принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;
- принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;
- принцип справедливості.
У випадку порушення хоча б одного з цих принципів створювалася ситуація вимушеного застосування сили, і тоді війна набувала характеру справедливої, а отже, і дозволеної.
Війна, вважав Аквінський, у всіх випадках може бути почата тільки після належного й обґрунтованого її оголошення. Воюючі зобов'язані дотримуватися правил ведення воєнних дій. Такі правила повинні виходити з положень божественного і природного права.
Представники духівництва, на думку Х.Аквінського, не мають права участі у воєнних діях. Вони мусять продовжувати властиві їм релігійні обов'язки й тому не підлягають нападу і полоненню.
Водночас Аквінський вважав, що, якщо військові дії позбавляють людину можливості спілкування з богом або створюють загрозу церкві та її майну, в цих випадках духовні особи можуть зі зброєю в руках захищати інтереси церкви.
Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Хома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. По суті справи, він став основоположником цього напрямку, тобто, богословського і канонічного права, як сукупності норм, викладених у церковних канонах.
У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.
Характеризуючи напрямок (школу) глосаторів, постглосаторів і легістів, слід зазначити, що в основі цього напрямку (школи) лежали ідеї італійського юриста Ірнерія (1085-1125 pp.)- Питання, знову-таки, насамперед стосувалося права ведення війни. У конкретній постановці воно формувалося так: хто має право вести війни? І звідси - друге питання: чи правомірні приватні війни? У зв'язку з такими питаннями слід зазначити, що вони були дуже своєчасними, оскільки в умовах феодальної роздробленості війни дуже часто набували характеру приватних воєн (дуже жорстоких).
Глосатори теж, як Х.Аквінський, виступали проти приватних війн, приходили до вирішення питання про право суб'єктності: хто може вести війну? Вони виступали проти права приватних осіб вести подібні війни й в обгрунтування своєї позиції вважали, що право ведення воєн належить тільки суверенам, за якими визнається міжнародна правосуб'єктність. Така постановка питання в тих умовах була дуже складною, оскільки, на думку Риму, такою правосуб'єктністю володіли тільки держави, що не залежать від нього.
Беручи до уваги те, що в той період Західна Європа, практично, складала єдину західну Римську імперію, то держави, що складали цю імперію, міжнародну правосуб'єктність не визнавали.
У той же час ряд європейських держав і навіть великих міст (в Італії особливо), входячи до складу Римської імперії, на практиці мали певну самостійність у міжнародних відносинах і всіма засобами прагнули зміцнити і розширити її. Для цього використовувалися привілеї, даровані римським імператором окремим державам і міським громадам, а також наявна на той час практика, що уявлялась як усталений звичай.
Що стосується загального погляду на правову оцінку воєнних дій, то глосатори і їхні послідовники, постглосатори, сформулювали ряд умов, залежно від яких війна розглядалася як справедлива або несправедлива.
Ось ці умови:
- образа може стати причиною розв'язання війни;
- з'ясування правди або оборона від нападу може стати причиною початку воєнних дій;
- право оголошення війни належить тільки державам і папі;
- виправдана мета війни - досягнення миру.
Розглядаючи питання розвитку науки міжнародного права у середні віки, необхідно відзначити зусилля світських авторів, в основному тих, що прагнули обґрунтувати правомірність зовнішньополітичної діяльності імператора і його незалежність від Апостольського престолу. В своїх роботах вони також розглядали питання незалежності національних держав, питання суверенної влади і суверенітету і питання правомірності воєн.
У числі таких робіт варто назвати "Монархію" Данте Аліґ'єрі (1265— 1321 р.), у якій автор відкрито виступив проти Папи, ''Діалог між читачем і учнем" Вільяма Оккама (1279-1349 p.), аналогічного і ще більш відвертого антипапського характеру з критикою політичних амбіцій пап, їхніх домагань на політичне панування в християнському світі. Автори подібних робіт відстоювали тезу про те, що світська влада походить від бога й у цій справі посередництво пап із їхнім прагненням поставити монархів у залежність від себе зайве. Подібна думка обґрунтовувалась, зокрема, в трактаті "Вісім питань про папську владу".
Одночасно з розвитком питань про зміцнення суверенної влади монархів продовжувалися пошуки у сфері наукового обгрунтування неправомірності воєн як засобу вирішення міжнародних спорів. Велика заслуга в цьому належить богослову і філософу Дж.Віклефу (1320-1384 pp.). Поряд із висловленням подібних поглядів на війну, Дж.Віклеф виступив проти примату Римського права народів у вирішенні міжнародно-правових питань. Таку ж позицію він займав і щодо канонічного права. Велике значення в розвитку науки міжнародного права Дж.Віклеф надавав богословським канонам Старого і Нового заповітів.
Надалі ці погляди розвивалися в роботах найвизначніших учених. Так, з обґрунтуваннями ідеї національного суверенітету виступив відомий італійський філософ Ніколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Його аргументація на користь національного суверенітету поклала початок у розробці питання про суб'єктів міжнародного права.
У сфері розробки вчення про війни, про правила ведення воєнних дій помітну роль відіграла робота письменниці Христини Пізанської. У своїй праці "Книга про військові і лицарські подвиги" (1488 р.) Х.Пізанська розглядає питання правомірності виникнення воєн. Як засади такої правомірності вона називає:
- захист порушених прав;
- опір діям, що наносять збиток країні і її населенню;
- ведення воєнних дій із метою повернення неправомірно відірваних земель.
Крім цих засад (причин) автор називає й інші, що мають більш моральний, ніж правовий характер. У числі таких причин називаються:
- відповідь на нанесену кривду або образи;
- захист церкви й осіб духовного звання;
- допомога васалу, котрий веде правомірну війну;
- допомога суверену, котрий веде правомірну війну.
Дещо незрозумілою уявляється позиція Пізанської щодо воєн, які ведуться з метою придбання чужих земель. Однак очевидно, на автора робили певні впливи дух часу і традиції європейського середньовічного лицарства.
Одночасно з подібними вельми прогресивними поглядами у сфері розвитку державного суверенітету і правомірності ведення воєн у Європі мали місце і ще більш прогресивні тенденції. Як приклад таких можна навести прагнення чеського короля Юрія Падебрада (1420-1471 pp.) обгрунтувати необхідність відмови від війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів. Об'єктивності заради слід зазначити, що подібна пропозиція, по-перше, стосувалася тільки європейських держав, по-друге, вона мала дуже чітку релігійну спрямованість і обгрунтованість. У конкретній формі позиція Падебрада зводилася до такого:
- організувати (укласти) союз європейських держав, що сповідують християнство, на основі суверенної рівності монархів;
- мета союзу - забезпечити мир (тобто, заборонити війну) у християнському світі.
Однак дуже важливим і дуже негативним було й підґрунтя такої позиції. Падебрад боровся за подібний миротворчий союз і відмову від війни в християнському світі для того, шоб згуртувати цей світ і на такій основі відкрити священну війну проти ворогів віри Христової. Негативність даної позиції, що виявлялась у визнанні війни за релігійними мотивами, збільшується ще й тим, що позиція Падебрада у своїй основі мала на меті вузьконаціональні інтереси чеського королівства тих часів - позбавитись від постійної загрози з боку Османської імперії. Це деякою мірою знижує ефект прогресивності пропозиції Падебрада.
Разом із тим, погляди Падебрада на суверенну рівність монархів, що переростає в суверенну рівність держав, підкріплювалися його міркуваннями про необхідність розвитку демократичних засад у союзі християнських держав. Серед таких засад він пропонував узаконити процедуру прийняття рішень у союзі шляхом рівного голосування (одна держава - один голос), раду союзу називав колегією, а держави -республіками.
Міжнародно-правові погляди Падебрада і їхній християнський характер були дуже близькі за своєю сутністю до тих положень, які розвивалися на Сході Європи з часів розквіту Київської Русі.
Положення про суверенну рівність і незалежність держав розвивалися в зовнішньополітичній діяльності Московського царства. У цей період найбільший розвиток мали питання договірного і традиційного для Росії тих часів посольського права. У доктрині розвивалися питання неприпустимості війни, оскільки війна противна божественним заповідям і може мати місце тільки у крайньому випадку. Особливо засуджувалося захоплення чужих земель. Подібні погляди в той час висловлювали багато вчених-теологів, і особливо Максим Грек.
"Значну роль у розвитку науки міжнародного права. - констатують Ю.Я.Баскій та Д.І.Фельдман, - зіграв польський дипломат і вчений, учасник Констанцького собору Павло Володкевич"1. Характерними для його робіт є:
- захист і обґрунтування державного суверенітету;
- обгрунтування необхідності мирного вирішення спорів;
- гуманізація правил ведення війни.
Дію цих положень і всього міжнародного права П.Володкевич поширював на всі народи, незалежно від їхніх релігійних переконань. Це було значним прогресивним кроком у розвитку науки міжнародного права.
Незважаючи на подібні, дуже значні, досягнення наукової думки у сфері розвитку науки міжнародного права в період, що передував XV століттю, варто констатувати, що цей розвиток був значною мірою поєднаний із розвитком богословського вчення, а також філософії. Джерела цього, традиційного для цілого тисячоліття, явища були породжені в надрах Римського права народів. Однак, якщо роль філософського впливу на розвиток наукової думки у сфері міжнародно-правових відносин у Римській імперії переважала, то в епоху раннього і середнього середньовіччя домінуючу роль відігравали вчені-теологи, більшість із яких належала до курії філософів.
До середини XV століття у сфері розвитку науки міжнародного права починають переважати погляди вчених, роботи яких носили більш юридичний, ніж теологічний або філософський характер. Найбільш характерною для того часу темою таких робіт була регламентація права народів (термін усе-таки запозичений із Римського права народів).
У цій сфері наукової думки до початку XVI століття на провідні позиції висувалася іспанська школа міжнародного права, засновником якої заслужено вважався Франциско де Віторіа (1480-1546 pp.). У своїх роботах Віторіа обґрунтовував:
1. Держави - це суб'єкти міжнародного права, що мають рівні права.
2. Монархи - виразники волі своїх народів і, як такі, мають міжнародну правосуб'єктність, уособлюючи тим самим свої держави.
3. Апостольський престол є духовним володарем християнського світу і світської влади не має.
4. Народи, що сповідують інші ніж християнські релігії, не варто силою навертати у християнство.
5. Колонізація народів узагалі, і особливо народів Американського континенту, неприпустима і повинна визнаватися їх міжнародна правосуб'єктність.
6. Воєнні дії допустимі тільки у випадках порушення природного права народів, що може бути виражене створенням штучних перешкод у торгівлі, мореплаванні, а також при вирішенні суперечок і для відновлення порушеного миру.
Послідовники Ф.Віторіа, в основному іспанські юристи, у своїх роботах критикували практику приватних воєн і з метою гуманізації воєнних дій розробляли правила їх ведення. У цілому їхні погляди обґрунтовувалися положеннями природного права. (Під природним правом римські юристи розуміли сукупність норм, що випливають із самої природи і визначають поведінку не тільки людей, але й тварин. На відміну від римських юристів, представники природно-правової школи вважали, що природне право є різновидом божественного закону і визначає поведінку тільки людей).
Нарівні з Віторіа (але дещо пізніше) великий внесок у справу формування і розвитку науки міжнародного права вніс Альберіко Джен-тілі (1552-1608 pp.). У своїх роботах він розвивав і уточнював найбільш прогресивні положення науки міжнародного права, що мали місце до нього. Зокрема у його заслуги входять:
- переконливе обґрунтування й остаточне формування принципу суверенної рівності суб'єктів міжнародного права, у якості яких можуть виступати монархи як виразники державної волі;
- війна може носити справедливий характер, якщо вона необхідна для самооборони і забезпечення державної безпеки, а також для захисту честі;
- класифікація справедливих воєн на війни, що ведуться на основі божественного права (тобто, за велінням бога, або війни християн із сарацинами в рамках хрестових походів), на війни за природним правом, куди відносяться війни християн із турками та в інтересах самооборони, і на війни за правом людським (тобто, для відновлення порушених прав, ліквідації окупації, відновлення свободи судноплавства і права "нешкідливого проходу").
Разом із тим Джентілі, вважаючи, що справедлива війна повинна вестися на законних підставах і за правилами, включав у ці правила можливість руйнації міст супротивника, знищення і захоплення приватної власності.
Поряд із демонстрацією такої жорстокості, Джентілі висловлювався за недоторканність не тільки релігійних об'єктів, але й цінностей мистецтва, науки, культури (скульптури, архітектурні споруди, бібліотеки, манускрипти і т. д.).
